- Се добре, що у вас нічого такого немає. І я, правду кажучи, певний у тому. А треба подивитися, бо начальство приказало.
- Твори волю пославшого мя! - увернув Пищимуха. Становий не звернув на те ніякої уваги. Він повернувся до мене.
- Ну, другу одмикайте.
Одімкнув я і другу. Висунув. Там лежали важні папери, а зверху велика книжка в палітурках.
- А се що за книжка? - витягаючи її, спитався становий.
- Се - щоденник, - одказав я. - Тут і прибутки усякі записані, і щот розходу ведеться... Іноді думка яка набіжить, - і її писнеш, щоб не забути, - доводжу йому.
- Се цікава книжка. Ми і її візьмемо... Треба довідатись, які-то набігають думки, у вільного чоловіка, що йому нема обов'язкової роботи, - мовив становий - У мене теж отих думок находить сила.. Найпаче тоді, як ідеш... Оже ніколи їх списувати.
- Та й безпечніше! - увернув Пищимуха.
- І то правда! - згодився становий. - А то що за бомаги під книжкою? - запитав мене.
- То, - кажу йому, - моє писання, що до газет колись засилалось.
- Печатались? - спитав становий.
- Були такі, що й печатались; а другі - з редакцій повертано, бо непідхожі здалися.
Становий, не витягуючи паперів з шухлядки, узяв їх за один край і, піднявши вгору, почав по листочку наниз у шухлядку спускати.
- І се цікаво б прочитати та... буде й того, що взято! Засувайте і сю, - рішив він.
Висунув я третю.
- А се, - доводжу, - документи всякі: то про службу, то на землю.
- Засувайте! - не дивлячись, одказав становий. - І більше в столі немає нічого?
- Більше, - кажу йому, - нема нічого.
- То подивимось ще по других хатах. Треба, знаєте, щоб усе було переглянуто... для порядку! - додав він.
Пішли ми по других хатах. Розглядали шафу з усяким збіжжям, шаруділи й поза шафою, обдивлялися всі куточки. Завернули у кухню, під подом печі переглянули дрова, і в піч заглянули на велике диво Парасці; навіть прикомірок біля кухні обдивились... Ніде нічого не знайшли такого, щоб звернуло на себе увагу пана станового.
- Здається, чисто все обдивилися? - спитав він, поглядаючи на жандарів. - Хіба ще в сараї та конюшні? - додав і, трохи подумавши та махнувши рукою, вимовив: - Та не варт холодитись! Хай уже сей гріх на моїй душі буде... Певно в сараї та конюшні нічого немає, опріч скоту та хазяйського запасу?
- Не повинно б бути, - одказав я. - Проте, як я не знаю, чого ви шукаєте, то певно і не можу сказати, чи є те, чого вам треба.
- Чого нам треба? - перепитав становий і, почухавши зігнуто серединою свого пальця носа, додав: - Мало чого є на світі капосного? Оте капосне і шукаємо. Та у вас, певно, нічого капосного немає?
- Здається, немає, - одказав я.
- Та годі! - рішуче мовив становий. - Будемо протокола писати.
Вернулися ми знову до кабінету, де становий написав протокола, в якому зазначив, що «по самому тщательному обыску ничего подозрительного найдено не было», а в кінці додав: «Список книжок, опечатанных в шкафе должностною печатью и книжка под заглавием «Дневник», впредь до полного ознакомления с этими бумагами присоединены к протоколу».
- Що, се вас задовольняє? - попитав він мене.
- Зовсім, - покірно одказав я йому. - Ну, то будемо підписувати.
Він підписав перший, потім дав мені, як винуватому, підписати, а далі посунув Пищимусі.
- Отут, - показуючи пальцем на місце, нижче мого підпису, - пишіть так: понятий... своє званіє... ім'я... як по батькові величають, а на кінці - хвамілію...
- Доводилось уже в таких бувальцях бути! - одказав Пищимуха і, вимахуючи пером, швидко писав усе, що йому було паном становим наказано, а наприкінці закрутив такого штучного крюка, неначе павук сітку сплів, та ще задля чогось посеред сітки і точку чималу поставив.
- Та ви добренно пишете! - здивувався становий.
- Навчився, писарюючи колись у волості, - одказав Пищимуха. - А сей крюк, бачите, і саму хвамілію пояснює: осе, значить, у павутину заплуталася муха та й пищить... От вам і Пищимуха!
Становий зареготався, сховав протокола з моїми книжками у якісь палітурки, зав'язав усе те гарненько навхрест міцною вірьовочкою і, попрощавшись з нами як слід, незабаром поїхав зо своєю юрбою.
* * *
Як вернувся я в хату, вирядивши нежданих гостей, то побачив, що Пищимуха, заклавши руки за спину, ходив по столовій з одного кутка в другий.
- От вам і поцілунок! - не то з жартом, не то з докором стрів він мене. - Отакі завжди пана станового поцілунки бувають. Добрі, нічого сказать, поцілунки! - додав, усміхаючись.
- Чого ж ви регочете? - спитав я його.
- Приятель, значить... давній приятель, як ви його величаєте... От вам і приятели! От вам і поцілунок! - насміхається Пищимуха. - Від такого приятеля поли вріж та тікай, а ви з його приятельством носитесь, як циган з писаною торбою.
- Ох ви, - кажу йому, - ненависник поліційських! А треба ж і до них бути правдивим. Хіба се вони по своїй волі роблять? Велено!.. От і треба наказ сповняти...
- Велено?! - з презирством у голосі одказав Пищимуха. - Хто йому велів!.. Медаль хочеться заслужити або вищої посади... Знаємо ми отаких приятелів. Вони вам за медалю рідного батька продадуть! - тикаючи пальцем, гукав Пищимуха.
- Та годі вам, - кажу, - отак гукати, щоб хто не чув.
- Ага-а, злякалися приятеля? - ущипнув він мене.
- Чого мені його лякатися? - одказую йому. - Не їла душа часнику, то не буде й воняти! У мене немає нічого такого, за що мене можна б обвинуватити. А як... по правді кажучи, я увесь час душею млів за вас... за ваш позов... Що, - думаю, - як він його у вас витрусе.
- Чортового батька покуре! - одказав гордо Пищимуха. - Він дума, що як він становий, то й хитрий; а я вам признаюся, що бувший волосний писар - хитріший від його! От що воно! Ви думаєте, що я свого позова не спровадив від себе?
- Як? коли? - здивувався я.
- Еге-е! А навіщо ж я на живіт скаржився? Ви думаєте справді у мене живіт болів? То я тілько так удавав... таке вигадав, щоб знайти причину вискочити з хати та переховати... Я знаю, що якби мій позов добувся до рук станового, то він би запровадив мене туди, де козам роги правлять!.. Не дурніший же я, справді, від його! - вихвалявся Пищимуха.
- Де ж ви, - питаю його, - заховали?
- Про те я знаю... А що?
- Та треба ж його дочитати... Цікаво дуже! - кажу йому. - Знаєте що? Повечеряємо, та якщо ви спати не хочете, то ми й дочитаємо. Добре?
- Згода, - одказує Пищимуха. - Піду ж його одшукувати.
- Ідіть, - кажу, - а я тут вечерею розпоряджуся.
Пищимуха вийшов, а я кликнув Параску, щоб готувала вечерю. За Параскою увійшов і Омелько і, граючи очима, почав казати мені:
- Який я радий, що вас, пане, дома зоставили. А то бісів стражник плеще та й плеще одно: «Тепер, - каже, - твоєму панові рехт! Осе потрусимо та його візьмемо з собою». Я таки і не вірив стражникові, так і другі, що з ним приїхали, кажуть: звісно, нас не брали б такого багато, якби не треба було оберігати рештанта в дорозі. Ну, мене, значить, і взяв сумнів. Раз - вас жалко, а вдруге - і своїх зароблених грошей шкода. Хіба б же я сікався за ними до вас у такий час, якби стражник не натуркав, що вас заарештують? Ніколи в світі!.. А він брехав, сучий син, бодай на нього собаки з усього світу брехали.
- А ти, дурню, й повірив? - перебила його Параска. - Казала ж тобі: не вір і не йди... А таки поліз, Хома невірний! До печеного та ще огню підкладаєш!!?
- Простіть, пане! - почав перепрохувати Омелько. - Бог його знає, як отаке плещуть, що як його і вцитити? Будь ласка, пробачте!.. Я такий радий, такий радий, що вас зоставили з нами... Хай ті гроші і пропадають, аби ви були дома!
- Спасибі тобі, Омельку, - почав я його дякувати, та ще мав був казати, що він таки досадив мені своїм недовір'ям, коли се трохи не прожогом вскочив у хату Пищимуха - засмучений та збаламучений.
- Немає там, - розводячи руками, злякано вимовля мені.
- Де ж ви заховали? - питаю його.
- Та встромив у стріху в повітці, - одказав він. - А тепер обшарив усю стріху, - немає!
- Чого ви у стрісі шукали? - спитав його Омелько. - Може книжечки якої?
- А що? - боязко попитався Пищимуха.
- Стражник витяг якусь книжечку з стріхи! - випалив Омелько. - «Отой, - каже, - гість чогось за повітку ходив. Треба, - каже, - піти довідатись, чи не переховував чого?».
- Ну? - ледве вимовив Пищимуха, вирячивши очі.
- Як звернувся стражник, - повідав далі Омелько, - то й каже: «Думав, - каже, - бонба або рушниця, а воно - книжечка якась. Треба, - каже, - подивитись, що воно таке». Ну, ото ми і увійшли до кухні. Почав він при світлі розглядати та читати. Читає, не втне. «Писано, - каже, - як слід, а виходить - якісь теревені по-мужичому».
- Та й де ж він дів ту книжечку? - попитався уже я.
- Де ж він дів? Даваймо, - каже, - порвемо на цигарки!
- Що ж, і порвали? - злякано скрикнув Пищимуха.
- До канцура рознесли! - спокійно одказав Омелько. - Тому - листочок-два дав, другому ткнув... Спасибі і мені якусь там частину перекинув. Ось трохи залишилось.
І, се кажучи, Омелько витяг із кишені декілька листочків.
Пищимуха не взяв їх, а вихопив з Омелькових рук та мерщій - до світла. Глянув і я. То справді було декілька листочків Пищимухиного позову... Пройняв мене нестямний жаль!
- Чи ти, - кажу Омелькові, - знаєш, що се таке? Хто се писав?
А почім же я знаю? - одказує Омелько.
- Се, - кажу йому, вказуючи на Пищимуху, - он хто писав... Сам з своєї голови викладав... Може, не одну нічку не спав та пригадував, як би краще написати... А ви, йолопи, що осе наробили? - докірливо вичитую Омелькові.
- Вас би так пошматувати, як ви своїм вчинком моє серце пошматували! - скрикнув трохи не з плачем Пищимуха...
Омелько здвигнув плечима і промовив:
- Якби ж ми знали, що воно таке дороге, то, може, і не рвали на цигарки. А то сам стражник каже: «Я думав, - каже, - що в стрісі переховується бонба або рушниця, а воно - дурниця!..». Так і сказав. А стражник же не простий чоловік: всяку всячину знає! - додав нам Омелько.
Пищимуха, наче в нього зуби заболіли, ухопився за голову руками; а ми з Параскою жалісливо глянули на нього та й похнюпилися. Один тілько Омелько, дивуючись, поводив плечима та розводив руками.