Потім ми зустрілися з Нілами знов. Пам'ятаю, це було в барі готелю «Негреско», близько третьої години дня. Ми їх чекали, сидячи напроти вікна. У тій напівтемряві, що огортала нас, небесна блакить за шибками здавалася ще яснішою і ще недосяжнішою.
- А якщо з'явиться Вількур? - Я завжди називав його на прізвище.
- Вдамо, що не знаємо його,-сказала Сильвія. - Або покинемо його з Нілами і зникнемо остаточно.
Оте «зникнемо», почуте з уст Сильвії, нині крижаним холодом стискає мені серце. Але того дня я сміявся, уявляючи, як Ніли й Вількур сидять за одним столом, не знаючи до пуття, про що розмовляти, й хвилюючись, що нас усе нема й нема.
Та ні, Вількур не з'явився.
І ми трохи пройшли з Нілами вздовж Англійської набережної. І саме того дня фотограф, що стояв коло «Середземноморського палацу», навів на нас об'єктив і тицьнув мені в руку картку з адресою ательє, де через три дні я міг забрати знімки.
Машина з дипломатичними номерами стояла навпроти каруселі в парку Альберта І. Ніл сказав нам, що вони з дружиною збираються «заскочити» в Монако й «уладнати справи». Він був у светрі із відгорнутим коміром і замшевій куртці, яку ми бачили на ньому першого вечора; Барбара Ніл була в джинсах і соболиному манто.
Потім Ніл відвів мене вбік. Ми стояли біля каруселі, що повільно оберталася. Там була тільки одна дитина. Вона сиділа в червоних санях, запряжених білими кіньми, навік приреченими тягти за собою ті сани.
- Це нагадує мені дитинство... - зітхнув Ніл. - Я мав тоді, здасться, років десять... Так... У п'ятдесятому році... Чи в п'ятдесят першому... Ми гуляли тут із батьком і його товаришем... А потім мені захотілося прокататися на цій каруселі, і батьків товариш сів разом зі мною... Ви знаєте, хто це був? Еррол Флінн. Вам це ім'я щось каже - Флінн? - Він поблажливо обійняв мене за плечі. - Я хотів поговорити з вами про діамант. Скоро в Барбари день народження, і хочеться якомога швидше дати вам завдаток. Чек мого банку в Монако... Англійського банку... Вас це влаштовує?
- Воля ваша.
- Я вставлю цей діамант у перстень... Барбара дуже радітиме.
Ми знову приєдналися до Сильвії та Барбари. Перед тим, як сісти до машини, Ніли нас обняли. Того дня я подумав, що вони - чудова пара. До того ж повітря на Лазуровому березі взимку таке м'яке, небо і море голубе, а життя, коли простуєш сонячної днини по гірській дорозі Вільфранша, таке легке, і все здається можливим: чеки англійського банку в Монако, які вам тицяють до кишені, Еррол Флінн, що катається на каруселі в парку Альберта І...
- Сьогодні повечеряємо в «Коко-Біч»! - Голос Ніла дзвінко лунав у телефонній трубці. Американської вимови не відчувалося зовсім, навіть коли він сказав «Коко-Біч». - Ми заїдемо за вами до готелю після восьмої.
- Може, зустрінемося десь на вулиці? - запропонував я.
- Ні, ні. Простіше заїхати до готелю. Можливо, ми затримаємось... Отже, після восьмої в готелі. Ми посигналимо.
Заперечувати не було сенсу. Так і буде. Я дав згоду, почепив трубку й вийшов з телефонної будки на бульварі Гамбетта.
Ми відчинили в кімнаті вікно, щоб почути сигнал, і лежали обоє на ліжку, оскільки примоститися в нас більше не було де.
Ще до смеркання пішов дощ. Він дрібно тарабанив по цинковій покрівлі, і від того шуму нам чомусь уявлялося, паче ми лежимо в кімнаті якогось готелю на курорті в Туке чи в Кабурзі.
_ А «Коко-Біч» це де? - запитала Сильвія.
У бік Антіба? Мису Ферра? Чи іще далі? «Коко-Біч»... У цій назві було щось полінезійське, і тому в моїй пам'яті зринули назви пляжів у Сен-Тропе: «Таїті», «Мореа»...
- Як ти гадаєш, це далеко від Ніцци?
Їхати далеко машиною я побоювався. Я завжди уникав заходити пізно до ресторану чи кабаре, бо потім, наприкінці вечора, мусиш чекати, доки хтось із гостей погодиться відвезти тебе своєю машиною додому. А той гість звичайно п'яний, і всю дорогу твоє життя висить на волосинці.
- А якщо відкрутитись? - запропонував я.
Отже, вимкнемо в кімнаті світло. Вони відчинять хвіртку і пройдуть через сад. Хазяйка відімкне скляні двері, і їхні голоси залунають на веранді. Хтось кілька разів постукає до нас. Потім вони покличуть: «Ви вдома?» Тиша. І ось ми з полегкістю дослухаємось, як віддаляються їхні кроки, причиняється хвіртка... Нарешті самі! Ніщо не зрівняється з цією насолодою...
Тричі пролунав сигнал - глухо, мов гудок корабля в тумані. Підвівшись до вікна, я побачив за огорожею Нілову постать. На сходах я сказав до Сильвії:
- Якщо «Коко-Біч» далеко, запропонуємо повечеряти десь ближче. Скажемо, що мусимо повернутися раніше, бо нам мають дзвонити.
- Або нам доведеться їх покинути,- додала Сильвія.
Дощу вже не було. Ніл, вітаючись, помахав нам рукою.
- Я боявся, що ви не почуєте сигналу.
Він був у светрі з відгорнутим коміром і в замшевій куртці.
Машина стояла в затінку на проспекті Шекспіра - чорна, простора, але її марки я визначити не зміг. Може, німецька? Номери були не дипломатичні, а паризькі.
- Довелося взяти іншу машину, - пояснив Ніл. - Та поламалась.
Він розчинив перед нами дверцята. Барбара Ніл у соболиному манто чекала на передньому сидінні. Ніл сів за кермо.
- Вперед, до «Коко-Біч»! -гукнув він, різко розвертаючи машину.
По вулиці Кафареллі ми поїхали, як на мене, надто швидко.
- А «Коко-Біч» далеко? - запитав я.
- Зовсім ні,- відповів Ніл. - Зразу за портом. Це Барбарин улюблений ресторан.
Вона обернулася до нас і всміхнулась.
- Я певна, вам там сподобається.
Ми проминули порт. Тоді проїхали повз парк Віж'є та яхт-клуб. Ніл завернув на звивисту вулицю, що тяглась уздовж моря, і зупинився біля понтона, освітленого яскравою вивіскою.
- «Коко-Біч»! Всі -за мною!
Його радість видалася мені якоюсь неприродною. Чого це він так розходився?
Коли йшли через понтон, Ніл фамільярно обняв обох жінок за плечі. Віяв досить рвучкий вітер, і він гукнув їм:
- Обережно, не опиніться за бортом!
Нарешті ми спустилися вузькими сходами - за поручень там правив товстий білий канат - униз і коридором дісталися до ресторанної зали. Перед нами з'явився метрдотель у моряцькому костюмі й білому кашкеті:
- На чиє ім'я було замовлення, панове?
- Капітана Ніла!
Закритий склом ресторан підіймався над водою метрів на десять. Моряк-метрдотель підвів нас до столика, який стояв ближче до вікна, і Ніл наполіг, щоб ми з Сильвією сіли обличчям до міста. Відвідувачів було мало, вони стиха розмовляли за своїми столиками.
- Найкраще тут улітку,- мовив Ніл. -Дах знімають, і зала стає терасою на свіжому повітрі. Уявляєте, цей ресторан відкрив двадцять років тому колишній батьків садівник!..
- Він і досі його власник? - запитав я.
- Ні, помер.
Його відповідь мене розчарувала. Того вечора мене взагалі гнітили лихі передчуття, і я не відмовився б зустрітись із колишнім садівником Нілового батька. Тоді я бодай упевнився б, що Ніл належить до дуже багатої і впливової американської родини.
Офіціанти, як і метрдотель, були в білих куртках із золотистими ґудзиками й у білих штанях, але без кашкетів. Над вхідними дверима висів рятувальний круг, на якому голубими літерами стояло: «Коко-Біч».
- Правда, гарно? - запитав Ніл.
Перед нами з Сильвією відкрилась уся бухта Ангелів, де яскраво освітлені місця контрастували з тим, що лишалися в темряві. Світло прожекторів вихоплювало з мороку скелі та пам'ятник померлим біля підніжжя Замкової гори, а далі вирізнявся парк Альберта І, фасад та рожевий купол готелю «Негреско».
- Ми наче на кораблі,- мовила Барбара.
Так, «члени екіпажу» мовчки снували між столиками, і я помітив, що всі вони в пантофлях.
- Сподіваюся, ви ще не схопили морської хвороби? - пожартував Ніл.
Його слова мене чомусь насторожили. А може, то було просто через дощові краплі, що тарабанили по склу, та вітер, який шарпав білий прапор з написом «Коко-Біч» - той прапор стримів над понтоном перед входом до ресторану, наче на носі яхти.
Один з офіціантів у білому подав кожному з нас меню.
- Я раджу вам узяти бурріду,- мовив Ніл. - Або, якщо вам це не до вподоби, скуштуйте юшки з часником. Такої, як тут, я не їв більш ніде.
Американці мають досить непоганий смак і стають завдяки своєму завзяттю та наполегливості досвідченими знавцями французьких вин і французької кухні. Але тон Ніла, його міміка, грубий жест пальцем і манера вихваляти французькі вина та юшку з часником нагадали мені про якісь знайомі місця... І зненацька я відчув, як на мене війнуло марсельською вулицею Канеб'єр та площею Пігаль...
Цілий вечір ми з Сильвією перезиралися. Думали ми, гадаю, про одне: добре було б їх покинути... Однак мене стримувало те, що треба було якось дістатися до порту. Там ми вже якось загубилися б у вуличках старої Ніцци. Та спершу довелося б іти безлюдною довгою вулицею, а машиною вони б нас швидко наздогнали. А тоді зупинилися б і зажадали пояснень. Відповідати їм, вибачатись чи просто послати під три чорти?.. Все це виявилося б ні до чого, адже Ніли знали нашу адресу. Як на мене, спекатися їх було так само важко, як і Вількура. Ні, краще вже вирішити все мирно.
Коли подали десерт, мені стало й зовсім кисло на душі, бо Ніл нахилився до Сильвії і легенько торкнувся пальцем діаманта.
- То ви й досі носите цей камінчик?
- Ви вивчали жаргон у колежах Монако? - запитав я.
Очі його звузились, погляд став колючим.
- Я тільки спитав у вашої дружини, чи вона й досі носить цей камінчик...
Завжди такий ввічливий, Ніл раптом став якимсь агресивним. Може, забагато випив? Барбара наче знітилась і закурила сигарету.
- Хай моя дружина носить і камінчик, але цей камінчик дорожчий за всі ваші статки!
- Ви так гадаєте?
- Я в цьому впевнений.
- І хто ж вам таке сказав?
- Здогадуюсь.
Ніл вибухнув гучним сміхом, і погляд його пом'якшав. Тепер він дивився на мене веселими очима.
- Ви розгнівались? Я ж хотів лише пожартувати... Так, поганий жарт. Мені прикро...
- Я теж пожартував,- кинув я.
На хвилю запала мовчанка.
- Ну, якщо ви обидва жартували,- озвалася нарешті Барбара, - то це тільки на краще.
Ніл наполягав, щоб ми випили ще й лікеру, вже навіть не пам'ятаю якого - чи то сливового, чи то вишневого. Я підніс келих і вдав, ніби надпив. Сильвія вихилила свій одним духом. Вона більш нічого не казала, лише раз у раз нервово торкалася пальцями свого «камінчика».
- Ви теж розгнівались на мене? - м'яко звернувся до неї Ніл. - Через «камінчик»? - Він знову говорив із ледь відчутною американською вимовою і став зовсім іншою людиною. Тепер у ньому було щось ніжне, чарівливе. - Я прошу вибачення. Забудьте, будь ласка, мій дурний жарт. - Ніл благальне, немов мала дитина, склав руки. - То ви мене прощаєте?
- Я вас прощаю,- відповіла Сильвія.
- Мені справді прикро, що цей камінчик...
- Камінчик, не камінчик,- перебила його Сильвія,- мені байдуже.
Вона проказала це виразною паризькою говіркою.
- З ним часто таке буває? - запитала потім Сильвія в Барбари, показуючи пальцем на Ніла.
Барбара розгубилась і пробурмотіла:
- Ні, зрідка.
- І що ви робите, щоб його вгамувати?
Запитання пролунало різко, як удар сікачем. Ніл вибухнув реготом.
- Яка чарівна жінка! - проказав він до мене.
Я почував себе препогано, тому взяв келих і зробив добрий ковток.
- То як ми завершимо вечір? - поцікавився Ніл.
Отже, я не помилився: наші страждання ще не скінчились.
- Я знаю одне дуже затишне місце в Канні,- промовив Ніл. - Можна було б випити там по чарці.
- У Канні?
Ніл доброзичливо поплескав мене по плечу:
- Не бійтеся, старий. Канн - місце досить спокійне.
- Нам доведеться повертатись до готелю,- сказав я. - Близько півночі я чекаю на телефонний дзвінок.
- Та ну... Подзвоните звідти самі. Ви ж нас не покинете?..
У відчаї я повернувся до Сильвії. Досі вона сиділа з байдужим виглядом, але тут прийшла мені на допомогу:
- Я стомилась... Не хочеться на ніч далеко їхати...
- Далеко їхати? До Канна? Та ви смієтесь! Ти чула, Барбаро? До Канна далеко їхати! Вони вважають, що Канн -це далеко!
Все, ні слова більше, а то Ніл, як механічний молот, раз у раз гупатиме: «До Канна... До Канна...» А якщо завести з ним суперечку, то він приклеїться ще дужче. Чому деякі люди бувають схожі на жувальну гумку, що її марно намагаєшся здерти з каблука, шкрябаючи ним об край тротуару?
- Обіцяю вам: у Канні ми будемо за десять хвилин. О цій порі можна їхати швидше...
Ні, він навіть не здавався п'яним, і голос у нього був спокійний. Сильвія знизала плечима:
- Якщо ви так наполягаєте... Що ж, їдьмо в Канн.
Вона поводилася спокійно, тільки непомітно мені підморгнула.
- Там і побалакаємо про діамант,- заявив Ніл. - Здається, я знайшов покупця. Правда, Барбаро?
Та мовчки всміхнулась.
Офіціанти в білих куртках снували між столиками, і я аж дивувався, що вони так твердо тримаються на ногах. Вогні Ніцци в широких вікнах, здавалося, ще більше віддалялись і розпливалися в тумані.
Ми вибрались на берег. Довкола мене все хиталося...
Коли ми сідали в машину, я сказав Нілові:
- Все ж таки мені дуже хотілося б, щоб ви відвезли нас до готелю. Це такий важливий для мене телефонний дзвінок...
Ніл поглянув на годинник, і його обличчя розпливлося в широкій усмішці.
- Ви справді чекали телефонного дзвінка опівночі? Вже пів на першу... Тепер, друже, ви не маєте жодного приводу покинути наше товариство...
Ми з Сильвією влаштувалися на задньому сидінні. Барбара клацнула золотим портсигаром, потім обернулася до нас і запитала:
- Ви не маєте сигарет? У мене скінчились.
- Ні,- різко відповіла Сильвія. - Сигарет ми не маємо.
Вона взяла мою руку й притисла собі до коліна. Ніл рушив.
- Ви таки збираєтесь везти нас до Канна? - поцікавилася Сильвія. -Там, мабуть, нудно...
- Ви просто там не були,- відповів Ніл по-батьківському заспокійливо.
- Нічних клубів ми не любимо,-впиралася Сильвія.
- Та я й не везу вас до нічного клубу...
- А куди ж?
- Це сюрприз!
Я боявся, що Ніл мчатиме надто швидко, але він їхав обережно. У машині заграло невидиме радіо. Ми знову проминули яхт-клуб та парк Віж'є і були вже біля порту.
Сильвія стисла мою долоню, я повернув до неї голову й показав рукою на дверцята. Якщо машина зупиниться перед червоним світлом, ми вискочимо. Гадаю, Сильвія мене зрозуміла, бо кивнула головою.
- Люблю цю мелодію,- сказав Ніл. Потім увімкнув радіо гучніше й обернувся до нас. - Вам теж подобається?
Ми не відповіли. Ні я, ні Сильвія. Я міркував про дорогу, що веде до Канна. Світлофор ми неодмінно мали проїздити біля парку Альберта І або вище, на Англійській набережній. Найкраще було б вискочити з машини на Англійській набережній і загубитись у вуличках, що відходять від неї під прямим кутом. Рух там однобічний, і поїхати за нами Ніл не зміг би.
- У мене скінчилися сигарети,- знов озвалась Барбара.
Ми їхали по набережній Кассіні. Ніл зупинив машину.
- Хочеш купити сигарети? - запитав він. Потім обернувся до мене. - Вам не важко буде сходити за сигаретами для Барбари?
Машина розвернулась і зупинилася перед набережною Двох Емануелів.
- Бачите перший ресторан на набережній? То «Гарак». Він ще працює. Попросите дві коробки «Кравен». Якщо не даватимуть, скажете, що це для мене. Ми з пані Гарак добре знайомі.
Я кинув погляд на Сильвію. Вона, здавалося, чекала мого рішення. Я похитав головою на знак того, що тікати ще рано. Це краще зробити в центрі міста.
Дверцята були заблоковані.
- Вибачте,- сказав Ніл і натис кнопку біля важеля передач.
Тепер дверцята відчинилися.
Я зайшов у під'їзд і піднявся сходами, що вели до ресторану. У гардеробі стояла білява жінка. Із зали долинав гомін голосів.
- У вас є сигарети? - запитав я.
- Які саме?