І лише зараз Клосс помітив те, що було кульмінацією всієї розваги: Паулі кидав наосліп, очі були зав’язані барвистим шарфом.
— У вас відважна дружина, — звернувся Клосс до схожого на барило китайця із зморщеним, як печене яблуко, обличчям. Замість відповіді, консул тільки усміхнувся на свій загадковий азіатський манір.
— Дружина консула в цілковитій безпеці, — озвався пошепки Мжаванадзе. — Паулі ніколи не схибить. Мої вороги добре це пам’ятають.
— Тому я не хотів би бути вашим ворогом, — відповів Клосс.
— Це залежить лише від вас, — тихо прошепотів йому Мжаванадзе.
Клосс не встиг навіть збагнути значення цих слів, коли помітив панну фон Тільден, яка квапилася до групки, що плескала влучним кидкам Паулі.
— Пане консул, — нервово прошепотіла вона, а потім, ніби перелякавшись, іще більше притишила голос. Клосс розчув тільки слова: “ця Розе” і “в альтанці”, але йому й цього було досить. Він поспішив за консулом, який вибирався з натовпу спостерігачів. Панна фон Тільден бігла попереду.
В альтанці, майже на тому самому місці, де він пробував зосередитись одразу після свого приходу, зараз лежала Розе. У світлі підвішеного біля стелі ілюмінаційного ліхтаря вона мала жахливий вигляд. Спосіб убивства не міг викликати сумнівів. Петля з кашне й досі стискувала довгу шию дівчини. Поруч з нею лежала відкрита сумочка, у якій були помада, пудрениця, гаманець із грішми, французький паспорт.
Машинально подивився на прізвище: “Розе-Марі Лорен, 1908 року народження”. “Отже, їй тридцять п’ять. Вона була на вигляд молодша”, — подумав Клосс і краєм шарфика прикрив їй обличчя.
— Боже мій, — лементував Грандель, — я так старався уникнути скандалу. Що тепер робити?
— Гадаю, треба викликати поліцію, — сказав Клосс.
— До екстериторіальної садиби консульства? Ви збожеволіли! — обізвалася панна фон Тільден.
Клосс із подивом глянув на неї. Ця гітлерівка, певно, з міцними нервами. Вона трималася так, ніби ЇЇ постійним обов’язком було виявлення трупів задушених молодих жінок.
— Я боюся, — сказав придушеним голосом Грандель, — що доведеться повідомити поліцію. Боюся також, що справа ця буде страшенно незручна для неї, бо майже всі присутні на прийомі іноземці мають право на недоторканність. Може, ви нам допоможете, Клосс, у цю скрутну хвилину? Ми з панною фон Тільден підемо, — він підборіддям показав напрямок, звідки долинали сміх і оплески, що нагороджували талант Паулі та відвагу дружини консула, — і спробуємо підготувати їх до того, що скоїлось. А ви потелефонуйте до поліції, згода?
Клосс хотів підсунути до себе зіжмаканого папірця, що лежав на підлозі, потім, удаючи ніби впустив хусточку, нахилився за папірцем, якого — він міг би заприсягнутися — не було, коли він годину тому сидів у альтанці. Клосс сховав знахідку разом із хусточкою до кишені і лише тоді сказав, що він, безперечно, готовий до послуг пана консула і в усьому допоможе йому.
Панна фон Тільден ішла попереду, вони за нею.
— Клосс, — консул боляче вхопив його за лікоть, — прошу мені відповісти, чи це не за вашим наказом, а може, ви самі…
— Ви підозрюєте мене у вбивстві жінки, яку я бачив удруге в житті?
— Я стара людина і старий працівник закордонної служби, Клосс. — Він затримався посередині алеї. — Я можу сподіватися на найгірше: димісію або щось на зразок цього. Може, турки зажадають, щоб я виїхав зі Стамбула. Вони ладні вчепитися за будь-яку дрібницю. Але я у цьому місті репрезентую Німеччину. Тому й прошу від вас щирості. Не знаю ні вашого рангу, ні мети приїзду. Я свідомий того, що в роботі СД або гестапо трапляються різні речі, але мушу знати…
— Якби мене навіть прислали ті, кого ви так необачно згадуєте, — байдуже відповів Клосс, — то запевняю вас, Грандель, що я не прийшов би до вас жалітися. Проте хай буде між нами: я її не вбивав. І годі ілюзій щодо моєї місії у Стамбулі.
— Адже ми самі, — сказав Грандель і ніби лише зараз помітив панну фон Тільден, яка стояла за кілька метрів од них, повернувшись спиною, і сказав: — Вона…
— Годі! — відрубав Клосс і попрямував до освітлених вікон вілли.
Він легко знайшов кімнату, в якій працювала панна фон Тільден, де був, як Клосс пам’ятав, телефонний комутатор. Насамперед витяг із кишені зіжмаканий папір, знайдений в альтанці, і розгорнув його. Це був жовтий конверт з фірмовим штампом: “Центральний банк — Стамбул”. Лист призначався йому. Але зараз конверт був порожній. Клосс знав, що всередині мав міститися витяг із банківського рахунку та прізвище власника. Розе загинула саме тому, що знала це прізвище. Може, вона була настільки необережна, що натякнула людині, якої це стосувалося, про свою обізнаність.
Він підвівся й вирвав з гнізда усі дроти. Клосс збагнув: треба квапитися. Потім вибіг до садка й доповів консулові, що хтось пошкодив телефон.
— Я подзвоню з першого-ліпшого телефону в місті, — додав він незаперечним тоном. І, не чекаючи на відповідь консула, вибіг.
Нагла смерть Розе надала справі шаленого темпу. Перше, що Клосс мусив зробити, це потрапити до “Кафе Розе”, а точніше — до кімнати власниці клубу, доки прибуде поліція. Через ріденькі штахетики огорожі Клосс помітив свого “ангела-охоронця”, той розмовляв із жандармом біля варти. Часу не було, щоб одв’язатися від нього. Він пройшов уздовж паркана до найближчого повороту і, уважно роздивившись навкруги, переліз на вулицю. Байдуже пройшов повз таксі, що стояли одне за одним, і лише на головній вулиці сів у машину. Клосс попросив їхати в готель, але перед поворотом до вулички, що вела нагору, затримав таксі, пояснивши, що далі піде пішки. Коли таксі зникло з очей, Клосс завернув у “Кафе Розе”.
Він приязно заговорив до вусатої жінки біля входу, випив у барі коньяку і, коли вимкнулося велике світло та засвітився “пістолет” над мініатюрною естрадою, на котрій дівчина з голим животом робила свої вихиляси, Клосс пішов, ніким, як йому здалося, не помічений, до сходів. Двері кімнати Розе, — в коридорі треті ліворуч, як він запам’ятав, — були замкнені, але Клосс швидко впорався з ними за допомогою комплекту відмичок з Вісбадена. Він одразу кинувся до письмового столу й почав обережно приміряти свою відмичку до верхньої шухляди. І цієї миті відчув на потилиці холодний доторк криці.
— А, це ти, — почув він за спиною. — Що ти тут шукаєш?
Клосс обернувся. Він побачив на рівні свого обличчя голий живіт дівчини. Подивився вище. Дівчина вже зняла запону. Вона не цілилася в нього з револьвера, який, одначе, тримала в руці.
— Даруйте, нас, здається, не знайомили, — сказав Клосс не з дуже розумним виглядом.
— Я знаю тебе, — сказала дівчина. — Розе показала мені тебе. — Вона повідомила першу частину пароля.
— Ти шеф? — здивувався Клосс.
— О ні, — розсміялася вона, — але шеф теж тебе знає. Що сталося?
Довелося розповісти їй про події у консульстві.
— Зараз приїде сюди поліція, — закінчив він. — Сховай усе і повідом шефа.
Вона мовчки кивнула головою й витерла заплакані очі.
— Бідолашна Розе, — сказала дівчина і потім додала: — Вона нічого тут не тримала. У нас сейф у банку. Завтра раненько все вийму з нього. Зрештою, хай вирішує шеф.
— Ти можеш зв’язати мене з шефом? Я дуже хотів би поговорити з ним.
— Я передам твоє прохання. Це він повинен сказати, чи хоче побачитися з тобою.
Клосс устиг повернутися до консульства раніше, ніж прибула поліція. Гості невдалого прийому стояли купками й шепталися поміж собою. Осоловілий кельнер мовчки розносив чарки. Клосс знайшов консула в кабінеті. Разом із секретаркою вони кидали до каміну якісь документи. В кімнаті було повно диму. Клосс, не мовивши ні слова, відчинив вікно.
— Я хотів би поговорити з вами наодинці, — шепнув він.
Консул мовчки кивнув головою. Невдовзі він під якимось приводом вислав панну фон Тільден з кімнати.
— Щось невідкладне, Клосс? — спитав консул.
— Так, — відповів він, — це справа надзвичайної ваги. Прошу, ось мої повноваження. — Подав Гранделю невеличке посвідчення, видане головним управлінням безпеки рейху.
Грандель надів окуляри і оглянув його з усіх боків. Коротенький текст він, мабуть, перечитав кілька разів.
— Я слухаю, — сказав Грандель. — Отже, я не помилявся щодо вашої місії. Мушу всіляко вам допомагати. Я готовий. Що вам треба?
— Я маю вам сповістити, що в консульстві діє агент британської розвідки.
— Це виключено! — зірвався Грандель. За мить він поволі осунувся на стілець. Сховав обличчя у долонях. — Я певний у своїх людях, — сказав він тихо, але з його тону Клосс зробив висновок, що консул повірив йому.
— Краще сказати: “Я був певний”. Ми встановили з усією точністю, що агент працює саме тут. Я вас не інформуватиму, як саме це зроблено. Агент діє у вас, поблизу вас, або… — Клосс зробив паузу.
— Або… — як луна повторив Грандель.
— Або ви самі британський агент, — сказав Клосс і, побачивши раптові зміни в обличчі консула, злякався, що у Гранделя буде серцевий приступ. Цього ще бракувало! Він розсміявся. — Прошу заспокоїтися, пане консул, це був тільки жарт. Повернімося до найважливішої справи. Я знаю, точніше здогадуюся, хто британський агент. У мене ще немає всіх доказів, але все з’ясується найближчими днями.
— Скажіть мені, будьте ласкаві, швидше: Петерс чи Вітте? А може, радник Байтц? — сказав консул з надією в голосі.
— Радник Байтц уже три місяці перебуває в госпіталі, а англійський агент діяв тут ще два тижні тому.
— То хто з них двох? — спитав консул.
— А кого б ви назвали? — відповів Клосс запитанням, бо хотів виграти час. Після позички Вітте, яка так добре прояснювала ситуацію, у нього не було великого вибору. Скомпрометувати Гранделя навряд чи вдасться, він може мати сильну руку в Берліні в особі Ріббентропа. Лишалось двоє: Петерс і секретарка. Спочатку його спокусила кандидатура Петерса — на одного гестапівця буде менше. Одначе на його користь промовляла вайлуватість у роботі. Хтось, присланий замість нього, міг би виконувати свої обов’язки розумніше, а це небезпечно. Отже — вона.
— Кажіть-но… — У голосі Гранделя вчувалася нетерплячість.
— Гаразд. Жоден із них. Британський агент, найімовірніше, ваша секретарка.
— Ви марите, — спокійно відповів Грандель. — Чи усвідомлюєте ви, що, кидаючи цю ідіотську підозру на панну фон Тільден, ви б’єте по мені? Може, ви досі не знаєте, що вже півтора року, себто після смерті моєї дружини Матильди, я і панна фон Тільден… — Затуливши рота, він почав кашляти.
Цього Клосс не знав. Зізнання консула сплутало йому карти. Безперечно, літню людину завжди можна злякати, але вони не в Німеччині, а в нейтральній країні, де німецький чиновник, такий навіть, як Грандель, підданий багаторічному дресируванню, може не повірити.
— Мені не треба вам нагадувати, що, незважаючи на близькі стосунки з цією жінкою, ви й натякати не повинні їй про мою підозру. Бо це лише підозра. Я маю деякі підстави вважати саме так. Але мій здогад може виявитись хибним. Я перевірю це з усім сумлінням і, коли виявиться, що це помилка, то буду першим, хто вам про це скаже. Обіцяю, що, в разі помилки, я в своєму рапорті відповідним інстанціям жодним словом не згадаю про свої попередні припущення. Проте якщо підтвердиться моя підозра, то при всій повазі до пана консула…
— Ви, напевно, помиляєтеся, Клосс. Вона очолює нашу націонал-соціалістичну організацію у консульстві. Раніше була довіреною особою нашого посла в Анкарі. З тридцять четвертого року на закордонній службі, багато разів перевірялася службою безпеки… Ви, напевно, помиляєтеся, Клосс.
— Я хотів би помилятися, — відповів Клосс. — Хотів би — з огляду на вас.
Хтось постукав у двері, вони відчинилися, на порозі з’явилася панна фон Тільден.
— Пане консул, інспектор поліції хотів би побачитися з вами.
— Вже йду, — підхопився консул.
Фон Тільден неквапливо підійшла до письмового столу і сіла у крісло свого шефа. Взяла з коробки цигарку, закурила.
— Починається весела ніч, — сказала вона Клоссу, — інспектор начитався детективів і має бажання шукати мотивів убивства власниці цього… — вона проковтнула якесь слово, — цього веселого кабаре в Стамбулі у тисяча дев’ятсот сорок третьому році. Треба бути абсолютним ідіотом.
— Усі поліцейські шукають мотивів злочину.
— Не удавайте з себе наївного, Клосс. Ви вже досить довго тут, аби не знати, що “Кафе Розе” є місцевим шпигунським центром. Хіба треба більше? Що скоріше поліцейський зрозуміє це, то краще. Але, але… я хотіла вас запитати. Жовтий папірець, який ви підняли в альтанці, — то конверт? Конверт із штампом банку? — вона глибоко затяглася цигаркою.
— Я не розумію, про що ви говорите. Якщо ви вважаєте, що я наважуюся приховати якісь речові докази, то скажіть про це інспекторові.
— Отакої, — обурилася вона. — Невже ви й справді гадаєте, що я виноситиму наші німецькі справи на цей східний ярмарок? Розумієте, цей конверт власниця веселого будинку під назвою “Кафе Розе” тримала в своїй сумці, коли прийшла на прийом. Вона чепурилася біля дзеркала, відкрита сумка стояла поруч. Я знаю такі конверти — тому й звернула на нього увагу. Коли ми потім зазирали до сумки, конверта в ній не було.
— Хто ще, крім вас, міг бачити цей конверт?
— Як на представника міністерства торгівлі, — іронічно всміхнулася фон Тільден, — ви надто цікавий. — Вона стала серйозна. — Всі. Петерс був у роздягальні, забирав од гостей верхній одяг. Пан консул виспівував гарненькій панні компліменти. Радник Вітте разом зі своїм приятелем зупинялися біля неї. І ще кілька інших осіб, прізвищ яких ви навіть не знаєте, бо мадемуазель Розе дуже довго чепурилася. Може, це її загубило. До речі, ви помітили, що радник Вітте був сьогодні в поганому настрої? І не тішився із сумнівних жартів Паулі?
— Ви теж не тішились. Крім того, ви перші знайшли труп.
— Так, я була перша. За кілька хвилин після вбивці. А штукарство Паулі я бачила багато разів. Мене не тішать дешеві емоції.
— Ви спостережливі, панно фон Тільден.
— Це звичка старої секретарки, пане Клосс. Мене вважають дуже гарною секретаркою. Так, ще одне. Я домовилася з консулом не згадувати вашого прізвища серед гостей сьогоднішнього вечора. Особи, що користувалися правом недоторканності, вже пішли. Через ці двері, — вона показала на маленькі двері біля бібліотеки, — ви вийдете з консульства непомітно. На добраніч, Клосс.
Він помилився. Про це Клосс уперше подумав у кабінеті Гранделя. Ясна річ, цілковитої певності ще не було, але щось його бентежило. Дивна розмова з панною фон Тільден і її пропозиція піти з консульства непомітно, уникаючи зіткнення з інспектором турецької поліції, який легко міг зруйнувати плани Клосса, оголосивши його як іноземця небажаною особою, — все це разом поглибило хвилювання Клосса. Через залізні грати огорожі він помітив поліцейську машину і свого переслідувача, що зіперся на підмурок паркана.
Клосс повернувся і, ховаючись у затінку консульства, пішов до протилежного кінця садка знайомою вже стежкою. Визирнув, але знову побачив поліцейського, що зіперся на стовп із табличкою “Зупинка таксі”. Довелося ще раз повернутися, пройти повз дуб, під яким кілька годин тому стояла маленька, гарненька дружина товстого китайця. Потім він обминув альтанку, де помітив силует службовця в мундирі. Опинився Клосс перед високою мурованою огорожею. Один стрибок. Сильно відштовхнувсь, стрибнув — і вже нагорі. З протилежного боку теж був сад, але зовсім занедбаний.
Клосс зорієнтувався, що коли піде ліворуч, то дійде до вулички із зупинкою таксі, але буде це вже досить далеко від тамтешнього поліцейського. Він стрибнув і впав навзнак. Зачепився ногою за якийсь дріт, прокладений попід самісіньким муром. На щастя, він не зламав і навіть не вивихнув ноги.
Кульгаючи, попрямував у той бік, де сподівався знайти вихід. Для певності дістав револьвер із задньої кишені штанів, зняв запобіжник. Несподівано швидко він добіг до низенького муру, за яким починалася знайома вулиця. Обтрусивши одяг від цегляного пилу, Клосс рушив до свого готелю. Знову поставив револьвер на запобіжник і сховав його в кишеню. Він не знав, що вже за кілька хвилин картатиме себе за таку необачність.