- «Кравен».
- Ні. Англійських у нас немає. - Жінка показала мені лоток із сигаретами.
- Гаразд... Візьму американські.
Я взяв дві коробки, що потрапили під руку, й дав стофранкову купюру. Жінка висунула одну шухляду, тоді другу. Дрібних у неї не знайшлося.
- Так і буде,- мовив я. - Залиште собі. - І рушив сходами вниз.
Коли я вийшов з ресторану, машини не було.
Я стояв на тротуарі набережної Кассіні й чекав. Ніл, звичайно, поїхав по бензин, але заправочної станції поблизу не знайшов. Машина з'явиться з хвилини на хвилину. Час минав, і я вже відчував, що мене охоплює паніка. Я не міг чекати спокійно і пройшов сотню кроків уздовж тротуару. Потім глянув на годинник. Було близько другої години ночі.
З ресторану «Гарак» вийшла гамірна компанія. Загрюкали дверцята машин, завелися двигуни. Кілька чоловік лишилися на набережній. До мене долинали їхні голоси і сміх. Ближче, коло басейну, якісь тіні вивантажували ящики й складали їх біля критого тентом автофургона з вимкненими фарами.
Я підійшов до них. Вони саме стали перепочити й курили, поспиравшись на ящики.
- Ви не бачили щойно машини? - запитав я.
Один звів на мене очі:
- Якої машини?
- Такої великої, чорної.
Мені треба було заговорити до когось, щоб не лишатися зі своїми думками наодинці.
- Друзі чекали мене в чорній машині, отам, біля будинку... І поїхали, не попередивши мене.
Ні, пояснювати їм не було сенсу. Я не знаходив слів. Та вони й не слухали мене, тільки один помітив, мабуть, у мене на обличчі розпач.
- Чорна машина? А якої марки? - поцікавився він.
- Не знаю.
- Не знаєте марки машини?
Певна річ, він звернувся до мене лише для того, щоб переконатись, чи я не п'яний і чи тримаються купи мої думки. Потім зміряв мене недовірливим поглядом.
- Ні. Марки машини я не знаю...
Не знати навіть цього було просто жахливо.
Я простував бульваром Сім'є. І раптом аж стрепенувся. Біля огорожі Нілової вілли виднілася темна маса автомобіля. Коли я підійшов ближче, то виявилось, що це не та машина, якою ми їздили останнього разу, а та, що з дипломатичними номерами.
Я кілька разів подзвонив. Ніхто не відповів. Спробував штовхнути хвіртку, але вона була замкнена. Тоді я перейшов на другий бік вулиці. В тій частині будівлі, що височіла над балюстрадою, світла не було, і я рушив назад на бульвар Сім'є - до телефонної будки, що стояла аж унизу на повороті, неподалік від готелю «Мажестік». Там я набрав Нілів номер і довго чекав, слухаючи гудки. Ніхто не відповідав, як і біля хвіртки. Тоді я знову вернувся бульваром до вілли. Машина стояла на місці. Не знаю вже навіщо, але я поторгав по черзі всі дверцята. Вони були замкнені на ключ. Багажник також. Потім трусонув хвіртку, сподіваючись, що вона відчиниться. Дарма. Я гатив ногами і в грати, і в машину, проте нічого не добився. Переді мною все було зачинене, я не знаходив жодної шпарини, щоб проникнути всередину, жодної нитки, щоб ухопитися за неї... Все було на замках, і я нічим не міг собі зарадити.
І так в усьому місті, яким я йшов до вілли «Свята Анна». Вулиці здавалися мертвими. Зрідка проїздили машини, і я проводжав їх поглядом одну за одною. Та жодна з них не виявилася Ніловою. У мене було таке враження, наче вони їхали взагалі порожні. Проходячи парком Ельзасу й Лотарингії, я помітив велику чорну машину, схожу на Нілову. Вона зупинилась на розі бульвару Гамбетта. Двигун спершу працював, потім заглух. Я підійшов, але крізь темне скло нічого не побачив і нахилився нижче, майже впершись чолом у шибку. На передньому сидінні якийсь чолов'яга намагався обняти блондинку, що нібито пручалася, відвертаючись від нього й притискаючись грудьми до керма. Я вже відійшов, коли шибка опустилась і з машини з'явилася голова із зачесаним назад каштановим волоссям.
- Що, цікаво?
І почувся різкий жіночий сміх, луна від якого прокотилася вздовж усієї вулиці Кафареллі.
Хвіртка вілли «Свята Анна» була зачинена, і я подумав, що мені не пощастить відчинити її вже ніколи. Та потім я зібрався на силі, добре вперся ногами, і хвіртка подалась. До чорного ходу довелося пробиратись темною алеєю саду навпомацки.
Увійшовши до кімнати і ввімкнувши світло, я в першу хвилину відчув полегкість - тут ще відчувалася присутність Сильвії. На спинці шкіряного крісла лежала сукня, решта одежі була в шафі. Там-таки, в глибині, я розгледів і її дорожню сумку. Парфуми, пудра й губні помади так і стояли біля умивальника на маленькому столику із світлого дерева. Я взяв пляшечку з парфумами і вдихнув їхній запах.
Не роздягаючись, я простягся на ліжку й вимкнув світло, гадаючи, що в темряві буде краще міркувати. Але морок і тиша огортали мене, наче саван, і я відчув, що задихаюсь. Помалу прийшло інше відчуття - порожнечі й розпачу. Лежати на ліжку самому було нестерпно. Я ввімкнув нічник і тихо сказав собі, що Сильвія скоро повернеться до мене, в цю кімнату. Вона знає, що я чекаю на неї тут. Потім я знову вимкнув світло, щоб краще чути рипіння хвіртки і її кроки в саду та на сходах.
Відтоді я ходив, мов сновида, від «Святої Анни» до Нілової вілли. Біля хвіртки я довго дзвонив, але мені ніхто не відповідав. Машина з дипломатичними номерами стояла на тому самому місці під огорожею.
У телефонному довіднику після Нілового номера я прочитав: «Служба американського посольства; бульвар Сім'є, № 50-біс». Я зателефонував до американського посольства у Парижі й Запитав, чи знають вони такого Вірджіла Ніла, що займає одне з їхніх приміщень у Ніцці, на бульварі Сім'є, 50-біс. Я додав, що минулої ночі він зник і що я хвилююся за нього. Але про чоловіка з таким ім'ям у посольстві нічого не чули. Вілла «Шато-Азюр» на бульварі Сім'є справді відведена для працівників американського посольства, однак уже кілька місяців там ніхто не живе. Невдовзі туди приїде, мовляв, американський консул, до нього й можна буде звернутися.
Я перечитував усі газети, навіть італійські, особливо придивляючись до тих, що виходили в околицях Ніцци, і не проминав жодної події, навіть найдрібнішої. Мою увагу привернула одна з них. Тієї ночі, коли зникла Сильвія, в місцевості, що мала назву Монт-Гро, між Ментоном і Кастелларом, німецька машина «опель» чорного кольору з паризькими номерами зійшла з траси, влетіла в канаву й розбилася. Спалахнуло полум'я, і всередині знайшли тільки два обгорілі трупи; впізнати їх уже не можна було.
Я пройшовся по Англійській набережній і завернув у великий гараж, що якраз навпроти вулиці Кронштадтської. Там в одного з механіків я спитав, чи в гаражі часом немає «опеля».
- А вам навіщо?
- Та так...
Він стиснув плечима.
- Там... у кутку... далі...
Так, ця машина була схожа на Нілову.
Мені закортіло знову відвідати ті місця, де ми бували з Нілами. Я сподівався знайти якийсь слід, якусь нитку, побачити їх тієї миті, коли вони входять із Сильвією... Одне слово, так, як це буває на плівках, що їх крутять на монтажному столику в зворотний бік, невтомно вивчаючи деталі. Але в ту хвилину, коли я виходив з ресторану «Гарак» з двома коробками американських сигарет, плівка вривалась або ж я заходжувався проглядати її спочатку...
І ось одного вечора - це було в італійському ресторані на вулиці Поншетт, де ми з Нілами вперше домовлялися про зустріч,-мені пощастило.
Я сів біля великого каміна за столик, який ми займали того дня, і на тому самому стільці. Так, у мені жевріла надія, що, відвідуючи місця, де ми бували, і роблячи те, що ми робили тоді, я зможу розплутати цей незбагненний клубок.
Я спитав у власниці ресторану, поцікавився в усіх офіціантів, чи знають вони подружжя Нілів. Це прізвище вони чули вперше, хоч Ніл запевняв нас, нібито був тут завсідником. Люди в залі голосно розмовляли, і цей гамір так мене пригнічував, що я вже не розумів, де я і що тут роблю. Минулі події в моїй свідомості [36] помалу втрачали чіткі обриси, танули, лишався тільки ресторан, відвідувачі, копії картин Гварді на стінах та гомін розмов. Більш нічого. Я вже не зважувався ні піти звідси, ні навіть підвестися. Вийти за двері - це було однаково що ступити в порожнечу...
До зали ввійшов якийсь бородань з фотоапаратом на шиї, впустивши знадвору струмінь холодного повітря. Це одразу вивело мене із заціпеніння, і я впізнав фотографа у велюровій куртці і з обличчям волоцюги - колись він сфотографував нас із Нілами перед «Середземноморським палацом». Той знімок я завжди носив із собою.
Чоловік обходив столики, пропонуючи відвідувачам «фото на згадку», однак усі відмовлялися. Тоді його погляд упав на мене. Я сидів сам, і він завагався.
- Сфотографуємось?
- Так, будь ласка.
Я побачив наведений на мене об'єктив, і очі мені засліпив спалах.
Фотограф тримав знімок двома пальцями, чекаючи, поки він висохне, і з цікавістю поглядав на мене.
- Ви в Ніцці самі?
- Так.
- Турист?
- Не зовсім.
Фотограф уклав знімок у невеличку картонну рамку й простяг його мені.
- З вас п'ятдесят франків.
- Вип'єте чарку? - запропонував я.
- Залюбки.
- Я теж колись працював фотографом.
- А-а...
Він сів навпроти й поклав фотоапарат на стіл.
- Ви мене вже фотографували, на Англійській набережній,- сказав я.
- Я всіх не пам'ятаю. Стільки людей проходить, ви ж знаєте...
- Так. Знаю.
- То ви теж були фотографом?
- Атож.
- А в якому жанрі працювали?
- Та... за всі брався потроху.
Це я вперше заговорив до людей і дістав з гаманця той знімок. Спочатку фотограф кинув на нього неуважний погляд, тоді насупив брови.
- Це ваш товариш? - запитав він, показуючи на Ніла.
- Не зовсім.
- Уявляєте, колись я цього типа знав... Але не бачив його вже багато років. Я тоді, коли фотографував, навіть не розгледів його. Стільки людей проходить...
Офіціант приніс нам два келихи шампанського. Я вдав, що п'ю, а мій співрозмовник вихилив свій келих одним духом.
- То, кажете, знали його? - перепитав я, не дуже сподіваючись на відповідь. Бо досі мені не щастило дізнатись нічого, і я до цього вже звик.
- Так, ми жили в одному районі, ще хлопцями... В Рік'є...
- Ви певні?
- Звичайно.
- І як його звали?
Фотограф подумав, що я жартома перевіряю його пам'ять.
- Алессандрі... Поль Алессандрі. Я не помилився?-Він не відводив від знімка очей. - І що ж цей Алессандрі робить тепер?
- Напевно не скажу,- відповів я. - Я його погано знаю.
- Коли я бачив його востаннє, він був табунником у Камаргу [Район на півдні Франції]. - Потім підвів голову і з сумною іронією промовив: - У вас погані знайомства, мосьє.
- Чому?
- Спочатку Поль був грумом у «Рюлі»... тоді міняйлом у міському казино... барменом... Нарешті перебрався до Парижа і зник з моїх очей. Сидів у в'язниці... На вашому місці я був би з ним обережний. - фотограф пильно подивився на мене своїми маленькими проникливими очима. - Я звичайно застерігаю туристів...
- Я не турист.
- Ви живете в Ніцці?
- Ні.
- Ніцца - небезпечне місто,- мовив він. - Тут часто трапляються небажані зустрічі...
- Я не знав, що його звуть Алессандрі,- промовив я. - Він називав себе Нілом.
- Як?.. Як, ви сказали, він себе називав?
- Ніл.
Я проказав це прізвище по літерах.
- Навіть так. Поль називав себе Нілом! Ніл... Це був американець, він жив на бульварі Сім'є, коли ми бігали там ще дітлахами. Велика була вілла. «Шато-Азюр»... Поль водив мене туди до парку гратися. Після війни. Його батько був там садівником...
Я перетнув площу Массена. Поліційне управління містилося трохи далі, після огорожі, за якою колись було казино, де Поль Алессандрі підробляв «міняйлом». Що воно таке - міняйло? Я пройшов іще сотню кроків, спостерігаючи, як автобуси в'їжджають і виїжджають з автовокзалу. Першу кімнату я проскочив прожогом, немов боявся, що поверну назад.
За письмовим столом при вході сидів чоловік, і я спитав у нього, куди треба звернутися з приводу зникнення.
- Якого зникнення?
І я відразу пошкодував, що прийшов сюди. Тепер доведеться відповідати на безліч запитань, і туманними відповідями тут не вдовольняться. Мені вже чулося монотонне клацання друкарської машинки...
- Зникла людина,- нарешті вимовив я.
- Другий поверх, кімната двадцять три.
Я не хотів підійматися ліфтом і рушив по сходах. Уздовж коридора з блідо-зеленими стінами тяглися двері з непарними номерами: 3, 5, 7, 9, 11, ІЗ... Далі коридор повертав під прямим кутом ліворуч. 15, 17, 23. Кругла лампа на стелі перед дверима світила так яскраво, що я мимоволі примружив очі. Потім кілька разів постукав. Низький голос запросив мене ввійти.
За залізним письмовим столом сидів, склавши руки, досить молодий блондин в окулярах. Поруч, на маленькому столику із світлого дерева, стояла друкарська машинка в чорному пластмасовому футлярі.
Жестом руки блондин запросив мене сісти.
- Одна моя знайома кілька днів тому зникла,- почав я і не впізнав власного голосу.
- Знайома?
- Так. Ми познайомилися з чоловіком і жінкою, вони запросили нас до ресторану, а після вечері вона зникла разом з ними на машині «опель», і...
- Ваша знайома?
Я розповідав дуже швидко, наче боявся, що блондин ось-ось переб'є мене і я не встигну за ці кілька секунд усього пояснити.
- Відтоді я нічого про неї не знаю. Ті люди казали, що вони чоловік і жінка на прізвище Ніли і живуть у віллі на бульварі Сім'є - та вілла нібито належить американському посольству. Та й машина їхня мала дипломатичні номери. Вона й досі стоїть перед віллою.
Блондин слухав мене, підперши рукою підборіддя, а я вже не міг спинитись. Стільки часу доводилося тримати це в собі, не маючи змоги звіритись хоч комусь...
- Чоловіка звали не Ніл і він не американець, за якого себе видавав... Його звуть Поль Алессандрі. Він виріс у Ніцці... Мені розповів про це його товариш дитинства, він працює фотографом на Англійській набережній. Навіть сфотографував нас...
Я дістав знімок і простяг поліцейському. Той обережно взяв його двома пальцями, ніби крило мертвого метелика, і, не дивлячись, поклав на стіл.
- Поль Алессандрі - третій зліва. Він був грумом у казино «Рюль». Сидів у в'язниці...
Блондин підсунув кінчиками пальців знімок до мене. Йому не потрібен був цей документ. І Поль Алессандрі, хоч він і сидів у в'язниці, поліцейського теж аж ніяк не цікавив.
- Моя знайома носила на шиї дуже коштовну прикрасу.
В мені все перевернулося. Лишалось уточнити кілька деталей, і цей період мого життя завершиться тут, в одному з кабінетів поліційного управління. Настала та хвилина - я був цього певен,- коли блондин зніме з друкарської машинки чорний футляр, поставить її перед собою на столі, закладе в неї аркуш паперу, з тріском поверне ручку, а потім підведе до мене обличчя і ввічливо скаже: «Я вас слухаю».
Але блондин і далі нерухомо сидів і мовчав, підперши рукою підборіддя.
- Моя знайома носила на шиї дуже коштовний діамант,- промовив я вже твердіше.
Він мовчав.
- Той Поль Алессандрі, що видавав себе за американця, звернув увагу на її діамант і навіть хотів його купити...
Поліцейський випростався й поклав руки на стіл з рішучістю людини, що хоче покласти цій розмові край.
- Йдеться про вашу знайому? - запитав він.
- Так.
- Отже, ви не перебуваєте з нею в родинних зв'язках?
- Ні.
- Наш відділ називається «Розшук в інтересах родини», а ця особа, якщо я правильно вас зрозумів, до вашої сім'ї не належить.
- Ні.
- Таким чином...
Він розвів руками з таким безпорадним виглядом, який більше личив би священнослужителеві.
- Та й, знаєте... я до таких зникнень звик. Здебільшого втечі... Ви певні, скажімо, що ваша знайома не подалася з тією парою у мандри? А вам вирішила поки що нічого не повідомляти.
І все-таки я спромігся пробурмотіти:
- Я читав у газеті, що автомобіль марки «опель» розбився на дорозі між Ментоном і Кастелларом.
Блондин потер руки з тою самою набожністю святого отця.
- На Лазуровому березі дуже багато «опелів» розбиваються на дорогах...