Панас Мирний
* * *
Нездужалось. Цілісінький день мене і терло, і м'яло, і ходити не давало. Я більшу частину дня пролежав, думаючи про те, як то сьогодні в нашій окрузі відбудуться вибори від земельних власників. Чия-то, мовляв, візьме гору: чи «праві» осилять «лівих», чи «ліві» подужають «правих»?
Становий, що, спасибі йому, ніколи не минає моєї хати, як їде через село, де я живу, - учора теж незнарошне завітав до мене і хвалився, що він добрячого підвіз возка отим «лівшукам», щоб не дуже зазнавалися та вгору носа драли.
- Підвезли, кажете, возка? - перепитав я його.
- Та ще й якого! - гучно викрикнув він. - Заплішив у саме тім'я такого кола - ого-го-о-о! - додав він, моргнувши злукава оком.
- А можна довідатися, якого саме? - попитався я.
Становий трохи промовчав, потім духом вимчав цілу склянку міцного та солодкого чаю з ромом, що завжди любив його уживати, і, зажмуривши очі, покрутив головою.
- До якого часу не скажу, - відмовив він нешвидко, усміхнувшись, - самі потім дізнаєтесь!
Пам'ятаючи, що «всяка власть від бога» і завжди спочуваючи цьому заповіту з святого письма, я, звісно, не посмів допитуватися пана станового про того кола, якого він заплішив лівшакам у саме тім'я. Я тілько прохав його ще випити одну склянку чаю, бо надворі було холодно, а йому треба їхати.
- Ні, спасибі. Я чаю більше не хочу, - відказав він, - шкода таке добро марно витрачати! Якби не їхати, випив би ще, а то на морозі - воно так задарма і піде собі, буцім і не пив. А ви, - додав він мені, - оце пляшечку приховайте до якого часу. Як можна буде у вас і заночувати, тоді ми довідаємося, де в неї денце! А на сьогодні - буде, бо треба зараз у дорогу збиратися.
- Та чого ж, - питаю, - так швидко? І не перегрілися як треба та й у дорогу?
- Ніколи... От по сю! - відказав він, черкнувши пальцем по горлянці.
- А вже, - кажу йому, - у вас і служба! Та ще під такий скрутний час, як тепереньки.
- Прямо тобі - дихати не дає! - відказав гучно становий і, схопившись, почав збиратись у дорогу.
- Що ж, і ви завтра на вибори лаштуєтесь? - спитав він, надягаючи кожуха.
- Та думка, - кажу йому, - як усе благополучно буде.
- Їдьте, - відказує становий. - Там буде і Пищимуха. А вже він буде, то без потіхи не обійдеться. Певно, яким-небудь новим «утвором» людей напотішить.
- Та він, - кажу, - на це вдатний.
- Та ще який вдатний! - скрикнув становий. - Прямо тобі як та сластьонниця сластьони пече, так він свої утвори вивертає... Так і сипле, так і сипле ними, наче те зерно на кіш! Та все віршами, а не як-небудь. Пам'ятаєте його:
У лузі соловейко
Співав голосненько,
А зозуля на дубі кувала,
Літа віщувала!
- Пам'ятаю, - кажу. - Як же не пам'ятати? Се ж було у отця Федора, тоді саме, як справляв він обід з радощів, що розігнали першу думу!
- Ото-то-то! Тоді саме! Тепер він з новим утвором носиться: позов складає.
- Позов? Який позов? - зацікавився я.
- От ви його і приятель, та нічого не знаєте; а він мене за свого ворога має, а я все знаю, - похвалився становий.
- На те ж ви, - кажу, - і пан становий, щоб усе знати. На те і приставлені, щоб відати, хто що думає. Бо якби такої власті не було, то хіба б же ми спали спокійно?
- Глузуйте! - відказав він. - А я вам по правді скажу, бо я з нею ні перед ким не таюся, не то що перед справником, а й перед самим губернатором!.. То от я вам і скажу: що й ви, добродію... теє-то, як його, - як казав виборний у «Наталці Полтавці».
У мене в душі чогось похолонуло.
- Як-то, - питаю, - теє-то, як його?
- З ґедзиком!.. З душком - значить! - скрикнув зовсім уже одітий становий і, це кажучи, відкопилив губи та, приложивши два пальці до носа, як потягне в себе духу!.. - Пахне, значить... вільним повітрям пахтить... От що я вам скажу!
- Від мене?.. Вільним повітрям? - ледве повертаючи язика в роті, вимовив я.
- Еге-с... від вас, - усміхаючись, каже становий. - Скажіть мені по правді, от як я перед вами по правді кажу, навіщо ви мене другу склянку чайку випити присоглашали? Ану, скажіть?
- Та як же доброго чоловіка в холод із хати випускати, не обігрівши як слід його? - відказую йому.
- Толкуйте про вільховий корінь, а дубовий - товщий! - відказав мені становий своєю улюбленою приказкою та, нахилившись до мого уха, стиха зашептав: - Бажалося довідатися, якого я кола заплішив? Думка: вихилить становий другу склянку, шибоне вона йому в голову - і почне він клепати язиком, наче паламар той у дзвона? Ну, так я вам скажу: не на того наскочили! Становий - не дурень удався! Зразу помітив, куди воно стриже і... ухилився. От як хотілося і другу випити! бо ромок у вас... Хіба у самого маршала такого другого доведеться пити... Ви його, пане хазяїне, приховайте. Ми його другим разом укутаємо і то так, щоб і мундира скинути... бо в мундирі, бачите, тісно... а то... щоб вільно було... на просторі. Адже ж ви поважаєте тую волю? Та хто її тілько не поважає, хто не любить?! - весело граючи очима, торохтів пан становий, та це кажучи, кинувся до мене, міцно обняв, дзвінко поцілував та, як та дзиґа, крутнувшись, - зразу зник за дверима.
Як я, опам'ятавшись, вискочив був на рундук, щоб провести дорогого гостя, то він уже - аж сани гарчали по глибокому снігу - прудко мчався з двору.
* * *
Вернувся я в хату, як там кажуть: ні в сих, ні в тих. Все оте так скоїлося несподівано, так мене здивувало!
«Щось то воно неабияке! - думав я. - 3 одного боку - становий, як мій давній приятель, поводився зо мною, як і слід поводитись приятелеві, а з другого - чогось він лукаво натякав про ґедзика та про вільне повітря. А наостанку ще й поцілунка вліпив!..»
Найбільше всього непутив мене отой поцілунок... І пригадалося мені святе письмо... як Юда цілував Христа, видаючи його ворогам... Чи не хоче, бува, і становий мене отак видати?.. За віщо ж?.. Здається, і вини за моєю душею ніякої немає. Живу я собі на селі тихо, ні до кого не чіпляюся, і мене ніхто не займає; не ходжу у волость довідуватись, де що сталося, хто кому яку шкоду заподіяв або зле учинив, от, як плещуть, у нашого отця Федора курей покрав... Не тичу свого носа на волосні або сільські сходи, де миряни радяться про свої громадські: діла. Чого я на них буду ходити? Воно хоч і цікаво послухати, як розумні голови керують отими справами, цікаво, але під теперішній неспокійний час і небезпечно... Ще скажуть: ходжу, щоб громаду проти стражника обурювати. У їх, либонь, з стражником нема згоди: стражникові бажається, щоб прості люди його за начальство приймали, щоб, зустрівшись, шапку здіймали, надобридень казали; а вони - сказано, темна-темнота! - не вдаряють на те. Хто смирніший, то ще як здалека його побачить - у чужий двір вскочить, чи назад поверне, або боковою улицею обійде, щоб тілько не стріватися з ним; а хто смілий, то пройде повз нього боком або спиною повернувшись, щоб не дивитись... А як наша знахарка - баба Горпиниха, що й уроки виливає, бешиху шепче і пропасницю вичитує, - то ся, як тілько стражника побачить, зараз почне хреститись, неначе зачує в церкві дзвона... хреститься та причитує: «Господи, відверни!». А як пожене, то повернеться, та аж тричі на слід плюне, та ще й ногою розітре, приказуючи: «Згинь, зникни, сатано!..» Чого в них ота незгода, та ненависть? Я так і не довідався. Чув якось раз, як суперечилася стражникова жінка з простими жінками - її сусідками. Стражничиха доводила їм, що то чоловіка задля того поставлено, щоб, поміж людьми вештаючись, їх думки вивідував та всякі лиходійні заміри дізнавав, і через це вони повинні його шанувати. А їй сусідки відповідали: у нас один тілько є такий, що знає думки кожного, - господь на небі! Отже і він, святий, дав волю чоловікові, що хоче, робити, а там уже - на тім світі - кожен буде за свої вчинки розплачуватись. А ти, - кажуть стражничисі, - свого чоловіка он до кого рівняєш? То ж таки бог, а твій чоловік - панський підглядач, та й більш нічого!.. Хорт, що ним пани хотять нас, наче зайців тих, полювати!.. Он хто такий твій чоловік! - вигукували сусідки. - Я як зачув оте змагання, то у мене аж мороз поза спиною посипав, і - дай боже ноги! - мерщій хильки та хильки від того місця, де дурні жінки отаке плескали, і таки непримітно зник. Та нікому про те, що отам довелося чути, і не хвалився, навіть самому приятелеві моєму - панові становому не сказав... «Хіба, може, оце він довідався, що я чув, та йому не похвалився, та оце і ремствує на мене? - думалося мені. - Відкіля ж він зміг довідатися про се? Відкіля довідався?!. А відкіль він довідався про мій замір підпоїти його та вивідати правди про отого кола, що він комусь заплішив? Я ж йому не казав про свою думку, а він зразу дізнався!.. Ні, що не кажи, а, мабуть, стражничиха правду казала, що всі станові, урядники, стражники на те й призначені, щоб людські думки вивідувати... І кепсько ж вони з оцим ділом справляються! Скілько-то люду через їх вивідування пішло на казенні хліби, а дехто попхався аж туди, де Макар телят пасе!»
Отакі думки цілий той день мою голову клопотали. Ніяк я їх не здихаюсь, та й годі! Уже я і по хазяйству ходив наглядати, чи злаштував Омелько як слід сани, щоб завтра на вибори їхати, чи насипав коневі вівса і наложив як слід сіна, щоб був нагодований і не пристав, бува, в дорозі, бо п'ятнадцять верстов треба до виборів чухрати. Допитувався і в Параски, чи здоїла корову та птицю нагодувала?.. Поки ото клопочуся надворі, то ще й нічого, - а як тілько вернуся в хату - знову мене думки обляжуть! Одна в голові колом стримить; друга - у душу холодом віє; третя, неначе гадина та, у саме серце упнеться, - ссе його, щипає... Нема мені спокою, не вдію з думками нічого! Розпустилися так, що не приберу способу, як їх докупи позбирати та над ними гору взяти. Гуляють собі по волі, неначе той вітер по степу.
І подумав я: от що воно значить - дати волю! Недаром приятель мій - пан становий - так ненавидить її. «Нема, - каже, - гіршого лиха над неї на всім світі. Вона всю душу так вимотає, що чоловік робиться ні на що здатний. Вона, - доводить, - все одно, що дикий кінь... як не об'їздиш його та не загнуздаєш добре, то не поїдеш; та й то ще на короткій вожжині треба держати дужою рукою... Отоді уже й добре буде. А як тілько попустиш, то добра не жди!»
Насилу я діждався вечора, та мерщій звелів слати і ліг спати, щоб хоч сном свої думки перемогти. Отже все те була даремна праця! Як погасив я світло та облягла мене кругом темнота, то мої думки, неначе роздрочені бджоли, так роєм і загули кругом мене. Одна за одною летять, одна одну переганяє: то зіб'ються в купу, наче кім'ях, то розлетяться на всі боки та й грають передо мною такого веремія, що мене аж острах бере, - чи не збожеволів, бува, я? чи не напосіла на мене ота пропасниця, що голову приском пече, а по тілу морозом сипле, аж зуби цокотять?..
Знемігся я, зовсім занепав. Хочу лоба перехрестити, - думка: хоч хрест святий допоможе, - руки вгору не здійму; хочу молитву прочитати, а з уст зривається не святе слово, а прокльони та докори на всіх отих вивідувателів думок людських, що через їх немає спокою і уміркованій людині!.. Уже треті півні проспівали, за стіною в кухні почали мої вірні слуги рушати, як я таки якось зімкнув очі, забувся й заснув.
* * *
Прокинувся, а сонце геть уже підбилося, заглядає через вікно до мене в хату, ясними плямами плазає по долівці. Лупнув я очима, аж Омелько заглядає до мене в хату.
- Що тобі? - питаю його.
- Та казали ж лагодитись їхати сьогодні, - одказав він.
- Їхати? Куди їхати? - здивувався я, не пригадуючи спросоння, куди ж це я загадував їхати.
- Та на вибори, чи що! - доводить Омелько.
Наче хто обухом ударив мене по тім'ю! «От тобі й раз! - думаю. - Мав був чуть світ виїхати, щоб якраз у пору добутись, а тепер уже он де сонце стоїть... Куди ж я поспіну?»
Досада мене така взяла! А, звісно, як досада найде на господаря, то на кому ж її зірвати, як тілько не на своїх близьких тобі людей? Якби в мене жінка була, то, певно, я їй би почав «отче-наш» вичитувати, що не збудила; а як у мене жінки зроду не було, то, звісно, на кого ж більше ремствувати, як не на першого, хто піймався тобі на очі?
Я ото й почав Омелькові вичитувати: - І як тобі не гріх, і як тобі не соромно у свій час не ввійти та не розбудити мене? Мабуть, і сам качався на лігву, аж поки сонце не вигріло! Мій хліб їси, з мене плату береш, а діла не хочеш робити! - докоряю його.
Омелько мій з доброго дива аж очі вирячив.
- Та я ж, - каже, - скілько разів і сам довідувався, і Параску засилав. Разом гукали на вас: «Пане! пора вставати!». А ви хоч би собі усом повели, Параска, насмілившись, тихенько підійшла до вас та ухо аж до рота наставила, довідатись - чи дишете. Бо так ви лежали, немов - хай бог боронить! - мертві. Очі закриті, обличчя бліде-бліде і руки на грудях схрестили. «Оце, - думаю, - так! Ну що, як справді смерть прийшла? А я ж за півроку плати не брав... Хто ж мені тепер заплатить?» Не повірите - від жалю аж серце зів'яло! Раз - що добрий пан був, а друге - і свого жалко. Та вже Параска втішила. «Ні, - каже, - дише. Ледве чутно, а дише». - То ти б, - кажу їй - може б, за руку потримала, може б, ви прокинулись». - «Шкода, - відказує, - будити. Я, - каже, - чула, як вони цілу ніченьку бухикали та одпльовувались. Певно, не спалось, то хай хоч тепер посплять...» - От ви й розсудіть, чим же я винуватий? - додав Омелько.
Розжалобила мене ота річ його. Шкода мені стало, що я його своїми докорами так ні за що образив. А проте, щоб не давати йому сього помітити, - думка: не буде слухатись, - мов спересердя буркнув:
- Клич сюди Параску, а сам іди лагодитись!
- Тобто запрягати? - спитав Омелько, становлячись до мене боком.
- Тоді будеш запрягати, як скажу! А тепер мерщій клич сюди Параску, а в самого - щоб усе готове було, - відказав йому.
- Та в мене ще звечора все готово, а запрягти - не забарюся... тілько гукніть! - бубонів Омелько, виходячи з хати.
Пішов Омелько, а я почав зводитися з ліжка. Зразу наче і бадьоро скочив, та тілько що ноги спустив додолу, - аж мене в поперек - шпиг! Руки і ноги затрусились, у голову шибонуло, туман наче знявсь перед очима... «От тобі й раз! - думаю. - Як же оце в дорогу зриватися?»
Проте все-таки звівсь, ноги в повстяники всучив, надибав свого на хутрі з шльонками халата, нарядився в нього, підперезався й пішов умиватись. Думка: умиюся холодною водою, розітруся, розімнуся, то воно, може, й пройде... може, таки й поїду.
Почав умиватися. Отже вода не тілько не бадьорить мене, як бувало раніше, а здається якоюсь неприємною, - руки від неї клякнуть, морозом по тілу дере. Не потураю я на те, та все зливаю її і на голову, і на шию, натираю груди. Не бере мене тепло, а все - морозом сипле! «Погано», - думаю. Кинув хлюпостатись, та ну мерщій витиратись. Як я не шарував себе дебелим утиральником - нічого не враю, - нема тепла, аж зубами почав цокотати; у спину і в боки коле, дух запирає! - Сяк-так витерся я - та мерщій знову у свій халат, та й почовгав у одпочивальню. А там Параска вже постелю перестилає.
- Залиши, - кажу їй, - коцем застилати. Мабуть, я знову ляжу, бо щось мені нездужається.
Параска, перебиваючи подушки, на мене через плече зиркнула та мерщій і почала їх складати: спідню - пряменько положила, верхню - навскосяк угору підвела, до бильця притулила, а саму невеличку, наче пампушку ту, одним махом руки якоюсь круглою зробила і на самий поверх кинула. Потім коц ухопила, сюди-туди труснула і покрила ним зразу всю постелю, ще й один бік загорнула, щоб зручно було за нього взятися та одвернути, як під коц залізти.
- Лягайте, - каже, - готово!
«І що за проворна оця Параска», - подумав я, сідаючи на ліжко. Скинув повстяники з ніг та так, не роздягаючися, з халатом і ліг. А вона - тілько хвіть! - уже й коцем прикрила. Метка, як та муха!.. Ліг я, а зуби цокотять.
- Слухай, - кажу, - Параско. Завари, будь ласка, чаю та подай сюди гаряченького. Може, я хоч чаєм нагріюся; щось-то погано почувається.
- Ото було б за отим пикатим ніччю роздітому і без шапки аж надвір вискакувати! - буркнула вона та мерщій і побігла до їдальні.
Чую - посудом цокотить, воду з самовара наточує, бовтає нею, хлюпається. Чай ото заварює. Проворна вдалася, що й казати. А куховарка з неї добра: борщу як наварить, то не їж, а прямо навхильці пий, - такий смачний та добрий... І коло корови уміє ходити, наче справжня ричка... І вишиває, і панчохи плете... Золоті руки, та й годі! До цього всього - чепурна, весела, балакуча. Глянеш на неї - щаслива, та й годі! А проте бог щасливою долею задля неї поскупився; одної осені заміж пішла за гарного парубка, що з москалів повернувся. Думка була увесь вік з ним прожити: а тут, на її лихо, війна з японцем розпочалася. Узяли її Федора та як погнали, то аж уже третій рік ні слуху, ні духу! З дороги ще таки писав, як було далеко та погано їхати. А як добувся до місця, то з того часу ні одна звістка до неї не доходила. Чи він занедужав та вмер; чи на війні свою голову положив; чи у полон піймався, - так вона й досі нічого не знає. Другі хоч каліками повертались, про декого звістка прийшла, що вбито, а її - наче у воду впав... Зосталась вона - ні жінка, ні дівка! Спершу плакала, журилася... Та що плачем та журбою поможеш? Пожила півроку у свекра та свекрухи, та й знову у найми пішла, де й виростала, бо батько та мати, ще як малою була, померли; рідна хата, як водиться, старшому братові зосталася, а їй довелося по чужих людях служити. З отих наймів і заміж ішла до чоловіка у прийми. Старі відбивали його, щоб не женився на наймичці, а взяв собі хазяйську дочку, щоб і за нею було що-небудь. Ну, а за Параскою нічого того не було, тілько брови чорні, руки моторні та вдача весела. Звісно, що старим усе оте не дуже було до вподоби. Свекруха світила очима на невістку ще й тоді, як чоловік був дома; а як його у військо взяли, то докорам і кінця-краю не було. І чого за чоловіком плачеш та діла не робиш? Або, чи вона з журби заспіває, то чого пісні заводиш, - отак по чоловікові журишся?.. Терпіла вона, терпіла та, щоб не змагатися, знову у найми пішла. Осе вже другий рік у мене слугує і - спасибі їй - і слухняна, і робоча, і порядку держиться.