Ми всі насторочились. Що воно за змагання і хто б це такий добивався сюди?
- А піди дізнайся, що воно там таке? - наказав пан становий жандармові. Тілько що той порвався було іти і забрязкотів острогами, як двері в столову розчинилися і в їх трохи не разом вскочили: наша шептуха - баба Горпиниха, а за нею стражник, що надержував її ззаду за край кожушанки. Горпиниха, держачи в одній руці щось кругле, зв'язане у хустину, другою рукою вхопилася за одвірки і, з усієї сили напружуючись, тягла стражника за собою.
- Стій, бабо, стій! - наставляючи проти неї руки, запинив їй дорогу жандар. Побачивши перепону спереду, стражник випустив з рук край кожушанки баби Горпинихи, а та, поточившись, так і вскочила в жандармові обійми. Пищимуха не видержав і на всю хату зареготався, і я, ледве здержував себе, щоб не сміятися; другий жандар, що стояв біля дверей, теж грав очима. Один тілько пан становий був спокійний і рішучий, хоч би довелося і смерть прийняти.
- Моя ти матінко! - скрикнула баба Горпиниха, - одного ірода здихалася, другому у лабети піймалася! Бий вас сила божа!.. Згинь, сатано! Щезни! Пропади... Тьфу! Тьфу! Тьфу! - спльовувала баба Горпиниха.
- А що тобі, бабо, тут треба? - виходячи на поріг кабінету, спитався її пан становий.
Як угледіла баба Горпиниха станового, то відразу її обличчя так і заграло радістю, немов вона рідного батька побачила.
- Здоровенькі були, наш начальник і благодітель! - замовила вона, низько уклоняючись становому. - Прикажіть ради самого Христа-спаса, щоб осі гнобителі, - бодай вони шибениці не минули! - не знущалися з баби Горпинихи. Що я їм такого зробила? З чим лихим удалася сюди, що вони мене не пускають? Я до свого пана, - дай йому, господи, віку довгого та життя доброго! - йшла. А він - отой прудиус, - і вона махнула рукою в той бік, де стояв стражник, - в одну шкуру: не пушу!.. Я - вперед, а він - за мною; та вхопив мене, як той рябко, - звиніть, що скажу, - за край кожушанки, та й тягне назад, не пускає!
- Бабо, бабо! Так не можна на стражника казати, - почав її остерігати становий. - Який він рябко? Рябком тілько собаку звуть, а він - стражник... законом наставлений на те, щоб за порядком слідити... Він ваш начальник.
- Який він начальник, коли він тілько й зна, що чіплятися до всякого? - заперечила баба Горпиниха. - Ви у нас начальник! Ви - і розпитаєте, ви - і розсудите, як слід... А він?.. Ох дайте хоч одсапнути! дайте хоч одпочити! А то ж так заморив, так заморив, що й духу нестає! - заскаржилася баба Горпиниха, позираючи кругом себе, де б його сісти і, набачивши першого стула та не питаючи нікого, - прямісінько так і повалилася на його.
- Спочинь, спочинь, бабо, та й розкажеш, чого прийшла сюди, - каже їй становий. - А ти - повернувся він до стражника, - іди справляти своє діло.
Стражник вийшов, і жандар знову став на своє місце біля одвірків, а пан становий походив, походив по кабінету і сів на свого стула. Баба Горпиниха сиділа у столовій і важко одсапувалась.
- Осе таке! - розмовляла сама з собою. - І не думалося такої напасти зажити!.. Хоч би приснилося що таке, що помітку дало б про напасть... І не сталося ж нічого, а от - дивись ти!
- Напасть, бабо, не по дереву ходить, а по людях! - промовив до неї Пищимуха.
- Що кажете таке? - не вчувши, запитала баба і, уставши з стула, напрямилася до нас іти. Жандар порвався було їй дорогу заступити, та пан становий зупинив.
- Пусти, пусти бабу. Хай скоріше розкаже, чого їй треба, та мерщій і йде собі, - сказав він.
Баба Горпиниха, човгаючи по долівці ногами і поправляючи очіпка на голові, увійшла до нас.
- Ну, кажи, чого тобі треба? - попитав її становий.
- Та чого ж мені треба? - перепитала баба Горпиниха. - До пана мені треба. Пріську-московку знаєте? - приступаючи до станового, мовила вона.
- Яку Пріську-московку? - спитався становий.
- От тобі й забули! - здивувалася баба... - Товсту таку та дебелу: як іде, то під нею аж земля двигтить!.. Чорнобрива та кароока, а на обличчя - як на кір горить! Її чоловіка у москалі взято, а їй той рік бог сина дав.
- Від того, може, що журилася дуже за чоловіком? - лукаво моргнувши оком, спитався становий. Баба єхидно усміхнулася і нащось витерла пальцями куточки свого рота.
- Та, може, й від того! Хіба воно не горенько молодій та при здоров'ї жінці зостатися самій без чоловіка?.. От мені дивно, що ви її не пам'ятаєте? - знову вона повернула на своє. - А вона вас добре знає. Якось ви одного разу запізнилися по службі та й зосталися переночувати у волості... Вона либонь тоді і приходила до вас...
- Ти казна-чого не плещи, а кажи діло! - замовив до неї становий, коли побачив, що баба Горпиниха чогось затнулася.
- Розпитатися у вас, чи не чутно що про її чоловіка, - похопилась баба. - «Увічливий, - каже, - такий отой пан становий, - пошли йому, боже, доброго здоров'я!.. Почала я, - каже, скаржитися на своє гірке життя, що і запасу нема ніякого, і заробити нігде... І що б же ви, - каже, - думали?.. Корбованця дав! - скрикнула баба.
- Та кажи вже діло! - перебив її сердито пан становий.
- Ну, так ота Пріська-московка та візьми і занедужай... бог його знає, що з нею сталося таке!.. Милісінька, здоровісінька була, а то зразу - і ноги ломить, і руки зводить, а в животі, - то вибачте, що скажу, - як корова реве!.. А я... та ви ж таки знаєте, що я цьому горенькові трохи допомагаю... Ото вона прислала старшу дівчинку по мене... «Будь ласка, - каже, - бабусю, прийдіть та допоможіть матері, - криком кричать на всю хату!» Ну, звісно, як же мені не піти? - Пішла я з дівчиною. Увійшла в хату, а вона, нещасна, на полу в'ється та криком кричить! От я і почала її відчитувати... Вичитаю од перестріту - не бере, зачала від уроків - не помагає... А вона, нещасна, трохи на стіну не випинається... І-і-і, лишенько! Що ж тобі, - думаю, - робити! Скинула я горщичок... запарку заварила. Почала утихати моя молодиця... «Ну, слава тобі, господи! - думаю. - Значить, натрапила на слід...» Підождала я трохи, питаю: А що тобі? - «Ох, - каже, - спасибі вам, бабусю, від живота одійшло, та до серця доступило... так пече, так пече!..» - Потерпи ж, - кажу я їй, - трохи. Побіжу я ще до свого пана, у нього, - дай йому господи здоров'я! - усякого лікарственного запасу багато: і масті всякої, і капельок... Попрошу я в нього капельок від серця. Та се кажучи, узяла оце горщатко, - при сьому слові баба Горпиниха показала горщатко, зав'язане в хустку, - та - хаміль - і поспішаю сюди. Приходю, значить, у двір і байдуже собі... Знаю, що у пана собак немає... чимчикую двором до хати. Коли це - де не возьмись отой страждальник, чи як ви його там величаєте, - що від його нікому просвітку немає! - та до мене. - «Ти, - пита, - куди?». - А тобі, - одказую йому, - яке діло? Ти й сюди забрався? На підслухи ходиш?.. Ось я, - хвалюся йому, - панові скажу. Може, у три шия заробиш, щоб по чужих дворах нічної доби не тинявся! - «Не тобі, - одказує мені, - старий шкарбуне, розсуждати, чого я тут. Вертай назад!» - То, - кажу йому, - дурне: не до тебе я прийшла, не тобі мене й завертати. - «Сюди, - каже, - нельзя. Нікого не велено пущати». - Цур, дурню, - одказую йому, - і масла грудка! До нашого пана завжди вільний доступ, - хоч удень, хоч вночі! - «Був, - каже, - колись вільний, та не тепер... Ось ми, - каже, - твоєму панові позбавимо волі, а то він носиться з нею, як з писаною торбою!...» Плеще мені таке дурне, що й на голову не злізе, що й слухати гидко. Ну, я, щоб не змагатися з дурнем, - від його мерщій та і йду собі швиденько. А він за мною, та - хіп! ззаду за кожушанку. Учепився, наче рябко зубами. Я пнуся вперед, а він тягне назад... «Що його, - думаю, - з такою нахабою робити?» Та й замахнулася на нього оцим горщатком... А він як скрикне: бонба! да аж до землі присів і випустив мене.
Тут Пищимуха на всю хату зареготався. Узяли і мене смішки. Дивлюся, - жандарі собі очима грають, а пан становий, здержуючись від реготу, тілько чмиха. Баба Горпиниха собі засміялася і всіх обвела очима.
- Та як, як, бабо, назвав стражник ваше горщатко? - запитав, регочучись, Пищимуха.
- А я почім знаю, як він його назвав? Він його ніяк не називав. Скрикнув тілько «бонба»! та й пустив мене. Я тоді - дай боже ноги. Та мерщій до дверей. А він знову підвівся та ще дужче - за мною! Ну, я вже тут ускочила в сіни. У сінях він мене знову піймав за кожушанку... Цупить назад. «Ні, тут уже, - думаю, - не покуриш!» Ухопилася я чимдуж за одвірки, мерщій розчинила в хату двері та й його потягла за собою... Ото ми і вскочили обоє... Так отака мені, бачите, причина з отим бісовим страждальником, щоб йому добра не було!
- Бабо, бабо! Ти казна-чого не плещи... не лайся, - зупинив її пан становий.
- Як же його не лаяти, як він, наче та собака, причепився? Якби, - поздоров, боже! - не ви, наш начальник і захисник, то прийшлося бідній бабі хоч пропадати!.. Я ж, - як от ви самі бачите, - за ділом ішла, щоб людині допомогти, а він - учепився та й учепився, щоб за нього все лихо отак чіплялося! - невгавала баба Горпиниха.
- Ну, добре, добре!.. Чули вже се, чули, - знову перепинив її становий. - Справляй мерщій своє діло та йди собі, бо в нас теж діло. Ніколи.
- Та я ж осе до нашого пана з поклоном. Будь ласка, паночку, зарятуйте... Дайте капельок, - повернулася баба Горпиниха до мене.
- Яких же вам капельок треба? - питаю її.
- Від серця, паночку! Що колись ви Дульчисі давали... це, здається, було торік, у петрівку... Пахучі такі, м'ятою пахнуть, - доводила мені баба.
- Та то ж, бабо, не від серця, а від живота... як у кого живіт заболить... різачка нападе, - кажу я їй.
- Чи чуєте, паночку? Хіба ж воно не все рівно?.. - Від живота ж і до серця доходить. Що живіт, що серце - то все ж воно вкупі... Одному допомогло - і другому допоможе!
- Та давайте вже їй і м'ятних, і гофманських, - повернувся до мене пан становий... - Се самі і є капельки жіночі! - додав він.
- Се отих біленьких... кріпких? - спиталася баба Горпиниха, радіючи, що їй нагадали, як зовуться крапельки. - І-і-і, що за добрі оті гофманські каплі... цілющі! Якщо ваша ласка, то всипте і їх трохи, - повернулася вона знову до мене.
Якби ся розмова з бабою була сам-на-сам, то я б її добірніше розпитався, чим занедужала боляща, та тоді і дав би тих ліків, які признавав найцілющими; а як осе все лучилося випадково, та ще в такій скруті, - то я, не вагаючись, мерщій одсипав у невеличкі пляшечки і м'ятних, і гофманських капель, як раяв і пан становий, - бо був певний, що вже не порає чого лихого - та й віддав бабі, додавши: «Більше не давайте за раз як по п'ятнадцять капель».
Баба аж у ноги поклонилася та дякує:
- Пошли вам боже та пречиста мати всього доброго, як ви отакі добрі до нас!
- Та годі вже тобі дякувати та поклони бити. Іди мерщій від нас! - каже їй становий.
- Надокучила? Вибачте дурній бабі, що забарила вас, наш начальнику і пораднику!.. Піду. Зараз піду... Дайте тілько пляшечки приховаю, щоб не розгубити, бува, по темноті. - І, це кажучи, баба Горпиниха почала при нас розстьобуватися, та, висмикнувши пазуху з сорочки, почала закручувати в неї оті пляшечки.
- Та геть собі, бісова бабо! Ти ще отут при нас і роздягатися почнеш - скрикнув на неї пан становий.
- Не зналася, паноченьку, ніколи з ними не при хаті їх згадуючи! - затанцювала баба, застібуючись, і підтюпцем вибігла з кабінету.
- Се ще гірше від отого вашого... причепи!.. Таку тілько пусти, то не знатимеш, як і здихатися, - мовив до нас становий. - Недаром її і стражник не пускав... Се, видно, та баба, що чорт їй на махових вилах чоботи подавав, як писав колись Олекса Стороженко... Ото хто писав, так писав!.. Не теперішніх писак! - похвалився він, якось лукаво дивлячись на Пищимуху.
- А ви і Стороженка читали? - спитався його той.
- О-го! У мене ціла книжка його писань є, - почав був становий, та затнувся, бо тут саме баба Горпиниха знову до нас повернулася.
- Вибачте, добродію, що перебиваю вас... Накажіть кому-небудь провести мене від отого сибірника... чи то пак, - при сьому слові баба Горпиниха сплюнула і докінчила, - страждальника... Бо він за мене знову вчепиться, як учепився було тоді, як сюди йшла! Пан становий спершу аж зубами заскреготав, а потім усміхнувся, рукою махнув і наказав жандареві провести бабу аж за ворота.
- Спасибі вам! Спасибі. Пошли вам, боже, всього, чого тільки жадаєте, - і грошей з кухву, і почоту з оберемок, і на шию медалю з хрестом! А тому сибірнику - отаку болячку на саму пику! - показуючи кулака, заторохтіла баба Горпиниха, виходячи з хати.
- От загаяла, бісова баба! - мовив становий. - А ще кажуть, що в станового немає діла? З однією отакою бабою скілько мороки набралися?.. Ну й служба? І-і-і - й служба каторжна!.. Одні вибори чого стояли?.. Слава богові, що вони так скінчилися... А якби ліві вскочили? - сказав він і очі зажмурив.
- Може, і справді бабине жадання збудеться... медаля з хрестом заблищить на шиї? - обізвався до нього Пищимуха, моргнувши до мене оком.
- Ой, не лукавничайте!.. Хіба ви думаєте, що я не бачу, як ви моргаєте? - повернувся до нього пан становий.
- Я? - злякано спитався Пищимуха... - То в мене звичка така, - поправився він далі: - і усом моргаю, і бровами поводю...
- Ка-ажіть!.. А я добре знаю, що сьогоднішні вибори вам у печінках сидять, - усміхнувшись, каже становий.
- Аж нічогісінько. - одмовив Пищимуха, похнюпившись. - І чого б їм у ті печінки лізти?
- А от, бачте, і полізли, - граючи очима, мовив становий. - Та буде базікати. Ну, ще знову за діло, - додав він і, перегорнувши чимало листочків, почав знову мій список читати.
* * *
Довго він вичитував та перечитував; то перегортав декілька листочків, не перечитавши, то знову вертався назад і читав часом уже й читане. Ми з Пищимухою мовчки сиділи, переглядаючись коли-не-коли один з другим. Жандари стояли, як верстви, коло дверей і сонними очима дивилися на нас... Тихо, сумно, сонно... Хіба жандар, цокнувши острогами, порушить оту сонну тишу або замутить ті лопотання перегортуваних листочків.
Пищимуха уже декілька разів позіхнув на всю хату.
- Спати хочеться? - питав його становий.
- Та вже котить на сон. Мабуть, пізня доба? - спитався Пищимуха.
І я, і становий разом полізли до своїх дзиґарів.
- Ого-о! Он скілько часу згаяли, уже до півночі добирається, - мовив, одкидаючись на спинку стула, становий і, подумавши, додав: - Знаєте що? Тут, мабуть, скілько не читай оцей список, то все одно... Не буду я його тепереньки дочитувати, а візьму з собою додому та дома дочитаю. Ви згодні на се? - повернувся він до мене.
- Ваша воля - ваша й сила! - одказав покірно я.
- Та воля - то моя... А я вас питаю, чи згодні?
- Якщо не довго будете держати у себе - то згодний, - одказав я.
- Держатиму, скілько буде треба, - неласково мовив становий. - Не можу ж я зараз всю оцю книжку перечитати. У мене не одно ваше діло, а може - десятеро, та ще й важніших, ніж ваше!
Дивлюся - Пищимуха на мене і усом моргає, і очима доводе, - згоджуйся, мов.
- Згоден, - відказав я.
- Ну, добре! Ми так і зробимо, - каже становий. - Список з собою візмемо, а шафу з книжками обведемо вірьовочкою та й запечатаємо.
- А як мені якої книжки буде треба? - угинаючись, замовив я.
- Та ви ж їх усі перечитали, і так добре пам'ятаєте. Навіщо вони вам здалися? - спитав становий.
- Іноді справитись треба, - кажу я.
- Пусте! - рішуче одказав становий. - Із справкою й пождати можна. Се діло не казенне, що його у строк зроби, а по змозі та охоті... Підожде! - рішив за мене становий і, вставши з стула, почав потягатися та розправляти спину.
- А тепер треба ще ваші папери у столі переглянути. Одсувайте шухлядки! - додав мені.
Я одімкнув одну, висунув.
- Тут, - доводжу йому, - розхожі гроші.
- Не треба! - мовив становий. Не гроші лічити ми до вас прийшли.
- Звісно, - одказую. - Я покажу вам усе, щоб ви побачили, що у мене немає нічого такого, з чим треба критися.