— Аллах забороняє пити, — зауважив Вітте.
— Він закриває очі, — блиснув білими зубами Христопуліс, — коли п’ють за добре діло.
— Я гадав, що ви завжди робите добрі справи. Чи бувають винятки?
— Ви чули давню оповідку про чоловіка, який продавав відданого собаку? Це був дуже добрий собака — він щораз повертався. І можна було знову його продавати.
— Облиште, Христопуліс, анекдоти. Щоразу, як ви починаєте розповідати східні казки, мені здається, що ви когось наслідуєте.
— Ми всі когось наслідуємо. Ви, наприклад…
— Христопуліс, — сердито сказав Вітте, — ви хочете, щоб ми посварилися?
— Анітрохи! — розсміявся Христопуліс. — Я не хотів би втратити найкращого свого клієнта. Може, мені вдасться і вам продати свого собаку. Треба подумати.
— Не жартуйте. На якийсь час треба припинити наші ділові стосунки. Адже вам, Христопуліс, непогано зі мною живеться. Невідомо, чи з моїм наступником…
— Вас хочуть відкликати до рейху? — запитав він серйозно.
— Ще ні, але приїхав тут один, можливо, схоче щось винюхати…
— А гроші любить? — спитав Христопуліс. — Ви як гадаєте, він зможе відрізнити стодоларову купюру від доларової?
— Для вас усе просто, Христопуліс. Думаєте, що всіх можна купити. Адже мені важко запропонувати йому хабара. Це молодий ще чоловік і скидається на… — Вітте завагався, добираючи слово, — ідейного, — він скривив губи в іронічній гримасі. — Такі не беруть.
Христопуліс зареготав.
— Ах, ця ваша європейська психіка. — Він присунувся до Вітте ще ближче. — Затямте на все життя: усі беруть. Неясно одне: скільки. — Він підсунув Вітте золоту табакерку. — Куріть. — Христопуліс блиснув вогником запальнички й додав: — Звісно, в кишеню ви йому грошей не всунете, але для кожного є певний спосіб. Що ще забороняє аллах, Вітте? Ну, поміркуйте. — Він кивнув головою у бік завішених портьєрою дверей, які вели до картярського залу. — Так, Вітте, азартні ігри. Чи не могли б ви програти йому трохи грошей? Запросіть його сюди. Якщо ви хочете, я пристану до компанії. Залюбки прислужуся вам.
— Я вже запросив його. Він прийде, — Вітте подивився на годинник, — менш як за годину.
У нього відлягло на душі. Це не вперше помітив Вітте, що сама присутність цього зухвалого грека діє на нього заспокійливо. Він узяв кришталеву склянку, льодинка майже розтала.
— За ваше здоров’я, Христопуліс. Нехай у вас будуть завжди гарні ідеї.
Краєм ока він помітив мадемуазель Розе, яка спускалася сходами. Вона була в довгій елегантній сукні без декольте. Розе прямувала до їхнього столика. Вітте підхопився, бо щойно пригадав завдання консула. Він поцілував її гарну руку й спитав, чи одержала вона запрошення. “Так”, — кивнула головою.
— Пан консул просив передати, що ваша присутність буде для нього особливо приємна. Чи можемо ми розраховувати?..
— Я збираюсь, — відповіла вона. — Сподіваюся, мені ніщо не завадить.
Вона сіла на край підсунутого Христопулісом пуфа, ніби хотіла сказати, що не має наміру засиджуватися. Вітте сказав, що дозволив собі запросити до клубу посланця німецького міністерства торгівлі, який прибув до Стамбула у справах. У цю мить одна із скромно одягнених дівчат зупинилася біля їхнього столика, тримаючи на підносі телефон.
— Пана радника Вітте, — сказала вона.
Не здивувавшись, він узяв з її рук трубку, йому не вперше телефонували до цього закладу. Сам консул знав, де найлегше розшукати радника у такий час. Але це був не консул. Вітте почув лише одне речення, проте цього вистачило, щоб відчути, як охоплює його — дедалі частіше останнім часом — страх.
— Ви себе погано почуваєте? — запитав Христопуліс.
— Б’юся об заклад, — променисто всміхнулася до нього Розе, — що дзвонила жінка. Тільки жінка може справити таке приголомшливе враження.
— Атож, — відповів він на її посмішку, — це була жінка. — І не збрехав. Але те, що він од неї почув, не мало нічого спільного з тим, про що подумала Розе.
Ця жінка вимовила тільки одне речення: “Я знаю, кому належить рахунок номер 115/185 у Центральному банку”. І все, але цього вистачило, бо Вітте також знав, хто власник суми в п’ятдесят з гаком тисяч фунтів стерлінгів, що лежала на цьому рахунку. Звідки жінка довідалася, що це саме рахунок Вітте? Нащо вона сказала йому про це? Початок шантажу?
— Це, мабуть, той самий приїжджий, на якого ви чекаєте? — вивів його із задуми Христопуліс, показуючи на молодика в елегантному костюмі, який стояв на порозі й роздивлявся навколо.
— Так, — сказав Вітте. — Клосс! — гукнув він.
Молодик підійшов до їхнього столика, граціозно схилився над простягнутою йому рукою мадемуазель Розе, потис руку Христопулісу і приязно поплескав Вітте по плечі.
— Тут славно, — сказав він, а потім звернувся безпосередньо до Христопуліса: — Отже, це ви той самий Христопуліс, завдяки якому радник Вітте забезпечив своєчасну доставку мангану?
— Я завжди допомагаю своїм німецьким друзям чим можу і з усією відданістю.
— Спробуйте заприятелювати з паном Христопулісом, — защебетала Розе. — Це людина, яка знає всі таємниці цього міста. — Вона встала і, кивнувши їм головою, пішла до стойки. Клосс провів її поглядом, а потім, прикурюючи подану Христопулісом цигарку, сказав:
— Знаєте, мене менше цікавлять таємниці. Я охоче встановив би контакти з місцевими торговельними сферами.
— Христопуліс тут усіх знає, — втрутився Вітте.
— Знаю, — усміхнувся той, — якщо це корисно, не знаю — якщо не треба.
— Гадаю, ми домовимося, — сказав Клосс.
— Все залежить від того, який вас цікавить товар. Але я пропоную відкласти цю розмову до завтра. Ви, мабуть, не щодня бачите напівголих танцюристок? Чи знаєте ви, що Розе довелося отримати спеціальний дозвіл поліції?
— На цей голий живіт? — поцікавився Клосс.
— Ні, на це не треба дозволу. На танок із запнутим обличчям. У Туреччині вже двадцять років жінкам не дозволяється затуляти обличчя, але мадемуазель Розе все може влаштувати.
— Ви гадаєте, що вона махлює з поліцією?
Христопуліс лише по-своєму усміхнувся і, замість відповіді, змусив їх вислухати довгу східну історію, з якої випливало, що не та людина погана, яка махлює з поліцією, а та, яка працює тільки на поліцію.
“Він застерігає мене, інформує чи насміхається?” — думав Клосс, вдивляючись у рухливе обличчя елегантного грека.
Клосс з’явився на прийом до німецького консульства точно о п’ятій, як і зазначалося в запрошенні. Він був першим гостем. Консул, тиснучи йому руку, не виказав своїх почуттів, але його секретарка, кістлява панна фон Тільден, одягнена в сірий військовий костюм із нацистським значком на відлозі, не приховувала іронічної посмішки.
— Пунктуальність — це риса німецьких офіцерів, — зрештою кинула вона на його адресу.
Начебто бажаючи подивитися сад, Клосс залишив її, знайшов затишну альтанку і взявся обмірковувати свої спостереження, які зробив протягом трьох днів у Стамбулі.
Він познайомився з усіма працівниками консульства. Крім Гранделя, Вітте і панни фон Тільден, у гру ще входив Петерс — небалакучий похмурий чоловік. З цієї четвірки Клоссові треба було вибрати одного, котрий для Ресмана відіграє роль розвінчаного шпигуна. З четвірки, бо п’ятий працівник консульства, радник Байтц, уже третій місяць лежав у стамбульському госпіталі, хворіючи на жовтуху. Тому можна було спокійно виключити його, бо, за інформацією Ресмана, британський агент працював у консульстві ще два тижні тому. Теоретично агентом Інтеллідженс Сервіс міг бути кожний з цієї четвірки, всі мали однаково легкий доступ до інформації, та Клосс повинен виявити справжнього агента, отже, кандидатів на роль англійського шпигуна зосталося тільки троє. Досі йому вдалося ближче познайомитися лише з Вітте. Добре прислужилася цьому гра в покер у “Кафе Розе”.
Після кількох перших ходів він помітив, що Вітте хоче програти йому. Це його розлютило. І по деякому часі чимала купа великих купюр стала власністю консульського радника. Згрібаючи гроші, Вітте мав жалюгідний вигляд.
Коли Клосс на мить зустрівся з Розе біля бару, вона спитала, чи він часом не збожеволів, програючи Вітте таку суму грошей. Клосс відповів, що саме це він і мав на меті, беручи карти в руки, бо звістка про його програш швидко пошириться і англійці не проминуть нагоди запропонувати йому позичку. Вони зроблять це, безперечно, через свою людину в консульстві, от і звузиться коло тих, кого він підозрює. Розе лише знизала плечима, сказала, що вона вже знає прізвище людини, яка має рахунок у Центральному банку, але, перш ніж вона встигла задовольнити цікавість Клосса, довкола них стало тісно, і їй довелося змінити тему розмови. Вже біля виходу вона шепнула, коли він нахилявся, щоб поцілувати їй руку:
— Передам тобі завтра в консульстві.
Отже, сьогодні через кілька хвилин він довідається, хто власник рахунку. А може, Розе принесе якусь звістку про шефа тутешньої резиденції його Центру, обов’язком якого є допомогти Клоссу визначити справжнього агента англійців. Бо хоч стосунки між розвідками союзників не завжди складались ідилічно, у справді загрозливих ситуаціях вони діяли злагоджено. Інша річ, що дотягтися до англійського резидента навіть шефу — і, може, саме йому більше, ніж Клоссу, — було нелегко, бо виникала загроза деконспірації, а на це — що Клосс чудово знав — Центр ніколи не згодиться.
Через ріденькі гілки Клосс помітив гостей, що сходилися у садку. Він пішов до них.
За кілька хвилин познайомився з паном Цзи Фун-лі, маленьким кругленьким китайцем, представником царства Манджукуо, і його вродливою дружиною, японкою. Він відповідав загальними фразами на запитання гостей про настрої в Німеччині, а вони з ввічливістю вислуховували його, коли до них підійшов консул Грандель, запанібрата тримаючи під руку високого смаглявого чоловіка з великим носом:
— Дозвольте, Клосс, — сказав він, — відрекомендувати вас нашому надійному другові, князю Мжаванадзе.
— Я радий, щиро радий познайомитися з вами, — сказав князь. — Мені приємно потиснути руку людині, яка приїхала з країни, що взяла собі на плечі тягар боротьби з більшовизмом.
— Вам треба знати, Клосс, що цей князь — нащадок грузинських царів і єдиний законний претендент на трон.
— Сам фюрер обіцяв князеві, що невдовзі він сяде на грузинський трон, — поштиво шепнула панна фон Тільден.
Клосс буркнув, що знайомство з князем для нього справжня честь. Грандель, кивнувши їм головою, пішов до дверей зустрічати новоприбулих гостей, а князь повернувся до чоловіка, який стояв за ним і пильно вивчав Клосса, ніби хотів запам’ятати його обличчя, а зараз щось півголосом сказав князеві, мабуть по-грузинському. Він був у яскраво-червоній сорочці, підперезаній поясом з китицями, у чорних штанях і чоботах з високими халявами. Він мав такий вигляд, який повинен бути у відданого князеві слуги з оперети.
— Даруйте, — сказав князь. — Я повинен піти привітатися з послом Японії. Гадаю, ми ще побачимося, пане Клосс. Заходьте до мене, коли зможете. — Він кивнув чоловікові у червоній сорочці, а той подав Клоссу маленьку візитну картку князя.
І знову Клосс опинився у товаристві сухої, як тріска, панни фон Тільден.
— Японія дала князеві зрозуміти, — сказала вона без усміху, — що тільки його визнає претендентом на трон майбутньої, вільної від більшовизму Грузії.
— Ви справді вірите, панно фон Тільден, — вирішив Клосс поглузувати з неї, — що цей блазень сяде колись на трон?
— Фюрер йому обіцяв, — сказала вона з притиском. — Фюрер дотримує слова. Чи ви сумніваєтесь у цьому?
— Ви не зрозуміли мене, панно фон Тільден, і боюся, що ви не розумієте нашого фюрера. Лише англійські скаути дотримують слова, і це ще вилами по воді писано. А наш фюрер — не англійський скаут, він дотримає слова, якщо це буде в інтересах рейху, і відступиться, коли так буде вигідніше. Чи ви й справді не розумієте, на чому ґрунтується наша нова націонал-соціалістична мораль?
Панна фон Тільден зиркнула на нього переляканими очима. Те, що говорив Клосс, вона могла витлумачити подвійно: або як цинічне одкровення запеклого гітлерівця, або… Вона воліла про це не думати. То був єдиний момент їхнього кількаденного знайомства, коли Клосс відчув до неї крихітку симпатії. З глибини саду наближався Вітте. Він приязно помахав Клоссові рукою. Панна фон Тільден одразу скористалася цією нагодою.
— Даруйте, але я мушу вже йти — може, потрібна буду панові консулу.
— Гаразд, — усміхнувся до неї Клосс, а потім запитав: — Панна Розе вже прийшла? — Він завагався, бо раптом усвідомив, що досі не знає прізвища власниці клубу.
— Ви теж належите до її поклонників? — скривила вона губи в своїй звичній посмішці. — Так, прийшла. За кілька хвилин після вас. — Вона рвучко повернулась і пішла до вілли.
— Ви вже познайомилися з князем? — спитав Вітте. — Правда ж, цікавий чоловік?
— У вас зсунулася краватка, — сказав Клосс і поправив її. — Не так той князь, як його…
— Це ви про Паулі? То охоронець князя. Він його водій, камердинер і приятель. Здається, він теж походить із високої грузинської аристократії. Князь узяв його з собою на спеціальне прохання консула. Паулі буде окрасою сьогоднішнього вечора. О, — він показав на гурт гостей, що теревенили на протилежному кінці садка. — Здається, він уже почав. Вам обов’язково треба це побачити. — Вітте рушив туди, але раптом, ніби щось пригадав, зупинився. — Ледь не забув, Клосс. Мені прикро за вчорашнє.
— Не розумію, — сказав Клосс, хоч усе добре розумів.
— Ви програли мені вчора стільки грошей…
— То пусте, — недбало кинув Клосс.
— Проте я знаю, як мало дають вам грошей. Валютні обмеження… — Він замовк, ніби чекаючи, що Клосс йому допоможе. Учора, коли Клосс підвівся з-за столу, кажучи, що дешевше дивитись на голий живіт танцюристки, ніж грати, Вітте, згортаючи купу банкнотів, докірливо подивився на Христопуліса. “Ну, то як ваші мудрації? — казав цей погляд. — Замість програшу, я виграв”. Христопуліс зрозумів його. “Це ще краще, — сказав він, — ніж було досі. Цей чоловік багато програв. Отже, він у грошовій скруті, але світ не без добрих людей. Ви повинні йому позичити. І взяти розписку”, — додав він, підводячись з-за зеленого столика. Вітте чекав, що Клосс підтвердить його слова про валютні обмеження — отоді він і запропонує позичку. Але Клосс мовчав і запитливо дивився на нього. Тому Вітте пішов у наступ:
— Скажіть мені відверто — як у вас із грішми?
— Щиро кажучи, не дуже добре, — відповів Клосс, думаючи, що його припущення, ніби хтось із консульства намагатиметься позичити йому гроші, потвердилося із зовсім несподіваного боку. “Отже, — подумав він, — Вітте — той, кого треба охороняти”.
— Прошу, — сказав Вітте, даючи Клоссові пачку купюр.
— Що це? — спитав Клосс, удаючи, ніби не розуміє.
— П’ятсот фунтів, приблизно стільки ви програли.
— Я не можу, — сказав Клосс, — щиро, не можу… — завагався він.
— Гаразд, — ніби зрадів Вітте. — Вважайте це не поверненням програшу, а позичкою. Я й це передбачив, а тому приготував розписку. Жодного терміну я не визначаю — ви віддасте, коли зможете. А може, вам треба більше? — Вітте вийняв з кишені авторучку й подав Клоссові.
— Згода, — сказав Клосс, підписуючи підсунутий папірець нерозбірливою карлючкою. — Ходімо до цього… Паулі.
— Так, так, — квапливо погодився Вітте. На його обличчі з’явився вираз полегшення.
“Він гадає, що купив мене”, — подумав Клосс. Наближаючись до гурту гостей, які скупчилися під розлогим дубом, Клосс приглядався, чи не побачить часом панну Розе. Але її не було там.
Звісно, те, що Вітте назвав окрасою вечора, справді варто було побачити. Маленька, гарненька дружина посла Манджукуо стояла під деревом, а Паулі з десяти метрів кидав у стовбур навколо неї ножі. Сталеві вістря оточували вже майже половину тіла маленької японки, черговий ніж із свистом увігнався в стовбур щонайбільше на п’ять сантиметрів од правого вуха дружини консула. Гучні оплески пролунали на честь Паулі. Три наступні ножі, летючи один за одним з інтервалом кілька секунд, вганялись у стовбур з неймовірною точністю довкола шиї та плечей дівчини.