— А в тебе, Сiрий, непогано виходить, — похвалив вiн товариша, коли той випiрнув з води.
— Це тому, що в мене досвiд є, — пояснив Сергiйко. — Я не раз стрибав з справжнього трамплiна.
— З справжнього? — здивувався Вiтько.
Ну й дивак цей Сергiйко! Стрибав з справжнього трамплiна — i нiкому нi слова. А там же висота, ого яка! Нi, якби на Сергiйковому мiсцi був вiн, Вiтько, — про стрибки з трамплiна вже давно б дiзнався весь санаторiй!
— Зате я, Сiрий, добре плаваю. В мене дядько знаєш хто? Моряк далекого плавання. То вiн менi показав один спосiб, батерфляй називається. А ти яким стилем плаваєш?
— Вiльним, — вiдказав Сергiйко.
Вiтько зрадiв. От зараз вiн вiдiграється за поразку на трамплiнi! От зараз вiн покаже, як треба плавати! Подумаєш, якийсь там вiльний стиль. Все одно, що нiякого. А тут такий шикарний стиль — батерфляй! Одна назва чого варта!
— Давай наввипередки, — запропонував вiн. — До тих он водяних лiлiй i назад. Хто швидше допливе до берега, той i виграє.
I, не чекаючи товаришевої згоди, Вiтько по самiсiнькому краю берега провiв товсту риску. Зачекав, коли Сергiйко стане поруч, i скоромовкою випалив:
— Один, два, три!
I одразу ж безнадiйно вiдстав. Стиль з такою шикарною назвою йому не допомiг.
До того ж з'явилися водоростi i пливти стало значно важче. Проте повертати назад нiхто не збирався i вiдважнi плавцi нищили пiд собою буро-зеленаву рiвнину. Повiльно, з зусиллями просувалися вони вперед. За ними залишалася дорiжка з купами вирваних водоростей на нiй.
Кара
Барбула з самiсiнького ранку засiв за великим корчем. Вiн пiдстерiгав Зубатку. Незважаючи на суворе попередження, хижачка знову й знову пiдстерiгала недосвiдчену рибну малечу бiля дитячого садка. Тож господар затону вирiшив раз i назавжди вiднадити Зубатку вiд цього мiсця.
Навколо нього снувала риб'яча малеча, заспокоєна присутнiстю свого головного захисника. Зненацька вона стрепенулася i стрiмголов кинулася в заростi.
Вниз по течiї стрiмко пливла старша донька Барбули Омаша. Вона помiтила батька i ще здалеку закричала:
— А ти сидиш, так?
— Сиджу, — вiдказав господар затону i насторожився: старша донька просто так не з'являлася, її прибуття завжди супроводжувалося якимись неприємними клопотами.
— Все вiдпочиваєш, так? — знову вигукнула Омаша i раптом заголосила на всю рiчку: — А мене, бiдну й нещасну русалку, краще б вже рибалки обплутали своїм неводом, анiж таке терпiти! Краще б вже менi, сиротинцi, опинитися на сушi в пекучий полудень! Ой, гiрка ж моя доленька, ображають мене, збиткуються надi мною, нещасною, ображають, кому тiльки не лiньки!
«Ого! Тебе образиш, як же!» — з сумнiвом подумав Барбула, а вголос запитав:
— Чого це ти репетуєш? Трапилося щось?
— Ага, ти навiть не знаєш нiчого! Чи, може, тобi вiдомо, чому замовк мiй телефон?
— Телефон? — перепитав Барбула. — А чого вiн замовк?
— Тому, що це ти в усьому винен!
— Я? — Барбула ошелешено заклiпав вiями. — Та яка ж моя вина? Можеш сказати про це як слiд?
Йому страшенно не подобалося, коли на нього пiднiмали голос. Погано, ой, як погано доводилося тодi крикунам. Однiй лише Омашi все сходило з рук, перед нею взагалi все в затонi вiдступало. До того ж Омаша як-не-як була його старшою донькою. А з дiтьми завжди потрiбно розмовляти спокiйно, тихо i переконливо. Проте при зустрiчi з Омашею господар затону говорив лише тихо. Така вже в нього донька була: ти їй слово, вона тобi десять.
— Звичайно, ти! — продовжувала галасувати Омаша. — А хто дозволяє їм робити все що завгодно? «Купайтеся, хлопчики, де вам лише заманеться! Ламайте, дiтоньки, все, що вам тiльки пiд руку попаде!»
— Про яких дiтей ти кажеш?
— Як це про яких? Про тих, що приїхали сюди лiкуватися.
— Так я ж їх тiльки здалеку бачив…
— Ах, здалеку! Тодi хоч подивися зблизька, що вони витворяють! I де — в моєму улюбленому пiдводному городi! Спочатку з твоєї верби стрибали, мов ненормальнi, а тепер вже й до городу дiсталися!..
— З верби? — жахнувся Барбула i звiвся на ноги.
З тою вербою було пов'язане все його життя. Так вже ведеться у водяних мешканцiв: ще при народженнi вони обирають собi якесь дерево i ростуть разом з ним. I коли верба звалиться в рiчку — господар затону в ту ж мить розпрощається з життям. А Барбулина верба була ветхою, корiння її наполовину вимите повiддю — ось-ось звалиться в рiчку…
— Ану, за мною! — вигукнув Барбула.
По дорозi їм трапився Бухтик. Про несподiваний напад на город вiн вже знав.
— Не можу нiяк знайти Чари, — стурбовано сказав Бухтик. — Нiхто її не бачив?
Чара, молодша донька Барбули, була для Бухтика улюбленою сестрою. З нею i поговорити можна як слiд, i порадитися. Зовсiм не те, що старша!
— А що з нею може трапитися? — роздратовано вiдрiзала Омаша. — Вона ж у нас спозаранку копирсається бiля своїх джерелець. Нема того, аби старшiй сестрi прийти на допомогу. Аякже! Вона у нас передовичка! Якiсь там струмочки для неї понад усе! Навiть вiд мого телефону.
— Чому саме твого? — заперечив Бухтик. — А хто його змайстрував — я чи ти?
— А хто ним користується — ти чи я?
— Ти, — змушений був визнати Бухтик. — Тiльки тебе й чути.
— От бачиш! Значить, вiн мiй власний.
З переможним виглядом Омаша вiдвернулася вiд спантеличеного брата i подалася туди, де був її город. За нею поспiшили Барбула з Бухтиком.
Дiставшись до пагорба, на котрому стояв будиночок його доньок, господар затону перш за все подивився на берег i полегшено зiтхнув: його верба все ще трималася за землю корiнням!
Зате над Омашиним городом, схоже, пролетiла оскаженiла буря чи навiть сам ураган. Гiрлянди водоростей жалюгiдним клоччям звисали з даху, валялися перед будиночком i на задньому дворi… Навколо перелякано метушилася самовiддана охорона — гнучкi й спритнi щипавки з мiцними щелепами.
Довгi товстi стебла, котрi служили телефонним дротом, були розiрванi на шматки.
— Бiдний мiй винахiд, — стиха зауважив Бухтик. — Але це навiть на краще — вiдтепер я хоч спокiйно спатиму.
Трохи вiддалiк чулися голоси i плюскiт — то Сергiйко та Вiтько все ще воювали з водоростями.
Господар затону пiдкликав до себе Кусика, найбiльшого з щипавок, i суворо запитав:
— Куди ж це дивилася твоя охорона?
Кусик сором'язливо змахнув хвостом. Звiсно, куди дивилася його охорона! Вона дивилася, де б краще заховатися.
— А що нам лишалося робити? — почав виправдовуватися Кусик. — Вони о-он якi величезнi!
— Так ось, — зупинив його Барбула. — Даю вам останню можливiсть виправити свою помилку, чи то пак боягузтво… — Вiн тицьнув клешнею у напрямку друзiв, що вже майже вибралися з водоростей, i наказав: — їх треба гiдно покарати за все, що вони тут натворили!
— Буде покарано! — з готовнiстю вiдкозиряв Кусик. Проте тут же зiв'яв: — А вони здачi не дадуть?
— Ти як гадаєш? — господар затону повернувся до сина.
— Гадаю, не дадуть, — сповiльна вiдказав Бухтик. — Вони вас просто не помiтять.
— Тодi iнша справа, — сказав Кусик. — Охорона, за мною! — вигукнув вiн. Затим закрутив хвостом, як пропелером, i першим кинувся на порушникiв спокою в затонi.
Нарештi товаришi пробилися до водяних лiлiй, i Вiтько змушений був попросити перепочинку перед зворотною дорогою.
— I звiдкiля тут стiльки водоростей? — дивувався вiн. — Не пливеш, а наче повзеш по килиму. Ех, Сiрий, коли б не вони, я б тобi показав, що то за справжнiй морський батерфляй… Ой! Мене щось вкусило!
— Вкусило? — здивувався Сергiй. — Що ж тут може кусатися?
— Хiба я знаю… Ой! Ай! Ой-ой-ой!
— А ти не жартуєш? — недовiрливо поглянув на нього Сергiйко. — Тут нiчогiсiнько немає, однi водоростi… — I зненацька майже по пояс вискочив iз води: — Ох!
— Ай-ай-ай! — не вгавав Вiтько. — Давай на берег!
I вiн з такою шаленою швидкiстю запрацював руками, що збоку могло здатися, нiби над водою летить вертолiт.
— Тепер мене в цей затон i цукерками не заманиш, — сказав вiн, коли зупинився метрiв за п'ять вiд берега.
— Слухай, Вiтю, — звернувся до нього Сергiйко. — Я маю розряд з плавання. Знаю всi стилi. Але такого ще не бачив. Як вiн називається?
Вiтько почухав укушене мiсце, озирнувся на затон i чесно визнав:
— А хто його знає… Можливо, це був… рятiвничий стиль.
— Може бути, — згодився Сергiйко. — Дуже швидкий стиль. Найшвидший з тих, якi я знаю.
— Слабо кусали, треба було сильнiше, — сказала Омаша щипавкам, коли тi повернулися назад. — Нiчого, це їм так не минеться…
Затим вона обернулася до Бухтика i запитала:
— Можеш вiдремонтувати свiй телефон?
— Так вiн же не мiй, — вiдказав брат. — Вiн же твiй. Ми ж тiльки що говорили про це.
Омаша на мить замислилася.
— А хто його вигадав — ти чи я? — запитала вона.
— Ну, я, — визнав Бухтик.
— Он бачиш. Значить, ти його мусиш i ремонтувати.
Бухтик зiтхнув i знехотя став зв'язувати уривки товстих водоростей. Сестру не перебалакаєш. Особливо коли ця сестра — Омаша.
«Хочу море морщить…»
Цiлiсiнький день та й наступний ранок господар затону з сином упоряджували Омашин город.
Самої Омашi не було: ще вдосвiта вона подалася до Зубатки у якихось важливих справах.
Не було з ними i Чари. Маленька русалка понад усе боялася залишити свої джерельця без догляду.
— Все працюємо та працюємо, — незадоволено буркотiв Бухтик. — Моє воно, чи що? А той, кому справдi треба тут працювати, все по гостях плаває.
— Облиш, — поморщився батько. — Як не є, вона твоя сестра. А прохання сестри треба виконувати.
— А я що? Я й виконую…
Бухтик випростався, змiряв очима Омашин город i незадоволено похитав головою: роботи було ще чималенько. Потiм вiн перевiв погляд на берег i побачив Вiтька Капустiна, який швидко наближався до затону.
— Батьку, глянь-но, хто до нас. iде!
Барбула поглянув i насупив чоло.
— Знову збирається щось накоїти. Мало йому мiсця на землi! Що ж, доведеться його зустрiти так, як вiн на те заслуговує.
Господар затону владним помахом руки пiдкликав Кусикову охорону. Затим нарвав пiдводної жаливи i засiв у ковбанi пiд берегом.
Бухтик прилiг поруч з батьком.
Проте у Вiтька Капустiна i на думцi не було ще раз лiзти у воду. Вiн прийшов сюди для того, щоб у тишi i спокої провести репетицiю. З собою Вiтько принiс книжку пушкiнських казок та уривок мотузки, що його вициганив у дядi Костi, санаторного слюсаря.
Вiн розмотав мотузку, затим усiвся на морiжку, зазирнув до книжки i заклопотано забурмотiв:
— Значить, кручу я цю мотузку, а Бiс вилiзає з моря i запитує… Я йому вiдказую отак… потiм знову… Так, все ясно… — Вiтько звiвся на ноги: — А тепер — голосно i з виразом!
Немов батогом, ляснув Капустiн кiнцем мотузки по водi i грiзним голосом почав:
Та от мотузкою хочу море морщить,
Та вас, прокляте плем'я, корчить…
[Переклад М.Т. Рильського.]
Вiд того дива Барбула мiцно притиснувся до дна i вже й не знав, живий вiн чи мертвий. Старий водяник понад усе вiрив у силу всiляких заклинань. А що Вiтьковi слова належали саме до заклинань — в цьому господар затону не мав анi найменших сумнiвiв.
А мотузка все описувала i описувала по водi зловiснi кола. Iнколи вона навiть торкалася голови господаря затону.
А за хороброю Кусиковою охороною давно i слiд згинув.
— Чим же ми завинили перед ним? — злякано шепотiв Барбула до сина. — За що нам такi напастi?
— Мабуть, за вчорашнє, — так же пошепки вiдповiв Бухтик.
— Тс-сс… О! Знову починає…
Нарештi Вiтько Капустiн закiнчив свою репетицiю. Вiн склав мотузку кружалом, взяв пiд пахву книжку з казками, кинув на затон останнiй погляд — i подався геть.
Барбула довго ще сидiв мовчки. Лише час вiд часу здригався вiд пережитого. Потiм сказав:
— Вiн щось замислив. Голову даю на вiдсiч, коли не так.
— Може бути, — згодився Бухтик. — А може й не бути.
— В усякому разi, треба знову пiти на розвiдку. I негайно. Бо що, коли всiм нам загрожує смертельна небезпека? Як ти гадаєш?
— Треба йти, — згодився Бухтик i поглянув на небо. Але нiчого втiшного для себе там не побачив. Сонце хоча й сховалося за хмари, проте дощем i не пахло.
— Може, ти попросиш лiсовика Даваню? — запропонував Бухтик.
Та господар затону лише головою похитав.
— Це неможливо.
— Чому?
— Бо вiн ще вчора подався до сусiднього лiсу i невiдомо, коли повернеться. Може, завтра, а може, й тодi, коли вiд нас нiчого не залишиться.
— Значить, пiду я, — повiльно проказав Бухтик. — Бiльше нiкому.
— Так, бiльше нiкому, — з гiркотою пiдтвердив Барбула. — Аби ти змайстрував менi суходих — я тебе й не просив би нi про що! Сам би пiшов туди!
— Але ж його немає…
— Так, немає, — зiтхнув Барбула.
— Ну що ж, пiду, мабуть, — зiтхнув i Бухтик.
Вiн зачекав, доки сонце не сховається за найбiльшою хмарою, i вилiз на берег.
Знайомство
Сергiйко сидiв на лавцi перед спальним корпусом i думав, чим би зайнятися.
Були тi чудовi хвилини мiж ранковою прохолодою i полудневою спекою, коли сонячне промiння вже прогрiло землю, та в тiнь ховатися ще не хочеться. В такi хвилини, зрозумiло, найкраще поганяти м'яча на стадiонi, побiгати наввипередки чи просто побродити по росянiй луговiй травi… Проте Сергiйко тiлько-но вийшов з рентгенiвського кабiнету i ще не вирiшив, яке з цих занять йому найбiльше до вподоби.
Сонце припiкало все нещаднiше, i Сергiйко розстебнув комiрець сорочки. Звичайно, не завадило б зараз добряче викупатися, проте бiгти одному до рiчки не хотiлося, а в душову не дiстанешся — там працював слюсар дядько Костя. До Сергiйка виразно долiтали частi удари молотка, брязкiт залiза, шум i плюскiт води, що лилася з крана.
Згодом тьотя Клава ударила в дзвона. Це означало, що пора приймати лiки.
Сергiйко дiстав з кишенi пляшечку, витрусив з неї одну таблетку на долоню. Таблетка несподiвано прослизнула помiж пальцiв i покотилася по дорiжцi. Довелося закинути її подалi в кущi, аби вона нiкому, особливо тьотi Клавi, не мозолила очi.
— Ось тепер все гаразд, — долинув з душової задоволений голос дядька Костя. Бряжчання припинилося, вода перестала плюскотiти — мабуть, дядько Кость закрив усi крани i пiшов.
«Почитати книжку, чи що, — знiчев'я подумав Сергiйко. — Так, це буде найкраще».
I в ту ж мить у нього за спиною, в бузкових кущах, пролунав тихий шепiт:
— Сергiйку!
Сергiйко прислухався. Може, то йому лише здалося?
Нi. Хтось його покликав знову.
Цiкаво, хто б там мiг бути?
Сергiйко обiйшов лавку, розсунув гiлки бузку. I ледве не скрикнув вiд здивування.
Просто перед ним лежав на землi дивний чужинець. Той самий, що промайнув за вiкном того дощового вечора. Кудлатий, немов ведмежа, темне обличчя, рiжки…
Чужинець схопився руками за горло, начебто силився вiдiрвати вiд нього чиїсь невидимi руки, i не зводив з хлопчика великих, палаючих очей.
Сергiйко мимоволi зробив кiлька крокiв назад. Але тут же схаменувся.
«Може, це якийсь жартiвник з драматичного гуртка», — подумав вiн i запитав:
— Ти на репетицiю не запiзнишся?
— На яку репетицiю? — здивувався чужинець i тут же застогнав: — Ой-ой-ой… Води, Сергiйку!
I в цьому вигуку звучав такий непiдробний бiль, що його годi було зобразити навiть найкращому акторовi. Мабуть, незнайомцю i справдi було дуже зле.
— Води…
«Не iнакше, як у нього сонячний удар», — вирiшив Сергiйко. Вiн озирнувся, сподiваючись покликати когось на допомогу. I тут його погляд зупинився на вiдчиненому вiкнi душової.