Кролик теж позирнув на нього, заворушив довжелезними вухами i в знак згоди кивнув головою. В залi пролунали гучнi оплески.
— Щ-що ти затiяв? — тоскно, по-журавлиному проячав Вiтько-Балда. — Ти ж… Та це ж…
«Провал, повний провал» — билася в його головi панiчна думка.
— Не хвилюйся, ми з ним щось та придумаємо, — заспокоїв Балду Бухтик. — Для початку, мабуть, зробимо з одного кроля двох. Ти не заперечуєш? Тодi… гоп-ля!
Бухтик засунув руку Вiтьковi пiд куртку i витяг звiдтiля ще одного кроля.
— Ех, Балда ти, Балда, — докiрливо зауважив вiн ошелешеному Вiтьковi. — Ти що — думаєш, нiби ми в затонi такi вже темнi, що й не знаємо нiчого? Помиляєшся. Нi, коли грати, то чесно!
— Правильно, синку! — почувся вiд дверей голос дядi Костi.
З-за лаштункiв наполовину висунувся пiп-Миколаєнко. Його обличчя сяяло, мов полив'яний глек. Пришелепуватий вигляд Балди тiшив його безмежно.
Бухтик посадив другого кролика поруч з першим i щось їм сказав. Кролi потисли йому руку i з гiднiстю застрибали зi сцени.
— Ну, от, з ними покiнчено, — задоволене зазначив Бухтик. — А тепер у нас що — бiг наввипередки? Що ж, давай. Один, два… Три!
I, звичайно, Капустiн безнадiйно програв.
В залi вiд захвату тупотiли ногами.
— Молодець! — кричала Наталка Гаврилюк. — Шайбу!
I лише один хлопчик у великих рогових окулярах ущипливо посмiхався.
— Це ж зовсiм не по казцi, — доводив вiн сусiдам. — Бiсеня, мабуть, зовсiм не читало казки. Двiєчник якийсь, не iнакше!
Проте його тут же перебив десяток розгнiваних голосiв:
— Ну то й що з того?
— Коли не цiкаво, можеш йти геть!
Але хлопчик у рогових окулярах лише мiцнiше втиснувся в крiсло.
А переможець знову пiдiйшов до краю сцени i став чемно розкланюватися. Звiдкiлясь в його руках з'явився букетик квiтiв, i вiн розподiлив його мiж Олею i Наталкою Гаврилюк.
Затим Бухтик повернувся до Капустiна, котрий вже давно був нi живий нi мертвий, i наказав:
— А тепер виводь свою коняку!
Слово честi, такої коняки нiхто з людей ще не бачив. I зовсiм не тому, що вона трохи скидалася на бегемота, а трохи на корову.
I вже зовсiм не тому, що на переднiх ногах незвичайної корово-бегемото-коняки красувалися ошатнi кросовки з широкою чорною смужкою, а на заднiх скромнi синi кеди.
Справа в тому, що такої неуважливої i незграбної коняки у свiтi ще не було.
Не встигла вона вийти з-за лаштункiв i вiтально заiржати до зали, як у неї одразу ж розв'язалася шнурiвка на переднiй лiвiй нозi. Заднi ноги наступили на ту шнурiвку — i коняка так гепнулася на пiдлогу, що аж пилюка здiйнялася мiж дошками. Деякий час коняка лежала непорушно, мабуть, розмiрковувала, яка ж то халепа трапилася з нею. Затим пiднялася з пiдлоги i взялася заклопотано чухати шию лiвою задньою ногою.
Пiсля цього їй довелося ще раз вставати з пiдлоги.
Вiд тої гупанини Вiтько-Балда трохи прийшов до тями i розгнiвано зашипiв на всю залу:
— Та ворушись же ти… шкапино нещасна!
— Сам ти шкапина! — образилася коняка. — Хто мiг подумати, що тут так темно!
I вона дiловито затупотiла до краю сцени. Переднi ряди на всяк випадок подалися трохи назад.
— Вiзьми її на плечi, — пошепки наказував Вiтько Бухтиковi. — Потiм зроби з нею три кроки i падай!
— Що ти менi пiдказуєш? — голосно обурився Бухтик. — Чому це я маю пiд нею падати?
I все ж Бухтик схопив коняку за хвiст. Зробив це вiн дуже вчасно, тому що права нога неуважливої коняки готова була ступити зi сцени в перший ряд. Саме туди, де сидiла тьотя Клава.
— Стiй! — скомандував Бухтик. — Замри! Зараз я тебе пiднiматиму.
Вiн спритно пiдлiз пiд живiт, натужився — i коняка повисла на його плечах, не в лад метляючи кедами i кросiвками.
— Ух ти, яка сила! — захоплено вигукнув хтось в третьому ряду. — Це ж треба — таку коняку пiдняти!
Бухтик вдячно вклонився в бiк того голосу. Затим ще трохи пiднатужився i повiльно, немов штангу, пiдняв коняку на витягнутих руках.
I тут коняка показала, що крiм всього вона ще й норовиста, їй би спокiйно метляти в повiтрi кедами i чекати, доки Бухтик опустить її на пiдлогу. А вона замiсть цього несподiвано почала з усiєї сили дригати ногами. Коняка намагалася вирватися з чiпких рук бiсеняти.
Проте зробити це було не так вже й просто.
— Пусти, — нарештi заблагала вона i несподiвано гигикнула: — Ги-ги-ги! Ой, та вiдпусти ж, лоскiтне як!
Бухтик квапливо опустив коняку на пiдлогу, i вона, продовжуючи по-дурному хихотiти, якось боком загалопувала за рятiвнi лаштунки.
Вiтько Капустiн стояв у кутку сцени, онiмiло дивився на весь цей кошмар i мрiяв лише про одне — як би його швидше провалитися крiзь землю.
Спектаклю бiльше не iснувало. Зала вже не аплодувала, а багатоголосо ридала, коцюрблячись вiд реготу. Микола Володимирович вийняв хусточку i витирав нею очi. Хусточка була мокра, хоч викручуй. Навiть пiп-Васько той, що пiд кiнець казки мусив помирати з жаху перед невблаганними щиглями Балди, — навiть Миколаєнко заливався так, що не звернув уваги на три благенькi щиглики, якими пригостив його Вiтько-Балда своєю тремтячою рукою.
А Бухтик стояв на краю сцени i кланявся, кланявся. Його обличчя сяяло вiд радощiв. Здавалося, вiн мiг би кланятися без кiнця.
«Так ось вiн який! — подумала Оля i посмiхнулася. — Схожий, дуже схожий на мого маленького Бухтика. I що тiльки Вiтя Капустiн знайшов у ньому страшного?»
I вона подмухала на долонi, котрi аж заболiли вiд оплескiв.
Грибний похiд
Нарештi i гриби дочекалися свого часу.
Кiлька хвилин тому над лiсом пролетiла кореспондентка «Лiсової газети» Сорока. Вона голосно повiдомляла всiм, що з боку лiсового санаторiю до узлiсся наближаються десятки хлопчикiв та дiвчаток з козубами в руках. Не iнакше як вирушили в грибний похiд.
Зачувши таку довгождану новину, гриби почали хапливо причепурюватися. А господар лiсу Даваня збуджено никав мiж кущами i нагадував:
— Не збиватися у натовп, ховайтеся поодинцi! Бо що ж це буде за гра, коли вони наповнять свої луб'янцi за якусь хвилину?
Звичайно, було б неймовiрно, якби чутки про грибний похiд не дiйшли i до вух Барбули. Тож господар затону зi своєю рiднею подався до вигину рiчки, — туди, де дерева стояли не так густо, а значить, i видно було набагато краще.
Зупинилися пiдводнi любителi видовищ у глибокiй ковбанi, яку затiнював невеличкий вiльховий гайок. Звiдси було добре видно, як Даваня гасав лiсом i давав останнi напучення своєму грибному вояцтву.
— А сам як вирядився! — насмiшкувато зауважив Барбула. — Фазан, та й годi!
Проте в душi вiн страшенно заздрив своєму старому приятелевi. Заздрив тому, що не до нього, а до Даванi прийшли дiти з козубами. Тому, що у лiсового господаря он скiльки грибних припасiв для дiтей, а в нього, Барбули, немає нiчого, окрiм води та водоростей… Врештi, заздрив тому, що вiн не може, як його приятель, гасати по суходолу i роздавати на всi боки цiннi вказiвки.
— Коли ж ти, нарештi, змайструєш менi суходих? — докiрливо запитав старий водяник свого сина, що сидiв поруч.
— Вже скоро, — вiдказав Бухтик. — Зачекай ще трохи… Бачиш — iдуть Сергiйко з Олею? За ними Васько Миколаєнко, Наталя Гаврилюк. Та, котра бiлявенька така. Бачиш?
— Та вже ж не слiпий, — вiдказав Барбула. — Не заважай дивитися.
До цього дня господар затону був переконаний, що його доньки, особливо Чара, найгарнiшi у свiтi. I лише тепер вiн на власнi очi переконався, що навiть Чара нiчим не вiдрiзнялася вiд дiвчаток. От хлопчики — то iнша справа! Далеко, дуже далеко їм до Бухтика. Жоден з них не має такого верткого хвостика i блискучих, твердих рiжок.
А Бухтик сидiв поруч з батьком i навiть не здогадувався, який вiн чудовий.
— Поглянь-но на того Миколаєнка! — збуджено говорив вiн. — От же ж розбiйник! Йому б тiльки футболити все пiдряд — м'ячi, консервнi бляшанки, а то й справжнi гриби!
Поруч з ним Чара загукала горлицею:
— Дядю Даваню! Найкращi гриби нехай iдуть до Олi! Скажи їм, будь ласка!
Господар лiсу заспокiйливо махнув рукою: чую, мовляв. Тодi трохи зачекав, доки Оля не вiдiйде вiд гурту, i на пташинiй мовi скомандував:
— Найкращi гриби, слухай мою команду! Один, два, три… З'явись!
Господар лiсу не дуже любив, коли в лiсi ходили чутки, нiбито вiн має пестунчикiв. Даваня вважав, що для нього всi гостi однаковi. А Оля… Так за неї прохали її друзi! А прохання друзiв — для нього закон.
…Оля завмерла. Просто перед нею виник величезний гриб боровик. Трохи далi — пiдберезовик, пiдосиновик, лисички — всi мов з картини зiйшли. Але й помiж них вирiзнявся своєю блискучою голiвкою один маслюк. Той самий, що колись переплутав оленячих дiтей з людськими. Проте як вiн витягнувся за цей час! Тепер це був справжнiй маслюковий король.
Оля обережно зрiзала маслюка i простягла руку до боровика. Боровик ледве помiстився у козубi.
— Гляньте, який гриб я знайшла! — в захватi вигукнула вона.
Даваня похапцем наказав грибам:
— Ховайся!
Першим до Олi пiдбiг Васько Миколаєнко.
— Оце гриб так гриб! Всiм грибам гриб! — заздрiсно сказав вiн. — А це що? Ого, це ж не маслюк, а справжнiй маслючище! А менi не щастить, все дрiбнота якась попадається, — пожалiвся вiн i зневажливо копирснув виводок тугих молоденьких лисичок: — Ось така дрiбнота… i така… й така…
— Та не можна ж цього робити! — захвилювався Барбула. — Агов, Даваню! — закував вiн зозулею, — натякни йому якось, що так робити негоже!
I Даваня натякнув. Вiн вiдтягнув далеко убiк лiщинову гiлляку i, зачекавши, поки Васько повернеться до нього спиною, зненацька вiдпустив її. Гiлляка свиснула в повiтрi i вперезала розбишаку трохи нижче пояса.
Переляканий Васько з мiсця подолав таку висоту, яку i з розбiгу не мрiяв подолати.
В цю хвилину над деревами пролетiла стривожена Сорока. Вона невпинно скрекотiла:
— Тривога! Слухайте всi! Заблудився хлопчик! Увага! Йому загрожує небезпека — вiн пiдходить до трясовини!
Вiд того скрекоту Даваня стрепенувся i чимдуж поспiшив до болота.
Допомогти заблукалому мандрiвнику було найпершим обов'язком лiсовика.
Чудернацький вовк
А Вiтько, мiж iншим, i гадки не мав, що заблудився. Просто вiн мрiяв забратися якомога подалi в лiс, аби нiкого не бачити i не чути. Вiн нiяк не мiг забути отой провалений спектакль.
В лiсовому санаторiї тiльки й розмов було, що про витiвки Бухтика. Пiдеш, наприклад, до їдальнi, — а там тебе разом з компотом пригощають всiлякими подробицями iз спектаклю. Втечеш вiд тих розмов на рiчку, — а на нiй добра половина пляжникiв корчить з себе водяникiв та бiсенят. А дехто i русалок. З досади забредеш на стадiон, — а там санаторнi силачi з сопiнням завдають один одного собi на плечi.
Навiть про шкапину — i ту говорили.
А от про Вiтю Капустiна, найкращого з акторiв, нiхто й словом не обмовився. Всiм нiби зацiпило… I Сергiйко теж добрий: замiсть того, щоб пiдтримати товариша, вiдволiкти його вiд похмурих думок, блукає невiдомо де з своїм Бухтиком чи Олею.
«Хiба це життя? — сумовито розмiрковував Вiтько Капустiн. — Та вiд такого життя краще вже лягти десь в лiсi й померти з горя…»
I найвидатнiший артист санаторiю озирнувся навколо, прикидаючи, де б це його зручнiше зробити. Щоб i сонечко не дуже пекло, i трава була м'якенька…
I лише тодi до нього дiйшло, що вiн заблукав.
Лiс навколо був зовсiм незнайомий. Рiдкi дерева, миршавi кущi… I трава якась не така — шорстка, гостра.
Вiтько повернув у iнший бiк, туди, де, на його думку, мав бути санаторiй. I одразу ледве не провалився в ковбаню, наповнену коричневою рiдотою.
За ковбанею починалися очерети.
Вiтько розгублено зупинився. Щось ранiше йому не траплялися бiля санаторiю такi очерети. Невже оце i є те болото, про яке вiн чув вiд дядька Костi стiльки жахливих розповiдей? Буцiмто навiть лосi не можуть вибратися звiдсiля…
— Агов! — закричав Вiтько.
«Бач, як загукав! — подумав Даваня, поспiхом продираючись крiзь шипшиновi кущi. — Еге, та це ж Вiтько, один iз добрих знайомих Бухтика! Та й мiй теж…»
Друзi Бухтика були i його друзями. А друга, як вiдомо не лише людям, в бiдi залишати не можна.
Щоправда, Даваня тут же пригадав, як йому довелося попотремтiти вiд холоду, коли Вiтько i Васько Миколаєнко вивернули на нього два вiдра крижаної води.
«Ну що ж, врятувати я тебе, звiсно, врятую, — подумав Даваня. — Тiльки ж i ти в мене, сизий голубочку, теж нахапаєшся дрижакiв…»
А Вiтько вже захрип вiд крику.
— Люди-и, де ви-и! — кликав вiн на допомогу. — Сергiйку-у!
На хвилю вiн замовк, аби набрати повiтря в легенi, i тут за його спиною почувся тихий шурхiт. Вiтько швидко повернувся на нього…
I завмер вiд жаху.
Перед ним стояв вовк.
Вiтьковi не раз доводилося бачити вовкiв в зоопарках. Якiсь обшарпанi, облiзлi, з пiдiбганими хвостами, вони сумовито никали з кутка в куток в своїх тiсних загородках. I, звичайно, нi в яке порiвняння не йшли з цим вовчим велетнем, котрий стояв зараз перед нажаханим хлопцем.
А вовчисько невiдривне дивився в очi Капустiну i облизувався так, що виднiлися могутнi i гострi iкла. Напевне, тiльки-но пообiдав якоюсь живиною… А може, уявляє собi, як вiн це зробить через хвилину.
Нараз вовк лiниво потягнувся i позiхнув. При цьому вiн показав таку велику пащеку, що Вiтько вiдчув, як його душа зiрвалася з мiсця i чимдуж покотилася кудись в п'яти. Вона вважала, що там, мабуть, може сховатися.
«А що коли прикинутися мертвим i впасти на землю? — промайнула в його головi рятiвна думка. — Здається, вовки мертвих не чiпають. Гидують…»
I Вiтько як пiдкошений бебехнувся на землю, обличчям просто в мох. Зробити це було зовсiм неважко з тої причини, що ноги все одно вже не тримали його.
I тут до нього дiйшло, що вiн помилився. То ведмедi не чiпають. А вовки — тi, здається, навпаки…
Вiтьковi здавалося, нiби вiн вже цiлу вiчнiсть упирається носом в мох. Навколо стояла така глибока, непорушна тиша, що було чути, як б'ється власне серце.
Якийсь сучок боляче тиснув йому в бiк.
«Може, вовк подався геть? — з надiєю думав Вiтько. — Часто буває таке, що вовки, особливо влiтку, не чiпають людей. Я про це читав… А зараз якраз лiто».
Проте вовк i не думав кудись подаватися. Вiн сидiв на старому мiсцi i, схиливши набiк гостру свою морду, уважно розглядав Капустiна. Вiтьковi навiть здалося, нiби вовк весь час посмiхається. I якось дивно ворушить хвостом. Точнiсiнько як пес, що зустрiв старого знайомого.
«Може, вiн приручений?» — з надiєю подумав Вiтько. I ця рятiвна думка дещо його пiдбадьорила, хоча душа все ще не хотiла повертатися на своє мiсце.
— Вовчику, га, вовчику, — тремтячим голосом за лебедiв Вiтько. — Ти ж добрий, правильно? Ти менi нiчого поганого не зробиш, еге ж?
Проте вовк, здається, думав iнакше. Вiн присiв на заднi лапи, напружився — i його верхня губа загрозливо ворухнулася.
I тут нерви у хлопця не витримали. Вiн пронизливо заверещав, кинув козуб в страхiтливу вовчу пику i помчав, куди дивилися його очi.
Вiдверто кажучи, вiн i сам не знав, куди дивилися його очi.
Вiтько щосили тiкав вiд вовка, а той, схоже, грався з ним: то майне хвостом з одного боку, то гарикне з iншого. I щоразу Вiтько кидався в протилежний бiк. Звiдкiля ж йому було знати, що то вовк завертає його на вiрну дорогу?
Через деякий час вовк перестав показуватися з бокiв, проте Вiтько не спинявся. Йому здавалося, нiби страшний вовк все ще женеться за ним.
Зненацька в просвiтку мiж деревами замаячiли чиїсь постатi. То були Сергiйко i Оля.
— Куди це ти бiжиш? — запитала Оля, коли Вiтько порiвнявся з ними. — I де твої гриби?
— Т-там… — затинаючись, пробелькотiв Вiтько. — Т-там… Вiн за мною…
— Хто — там? — не зрозумiв Сергiйко. — I хто за тобою?
Вiтько озирнувся. Позаду нiкого не було.