Клосс допив останній ковток міцної та дуже солодкої кави, ще раз кинув оком на шпика на протилежному кінці столу. Той перехопив погляд, але нітрохи не знітився. Він доїв м’ясо, начисто вимастив таріль білою булкою і зараз, мабуть, молиться своєму аллахові, щоб людина, за якою наказано стежити, якомога довше сиділа в цьому прохолодному напівпідвальному ресторані. У Клосса виникло навіть співчуття до свого переслідувача. Він міг би сказати йому: “Знаєш, брате, посидь тут зо три години, я тим часом влаштую свої справи й вернуся. Адже ніхто не перевірятиме, виходив я з цього ресторану чи ні”.
Він збирався вже постукати в таріль, щоб покликати господаря, але той прийшов сам. Клосс сплатив за досить завищеним рахунком. Очевидно, іноземці були рідкісними відвідувачами цього ресторанчика, і його власник скористався випадком. Вже розсуваючи завісу, помітив краєм ока, що шпик нервово нишпорить у своєму портфелі. Клосс неквапно пішов нагору. Лишалась принаймні година, а до полудня він не боявся, що турецька поліція знатиме його маршрут. Що може бути природнішим, коли посланець німецького міністерства торгівлі відвідає німецьку торгову місію? Якщо тут і є щось підозріле, то тільки те, що робить він це лише на другий день після свого приїзду.
Зупинився Клосс перед залізною балюстрадою. Під ним гомоніла вулиця: продовжена мостом над затокою Золотий Ріг, вона сполучала західний район з європейським Стамбулом — під назвою Бей-оглу. Оце тут, поблизу пристані, звідки відпливає пором до Іскудару, старої азіатської частини міста, де живуть заможні грецькі крамарі, власники великих магазинів, на головній вулиці розташувалась німецька торгова місія. Клосс витяг із футляра свою “лейку”, наклацав кілька знімків.
Ідучи вниз, він помітив, що шпик щось квапливо записує до блокнотика із зеленою палітуркою. Клосс подумав про Марту Ковач. Може, тому, що в неї був темно-зелений плащ, а сумка й черевики мали такий самий зеленкуватий відтінок, що й блокнотик турецького шпика. Подумав. про неї, як про Марту Ковач, хоч міг би заприсягтися, що ні її ім’я, ні прізвище не відповідають дійсності. Вона не була вродливою, о ні, просто вирізнялася спокійною елегантністю, такою рідкісною у жінок з середньої Європи на третьому році війни. Він міг би зараз побитися об заклад, що вона майнула на пероні варшавського Центрального вокзалу, перш ніж він сів на своє місце у вагоні першого класу поїзда Варшава—Софія. А може, це тільки здалося? Він став на пероні, вдивляючись у червоне око семафора, зовні спокійний, хоч і не дуже впевнено почував себе в цивільному одязі, від якого одвик. Старанно приховуване збентеження мало серйозні підстави. Перейшовши під оруду Ресмана, він підлягав — і Клосс про це знав — посиленому наглядові. Тільки раз йому вдалося непомітно зв’язатися телефоном із Людвіком, який виконував протягом останнього часу роль зв’язківця Клосса з Центром, і повідомити його примітивним шифром про рішення своїх начальників. Він не знав, чи вдасться йому ще скористатися телефоном, точніше знав, що це буде неможливо. Знав лише день і час свого від’їзду. На випадок такої ситуації у них була багато разів випробувана система. Якийсь продавець газет або цигарок увесь час крутиться на пероні, й нема нічого дивного, що людина, яка лаштується до від’їзду, купує газету чи цигарку. Під час розрахунку дуже зручно кинути мимохіть кілька слів або передати, що більш безпечно, цидулку. Проте нині, як на лихо, на пероні не було нікого, хто сказав би, чи можна буде в місті, куди він їде за наказом німецьких начальників, розраховувати на допомогу Центру. Зо два рази йому вже випадало працювати без зв’язку із Центром, і Клосс знав, що для агента нема нічого гіршого, ніж подібна ситуація. Йому не потрібні були інструкції, що робити в Стамбулі, бо це підказували самі обставини. “Одначе факт відрядження мене німцями до цього міста міг би прислужитися і нам, нашій роботі”, — думав Клосс, не бажаючи зізнатися навіть собі самому, що йдеться передусім про те, щоб відчувати поруч себе присутність людей, яким можна безоглядно довірятися в найтяжчих випробуваннях. Щоб, навіть не користуючись їхньою допомогою, знати, що така допомога можлива. Відси й ледь приховувана нетерплячка.
Кілька хвилин тому погасло червоне світло і спалахнуло зелене — дорога поїздові, яким Клосс повинен був їхати, відкрита, а на пероні так ніхто і не з’явився. Пролунав протяжний свисток, з грюкотом позачинялися двері вагонів, паровоз смикнув і натужно зрушив вагони з місця. Клосс став на східцях, збираючись зачинити за собою двері, як раптом помітив хлопчину в картатій жокейці, котрий вибіг із тунелю. Клосс не міг помилитися: це мав бути той, на кого він чекав. “Може, його затримала облава, може, він лише в останню мить отримав інструкції?” — роїлося в голові. Хлопець не здавався, хоч поїзд і набирав швидкість. Він біг уздовж вагонів і кричав: “Кафе Розе”, — ніби це був заголовок найсенсаційнішої статті у варшавській щоденній газетці. Хлопець, мабуть, побачив Клосса, який стукнув за собою дверима, бо, вигукнувши ще раз своє “Кафе Розе”, уповільнив біг, а потім — ніби у відчаї — рвучко повернув до виходу.
Ще не знаючи, що повинно означати “Кафе Розе”, Клосс не мав сумнівів, що це призначалося для нього. Він пішов коридором, шукаючи купе, де залишив свою валізу. Може, тому, що, зазираючи до купе, дивився насамперед на горішні полиці, він не одразу помітив дівчину в зеленому плащі. Вона сиділа зіщулившись у кутку купе і роздивлялась, як за вікном повільно пропливають стіни якихось залізничних складів. Майже непомітним рухом голови відповіла на його привітання. Так, це Марта Ковач — її прізвище Клосс дізнався лише згодом, провівши кілька годин у цьому купе, — вже в протектораті Чехії та Моравії. Вона була спритна дівчина. Не бажала знайомитися з випадковим попутником, що тільки б підсилило його обережність, навпаки, робила все, щоб уникнути розмови. Метка дівчина і непогана акторка. Лише за кілька десятків кілометрів до угорського кордону, коли почало зростати в ній нервове напруження, а точніше — як це вже Клосс знає тепер — вона почала удавати, що дуже нервується, де й поділася її байдужість! Вона ніби намагалася зарівняти провалля між ними, що виникло внаслідок тривалої мовчанки. Але тепер Клосс був насторожі. Йдучи до вагона-ресторану, він побачив (цього дівчина не знала) за погано закритою фіранкою одного із сусідніх купе чоловіка, якому не було чого ховати від Клосса своє обличчя, коли б не мав наміру діяти проти нього. Це був сам штандартенфюрер Ресман…
Клосс зрозумів, що може бути. Якщо він погодиться перевезти через кордон кілька пачок із цигарками, то стане її спільником, бо на території Угорщини пані Ковач зізнається, що працює на когось там, а в пачці, перевезеній Клоссом, будуть компрометуючі документи або мікрофільм. Відкритий шлях до шантажу: “Ви повинні мені допомагати, бо інакше…” Присутність Ресмана у щільно завішеному купе і той факт, що Марта подорожує зі зброєю (коли вона вийшла на часинку з купе, Клосс вправно обмацав муфту на поличці й відчув форми дамської “п’ятизарядки”), виключив можливість співпраці Марти Ковач з якоюсь союзницькою розвідкою чи підпільною організацією однієї з окупованих країн. Отже, обережно. Звісно, Клосс міг відмовити Марті Ковач у цій дріб’язковій послузі, руйнуючи увесь майстерно приготовлений план, але, по-перше, йому кортіло переконатися, що він не помиляється, по-друге — він знав, що коли СД справді вирішило ще раз його перевірити, то невдовзі знайде для цього іншу нагоду.
Отже, “він був такий люб’язний”, що взяв од Марти Ковач дві пачки із цигарками. Вибрав ті з них, у яких целофан був приклеєний нерівно, і показав Марті.
— Скажете, яку пачку відкривати, чи в усіх шукатимемо? — спитав він.
Марта не відповіла, Клосс зірвав целофан і, пильно дивлячись їй в очі, вийняв цигарку за цигаркою. Всередині пачки він відчув щось тверде.
— Мікрофільм, — сказав він скоріше ствердно, ніж запитально. — На кого ви працюєте? Попереджаю, що ми ще на території рейху, і я на найближчій станції покличу поліцію… Будете говорити?
Вона невимушено розсміялася.
— Не вдалося, Клосс, — сказала вона. — А я вже сподівалася, що мені пощастить завербувати вас до Інтеллідженс Сервіс, — вона знову засміялася. — Ходімо до штандартенфюрера Ресмана, він чекає на нас… Кумедна ситуація, чи не так?
Клосс удавано здивувався і почав і собі сміятися. Ідучи за нею коридором, він думав, що ситуація справді була б кумедна, якби Марта Ковач, як і він, грала подвійну роль. Але про це він, мабуть, ніколи не довідається.
Коли він зупинився біля балюстради мосту, щоб глянути на каламутні води затоки, то, повернувшись, побачив украй змученого свого переслідувача. Мабуть замислившись, він ішов дуже швидко. До умовленої зустрічі з консулом Гранделем лишалося двадцять хвилин. Клосс вирішив дати шпикові п’ять хвилин на перепочинок.
Радник Вітте не з найкращими почуттями піднімався сходами, думаючи, що виклик до шефа не віщує нічого доброго. Коли три місяці тому Грандель — як і сьогодні, щойно вступивши у свої права, — викликав його до себе, то Вітте почув, що міністерство, задля економії валюти, наказало відкликати до Німеччини родини своїх закордонних працівників. Він ледве переконав шефа, щоб той дозволив його дружині й дітям лишитися у Стамбулі принаймні до відпустки. Зрозуміло, Вітте більше не одержував грошей на родину, але добре вже те, що не треба вертатися до бомбардованої країни саме зараз, коли посилилися нальоти союзників, коли тріумф німецької зброї, очевидний для Вітте ще три роки тому, не є вже цілком надійним, а якби Вітте мав сміливість визнати власні сумніви, то повинен був би ствердити, що аніскілечки не вірить у перемогу великої Німеччини, і йому не відомо лише, коли саме настане крах божевільних марень про загарбання світу. Може, Грандель хотів повернутися до тієї розмови, розпочатої ще три місяці тому? Може, йому нагадало про це міністерство? Адже тепер перебування родини Вітте в Стамбулі не коштує рейхові ні шілінга. Отже, економія валюти, можливо, була тільки зачіпкою, а вони, мабуть, хочуть відіслати його дружину й дітей до Німеччини як заложників або вже пронюхали, що комісійна плата за доставку невідкладного вантажу манганової руди була надто висока, навіть для Стамбула, і беручи до уваги стан війни… Важко. Якщо вони й справді захочуть зробити це, він намагатиметься максимально відкласти рішення, а потім, продавши геть усе, що знає, яким-небудь розвідкам, сховається десь подалі від Європи І терпляче дочікуватиметься закінчення війни.
Це рішення, а може й думка про те, що за мить його мірятимуть пильні очі Ельзи фон Тільден, секретарки шефа, байдужої старої діви, до останку відданої нацизмові (“Нема нічого гіршого за нацисток, які лишаються старими дівами”, — звик він говорити своїй дружині, коли був цілком певний, що ніхто його не зможе почути), трохи поправила йому самопочуття, бо, відчинивши двері до консульського секретаріату, Вітте мав веселий вираз обличчя.
— Heil Hitler, Ельзо, — сказав він доброзичливо. — Ви не знаєте, нащо мене викликав старий?
— Він уже п’ять хвилин чекає на вас, — відрубала вона байдуже.
Вітте прочинив оббиті клейонкою двері консульського кабінету. Грандель мовчки показав на крісло навпроти письмового столу і ще якусь хвилю переглядав ранкову пошту. Консул зробив якусь позначку на берегах останнього листа, зняв окуляри, старанно закрутив свій “ватерман” і тільки тоді поглянув на Вітте.
— Ви все зробили у зв’язку з прийомом?
— Так, — охоче відповів Вітте, радий, що розмова йтиме про те, за що він анітрохи не побоювався. — Кухарів і кельнерів, пане консул, замовили, запрошення розіслали. Але… — Він замовк і подививсь у водянисті очі консула. Були в цьому погляді і відданість підлеглого, а також і натяк на своєрідну конфіденційність. — Я побоююсь щодо гостей, — закінчив він думку. — Дзвонив до мене секретар голови міської управи, що голова повинен бути цього дня в Анкарі. Безперечно, прийде жменька наших друзів, представники фірм, з якими ми підтримуємо торговельні стосунки. З офіційного боку прийдуть, мабуть, нижчі чиновники.
— Вас це дивує, Вітте? — Грандель звів брови над короткозорими очима. — Мене — ні. Перша-ліпша зміна на фронті не на нашу користь, і турки відразу посилають на наші прийоми якихось другорядних осіб. Любий раднику, я переконаний, що невдовзі голова міської самоуправи й найзнаменитіші люди благатимуть у нас аудієнції. Досить одного переможного наступу. Адже ви знаєте цих гендлярів, цей, — він чмихнув, — східний ярмарок. А зараз треба триматися так, ніби ми цього не помітили. Прийом має бути скромний, це зрозуміло, адже наша країна бореться, ми не можемо дозволяти собі розкіш, однак усе слід робити в найкращому тоні. Ви розумієте, що я маю на увазі? Запрошуйте, кого можна. Нижчі службовці знають інколи більше за своїх шефів, а тримати язик за зубами ще не навчилися.
— Я такої ж думки, пане консул, — квапливо погодився Вітте.
— Ще одне, — Грандель зробив паузу. Він затарабанив пальцями по склі на письмовому столі. Консул, примруживши очі, дивився на свого співрозмовника.
Мовчання тривало недовго, заледве кілька секунд, але Вітте відчув, як його опосідає страх. Якби не сидів у кріслі, то, безперечно, впав би. За мить він про все пошкодував: і про заробітки, і про свій приїзд до Стамбула, і навіть про те, що з’явився на виклик консула. “Зараз увійде Петерс”, — майнуло в голові. Петерс був офіційно водієм консула, але ніхто в консульстві не сумнівався, хто насправді цей чоловік із квадратною щелепою і розбитим носом колишнього боксера, який майже не виймає руку із завжди чимось набитої кишені. Вітте багато разів замислювався: хто порядкує у консульстві — Грандель чи шеф служби безпеки Петерс, без якого не міг би обійтися цей клаптик німецької території посеред чужого міста? На щастя, двері не відчинились, і в них не показався Петерс.
— Ще одне, пане раднику, — повторив Грандель. — Ви й досі підтримуєте стосунки з Христопулісом?
— Адже ви знаєте, що це входить у коло моїх обов’язків, — відповів Вітте, сподіваючись, що консул не помітить у його голосі тремтіння. — Це завдяки йому мені вдалося влаштувати негайну доставку мангану.
— Він добрі гроші дістав за цю послугу, — буркнув консул і махнув рукою, ніби давав зрозуміти, що не про це мова. — Ви зустрічаєтеся там, де й раніше?
— В “Кафе Розе”, — відповів Вітте.
— Чудово, — сказав консул. — Сподіваюся, ви ще там будете перед прийомом. Я був би дуже радий, якби панна Розе погодилася прийти до нас. Запрошення ви передасте особисто. Особисто, — повторив консул. — Знайомство з цією дамою знадобиться нам у нашій роботі…
“Ще б пак”, — подумав Вітте. Він знав уже від Христопуліса, що старому Гранделю кортить зустрітися з гарненькою власницею нічного закладу. Проте багаторічний досвід німецького чиновника — не абищо. Із скам’янілим обличчям він погоджувався з невиразними висновками шефа про користь, яку може принести консульству така можлива прихильниця, як панна Розе. Одночасно йому хотілося побити себе за це прокляте почуття страху, яке оволоділо ним кілька хвилин тому. Та після того він ураз ніби помолодшав на кілька років, хутко схопився з крісла, коли Грандель завершив свою тираду.
— Зрозуміло, пане консул, я не тільки передам їй запрошення, але й зауважу пошепки, що панові консулу вона особисто до вподоби…
Вже коли відчиняв двері, на нього звалився удар, який він передчував із самого ранку. Вітте аж захитався від слів консула, кинутих мимохіть, ніби ненароком.
— Ще одне, Вітте, я забув сказати вам, що міністерство торгівлі надсилає якогось ревізора — він може з’явитися кожного дня. Придивіться до нього.
— Гаразд, пане консул, — сказав Вітте і зачинив за собою двері.
У секретаріаті він зустрівся очима з байдужим, похмурим поглядом панни фон Тільден.
“Вона схожа на ентомолога, який роздивляється комаху, наколену на шпильку, — подумав він. — І ця комашина — я”, — усвідомив Вітте вже на сходах.