— Привіт! — не надто привітно буркнув Сніжок. — І що тебе так рано сперло?
— А таки рано, — погодився Стюарт, зиркнувши на годинник. — Іще тільки п'ять хвилин на сьому, але встав я бадьорий, то й подумав, чом би не спуститися вниз та не повправлятися трохи?
— Як на мене, то ти вже доволі повправлявся, по саму зав'язку, поки бушував у ванній, грюкаючи киянкою та розбуркуючи всіх нас. І все, аби цівочкою води прополоскати собі ті нікчемні зубки. Як по правді, то там і чистити нічого. Хочеш побачити добренні зуби? То глянь на мої!
І Сніжок роззявив пащу, вишкіривши два ряди блискучих білих — а гострих! — мов голки, зубів.
— Дуже мило, — похвалив хлопчик-миш. — Але й мої не гірші, хоч і дрібненькі. А вправи я роблю на всьому, що тільки бачу. Закладаюся: мій прес міцніший, ніж у тебе!
— А я закладаюся, що не міцніший, — заперечив кіт.
— А я наполягаю на своєму, — затявся Стюарт. — У мене на животі мов сталеві джгути!
— Нічого подібного, — пронявчав зануда Сніжок.
Стюарт роззирнувся по кімнаті, шукаючи, на чому б тут показати Сніжкові, які міцні в нього м'язи живота. Ага, ось опущене жалюзі на східному вікні, й мотузка з кільцем звисає, мов трапеція! Оце підійде! Хлопчик-мізинчик видряпався на підвіконня і поклав на нього капелюха й ціпка.
— Ось цього тобі точно не втнути! — кинув виклик котярі.
Мить — і він, розігнавшись, стрибнув на те кільце, достоту як акробати роблять це в цирку. Хотів просто підтягнутися, але…
Тут сталося щось таке, чого він ніяк не сподівався. Стюарт так розігнався, з такою силою впав на кільце, що жалюзі рушило! Пролунало гучне клац! — і жалюзі підскочило аж під стелю, потягнувши й Стюарта за собою і так щільно його вгорнувши, що малюк не міг навіть поворухнутись.
— Свята вобло! — вигукнув Сніжок, приголомшений чи не так само, як і Стюарт Маля. — Ця пригода, либонь, відучить його хизуватися своїми м'язами.
— Рятуйте! Випустіть мене! — пищало хлоп'я-мишеня, перелякане й добряче пом'яте в скрученому жалюзі. Воно там тільки й могло, що ледь-ледь дихати. Але голосок його лунав так тихо, що хто б його й почув. А Сніжок тільки вдоволено хихотів. Він недолюблював Стюарта, і його аніскілечки не хвилювало, що малючок опинився у тому скрутні й не може звідти вибратись, а тільки плаче й страждає від болю. Мав би Сніжок гайнути нагору й сказати панові та пані Малятам, що скоїлося внизу… але натомість недобрий кіт учинив щось вельми чудне. Роззирнувся надовкола, чи ніхто його не бачить, а тоді хап Стюартового капелюха та ціпочка в зуби й хутенько поніс їх у комірчину. Там він поклав ці речі перед мишачою ніркою!
Перегодом, коли пані Маля зазирнула до комірчини й побачила Стюартові речі перед ніркою, вона так пронизливо зойкнула, що решта родини вмить прибігла до неї.
— Це таки сталось! — тільки й мовила господиня крізь сльози.
— Що сталось? — перепитав її пан Маля.
— Стюарт поліз у нірку.
Розділ 5
Порятунок
Джордж запропонував зняти підлогу в комірчині. Мить — і Стюартів старший брат вернувся з молотком, викруткою та льодорубом у руках.
— Я вам здеру цю підлогу так швидко, що ви й не стямитесь! — пообіцяв хлопчик, уже й підважуючи викруткою щосили край першої дошки.
— Ні! — заперечив пан Маля. — Спершу обшукаймо все як слід, і тільки тоді візьмемось за підлогу. Тільки так, Джордже! Тож віднеси ті інструменти, де ти взяв їх.
— Ну, що ж, — неохоче поступився Джордж. — Бачу, в цьому домі тільки я один і потерпаю за Стюарта.
Пані Маля знову в сльози.
— Бідолашний мій маленький синочку! — заголосила вона. — Чує моє серце: десь там його та спіткає лихо!
— Це тобі так здається, бо ти б нізащо не протислася в мишачу нірку, — зауважив пан Маля. — А для Стюарта мишачі лабіринти — рідна стихія. Ти тільки не доводь себе до краю.
— Треба кинути туди якоїсь їжі, — запропонував невтомний Джордж. — Саме так учинила поліція штату, коли отой чоловік був застряг у печері.
І хлопець метнувся до кухні. Мить — і вже й приніс повну тарілку яблучної підливи.
— Трохи заллєм оцього в нірку, й воно потече туди, де він є.
Джордж набрав повну ложку підливи й почав заливати в нірку.
— Припини! — гаркнув пан Маля. — Джордже, хто тут старший: ти чи я? Може, дозволиш милостиво, щоб я керував пошуками? Негайно віднеси яблучну підливу назад!
І люто витріщився на Джорджа.
— Я ж тільки старався врятувати свого рідного братика! — виправдався Джордж і, хитаючи головою, поніс тарілку з яблучною підливою назад, до кухні.
— Нумо всі гукати Стюарта! — запропонувала пані Маля. — Цілком може бути, що нора розгалужується на кілька ходів, і він десь там загубився.
— Дуже добре, — погодився пан Маля. — Я полічу до трьох, а тоді ми всі разом гукнемо: «Стюарте!» — й замовкнемо на три секунди, щоб послухати, чи не відгукнеться він. — І дістав із кишені свого годинника.
Тож пан і пані Малята разом із Джорджем поставали навкарачки — так, щоб ротами якнайближче дотягнутися до нірки. І тоді всі разом гукнули: «Стюуууууарте!» А потім на три секунди завмерли.
А бідолашний Стюарт і чув, здушений у тій своїй пастці всередині скрученого жалюзі, як вони горлають у комірчині, гукаючи його, і відгукувався: «Я тут!» Але голосочок його був такий слабенький, що насилу пробивався із того жалюзевого скрутня, а рідні були так далеко, то де вже було їм його почути!
— Ще раз! — скомандував пан Маля. — Раз, два, три… Стюуууууарте!
Та все намарне. Жодної відповіді вони так і не почули. Пані Маля подибала до спальні, впала на своє ліжко й розридалася. А пан Маля підійшов до телефонного апарата й зателефонував до Бюро зниклих безвісти. Та коли, на прохання службовця, котрий обізвався на іншому кінці провода, змалювати зовнішній вигляд Стюарта, пан Маля сказав, що пропав хлопчик завбільшки з мізинчик, клерк обурено кинув слухавку. Джордж тим часом збіг у підвал і заходився видивлятись, чи не виходить десь сюди та триклята мишача нірка. Пересунув-переніс безліч валіз, саквояжів, квіткових горщиків, кошиків, коробок, поламаних стільців з одного кінця підвалу в інший, аби дістатися до тієї частини стіни, де, на його думку, мав бути той мишачий вихід, однак жодної нірки не знайшов. Зате натрапив на стару занехаяну веслувальну машину пана Маляти, враз неймовірно нею зацікавився, на превелику силу переніс нагору — й решту ранку просидів на ній, веслуючи.
Коли настав час другого сніданку (про перший усі геть забули), осиротіла родина сіла підкріпитися тушкованою бараниною, але сумний то був підобідок, бо кожен намагався не дивитися на порожнє малесеньке крісельце, в якому зазвичай сидів Стюарт — якраз поруч склянки з водою пані Маляти. Їхнє горе було таке велике, що ніхто не міг і шматочка ковтнути. Тільки Джордж поколупав трохи десерту. Коли з підобідком покінчили, пані Маля знову залилася слізьми, а тоді бовкнула:
— Мабуть, він таки загинув!
— Не мели дурниць! — сердито буркнув пан Маля.
— Якщо ж він загинув, — заговорив і Джордж, — то нам слід поспускати жалюзі у всьому будинку!
І вже й помчав до вікон. Мить — і він спустив перше жалюзі.
— Джордже! — заволав у відчаї пан Маля. — Якщо ти зараз же не перестанеш клеїти дурня, мені доведеться тебе покарати. У нас і так сьогодні тяжкий день, а тут іще й ти зі своєю дурістю!
Але Джордж уже вдерся до світлиці й почав її затемнювати — аби таким чином виявити пошану загиблому. Він сіпнув за мотузку — і з жалюзі вивалився Стюарт: плюх на підвіконня!
— Ой, свят-свят! — вигукнув Джордж. — Глянь, мамо, хто тут знайшовся!
— Та вже давно пора була кому-небудь опустити це жалюзі, — з гіркотою мовив хлопчик-миш. — Що тут іще можна сказати?
Він був такий знесилений і голодний.
Пані Маля неймовірно зраділа, уздрівши любого синочка, та й знову в сльози. А ще, звісно, всій родині кортіло негайно дізнатись, як воно все сталося.
— Просто нещасливий випадок, із ким не буває? — відказав Стюарт. — Питаєте, чому мої капелюх і ціпок опинилися біля тієї мишачої нірки? Самі зробіть свої висновки, які хочте.
Розділ 6
Свіжий вітер
Одного чудового ранку, коли дув західний вітер, Стюарт надягнув свого матроського костюмчика та матроську безкозирку, зняв із полички зорову трубку й подався на прогулянку. Його переповнювали радість життя і страх перед собаками. Розгойданою ходою почимчикував хлопчик-миш по П'ятій авеню, сторожко роззираючись на всі боки.
І що ж він робив, коли, бува, угледить у свою зорову трубку пса? А миттю шасне до найближчого швейцара, видряпається по його штанях нагору та й сховається у складках швейцарської уніформи. Але одного разу, коли вискочила собака, а жодного швейцара не виявилося поруч, довелося Стюартові залізти до викинутої вчорашньої газети, аж у другий розділ, і там полежати нишком, поки минула та собача небезпека.
На розі П'ятої авеню кілька людей чекали на автобус до престижної частини міста, і Стюарт приєднався до гурту. Ніхто його не помітив, бо й хто б помітив таку маленьку особу?
«Мені бракує зросту, щоб мене помічали, — подумав Стюарт, — але щоб захотіти поїхати на Сімдесят другу вулицю, мені мого зросту цілком вистачає!»
Коли завиднів автобус, люди замахали водієві своїми ціпками й портфелями, ну а Стюарт помахав своєю зоровою трубкою. А потім, добре тямивши, що автобусова сходинка занадто висока для нього — не доскочити, — учепився в холошу штанів якогось пана, тож його легко підняли й занесли до салону, і ніхто нічого не помітив, і нікому не було жодного клопоту.
Скільки Стюарт катався по автобусах, він ніколи не сплачував за проїзд, бо йому, з його куценьким зростом, годі було піднести звичайну десятицентову монету. Разок, ніде правди діти, таки спробував прихопити десятицентовика, але мусив котити його, мов колесо, одначе монета утекла від нього, коли покотилася з пагорба у долину, і її — хап! — присвоїла якась беззуба бабусенція. Після такої прикрої невдачі Стюарт мусив задовольнятися тими крихітними монетками, які тато вирізував для нього з фольги. То були гарненькі грошики, хоча ви б навряд чи їх розгледіли неозброєним оком, тобто без окулярів.
Коли підійшов кондуктор узяти плату за проїзд, Стюарт попорпався у своєму гаманці й видобув монетку — не більшу за око якого-небудь цвіркуна.
— І що ж це ти мені подаєш? — запитав кондуктор.
— Це такий у мене десятицентовик, — пояснив Стюарт.
— Та невже? — здивувався чолов'яга. — Якщо я прийму таку валюту моє автобусне начальство нізащо мене не зрозуміє. Втім, і сам ти не більший за справжнього десятицентовика!
— А таки більший! — сердито огризнувся мишоподібний хлопчик. — Я вдвічі вищий за десятицентовика, якщо поставити його на ребро. — І показав на свій пояс: мовляв, осюди тільки сягає десятицентова монетка. — І ще один момент, — докинув він, — я сідав у цей автобус не для того, щоб мене тут ображали!
— Прошу пробачення, — здався кондуктор. — Ти вже даруй мені, бо досі я навіть не здогадувався, що на світі бувають отакі крихітні матросики!
— Вік живи — вік учись! — напутливо буркнув Стюарт, запихаючи гаманця назад до кишеньки.
Коли автобус зупинився на Сімдесят другій вулиці, Стюарт вискочив на землю й припустив до Озера вітрильників у Центральному парку. Понад плесом дув свіжий західний вітер, а проти вітру мчали шлюпи й шхуни, мало не черкаючи бортом воду й виблискуючи забризканими палубами. А їхні господарі, хлопці й дорослі чоловіки, щодуху мчали по забетонованих берегах, сподіваючись оббігти озеро вчасно й не дати човнам побитися об бетон. Декотрі з тих човників були не такі вже й малі, бо як підступишся ближче, то й переконаєшся: головна щогла у них вища за голову дорослого чоловіка. Зате які ж вони гарненькі! Все у них точнісінько таке, як і в морських кораблів: хоч на море пускай. Стюартові вони здавалися величезними, але він так сподівався, що йому пощастить потрапити на борт котрогось із них та обпливти і найдальші куточки озера. Бо він полюбляв пригоди, цей малесенький хлопчинка: вітер в обличчя! Крики чайок над головою! А могутня хитавиця під ногами!..
Схрестивши «по-турецьки» ніжки на стіні, якою було обгороджене озеро, та розглядаючи в зорову трубочку різні кораблики, Стюарт назорив одного човна, що видався йому гарнішим та ошатнішим за всі інші, які тільки там гасали, суденця. Називався човник «Оса». Величенька чорна шхуна, що мчала під американським прапором. Ніс ця шхуна мала як у кліпера,[1] а на баку[2] стояла тридюймова гармата. «Оце корабель для мене!» — подумав Стюарт. І коли «Оса» вкотре запливла у гавань, він гайнув туди, де її швартував господар.
— Даруйте, пане, — звернувся хлопчик-миш до чоловіка, що займався швартуванням. — Це ви і є власник шхуни, що під назвою «Оса»?
— Так, це я, — відповів чоловік, чудуючись, що до нього заговорила миша в матроському однострої.
— Я напитую собі місце на доброму кораблі, — провадив Стюарт, — а це подумав: чи не приймете ви мене на пост капітана? Я дужий і меткий морячок!
— А ти тверезий? — поцікавився господар «Оси».
— Я роблю свою роботу, — сухо відчикрижив хлопчик-миш.
Чоловік прискіпливо його оглянув. Але так ні до чого й не прискіпався, а тільки захопився охайним виглядом та сміливою мовою цього крихітного «морського вовка».
— Ну, гаразд, — мовив він нарешті, розвертаючи «Осу» носом до середини озера. — Я скажу тобі, що зроблю з тобою. Бачиш ген отой прудкий шлюп?
— Бачу, — відповів Стюарт.
— То «Ліліан Б. Вомрат», — пояснив чоловік, — і я всім своїм серцем ненавиджу її!
— То і я її ненавиджу! — вірнопіддано вигукнув Стюарт.
— А ненавиджу я її за те, що вона вічно втелющується в мій борт, — провадив господар «Оси», — а ще за те, що її господар — ледачий хлопчисько, який нічогісінько не тямить у мореплавстві й не годен відрізнити шквал від шкварки.
— Чи вітрильника від вітряка! — підхопив Стюарт.
— Чи боцмана від буцмана! — гаркнув чоловік.
— Чи палуби від полби! — пискнуло хлоп'я-мишеня.
— Чи щоглу від щигля! — ревнув власник шхуни. — Але досить цих дотепів, більш не треба! Я скажу тобі, що ми зробимо. Досі «Ліліан Б. Вомрат» щоразу переганяла мою «Осу», але я певен: якщо посаджу на свою шхуну вправного шкіпера, то наші справи підуть на лад. Ніхто ж бо не знає, як я страждаю, стоячи, безпомічний, отут на березі та спостерігаючи, як «Оса» ледве плуганить по озеру, коли все, що їй треба, — це тверда рука на штурвалі. Отож, мій юний друже, я дозволю тобі перепливти озеро на «Осі» туди й назад, і якщо ти зумієш утерти носа тому відворотному шлюпові, я забезпечу тебе постійною роботою.
— Я згоден, згоден, пане! — радо зголосився Стюарт, перестрибуючи на борт шхуни й займаючи місце за кермом. — Я готовий!
— Секундочку! — застеріг господар човна. — Чи не будеш ти такий ласкавий, щоб розказати мені, як ти гадаєш перемогти той шлюп?
— Підніму ще одне вітрило, — доповів Стюарт.
— Тільки не на моєму суденці, дякую! — швидко заперечив господар. — Я не бажаю, щоб воно перекинулося від пориву вітру.
— Ну, тоді, — не задумуючись, запропонував шкіпер-миш, — я піду в атаку на той шлюп і змету його вогнем із моєї гармати!
— Засіб, не гідний щирого моряка! — обурився власник човна. — Хочу, щоб це були чесні перегони, а не морський бій.