долетiло до слухачiв, що розсiлися у глибинi затону.
I золотий ланцюг на нiм:
I день i нiч там кiт учений
На ланцюгу кружляє тiм…
[Переклад М. Терещенка]
I всi мимоволi уявили собi цей дуб. На самiсiнькому краю непрохiдної лiсової гущавини, куди навiть ворон не залiтає, стоїть вiн, могутнiй i незламний. Жоден листочок не здригнеться в його густелезнiй кронi… А десь, зовсiм поруч, грiзно вдаряє в кам'яний берег океанська хвиля.
Дива там: лiсовик там ходить,
Русалка на гiллi сидить…
— Точнiсiнько як у нас, — захоплено прошепотiла Чара. — Русалки — це ми, а лiсовик — то Даваня…
Барбула застережливо приклав пальця до вуст, i маленька русалка слухняно замовкла.
А Оля читала далi:
I тридцять витязiв чудових
Iз хвиль виходять смарагдових,
I з ними їх ватаг морський…
I знову у всiх перед очима постала гущавина дрiмучого пралiсу. Пролунав скрегiт рiнi пiд важкими, розмiреними кроками морських витязiв, що з'явилися iз смарагдових хвиль… Прозвучав у настороженiй тишi безтямний регiт пугача. Цей регiт нiби сповiщав про те, що незабаром над пралiсом пролетить ступа з бабою-ягою, i горе тому, хто трапиться їй на дорозi…
Вiдбринiв над затоном схвильований голос Олi.
Вже давно дiти пiшли до санаторiю, а пiдводнi мешканцi все ще сидiли в глибокому зацiпенiннi.
Нарештi Барбула пiдвiвся з каменю, оглянув усiх строгим поглядом i врочисто почав:
— Вiднинi я, господар усiх навколишнiх мiсць, наказую цей затон надалi iменувати Лукомор'ям. А вiльху, пiд якою сидiла Оля, iменувати дубом зеленим…
— Але ж не може вiльха бути дубом, — нагадав Бухтик.
— Прошу замовкнути! — владно прогримiв голос господаря затону. — Як я наказав, так тому й бути, ясно тобi?
— Ясно, — знiтився Бухтик. Таким свого батька вiн ще нiколи не бачив.
— То ж бо й воно. А ще для тебе, Бухтику, є одне завдання: дiзнайся у свого товариша Сергiйка адресу ватага морського i напиши йому вiд мого iменi листа. Так, мовляв, i так, добридень тобi, ватаже морський! Прийми гаряче братерське вiтання вiд ватага рiчкового Барбули! Ну, i так далi… — I, дивлячись синовi в очi, строго закiнчив: — Тiльки щоб менi без перекладiв було, зрозумiв?
— Зрозумiв, — виструнчився Бухтик.
Коли пiдводнi мешканцi почали розпливатися по своїх домiвках, до брата наблизилася Омаша.
— Ти не змiг би запросити на свято Повного Мiсяця своїх товаришiв? — скрадливим голосом попрохала вона. — Ну, хоча б одного Сергiйка.
— Це можна, — вiдказав Бухтик. — Менi неважко i весь санаторiй запросити.
— Це вже зайве. Достатньо одного Сергiйка. Обiцяєш?
— Обiцяю, — запевнив Бухтик.
О, коли б то вiн хоч трохи замислився над дивною пропозицiєю старшої сестри! Тодi б вiн, безперечно, вiдвiв би небезпеку, котра загрожувала його товаришевi.
Та цього разу думати Бухтиковi не хотiлося. Вiн ледве дочекався, коли заздрiсна Омаша вiдпливе подалi. Тодi вибрався на берег, розгорнув схований у кущах Сергiйкiв подарунок i почав розглядати пiжаму.
— Гарна рiч, — врештi зауважив вiн. — Дуже гарна. Шкода таку пiдкладати пiд себе. Нi, я спочатку хоч трохи походжу в нiй. А там буде видно.
Квiти для Олi
Нiхто не знає, був тiєї ночi Бухтик видимим чи нi. Все одно в густому нiчному мороцi його обличчя нiхто не розгледiв би. Могло здаватися лише, що вiд лiсової рiчки до санаторiю сама собою пливе свiтла пiжама. Пiжама зупинилася пiд Олиним вiкном, i на пiдвiконня лiг величезний оберемок квiтiв.
Цi квiти прохала передати Чара.
— Нехай вони будуть подякою за чудовi вiршi, — сказала вона при цьому. — I за вербу, i за все-все…
Барбула також запропонував вибрати в подарунок Олi щось iз своїх коштовностей.
— Можеш навiть дзеркало їй вiднести, — сказав вiн. — Для Олi менi тепер нiчого не шкода.
Бухтик на те лише рукою махнув.
— Це для неї не подарунок. Я ж тобi казав, що в санаторiї цього добра бiльше, нiж треба.
— Але, розумiєш… в мене бiльше нiчого такого немає. Хiба що чобiт…
— То й не треба, коли немає. У них бiльше цiнуються не подарунки, а всiлякi добрi слова.
— Слова? — здивувався Барбула. — Якi слова?
— Ну… «дякую», наприклад.
— I всього? Тодi передай вiд мене Олi хоч цiлий лантух «дякую», — сказав Барбула. Потiм трохи подумав i розщедрився остаточно: — Або навiть два лантухи. Не забудеш?
— Звичайно, не забуду.
— А не важко буде нести?
— Нiчого. Якось впораюся.
Розмова ця вiдбулася кiлька хвилин тому…
Свiтла пiжама трохи постояла пiд вiкном Олиної палати, потiм рушила у бiк рiчки.
Все ж до рiчки вона так i не дiсталася. Порiвнявшись з колодязем, пiжама нерiшуче загойдалася i голос Бухтика в задумi проказав:
— Може, спробувати заночувати тут, га? А й справдi, чому б не спробувати?
Ляда вiдсунулася трохи вбiк, свiтла пiжама перехилилася через бетонований зруб i щезла в глибинi.
На днi колодязя було зручно й тихо. Так тихо, що навiть у вухах дзвенiло.
Бухтик лiг на рушник, який так i забув повернути Сергiйковi, укрився курточкою i вдоволено зiтхнув.
Високо над ним тремтiла самiтна зоря.
«Напевно, вiд холоду тремтить, — вирiшив Бухтик. — чи вiд того, що нiкого немає поруч. Що ж, сама винна. Не треба було забиратися в таку далечiнь…»
А от вiн, Бухтик, нi в яку далечiнь не збирається. Йому й тут непогано. Батько, сестра Чара, чудовий друг Сергiйко, Олинi вiршi — чого ще бажати водянику? В нього навiть два будиночки тепер є! Один в затонi, iнший ось тут, в колодязi.
— Нi, все-таки життя — добра рiч, — мрiйно промовив Бухтик. — Прекрасна рiч!
Пiсля цих слiв вiн повернувся обличчям до стiни i через якусь мить заснув.
«Рятiвнику мiй рiдний!»
Зранку першими заметушилися кухарi.
— Щось дуже погано почала йти вода, — повiдомили вони дядю Костю. — А нам треба посуд вимити пiсля снiданку. Та й до обiду час готуватися.
— Зараз дiзнаємося, в чому рiч, — вiдказав дядя Костя i зник за дверима водокачки.
Тут його розшукала тьотя Клава.
— Вмиватися нiчим, — повiдомила вона з порога. — А дiти вже прокидаються.
Дядя Костя промовчав. Розмовляти йому було нiколи. Вiн гарячково порався бiля насоса.
— Так ти менi скажи: буде вода чи нi? — не дочекавшись вiдповiдi, запитала тьотя Клава.
— Та буде, буде, — запевнив її дядя Костя. — От тiльки невiдомо, коли саме…
— Як це — невiдомо? — наповнюючись гнiвом, перепитала тьотя Клава. — Для чого ж тебе тодi тут поставили?
— А що я можу зробити? Глянь-но, що виходить!
Дядя Костя натис на одну з кнопок. Насос натужливо загудiв, задеренчав, неначебто автомобiль, котрий долав високу гiрку.
Дядя Костя квапливо вимкнув його.
— От бачиш — з насосом все гаразд. Думаю, щось трапилося з подачею води. Чи то колодязь сухий, чи то фiльтри засмiтилися. Треба б негайно туди навiдатися, ось що. А хто це зробить — ти, чи що?
— Що ж, коли треба, то й полiзу, — рiшуче вимовила тьотя Клава i подалася до колодязя.
Проте, уважно оглянувши бетонований зруб, тьотя Клава помiтно охолонула. Ширина зрубу для неї явно не пiдходила. До того ж колодязь видався їй таким темним i глибоким, що вона мимоволi вiдсахнулася.
— Не знаю, хто сюди полiзе, але щоб вода менi була негайно! — сказала вона. — Який же ти знавець, коли через тебе дiти ходитимуть замурзаними?!
Дядя Костя образився не на жарт.
— При чому тут я? — вигукнув вiн. — Коли хочеш знати, я зробив все, що в моїх силах. Проте я всього лише слюсар. А тут без водолаза робити нiчого.
— I знати нiчого не хочу, — вiдрiзала тьотя Клава i пiшла до санаторiю. Дорогою докiнчила: — Але щоб вода була, чуєш?
— Та чую вже, чую, — пробурчав дядя Костя.
Звичайно, дядя Костя зробив все, що було в його силах. Лишилося лише полiзти в колодязь i подивитися, чи не засмiтилися фiльтри. Проте без напарникiв, котрi б опустили дядю Костю в колодязь, а затим витягли його звiдти, не обiйтися. До того ж треба було лiзти в холодну i глибоку воду, а дядя Костя навiть не вмiв як слiд плавати. Отож вiн би з бiльшим задоволенням полiз в вогненну пiч, анiж в цю непевну, темну глибину.
Вiн присiв на зрубi злощасного колодязя i гiрко засумував.
— Ти що, забув, що потрiбна вода? — гукала з санаторного порога тьотя Клава. — Чого ж ти там розсiвся?
— Вода потрiбна! — i собi вигукували кухарi. — Дiти без обiду залишаться!
Проте дядя Костя лише рукою махав у вiдповiдь i сумував ще бiльше.
За цiєю сценою з великою цiкавiстю спостерiгала трiйка друзiв, котра тiльки-но зiбралася пiд ялиною.
— Пiдемо подивимося, що там трапилося, — запропонував Сергiйко. — Може, зламалося щось?
Вони пiдiйшли до дядi Костi i Вiтько поцiкавився:
— Щось зламалося, еге ж?
— Нiби все гаразд, — сказав дядя Костя. — Напевне, вся справа в фiльтрi. Засмiтився, мабуть.
Дядя Костя був настiльки засмучений, що не звернув на дивний вигляд Бухтика анi найменшої уваги. А, може, вiн дещо чув про спектакль i, як iншi, думав, нiби Бухтик — переодягнений хлопчик.
— Бач, всiм вода потрiбна, — невесело жалiвся вiн хлопцям. — Хоч лусни, а дай їм воду. А от втону я чи нi — це нiкого не цiкавить.
Бухтик тим часом схилився над зрубом колодязя. I зненацька, нiби його хтось пiдштовхнув, зник в темному отворi. Через мить в глибинi колодязя пролунав гучний сплеск.
Дядя Костя пiдстрибнув, немовби його ошпарили.
— Що? Га? Упав? — вiн кинувся до зрубу, перегнувся так, що ноги його зависли в повiтрi, i загукав: — Хлопчику, чуєш? Ти живий?
Йому нiхто не вiдповiв. Лише далеко внизу дрiбненькими брижами хвилювалася темна вода.
I тодi дядько Костя вирiшив, що все пропало. Вiн охопив руками голову i стрiмголов кинувся до водокачки.
— А-а! — кричав вiн. — Це через мене хлопчик упав! Рятуйте!
I невiдомо, кого треба було рятувати: Бухтика чи, може, самого дядька Костю.
На крик слюсаря вже спiшила перелякана тьотя Клава.
Коли дядько Костя знову з'явився на порозi водокачки з великим мотком вiрьовки в руках, Бухтик сидiв на зрубi i простягав Сергiйковi мокру, зiжмакану пiжаму, рушник i жмуток водоростей.
— Я ж не знав, що там є фiльтр, — засоромлено пояснював вiн, — Я ж не встиг роздивитися. А воно так засмоктало, що ледве вiдiдрав…
— Тепер зрозумiло, чому не працював насос, — сказав Сергiйко i квапливо, аби нiхто не побачив, закинув пiжаму i рушника подалi в кущi.
— Потiм заберемо, — пошепки сказав вiн друговi.
Дядько Костя з радощiв накинувся на Бухтика, мов шулiка на курчатко, i стис його в мiцних слюсарських обiймах.
— Яке щастя! — схвильовано бубонiв вiн. — Ти живий, живий! I яким лихом тебе занесло туди?
I знову так стиснув Бухтика, що в того аж кiсточки затрiщали.
— Сергiйко, рятуй! — простогнав Бухтик. — Ой, рятуй же мене!
Сергiйко хоробро кинувся на допомогу друговi. Проте вийшло ще гiрше — дядя Костя заодно прихопив i його.
— Та пустiть же нас! — з усiх сил боронився Сергiйко. — Ви краще насос включiть!
При згадцi про насос дядя Костя одразу ж вгамувався.
— Я вже сто разiв його включав, — сумно сказав вiн. — Все одно не працює.
— А ви спробуйте ще раз, — порадив Сергiйко. — Один-однiсiнький!
Дядя Костя стенув плечима. Все ж пiшов до водокачки i натис на кнопку.
Насос одразу запрацював потужно i рiвно. Дядя Костя остовпiв.
— Хто… хто це зробив? — хрипко запитав вiн.
— Бухтик, — вiдказав Сергiйко i показав на товариша. — Це його робота.
— Ти? — вражено скрикнув дядя Костя i знову широко розкрив свої обiйми. — Рятiвнику мiй рiдний, йди-но сюди! Розкажи, як тобi це вдалося?
Проте Бухтик був уже далеко. Рятуючись вiд подяки, вiн щодуху мчав до затону.
Спектакль
— Не хочеться менi iти на цей спектакль, — сказала Оля. — Шкода Бухтика.
Сергiйко замислився. I справдi, не дуже вдячна роль випала бiдолашному Бухтиковi. Весь час вiн мусив потрапляти в скрутне становище.
— Нiчого не поробиш, так вже написана казка, — нерiшуче вiдповiв Сергiйко.
— Все це правильно, — згодилася Оля. — I все ж таки шкода Бухтика.
— Гаразд, — сказав Сергiйко. — Я йому передам, аби вiн не дуже слухався. Нехай грає, як йому самому хочеться.
Оля повеселiшала i почала збиратися до клубу.
Коли вони прийшли, зала вже була заповнена вщерть. Весь санаторiй знав про те, що роль бiсеняти у казцi виконуватиме надзвичайно талановитий хлопчик з дивацьким iменем Бухтик.
— Ну просто тобi викапаний бiсик! — гаряче доводила своїй сусiдцi бiлява Наталя Гаврилюк, чиї кеди полюбляли самостiйно мандрувати по дахах i деревах. — А вже нащо хоробрий цей Бухтик, нащо вiдчайдушний! Ти чула, як вiн смiливо стрибнув у колодязь?
— Чула, — вiдказувала сусiдка i не зводила погляду з завiси.
Прийшли не лише дiти. Чимало було i дорослих. Бiля входу примостився дядя Костя. Неподалiк вiд сцени сидiли Микола Володимирович i тьотя Клава. Вони посунулися, звiльнюючи мiсце для Олi.
— А ти? — запитала Оля. — Де ти сядеш?
— Я до Бухтика зайду, — вiдказав Сергiйко. — Менi потрiбно дещо йому сказати.
Оля розумiюче кивнула головою, i Сергiйко подався до дверей, що вели за сцену.
Нарештi розсунулася завiса. Глядачi побачили намальоване озеро iз справжнiм затоном. Затоном слугувала звичайнiсiнька ванна, проте нiхто не звернув увагу на таку дрiбницю. Куди цiкавiше було те, що в тiй ваннi, здається, хтось поселився.
Час вiд часу над краєм затончика-ванни з'являлася чорна кошлата спина i хтось голосно пирхав.
А на iншому боцi сцени пiп, якого грав Васько Миколаєнко, наймав на службу хвацького наймита Балду. Пiп поважно прогулювався перед глядачами, i в залi пiшли першi смiшки: одразу було видно, що поповi i в голову не приходило, чим має закiнчитися для нього казка.
Як i належало за нею, Вiтько-Балда виторгував собi право на три щиглi. Пiсля цього вiн швидко впорався по господарству, а потiм пiдiйшов до затончика-ванни i уривком мотузки заходився каламутити воду.
Одразу ж iз затончика вистрибнула на сцену мокра iстота з маленькими рiжками.
— Це вiн! — захоплено запищала Наталя Гаврилюк i з усiєї сили заплескала в долонi. — Ой, який славний!
Бухтик обтрусився вiд води так енергiйно, що Вiтько одразу став мокрий мов хлющ. Пiсля того Бухтик пiдiйшов до краю сцени i двiчi уклонився: спочатку всiм, потому — персонально Наталi Гаврилюк.
— Потiм кланятимешся! — нетерпляче зашепотiв Вiтько-Балда. — А зараз грати треба, чуєш?
I вони почали грати.
О, що це була за гра! Жаль, що ви її не бачили. Про неї в санаторiї згадують до цього часу.
Спочатку Вiтько-Балда принiс iз-за лаштункiв маленьке зайченятко i запропонував Бухтиковi побiгти з ним наввипередки навколо озера. Той засмiявся i вiдповiв зовсiм не так, як того вимагала казка:
— З ним? Наввипередки? I не подумаю!
— Чому? — запитав Балда.
Вiн настiльки розгубився, коли почув слова Бухтика, що теж заговорив не по казцi.
Бухтик зневажливо глянув на приголомшеного попа.
— А тому, що ти шахруєш, — сказав вiн. — Це ж кролик, а не заєць. А кролики бiгати не вмiють. Розучилися.
Вiтько безпомiчно подивився в залу.
— Де ж я тобi дiстану того зайця? — ледь не плачучи, запитав вiн.
— Га, коли захвилювався! — вигукнув Бухтик. — Зараз про це пiзно думати. Ну гаразд, спробуємо показати щось i з кроликом. Вони, кролi, хоча й лiнивi, проте на диво метикуватi. Правильно я кажу? — звернувся вiн до кролика.