— Це підпис Дібеліуса, присягаюсь, — сказав Льозе. — Стривай, але ж це боргові розписки. Шість тисяч марок, — прочитав він тихо, — двадцять тисяч злотих. Це неможливо!
— Тепер ти вживаєш слово “неможливо”. Отже, я не помилявся.
— Я збагнув лише зараз тираду Дібеліуса, яку він виголосив переді мною, коли ми розпочинали слідство, і те, що він був такий ласкавий до мене. Він просто заборгував Вонсовському. Слухай, Гансе, я не розумію одного: адже він повинен був пам’ятати про ці розписки? Нащо було арештовувати Вонсовського? Чому він просто не застрелив його на місці? Нащо він мене викликав?
— Вонсовський — важлива птиця. Йому важко було б тихенько це владнати. Крім того, не забувай — ти мені сам казав про це: Дібеліус був тоді дуже п’яний. А може, не випускаючи справи із власних рук, він розраховував повернути собі ці розписки? Бо у віллі на Жолібожі поколупано стіни та позривано підлогу в пошуках схованок. Будиночок у Вонсові теж був ретельно оглянутий, але, на щастя, трус робив я першим. Бачиш, мій Адольфе, я боявся цього і тому про всяк випадок не включив ці розписки до протоколу. Я сподіваюся, що ти не ставиш мені цього на карб. Ось вони — роби з ними, що хочеш. Я покладаюсь на твій досвід. Якщо вирішиш написати на мене рапорт про приховування речових доказів…
— Заспокойся, Гансе, я не писатиму рапорта, а все владнаю. Ще сьогодні я звернусь безпосередньо до рейхсфюрера.
— Обминувши службовий порядок? — збентежено спитав Клосс. — А якщо ми помиляємось? Якщо ці посилки привели нас на хибний шлях? Якщо підписи Дібеліуса підроблено? Якщо нарешті, — а ми не повинні виключати цю можливість, — Вонсовський з невідомих нам причин просто бреше? Що тоді?
— Навіщо йому брехати?
— Не знаю, — Клосс безпорадно розвів руки. — За його зізнаннями звинувачено багатьох офіцерів.
— Але ж вони теж зізналися, всі зізналися, — розреготався він. — А ти ще маєш якісь сумніви.
— Так, — тихо мовив Клосс, — зізналися.
Розглядаючи гладке обличчя Льозе, він думав, на якому допиті зізнався б Льозе, коли б попав у пазури такого спеціаліста, як він сам. Клосс ладний був заприсягтися, що після першого ж допиту опецькуватий Льозе сказав би все, що знає, а може, навіть більше. Щоб уникнути третього допиту, він би визнав, що особисто мав намір зарізати Гітлера.
— Може, й справді нема іншого виходу, — сказав Клосс.
Задзвонив телефон. Льозе, що сидів ближче, взяв трубку. Послухав. З виразом безмежного здивування поклав її на важелі.
— Телефонував Дібеліус. Він вимагає, щоб ми обидва були під час конвоювання Вонсовського до в’язниці абверу. Ми повинні гарантувати його безпеку. Ти щось у цьому розумієш?
— А ти — ні? — спитав Клосс. — Раджу тобі перевірити, чи заряджений пістолет, і не тримати його в кобурі.
Есесівець виструнчився, побачивши перепустку обер-лейтенанта Клосса, інший розчинив перед ним важкі дубові двері. Він опинився у величезному залі. Уздовж колонади стояли, мов статуї, есесівці в сталевих касках, з пістолетами-автоматами напоготові.
Штурмбанфюрер у чорному мундирі ще раз уважно перечитав його перепустку, щось перевірив у списку, який тримав у руці.
— Все правильно, пане обер-лейтенант, — сказав він, — прошу віддати зброю. Пройдіть, будь ласка, до цього залу. Всі уже там. Це триватиме недовго.
Клосс подав йому кобуру і пішов за есесівцем. Він опинився у довгому залі без вікон. Уздовж стін прямі колони з сірого мармуру, темна гранітна підлога, на чільній стіні — прикраса: чорний орел тримає в пазурах свастику. Усе це більше скидалося на домовину, аніж на зал аудієнцій. У кутку залу один за одним, як пацієнти в черзі до зубного лікаря, вже сиділи інші офіцери, котрих, як і Клосса, викликали сюди, щоб вручити нагороди. Всі мовчали.
Клосс сів поруч із майором люфтваффе із забинтованою головою. Кортіло закурити, але поблизу він не помітив попільнички. Ще раз у думках зважив події, які привели його до цього залу, де за кілька хвилин якийсь гітлерівський маршал прикріпить йому до мундиру залізний хрест.
Коли він наважився вплутати Райнера у справу Вонсовського, то відчув щось схоже на докори сумління, хоч, ясна річ, не мав ніяких ілюзій щодо особи свого шефа — повідомлення Центру про його діяльність у Греції було достатньою підставою, щоб долучити ім’я оберста до списку військових злочинців. Та через дві години в нього не лишилося й крихти сумнівів. Він довідався, що саме Райнер наказав знищити його і Льозе…
Операція, як видно, готувалася нашвидкуруч. Коли їм відвели місця у в’язничній машині — Льозе поруч із водієм, Клосс із Вонсовським і двома есесівцями всередині, він не відривав погляду від заднього віконечка, через яке було видно передок пікапу “оппель”, що їхав за ними із загоном жандармів. Він знав, що коли “оппель” десь “загубиться”, це означатиме, що їх вирішили ліквідувати: надто багато знають…
Клосс на мить одвів очі од віконця, щоб, трохи наблизившись до Вонсовського, шепнути йому по-польському, аби на випадок якоїсь стрілянини він рятувався втечею. Коли він знову поглянув у віконечко, “оппель” уже десь зник.
А далі все розігралося блискавично. Хтось штовхнув з тротуару візок із овочами просто під колеса машини, машина запетляла, пролунало дві черги з автомата. Тієї ж миті Клосс помітив, як упав водій, а Льозе неприродно скорчився поряд, на сидінні. Клосс вибив шибку, що відділяла його від кабіни, переліз туди саме тоді, коли граната висадила двері в’язничної машини. Ударна хвиля викинула його з кабіни на проїжджу частину, він помітив якогось чоловіка у світлому плащі та жокейці набакир, який, ставши на одне коліно, палив з автомата по кузову машини. Клосс метнувся до нього, й вони зчепилися посеред дороги. І тільки Клосс подумав, що Йому кінець, раптом відчув, що супротивник обм’як. Решта цивільних, що брали участь у нападі на в’язничний фургон, щезли; наполохані стріляниною перехожі поховались у підворіттях, а посередині вулиці лишилися тільки він і чоловік у білому плащі.
— Donnerwetter! Пусти, — зарепетував той по-німецькому.
Тоді Клосс стиснув його ще дужче. Лише за п’ять хвилин прибув “оппель” з охороною. Клосс міг нарешті переконатись, що Райнерові не все вдалося зробити. Щоправда, загинув Вонсовський і ніколи вже нічого не скаже, проте вцілів він, Клосс, і гауптштурмфюрер Льозе, якого тільки поранено.
За дві години Клосс уже зміг принести Льозе до госпіталю свідчення удаваного партизана. Це було справжнє свідчення. Єдине справжнє свідчення у цьому слідстві: молодий чоловік, фольксдойч на послугах поліції та абверу, дістав наказ атакувати з групою в’язничний фургон і трьох застрелити — Вонсовського, Льозе і Клосса. Наказ йому дав оберст Райнер. Але до того, як їхати в госпіталь, щоб показати Льозе це свідчення, Клосс не відмовив собі в приємності. Він потелефонував до ад’ютанта оберста Райнера і попросив доповісти, що обер-лейтенант Клосс за чверть години принесе панові оберсту свідчення схопленого партизана. Та йти туди не довелося. За п’ять хвилин подзвонив уже ад’ютант. Хрипким від хвилювання голосом він повідомив Клоссові, що оберст Райнер щойно пострілом у рот покінчив життя самогубством…
Розчинилися двері, ті самі, через які Клосс увійшов до залу. За двома есесівцями ступав не відомий Клоссові есесівець у чині группенфюрера. Усі офіцери, як учні, коли з’являється вчитель, підхопилися на ноги. Він зупинився перед ними.
— Панове, — сказав він, — вам випало велике щастя і честь, які випадають небагатьом. Сам наш фюрер — Адольф Гітлер — вирішив вручити вам нагороди. Прошу за мною.
Усі рушили до великих дверей під чорним гербом.
Пахло рибою. Кожний подих вітру, теплого й вологого, приносив цей запах знизу, з тісних провулків, де стояли будинки без вікон на фронтонах.
Клосс затримався біля вузьких сходів із пощербленими приступцями, подивився униз на пласкі дахи прибережного району, між якими вряди-годи прозирав клаптик зелені, а потім, вдаючи знудженого туриста, огледівся довкола. Хлопець теж зупинився, не дуже й ховаючись. Він сперся на мур, який оточував нетрища, і яскраво-зеленою хусткою витирав спітніле чоло. Клоссові захотілося випробувати його витримку. Коли б він кинувся сходами вниз, то втік би від шпика, зник би у в’юнких вуличках, що пахли рибою, часником і потом стомлених людей. Проте Клосс облишив цю думку. Шпик, — мабуть, працівник турецької політичної поліції, — зовсім не заважав йому, принаймні зараз, а коли буде потрібно, він вчинить, як учора, коли ошукав якогось миршавого чоловічка з вусиками, мов у тюленя, що пантрував за ним.
Він рушив угору, звідки долинав пронизливий гуркіт трамвая на повороті. Краєм ока Клосс помітив, що його “ангел-хранитель” іде слідом за ним. Вулиці з кожним кроком змінювали вигляді будинків ставало ніби більше, на облуплених стінах висіли крикливі рекламні плакати, змісту яких ніяк не міг втямити Клосс. Він вийшов на майдан із водограєм. Рух тут, навіть у час сієсти, тобто післяобіднього відпочинку, був досить жвавий. Не озираючись, Клосс відчув, що шпик наблизився до нього, побоюючись втратити слід. Перед ним розкинулись риночні ятки, тут йому вчора пощастило збити з пантелику того миршавого чоловічка, можливо, приятеля свого сьогоднішнього супровідника. Клоссові стало шкода цього спітнілого бовдура, і він дав йому віддихатись. Розсунувши завісу з нанизаних на шнурки кораликів, Клосс опинився у темному приміщенні без вікон. Чоловік, зодягнений лише в штани, з пелехатими грудьми, вкритими крапельками поту, крутив веретено над розжареними колосниками. Клосс сів біля низенького столу, над яким поволі обертався вентилятор, ніби йому важко було розгортати загусле від спеки повітря. Пелехатий залишив роботу й підскочив до свого єдиного відвідувача. Він змів зі столу крихти і завмер у догідливому чеканні. Клосс спитав по-англійськи, що. можна поїсти, але чоловік лише похитав головою, Клосс повторив своє запитання по-французьки і по-німецьки, але пелехатий тільки безпорадно розвів свої лаписька. Він нічого не зрозумів, і Клоссу навіть закортіло звернутися до нього по-польськи. Та тієї ж миті розсунулася завіса, і на порозі з’явився шпик, якому, мабуть, обридло чекати на спекоті. Він сів на ослін на протилежному кінці того самого столу, біля якого сидів Клосс, і мовив кілька фраз, що на слух сприймались як токування глухаря. Негайно йому подали кухоль пінявого пива і таріль із шматками підсмаженої баранини, окрайцем булки і пучком дрібно порізаної зеленої цибулі. “Коли б я зараз вийшов, — подумав Клосс, — хлопець махнув би на мене рукою”. З виразу його обличчя було видно, що ніяка сила не змусить його кинути гарячу баранину і запітнілий кухоль холодного пива.
Господар знову підійшов до нього. Клосс показав на таріль і кухоль свого сусіда, господар ударив об поли і радо заґелґотів по-своєму.
Потім за дуже міцною, солодкою та запашною кавою (певно, грошей у шпика було обмаль, бо він раз у раз ласо позирав на мідяну посудину перед Клоссом) він пригадав, що обіцяв штандартенфюрерові Ресману привезти кілограм кави зі Стамбула. І одразу ж пригадалася йому розмова зі штандартенфюрером.
Було це в тому великому кабінеті, все меблювання якого складалося з чотирьох глибоких м’яких шкіряних крісел і столика, — за кілька годин після розмови з генералом Ебергардтом. Зрештою, слово “розмова” не найточніше в цьому контексті, бо єдина думка, яку міг висловити Клосс, була: “Jawohl, Herr General”. Ебергардт без будь-яких пояснень повідомив обер-лейтенанта, що, на прохання СД, передає його у розпорядження штандартенфюрера Ресмана. “Їм потрібно, — додав генерал, — щоб хтось володів іноземними мовами й мав пристойні манери”.
Манери… Відколи це СД потрібні слухняні діти? Ресман, змірявши його поглядом з ніг до голови, спитав:
— Чи доводилося вам, пане обер-лейтенант, носити смокінг?
— Так точно, — відповів Клосс.
— А фрак? — спитав той.
— Раз у житті, — відповів Клосс і змушений був прикусити язика, щоб не сказати, коли саме. Фрак — безперечно, позичений — він одяг на останній довоєнний новорічний бал у варшавському політехнічному інституті, де мешкав тоді протягом двох місяців, бо життя у Гданську стало нестерпне. Він танцював з гарною, хоч занадто худою донькою господарки квартири, в якій він разом із товаришем наймав куток. Власне, Стеня вважалася дівчиною цього товариша, який закінчував медичний інститут, та йому випало якраз чергувати в госпіталі. Із вражень цього балу в пам’яті лишилися тільки лаковані черевики (теж позичені), але страшенно тісні.
— Гаразд, — сказав Ресман. — Після нашої розмови ви собі виберете в крамниці декілька комплектів цивільного вбрання. А поки що — до діла…
Пропозиція (чи можна це, зрештою, назвати пропозицією?) штандартенфюрера, про якого Клосс знав, що він сірий кардинал у закордонному відділі СД під особистим командуванням Кальтенбруннера, здалася надзвичайно цікавою. Виїхати до нейтральної країни, де не падають бомби, де люди не знають, що таке затемнення, де можна піти до крамниці і все придбати без карток. Чи справді є ще такі місця на світі? Нарешті він почув назву країни: Туреччина. І місто: Стамбул.
— Це справа делікатна, обер-лейтенанте, — вів Ресман, одпиваючи маленькими ковтками італійський вермут, — делікатна й тонка. До нашого стамбульського представництва — формально це консульство, але виконує функції торгової місії — прокрався ворог. Багато важливої інформації потрапило в Англію, доки ми встановили, звідки вона надходить. Тепер ми напевно знаємо, що це у Стамбулі. Ви, звісно, можете спитати, чом же ми не відкликаємо до Берліна все стамбульське представництво. Хоч я й не повинен цього робити, але скажу. Це тому, що зрадник, напевне, відмовився б повернутися і ми не змогли б його покарати. Але біс із ним! Рано чи пізно правосуддя німецького рейху скарає його, хоч де б він був. Але річ ось у чому: турки надто чіпляються за свій нейтралітет, але він може мати різне забарвлення. За першого великого успіху Німеччини вони — наші найкращі друзі. На жаль, успіхів давно не було, а сталінградське нещастя викликало антинімецькі настрої. Туркам — аби був претекст. Виклик Грандела (даруйте, я ще не сказав вам, обер-лейтенанте, що це прізвище шефа стамбульського представництва) і всіх працівників консульства міг би зашкодити в акредитації когось іншого, а Стамбул потрібний нам не так з погляду політики, як з погляду економіки. Рідкісні метали з Південної Африки або Латинської Америки… Хіба вони були б у нас, якби не Стамбул?
Отож завдання Клосса полягало у викритті агента Інтеллідженс Сервіс і, як це вишукано назвав Ресман, у знешкодженні його. Клосс мусив протягом трьох—чотирьох днів познайомитися з особовими справами працівників стамбульського консульства, з сотнями агентурних донесень, чи, точніше, доносів, і з цієї плутанини злостивості та глупоти, інсинуацій та підлабузництва виловити те, що може знадобитись йому у новій ролі. Крім цього, на нього чекало перечитування рапортів та повідомлень торгової місії про закупівлю джуту, бо Ресман вирішив відрядити його до Стамбула як експерта у справах текстильного виробництва. Кілька вечорів гибів Клосс над біржовими повідомленнями, способами визначення різних ґатунків сирової нитки тощо, упевнений, що все це йому ні до чого. Щоправда, вивчення цих даних і порівняння їх із поточною кон’юнктурою біржі дало йому поживу для роздумів. Посередники, завдяки яким Третій рейх діставав дефіцитну сировину, непогано гріють руки на кожній операції. Та чи тільки вони? А працівники стамбульського представництва хіба не такі самі? “Треба буде придивитися до цього механізму”, — подумав Клосс. Досвід підказував йому, що там, де вступають у гру нелегально здобуті гроші, легше знайти продажного інформатора. Межа між крадіжкою і зрадою дуже нечітка, інколи навіть непомітна.