— Лiзь сюди! — скомандував вiн.
Та в чужинця вже не вистачало сил, щоб самому вибратися на пiдвiконня, i Сергiйко пiдсадив його. Незнайомець виявився досить-таки важким, та й на зрiст вiн був не набагато нижчий вiд Сергiйка.
— Так тут же немає нiякої води! — озираючись, хрипко промовив дивний гiсть.
— Як це немає?
Сергiйко стрибком вибрався на пiдвiконня, тодi зiскочив на пiдлогу i вiдкрив кран.
— Ось бач…
Доказати Сергiйко не встиг. Начебто вихор пролетiв повз нього. Такий дужий, що Сергiйка аж до стiни вiдкинуло. А дивна iстота вже стояла пiд душем. Вона пiдставляла пружним струменям свої кошлатi плечi, долонi, закидала голову догори i, захлинаючись вiд жадiбностi, все пила i пила воду.
— Ти хоча б роздягнувся, — зауважив Сергiйко, обтрушуючись вiд бризок, що летiли в усi боки. — Де ти бачив, щоб люди купалися в одежi?
— В якiй одежi? — здивувалася iстота. — Немає в мене нiякої одежi.
«Придурюється, — вирiшив Сергiйко. — Або, бiдолашний, так у роль увiйшов, що й вийти вже не може».
I тут вiн побачив таке, вiд чого на головi у нього заворушилося волосся. Замiсть звичайних людських нiг у цього чужинця були копитця… Отже…
Отже, репетицiєю тут i не пахло.
Знайомство продовжується
А незнайомець вже простягав руку для знайомства. I на руцi в нього були три пальцi.
— Мене звуть Бухтик Барбула, — тим часом вiдрекомендувався чужинець. — Барбула — то iм'я мого батька, господаря тутешньої рiчки. А Бухтиком мене назвали тому, що в дитинствi я плавав не беззвучно, як iншi дiти водяникiв, а борсався так, що вода аж пiнилася. А тебе кличуть Сергiйком, я вже знаю.
I Бухтик посмiхнувся до хлопчика такою приязною, довiрливою посмiшкою, що переляк, який тiльки-но охопив Сергiйка, почав щезати.
— А звiдкiля ти мене знаєш? — запитав вiн.
Бухтик знову повернувся пiд душ.
— Одного дощового вечора я зазирнув до вашого вiкна, — сказав вiн, — i пiдслухав розмову мiж тобою i тим, як його… Вiтьком.
— Я теж тебе пам'ятаю, — сказав Сергiйко. — Ти потiм побiг до рiчки.
— Так, — згодився Бухтик. — Ще я вас бачив у затонi.
При цих словах усмiхнене обличчя Бухтика зненацька похмурнiшало.
— Я сюди, Сергiйку, не просто так прийшов, — сказав вiн. — Я повинен дiзнатися, яка небезпека загрожує нашому племенi з боку того самого Вiтька…
— Про яку небезпеку ти кажеш? — здивувався Сергiйко.
Коли Бухтик розповiв про те, як Капустiн каламутив мотузкою воду затону i якi грiзнi слова говорив при цьому, — Сергiйко розреготався так, що в нього навiть сльози з очей покотилися.
— Що з тобою? — стривожився Бухтик. — Ти плачеш чи ти смiєшся?
— Бухтику, то ж усе тiльки гра! — нарештi видушив з себе Сергiйко.
— Як гра? — отетерiв Бухтик.
— А так. I нiяка небезпека вам не загрожує, її й не було.
— Оце здорово! — Бухтик аж пiдстрибнув з радощiв. Нараз вiн пригадав щось, бо знiтився. Потiм поглянув на Сергiйка i сказав: — Знаєш, я дуже винен перед тобою. Ти тiльки-но мене врятував вiд вiрної загибелi i про небезпеку пояснив, — а я ж учора навiть пальцем не поворушив, щоб захистити тебе, коли Кусикова охорона налетiла на вас.
— Це коли ми з Вiтею в затонi купалися?
— Еге ж.
— Пусте! Нам нiтрiшечки не було боляче.
— Так я тобi й повiрив, — Бухтик скоса позирнув на хлопчика. — Кусик не боляче не кусає.
— Чесне слово, не боляче. Ну, хiба що зовсiм трiшечки… Слухай-но, Бухтику… як ти стаєш… — Сергiйко затнувся.
— Як я стаю видимим — ти про це хотiв запитати?
Сергiйко кивнув головою.
— Дуже просто. Що там у тебе в кишенi?
— Пляшечка. З вiтамiнами.
— Так от — я беру звiдсiля одну вiтамiнку, ковтаю її — i все гаразд! Правда, ще не дiзнався, надовго її вистачає чи нi.
Бухтик знову пiрнув пiд душ i став придивлятися до численних труб i краникiв.
— Що це у вас? — запитав вiн.
— Водогiн, — пояснив Сергiйко.
— Водогiн, водогiн… — повторив Бухтик. — Розумiю. По цих трубах ви ганяєте воду… Ну як, швидко я в усьому розiбрався?
— Швидко, — згодився Сергiйко.
— Це тому, що я винахiдник, — пояснив Бухтик. — Рiвного менi в нашiй рiчцi немає. А ти чим займаєшся?
— Поки що нiчим, — знiяковiло вiдповiв Сергiйко. — Я поки що вчуся.
— Хм, вчишся… А ще що ти робиш?
— Ще? Книжки читаю. Вiршi всiлякi.
— Вiршi… — задумливо повторив Бухтик. — А якi саме вiршi?
Сергiйко подумав-подумав i почав:
Люблю грозу в начале мая,
Когда весенний первый гром…
Бухтик не зводив з хлопця захопленого погляду. Його рот нагадував велику лiтеру О. Маленький чортик навiть хлюпатися перестав.
— Ух ти! — вихопилося в нього, коли Сергiйко дочитав вiрша до кiнця. — А ще знаєш?
— Знаю. От тiльки зараз нiчого не можу пригадати.
— Обов'язково пригадай, — попрохав Бухтик. — I цi вiршi я перекладу для всiх наших водяницькою мовою. Тобi вiдомо, що в нас, водяникiв, є своя мова?
— Я… — затнувся Сергiйко. — Тепер знатиму. А цих… ваших… їх багато?
Бухтик лише посмiхнувся.
— Вистачає, — вiдказав вiн. — Одна Омаша чого варта.
Зненацька в душовiй потемнiшало. Бухтик кинувся до вiкна i радiсно заплескав в долонi.
— О! Хмари знову з'явилися! — вигукнув вiн. — Тепер можна й до затону добiгти. Батько, мабуть, мiсця собi не знаходить. А що я мiг вдiяти? Нiчого. На осоннi я, Сергiйку, й десяти крокiв не зроблю. Та що я тобi кажу! Ти ж сам все бачив.
— А якщо хмара зiйде з сонця тодi, коли ти бiгтимеш до затону? — поцiкавився Сергiйко. — Що тодi буде?
— Буде погано, — сказав Бухтик, i його навiть пересмикнуло. — Ой, як буде погано! Мов та медуза, розтану.
— То я тобi зараз… — Сергiйко схопився з мiсця. — Я тобi зараз рушника принесу, от що! Намочиш його, накинеш собi на голову — i нiяке сонце не буде страшне! Я миттю, зачекай!
Сергiйко вихором влетiв до палати. Рушник — ось вiн! Нi, мабуть, малий буде. А от цей — о, цей пiдiйде!
Вiн хотiв було вийти, як раптом за дверима почулися важкi кроки. Сергiйко зачекав, поки вони трохи вiддаляться, i обережно подивився в щiлинку.
Коридором йшла тьотя Клава. Бiля душової вона спинилася i почала прислухатися. Потiм голосно постукала:
— Є там хтось?
Їй нiхто не вiдповiв i тьотя Клава пробурчала:
— Знову цi забудьки воду не закрили.
I смикнула на себе дверну ручку.
У Сергiйка захолонуло серце. От зараз тьотя Клава побачить, хто там купається — i з нею станеться таке! Таке… Дуже навiть просто втратить свiдомiсть. Хiба ж може людина залишитися спокiйною, побачивши перед собою таку iстоту, як Бухтика? Звiсно, свiдомiсть втратить. Або ще гiрше — здiйме такий крик, що весь санаторiй збiжиться.
Однак все було тихо. А через хвилину дверi душової вiдчинилися i на порозi з'явилася тьотя Клава.
Сергiйко з полегшенням зiтхнув — вигляд у тьотi Клави був зовсiм не переляканий. Мало того; вона мiцно тримала за вухо Бухтика, що опирався з усiх сил.
— Зараз же вiдпустiть мене! — сердито вимагав Бухтик. — Вiдпустiть, а то гiрше буде!
— А от ми подивимося, кому буде гiрше, — вiдповiдала на те тьотя Клава. — Зараз ми з Миколою Володимировичем дiзнаємося, з якої ти палати. Бач, яким опудалом прикукобився! А коли б хтось з дiтей несподiвано зустрiвся з тобою? Як ти думаєш, чи приємно йому дивитися на таке постраховисько?
— Пустiть мене, — вже жалiбнiше упрохував Бухтик. — Вiдпустiть, я бiльше не буду!
— Так я тобi й повiрила, — вiдповiла тьотя Клава, не вiдпускаючи Бухтикового вуха.
I тут Сергiйко побачив, що Бухтик почав розчинятися в повiтрi. Спочатку в нього розтанули руки. Потiм розчинилося його кошлате тiло, голова…
Лише ноги все ще продовжували слухняно слiдкувати за невблаганною тьотею Клавою.
Проте через секунду щезли i вони.
— Коли вже впiймався — то i вiдповiдь зумiй тримати, — повчала мiж тим тьотя Клава. — Зрозумiло тобi?
Вона оглянулася, аби переконатися, зрозумiв її Бухтик чи нi. I остовпiла, побачивши, що нiкого немає. Очi її стали круглими, немов чайнi блюдця, а руки безсило повисли уздовж тулуба.
— Що… що т-таке? — затинаючись, запитала вона в себе. — Куди ж це вiн подiвся, той страхолюд?
Вiдповiдi, звичайно, тьотя Клава не дочекалася.
Вона ще трохи постояла, не зводячи враженого погляду з того мiсця, де тiльки-но мав бути Бухтик. Затим поспiшливо задрiботiла до кабiнету Миколи Володимировича. Незабаром її кроки затихли за поворотом.
Правду кажучи, Сергiйко був здивований не менше, нiж тьотя Клава. Проте вчасно згадав, яким чином Бухтик стає видимим, i хутко витрусив на долоню одну таблетку. Вона одразу ж заворушилася, попливла в повiтрi…
А через секунду перед Сергiйком стояв геть спантеличений Бухтик.
— Чого це вона схопила мене за вухо? — запитав вiн. — Я ж їй нiчого поганого не зробив!
— Тьотя Клава у нас порядок любить, — скоромовкою пояснив Сергiйко. — Коли щось не по нiй — ой-ой-ой!
Вiн втягнув свого нового товариша в душову, намочив рушника i накинув його Бухтиковi на голову.
— Хутчiш, Бухтику! — сказав вiн. — Тiкай, а то зараз влетить нам обом!
Двiчi повторювати не довелося. Бухтик спритно перестрибнув через пiдвiконня, i вже знадвору до Сергiйка долетiло:
— Я ще прийду. Ми ще зустрiнемося, Сергiйку!
Старi приятелi
З тiєї хвилини, як Бухтик подався на розвiдку до лiсового санаторiю, господар затону не мiг знайти собi мiсця. Вiн без упину плавав уподовж берега i щомитi визирав з води, аби побачити, повертається його син чи нi.
I знову плавав, плавав…
— Ну чого б це я так побивалася? — не витримала стара верба, коли господар затону, либонь, всоте пропливав повз неї. — Тепер вже нiчим не зарадиш. Залишається лише чекати.
Старезна верба розмовляла з водяником лише в тих випадках, коли нiкого з стороннiх не було поруч.
Барбула втомлено присiв бiля неї. Скосив погляд на корiння, що стирчало над поверхнею води, i вiдчув легкий бiль всерединi. Пiдводне корiння вiн, як умiв, скрiпив рiчковим намулом. А ось це, надводне… Навiть Бухтик не знав, яким чином його можна змiцнити, навiть старий приятель, господар навколишнiх лiсiв, Даваня, не мiг нiчого порадити.
— Легко тобi так говорити — не побивайся, — з докором сказав Барбула. — А як же менi не побиватися — це ж єдиний мiй син… Ет, i приспiчило Даванi саме в цей час податися до чужого лiсу! Ет!..
Барбула завжди промовляв «ет», коли почував себе кепсько.
— Мусиш сподiватися на краще, — порадила верба.
I в цю мить з глибини лiсу долетiло:
— Ку-ку!
I трохи згодом:
— Няв-няв!
Даваня, коли йому кортiло зустрiтися з старим приятелем, завжди викликав його в такий спосiб.
Господар затону стрепенувся i почав пильно придивлятися до самiтного берестка, котрий стояв трохи вище за течiєю. Вони завжди зустрiчалися бiля цього дерева.
А нявкання, без сумнiву, долiтало саме звiдтiля.
— Нарештi! — вихопилося у Барбули. — Нарештi Даваня повернувся! Може, хоч вiн щось порадить!
I старий водяник стрiмголов кинувся на поклик свого щирого приятеля.
А тим часом Даваня розходився що є духу.
— Ку-ку, няв, гав-гав! — кликав вiн Барбулу голосами всiх вiдомих йому птахiв та звiрiв. — Му-у!
Дуже легко засвоював Даваня все, що йому лише доводилося чути чи бачити. Нещодавно вiн навiть похвалявся перед Барбулою, що от-от навчиться людської грамоти. Вiн нiбито пiдiбрав поблизу лiсової дороги надзвичайно цiкаву книжку з малюнками. Лишилося хiба дiзнатися, що в нiй написано.
— Я осьдечки! — вигукнув Барбула, випiрнувши поруч з берестком. — Ось де я, бачиш? А тебе де стiльки часу носило?
Проте господар лiсу з'явитися на очi чи бодай вiдповiсти не поспiшав. Замiсть свого приятеля Барбула угледiв лише сучок, що, нiби павук по павутинцi, легко ковзнув по стовбуру до нижньої гiлляки.
Опинившись на нiй, той сучок застиг на мить, затим почав швидко виростати в усi боки. Спочатку з'явилися чотири сучечки, два вгорi, два внизу. Нижнi вiдростали куди швидше, нiж верхнi. То були прудкi ноги лiсового господаря.
«Вправно, ох i вправно у нього все виходить! — в захватi подумав Барбула, спостерiгаючи за стрiмким перевтiленням свого приятеля. — I де тiльки навчився вiн цьому?»
Самому Барбулi так i не довелось осягнути премудростей всiляких перевтiлень. Хiба що, та й то з неймовiрними зусиллями, перетворювався вiн на такi кошлатi i безформнi водоростi, що плюнути хотiлося, дивлячись на них.
А в горiшнiй частинi сучка, мiж iншим, почали вже вирiзуватися твердi сухенькi плечi, жилава шия, нарештi з'явилася голова з густими зморшками i хитрими усмiхненими очицями.
— Ось i я! — оголосив Даваня i усiвся верхи на гiлляку. Проте тут же, нiби схаменувшись, зiрвався на ноги i оббiг навколо стовбура.
Барбула мимоволi розтягнув рота до вух: такою вже непосидючою iстотою був його древнiй приятель. Нiкому нi разу не довелося побачити непорушного Даваню.
— Ось вiн, я! — повторив Даваня, вигулькнувши з iншого боку стовбура. — Аби ти тiльки знав, скiльки в мене новин! Чекай… Що це з тобою? Невже ти не радий менi?
— Тобi я завжди радий, — вiдказав Барбула. — Тiльки тут таке щойно трапилося! Слухай-но, ти менi друг?
Даваня почав стрибати на однiй нiжцi, затим на iншiй.
— Ти ще сумнiваєшся в цьому?
— Тодi прошу тебе зробити одну послугу. Треба негайно дiстатися до сано… санаторiю! Треба дiзнатися, чи не трапилося чогось з Бухтиком.
— А вiн що — там хiба?
— Там. I давно пора йому повернутися звiдтiля.
— Чого ж його туди понесло?
— Е-е, так ти, виявляється, нiчого не знаєш? — здогадався Барбула. — Тодi слухай…
Новина була настiльки цiкавою, що Даваня кiлька секунд не ворушився. Потiм вигукнув «гоп-ля!» i спритно перестрибнув на iншу гiлку.
— Гаразд, я зараз же вирушаю до того санаторiю. Ось тiльки якого вигляду я приберу перед тамтешнiми мешканцями? Ану, Барбуло, мерщiй заплющ очi! Тiльки, дур, не пiддивлятися!
Барбула слухняно зажмурився. А коли знову розплющив очi — Даванi на деревi вже й слiду не було. Лише над пiщаним береговим урвищем самiтно стояла пишна квiтка.
Барбула уважно розглядався на всi боки. Даремно, Даванi нiде не було. Тодi вiн запитав:
— Ти куди подiвся?
— Тут я, тут, — прошелестiла квiтка. — Ось вiн, я!
При тих словах квiтка плавно злетiла в повiтря i перетворилася на метелика. А коли вiн пiдлетiв до гiлки, на котрiй щойно крутився Даваня, — то вже був не метелик чи квiтка, а справжнiсiнький пугач.
— Можу стати оленем чи вовком, — повiвши очима вбiк водяника, сказав пугач. — Тiльки тодi всi дiти збiжаться дивитися на мене i я нi про що не дiзнаюся… Можна напустити в очi туману… Нi, все ж таки найкраще, мабуть, стати скромною квiткою. Тодi нiкому з дiтей i в голову не прийде зацiкавитися мною, i я зможу безборонно дiзнатися геть про все… Бувай здоровий, Барбуло, i не хвилюйся. Твiй друг зробить все, що може!
Пугач плавно вiдокремився вiд гiлки i безшумно полетiв у бiк лiсового санаторiю.
На узлiссi Даваня вирiшив присiсти на найвище дерево, аби трохи огледiтися i вирiшити, як йому бути далi. I тут вiн загледiв Бухтика, котрий щодуху мчав вiд санаторiю до рiчки. Його голова була щiльно закутана рушником, i вiд того син Барбули бiльше скидався на ведмежатко, в котрого розболiлися зуби.
— Бухтику, спинись! — вигукнув господар лiсу, коли той порiвнявся з ним. — Що це тобi напнули на голову?
Бухтик не зупинився. Вiн лише махнув рукою i помчав своєю дорогою далi.
— Дивно… — збентежено пробурмотiв Даваня. — Нiчого не розумiю. А тому… Тому мушу побувати там!
Квiтка, що накивала п'ятами
I, напевно, розвiдини цi закiнчилися б для Даванi щасливо, коли б не Вiтько Капустiн та його основний суперник по драмгуртку Васько Миколаєнко. Вони саме поверталися з чергової репетицiї i вiд нiчого робити затiяли суперечку про те, хто з них знає бiльше всiляких незвичайних iсторiй та випадкiв.