Все осе якось мимоволі пробігло у моїх думках, як лежав я, заплющивши очі і дожидаючи, поки Параска чай зготує. Аж ось чую - шамотить босими ногами і стиха цокоче склянкою на блюдці...
- Осе вам і чай готовий. Пийте, поки гарячий, - мовила вона, становлячи склянку чаю на невеличкий столик, що завжди стояв біля моєї постелі.
Потяг я мерщій той чай до себе, та, поставивши на груди склянку з блюдцем, заходився біля його. Гарно мені, що він і в руки гріє, і тепло всередину вливає, і бадьорить мене, неначе сили наддає. Сьорбаю я його з такою жадобою, що аж відляски по хаті розходяться, аж Параска, витираючи чистенькою ганчіркою пилюгу з стола та стільців, усміхається.
- Чого ти, - питаю, - регочеш? Дивуєшся, що я так до чаю допався?
- Пийте, пийте на здоров'я! - заторохтіла вона. - Доп'єте сього, я ще наллю. А то - он, як пуп, посиніли, так змерзли.
- Та се ж і гріюся, бо дрижаки таки добре пробрали! - відказую їй.
- Ото нічого бігати за отим пикатим! - знову вона за своє.
- Про якого ти пикатого удруге мені плещеш? - питаю я.
- Та вже ж не про якого? Про того, що ви його взиваєте приятелем своїм... про станового! - відрубала Параска.
- Чудна ти! - відказую їй. - Чоловік з дороги перегрітись забіг, - як же його не привітати? Спасибі, що хати не мина.
- Ще б минав, як ви з ним отак носитесь та годите йому, неначе тій болячці!
- На те воно, - повчаю її, - начальство, щоб біля його впадати та панькатись з ним. Задобри його, то й воно тобі колись у пригоді стане.
Параска і головою замотала, і рукою махнула.
- Дожидайтеся від його пригоди, як від Сірка ласки!
- Дурна ти, - вилаявся я, - то дурне і плещеш!
- Хай я і дурна, бо, може, така зроду вдалася. А проте серцем чую, що він на вас недобре замишляє... Через те і вчащає до вас! - відказала вона.
- Що ж він проти мене замишляє? - дивуючись, попитав я її.
- От, бачите, що ви й не знаєте; а я, - не бійсь, дурна, - та знаю! - з докором та згорда відказала вона.
- Що там ти такого знаєш?.. Ну, кажи, - повернувся я до неї.
Параска аж на середину хати вискочила, та, узявшись обома руками в боки і червоніючи на виду, наче та маківка, - запорощала:
- А з якого добра-ума він отого стражника раз у раз до мене підсилає... та наказує, щоб помічала, хто у вас буває та про що ви з тим, хто буває, балакаєте... куди саме вчащаєте?.. - вичитує Параска, аж крешучи своїми карими очима та поводячи передо мною рукою.
То я почав був трохи нагріватись, а то відразу мене така трясучка вхопила, що склянка об блюдце тілько - цок-цок-цок! - так ходором у моїх руках і заходила.
- Та ти не брешеш, бува?.. - здивовано попитався я.
- От хай мене осей хрест поб'є! - гукнула Параска і великим хрестом аж тричі перехрестилася, а потім знову взялася за свою роботу - мебель витирати.
- Що ж то тобі стражник хвалився, що все ото йде від станового? - нешвидко попитався я.
- Він не хвалився, та я й сама про се добре знаю, - відказала Параска.
- Почім же ти знаєш? - спитав я.
- Почім знаю? - перепитала Параска. - По всьому видко: стражник подарунки за те обіцяє... А де ж йому грошей узяти на ті подарунки? Звісно - у станового!.. Потім - ще обіцяє... Я б і сказала що, та не вмію назвати... дукач, значить, такий, що його на грудях носити.
- Медаль, може? - підказав я.
- Медаль, медаль, бодай він повісився на ній! - скрикнула Параска. - Як будеш, - каже, - як слід наглядати та про все мені доводити, то як запопадуть твого пана на злому вчинку... чи людей буде намовляти не слухатись, чи що інше замишлятиме, - то тобі, каже, начальство медаль дасть.
- Бреше, - кажу їй сердито, - твій стражник, як та руда собака, а ти за ним!.. такого й закону немає, щоб медалі роздавали жінкам за такі вчинки... От що я тобі скажу! - додав з притиском я.
- Може, він, - відказує спокійно Параска, - і бреше, а я - за що купила, за те й продаю!.. На мою думку, я все-таки береглася б отаких приятелів, як становий, - помовчавши, додала вона далі... - Що стражник, що становий - всі вони одного поля ягода, одним миром мазані!.. Всі вони одного добра зичать нам...
Як почув я оте, то з нестямки аж перелякався.
- Що ти, - питаю злякано, - сказала? Усі вони однакові? Усі одного добра зичать нам?!
- Атож! - мов ні в чім, одказує Параска.
- Та ти знаєш, нащо поліція заведена? - присікався я.
- Знаю, - спокійно відказала Параска... - На те, щоб до всякого чіплятися, - додала.
Так я і підскочив на постелі! Підвівся ото та й кажу їй:
- Поліція, - кажу, - на те у кожнім царстві заведена, щоб від лиходіїв людей захищати... Щоб спокій добрих людей не порушав!.. Щоб вони тихо жили та безпечно спали!..
- Про се самісіньке, - перебила мене Параска, - і стражничиха раз у раз про свого чоловіка каже. А я вам на се відкажу: поки у нас отого стражника в селі не було, то все добре було: і люди спокійно спали, і ніхто до їх не чіплявся. А тепер - немає нікому спокою від нього. На вулицю дівчата вийдуть поспівати, - розганяє; на досвітки парубки зберуться, - а він попідвіконню ходить та підслухує, що вони балакають проміж себе... А на того, хто йому шапки не скидає, то він так узлиться, що й по дворах ходить та присікується, - нащо з'їдів понакладав та гною понавертав? Прибери зараз, - каже, - а то составлю протокола. Хазяїн так відказує: як весна прийде, то все прибере: що на кізяк піде, а що на підмет вивезу. Так хоч і не кажи йому сього!.. Протокола напише, а земський штрапа накладає... Отак до всякого й чіпляється!.. От ви тепер і скажіть мені: чи на добро людям ота поліція, чи ні? - попитала вона мене.
- Та що ти, - кажу їй, - отаке про поліцію плещеш? Що ж, по-твоєму, - зовсім її не треба?
- А й не треба, - відказує Параска, - вона зовсім лишня! Є ж такі люди, що живуть без неї, та ще й як живуть?!
- Та тобі, - кажу їй з серцем, - за оці слова й Сибіру мало!
- А що ж, - одказує вона спокійно, - Сибір таке? Хіба й там люди не живуть?
Прямісінько тобі мов одуріла молодиця! Щоб як-небудь навести її на те, що то дурниця, про що ото вона плеще, я почав їй далі казати.
- Отже ти кажеш, що тобі й Сибіру не страшно? що й там люди живуть?
- Та вже ж і там не без людей! - одно товче вона.
- Люди то є, та тілько їх небагато, - кажу їй. - Та й то все чужі... не наші люди... іншої віри, іншої мови... А з наших - одні лиходії, що їх начальство від нас туди справляє, щоб нам отут покійніше жилося... А живуть вони як? Хіба вони живуть так, як ми отут живемо?.. От хоч би, приміром, візьми себе... Чого тобі треба? чого недістає?.. І їсти тобі є, і пити тобі є... Ще й плата тобі йде до того... Хіба тобі, - питаю, - погано у мене жити?
- Чого, - відказує, - погано? На вас я нічим не жаліюся. Спасибі вам, ви, - каже, - добрий пан... Тілько й те сказати: якби я вам не робила, то чи ви держали б мене?
Я з диву аж закашлявся; а вона підождала, поки я відкашляюсь, та й знову за своє:
- Поки в мене руки дужі та сила служить, то я вам і потрібна. А якби, - не доведи господи! - я захворіла, або сили позбулася, то тоді під чужий тин іди.
- А ти, - кажу, - заробітка не гайнуй та про чорний день відкладай.
- Що той заробіток, - відказує вона. - Хіба з нього наскладаєшся? Як візьмеш у руки, то він так поміж пальцями і розійдеться!.. От ви, - каже, - осе гаразд розберіть та й вирішіть, чи справді нам, наймитам, добре живеться? Чи справді наша доля така, що ми дурнісінько на неї нарікаємо?
Сими словами Параска ще більше мене здивувала. І хто їй про осе все наказав? Хто їй отакі думки в голову набив?.. Недаром приятель мій - пан становий, здіймаючи вгору свого здоровенного кулака, не раз мені казав, що тепер народ став - он який! І накриво йому нічого не кажи, бо ти йому слово, а він тобі - десятеро... Розумний дуже став! Тепер, - каже, - не те, що колись було.
Щоб як-небудь перепинити оту розмову, що Параска зняла, я їй наказав, щоб вона налила мені ще склянку чаю та й геть собі йшла, бо ми з нею ні до чого доброго не договоримося.
- І то правда, - усміхаючись, каже Параска, подаючи мені чай, - пора мені вже і до печі ставати, обід вам готувати. Дома ж будете обідати? Нікуди не поїдете?
- Куди, - відказую їй, - мені їхати, як нездужається? Скажи Омелькові, що не поїду.
Параска пішла, а я, п'ючи потроху чай, почав думати про те, що Параска отут наказала.
Думки її про поліцію я відразу признав за нікчемні і не звернув на їх ніякої уваги; а то про долю наймитів - то се і мою голову заклопотало.
«І справді, - думав я, - що чоловік заробив - то його вистача тілько на те, щоб сяк-так-прохарчитися та кінці докупи звести... Уділити ж з заробітку яку дещицю про чорний день - невистачить... Поки молодий та дужий, то воно якось і байдуже про се. А як старість прийде? неміч силу зопсує?.. що тоді?.. І скілько ж отакого люду є, та ще й прибуває щороку? Про се, справді, треба б комусь подумати та щось пригадати, бо щоб отак і надалі йшлося - не можна... Голодному, кажуть, і розбій не страшний. Недаром і Параска Сибіру не боїться і отаке чорти батька зна що плеще! Се таке, що треба про нього добре пометикувати... Як доведеться з приятелем моїм - паном становим - побачитись, перше всього запитаю його, як на його думку оце розв'язати? Він чоловік з головою та ще й «служебний опит» має».
І ото, допивши чаю та поставивши склянку на стіл, я почав марити, як-то осього крутого вузлика, що лихе життя його зав'язало, добродій становий буде розв'язувати?
І уявляється перед моїми зажмуреними очима пан становий з його завжди червоним обличчям та рішучим поглядом його жартівливо-лукавих очей.
- Ану, що скажете, добродію, про се? - усміхаючись, питаю його.
- А ви не знаєте, що се таке?.. і чим воно пахне?.. - спитав мене, похнюпившись, становий.
- Чим же воно, - перепитую його, - пахне?
Він на те нічого не відказав, тілько нехотя якось почав розстібувати мундира, пошарив під ним рукою і витяг із бокової кишені невеличку книжечку в чорній обгортці.
- Гляньте сюди! - додав, указуючи пальцем на обгортку, де вгорі великими літерами було друковано: «Соціалізм».
У мене аж мурав'ї забігали попід шкурою, як прочитав я оте слово.
Він прикро-прикро глянув на мене.
- Бачили? - суворо спитався.
- Бачив, - ледве чутно одказав я.
- Задля тих мудраків, що отаке пишуть або про се базікають, є у мене, щоб ви знали, добра схованка... Отака! - додав він і, заховавши книжечку в ту саму кишеню, звідки витяг, почав застьобувати мундира. - Раз заліз туди, зогниєш там, а не вискочиш!.. Не втручайся не в своє діло! Не клопочи начальства! - бубонів становий. Потім, усміхнувшись, повернувся до мене й каже:
- А пo-приятельству до вас ось що я вам на ваше питання скажу: ви знаєте, що тепер панщини нема, що обов'язувала панів піклуватися про своїх людей? Не захотіли ж її... самі не захотіли... Волі, гукали, дай! А тепер знову кричать: свобода личності!.. Оце ж вам воля й свобода... Сам про себе дбай, сам про себе піклуйся! - знову забубонів становий, і від його гомону чогось мене почало гойдати - немов хвиля підхопила мене, колише і стиха несе кудись... Я так і незчувся, коли заснув.
* * *
Прокинувся, а сонце вже геть повернуло з півдня, котилося низом до спочинку. У хаті від його світла було якось червоно-червоно.
- Осе так заснулось! - промовив я, почуваючи себе таким бадьорим та дужим, та й почав мерщій вставати. Коли тут і Параска нагодилася.
- Уставайте вже, - каже, - обід давно перестоявся. Я вже не то в печі, а й у вас у хатах груби давно витопила; а ви все спите.
Поки я умивався та прибирався, сонце зовсім почало сідати. Зокола на вікнах бігали його червоні зайчики, та крізь намерзлі шибки пробивалися в хату якимсь жовтуватим світлом, окриваючи ним тілько середню частину, а по кутках стояла вечірня темнота і блимала своїми сіронепрозорими очима.
- Мабуть, таке, що світи світло та й давай обідати! - наказав я Парасці.
Тілько що я сів за стіл та почав борщу в тарілку всипати, як Параска, ускочивши до мене, замовила:
- А до нас гость прибув! - І шатнулась до шафи, щоб гостеві тарілок наготувати.
- Який гость? - попитався я.
- Отой самий, щоб вас добре вилаяти, - чую я у прихожій: гучний голос Пищимухи.
- За те, мабуть, що на вибори не прибув? - догадуючись, питаюся і встаю стрічати гостя.
- За те самісіньке, що ви людей тілько дурите!.. Злякалися свого приятеля-станового, чи що? - докоряє він мене, роздягаючись.
- Чого мені його лякатись? Я ще вчора звечора наказав Омелькові, щоб усе готово до від'їзду було. А на ранок захворів.
- Знаю я вас, як захворіли! Удаєте тілько з себе хворого, - каже Пищимуха, ледве просовуючись у двері.
- Ви мені не вірите, то повірте стороннім людям. Он вам і Параска засвідчить, - одказую йому.
А Параска так і запорощала:
- От уже що правда, то правда!.. Цілу ніченьку тобі не спали: то стогнали, то бухикали...
- Здався циган на свої діти! - неласкаве вимовив Пищимуха. - А ти не порощи! - сердито перебив він Параску. - Твоє діло кухня - то туди і йди!
- Я ж задля вас посуд готовила, - усміхаючись, мовила Параска. - Певно, виголодалися, обідати будете.
- І обідати не хочу... Я лаятись приїхав. Зло мене таке розбирає, що аж гавкати хочеться! - гучно бубонить Пищимуха, розмахуючи своїми довжелезними руками.
Параска зареготалася... З усіх моїх знайомих найбільше уподобався їй Пищимуха. Чи, може, через те, що вона була куца, а він - саженного росту, з такими довгими усами, що кінці їх аж за уха закладай, і на його завжди суворім обличчі карі очі з-під настовбурчених брів грали якоюсь доброю усмішкою.
- Осе чоловік, так чоловік! - хвалилась вона. - З ним і побалакаєш як слід, і натішить він тебе своєю розмовою!
- Воно ж, мабуть, хто перший у хату ввіходить, то й здоровкається, - жартуючи, кажу йому і, подаючи руку, вітаю: - Здрастуйте!
- Та вже нічого з вами робити - здрастуйте! - відказує він, простягаючи і мені свою, завбільшки з доброго накостеня, руку.
Поздоровкались ми.
- Ну, сідайте ж до столу. Будемо обідати та балакати, - кажу йому.
- І сяду. Уже коли забився до вас, то треба і сісти, - каже він, опускаючись на стілець по другий бік столу, якраз напроти мене. - Та вже і гнів свій до вас на милість поверну - попоїм трохи, - додав, беручись за ложку і насипаючи собі борщу в тарілку.
- О-о, бач! А казали, що обідати не хочу?! - усміхаючись, мовила до нього Параска.
- А ти, сороко, не скрекочи... Киш на своє гніздо! - скрикнув він на неї, скоса блимнувши оком.
- Та осе ж і побіжу, щоб тому, хто не хоче їсти, ще й печеного з свого гнізда принести, - жартівливо відказала вона і вискочила з хати.
- Ну й де ви отаку пащекувату видрали? - повернувся він до мене, кутуляючи в роті чималий шматок хліба та запиваючи його борщем. - Якби в моїй хаті отака зозуля щодня кувала, то я, мабуть би, і не їв, і не спав та все її слухав! - жартує він, не перестаючи борщ сьорбати.
- Та годі вам, - кажу йому, - на чужих зозуль очі дерти; краще скажіть, чи були ви на виборах?
- Люблю бісове коріння, хоч воно й до гріха доводить... Недаром і Адам согрішив, - бормотав Пищимуха, а потім до мене повернувся:
- Чи був на виборах, - питаєте? Аякже...
- Ну... що ж там? Чия гору взяла, чи праві, чи ліві?
- Краще не питайте, - сердито відказує. - Нагадали вибори - і їсти перехотілося, - веде він далі, кладучи ложку. - Ох-хо-хо-хо-хо! - заохав він на всю хату. - Головонько наша бідна, що в нас матінка нерідна!
- Значить, праві взяли гору? - догадався я.
- Які праві? Які праві? - з огидою в голосі скрикнув він. - Той правий, хто йде прямою стежкою, а не збоку, як потайна собака, забігає... Юди лукаві! Чорносотенці! - загукав він щосили, витріщивши на мене свої гострі очі.
- Так вони взяли гору? - занепалим голосом спитався я.
- Ще б не взяли, як вони отаку машину підвели! Перше всього - козаків пристосували до селян, що мають право вибирати тілько при волості. У друге - на один день призначили вибори і при волості, і від земельних власників... через це на наші вибори приїхало наших жменя, а їх - з усієї округи насунуло!.. А втретє?.. - Тут Пищимуха нетерпляче засовався на стулі і почав важко дихати. - Чули, що з Василенком вчинили? - спитався нешвидко.