— Ну, тоді, — не здавався Стюарт, — я несхибно вестиму «Осу» твердою рукою, а «Ліліан Б. Вомрат» хай собі петляє туди-сюди по озеру.
— Браво! — вигукнув господар шхуни. — Хай тобі щастить!
І, по цих словах, відпустив «Осу». Порив вітру наповнив передні вітрила суденця, і воно відгукнулося — рвонуло вперед, граційно накренившись лівим бортом. А Стюарт крутив туди-сюди штурвал, упершись спиною в кріпильну планку.
— До речі, — гукнув навздогін господар шхуни, — ти ж не сказав мені, як тебе звати!
— Звати мене Стюарт Маля! — прокричав хлопчик-миш на всю силу своїх легень. — Я менший син Фредерика С. Маляти, уродженця цього міста!
— Щасливого плавання, Стюарте! — гучно побажав йому старший друг. — Бережись та приведи «Осу» щасливо в гавань!
— Обіцяю! — вигукнув Стюарт. Гордість і щастя переповнили йому душу, аж він випустив на мить кермо й станцював буйний танчик на похилій палубі, навіть не помітивши, що мало не врізався в заблуканого пароплава, що дрейфував собі, із заглухлими двигунами й затопленими палубами, впоперек його курсу.
Розділ 7
Перегони вітрильників
Коли відвідувачі Центрального парку прочули, що одним із вітрильників керує миша в матроському костюмі, всі збіглися поглянути на таку чудасію. Хвилина — і на берегах озера зібралася велика юрба, тож поліційне начальство послало туди полісмена, аби оголосив усім, що слід перестати штовхатися. Але ніхто на нього не зважав, і штовханина тривала собі далі. Адже ньюйоркців хлібом не годуй, а дай їм поштовхатися. А найдужче розхвилювався той хлопчина, кому належав шлюп «Ліліан Б. Вомрат». Це був гладкий, понурий підліток дванадцяти літ, і звали його Лерой. На ньому мішком сидів синій костюмчик із саржі, а білу краватку йому ганебно заплямував помаранчевий сік.
— Вернись! І причаль сюди! — загукав він до Стюарта. — Пересядь на мій шлюп! Я хочу, щоб ти його повів. Я платитиму тобі по п'ять доларів на тиждень, а по четвергах ти матимеш вихідний на другу половину дня і радіо в твоїй каюті!
— Дякую тобі за люб'язну пропозицію, — відказав Стюарт. — Але я щасливий на борту «Оси», і таким щасливим я не був іще ніколи в житті!
Мовивши так, він хвацько крутнув штурвал, спрямувавши шхуну до лінії старту, де Лерой розвертав уже свого шлюпа, тицяючи в нього паличкою. Пора розпочати перегони!
— Я вам посуджу, — зголосився чоловік у ясно-зеленому костюмі. — Чи «Оса» готова?
— Готова, пане! — крикнув Стюарт, торкнувшись пальцями капелюха.
— А «Ліліан Б. Вомрат» готова? — запитав суддя.
— Авжеж, готова, — відгукнувся Лерой.
— До північного краю озера й назад! — прокричав суддя. — На старт! готуйся! Вперед!
— Вперед! — ревнули люди, що всіяли берег.
— Вперед! — крикнув господар «Оси».
— Вперед! — заволав і полісмен.
І два кораблики рвонули з місця, прямуючи до північного краю озера. А вгорі ширяли, кигичучи, чайки, а таксі сигналили своїми клаксонами з Сімдесят другої вулиці, а західний вітер, промчавши пів-Америки, аби долетіти до Центрального парку Нью-Йорка, співав-висвистував у снастях, жбурляючи жмені бризок на палуби та шмагаючи Стюартові щічки дрібнесенькими шматочками арахісової шкаралущі, піднятої з пінявих глибин.
— Отаке життя я люблю! Оце для мене! — мимрив Стюарт собі під ніс. — Що за корабель! Що за день! Що за перегони!
Але ще не встигли два кораблики-суперники відпливти бодай на кілька метрів, як на березі стався нещасливий випадок. Усім людям кортіло якнайкраще розгледіти забаву, тож вони штовхалися все дужче й дужче, аж поки хтось, сам того не бажаючи, так штурхонув полісмена, що той упав із бетонного муру та й плюхнувся просто в озеро. Ударився він об плесо в сидячому положенні й намок аж до третього ґудзика свого мундира. Він геть промок!
Але це було ще не все. Річ у тім, що ось цей страж порядку був не тільки огрядним, тілистим чолов'ягою, а він ще й добряче попоїв допіру, тож і здійняв він своїм падінням величезну хвилю. Із крутим вигином та ще й із пінявим гребенем, ринула та хвиля — справжній вал! — від берега на простір широкого плеса, перевертаючи й затоплюючи дрібні човники. І всі господарі вітрильників, що саме пливли озером, загорлали від захвату й переживання за долю своїх плавзасобів.
Коли Стюарт уздрів, що на нього мчить водяна гора, він кинувся до снастей, але було вже запізно. Вал із гуркотом упав на «Осу», вода підхопила хлоп'я-мишеня і змила за борт. Усі глядачі подумали, що тут Стюартові й кінець. Але малюк зовсім не збирався тонути! Він завзято забив по воді всіма своїми кінцівками та ще й хвостом. Хвилину чи там дві похлюпався і видерся на борт шхуни, мокрий і змерзлий, але нітрішечки не ушкоджений. Ось він зайняв своє місце за штурвалом і почув, як люди вітають його, вигукуючи: «Давай-давай, Стюарте! Давай, мишо!» Стюарт роззирнувся довкола й побачив, що хвиля перекинула й «Ліліан Б. Вомрат», але шлюп ізнову набув правильного положення й поплинув далі по курсу зовсім поруч. І так «парочкою», майже борт у борт, обидва кораблики й досягли північного кінця озера. Тут Стюарт розвернув «Осу» на сто вісімдесят градусів, але й Лерой виконав зі своєю «Ліліан» такий самий маневр своєю паличкою, і обидва суденця попливли назад, до фінішу «Перегони ще зовсім не скінчилися», — подумав Стюарт.
Але попереду на нього чекала ще одна прикрість. Маленький шкіпер зиркнув на барометр у кабіні «Оси»: він різко падав! Лишенько! У морі це могло означати лиш одне — зміну погоди на гірше. І справді: ось чорна хмара насунула на сонце й закрила його, кинувши на землю похмуру тінь. Стюартові в його мокрій одежі стало зимно, він затремтів. Спробував укутати шию коміром своєї тільняшки, а тоді, укмітивши господаря «Оси» в юрбі на березі, помахав йому безкозиркою та гукнув:
— Кепська погода попереду, пане! Вітер міняється на зюйд-вест,[3] море хвилюється, барометр падає.
— Ти не зважай на негоду! — крикнув йому власник шхуни. — Гляди не вріжся в плавуче сміття прямо по курсу!
Стюарт напружив зір, углядаючись у близьку бурю, але так і не побачив нічого, крім сірих хвиль із білими баранцями. Все довкола здавалося тепер холодним і лиховісним. Тоді маленький шкіпер озирнувся назад: суперницький шлюп, розтинаючи хвилю носом, був уже зовсім близько — от-от наздожене «Осу»!
— Обережно, Стюарте! Дивися, куди пливеш!
Шкіпер-мишеня знову напружив зір і зненацька, справді прямо по курсу «Оси», уздрів на поверхні озера величезного паперового пакета. Пакет був порожній і широкий — от ніби яка печера роззявила свою пащеку. Стюарт крутонув штурвал, але було вже пізно: «Оса» своїм бушпритом увігналася, із жахливим звуком «шууурх!» — просто в пакет і зупинилась, безсило хляпаючи вітрилами. А наступної миті Стюарт почув, як затріщала корма від удару ззаду як здригнувся весь кораблик, і побачив: своїм носом «Ліліан» рве йому снасті!
— Зіткнення! — загорлала юрба на берегах.
Мить — і два кораблики безнадійно заплуталися. Хлопчаки на берегах верещали й стрибали. А в паперовому пакеті з'явилася тим часом дірка, й він почав наповнюватися водою.
«Оса» не могла й ворухнутися, бо застрягла в пакеті. І «Ліліан Б. Вомрат» ні туди, ні сюди — бо ніс її заплутався в снастях «Оси».
У відчаї Стюарт замахав руками, а тоді метнувся на ніс і вистрелив зі своєї гармати. Тільки потім розчув, крізь ревище публіки, голос власника «Оси» — той викрикував Стюартові вказівки, що слід зробити.
— Стюарте! Стюарте! Опусти клівер![4] Опусти стаксель![5]
Крихітний шкіпер метнувся до фалів,[6] і клівер зі стакселем опали донизу, згортаючись м'якими складками.
— Поріж папір, поскидай за борт! — ревнув хазяїн.
Стюарт вихопив свого кишенькового ножика і доти штрикав-краяв розмоклий папір, аж доки очистив палубу.
— А зараз потягни фок[7] і дай шхуні повний хід! — наказав господар «Оси».
Стюарт учепився в фоковий гік[8] і потягнув з усієї своєї мишачої силоньки. Мало-помалу шхуна почала слухатись і набирати хід. Коли «Оса» накренилась і вітрилами набрала вітру, снасті її корми зісковзнули з носа «Ліліан», й ось вона, вивільнившись, рвонула у південному напрямі. З берегів долинули вигуки: «Ура! Молодець!» Стюарт кинувся до штурвала й відгукнувся своїм: «Ура!» А тоді озирнувся. Яка радість! «Ліліан» зійшла з південного курсу й рухалася впоперек озера.
Рівненько, як по шнурочку, мчала керована Стюартом «Оса». Перетнувши фінішну лінію, шкіпер-миш пришвартував її під муром. Хтось із захоплених глядачів пересадив його на берег, і всі так-то вже хвалили хлоп'я-мишеня за його чудовий моряцький вишкіл та відвагу. А найдужче радів господар «Оси», сказавши, що це — найщасливіший день у його житті. Й відрекомендувався Стюартові: поза модельним спортом він є доктор Пол Карей, хірург-дантист. І додав, що моделі кораблів — його хобі та що відтепер він залюбки дозволятиме Стюартові будь-коли плавати на його шхуні. І всяк хотів потиснути хлопчикові-мишеняті руку — всяк, за винятком хіба-що полісмена: мокрий як хлющ, той був надто сприкрений, аби ще ручкатися з мишеням.
Коли того вечора Стюарт повернувся додому, Джордж поцікавився, де його менший братик був цілий день.
— Та вештався собі містом, — відказав Стюарт.
Розділ 8
Марґало
Стюарта, через той його дрібненький росточок, часто шукали й не могли дошукатися в домі. Чи його татові, чи мамі, чи старшому братові Джорджу рідко щастило просто пошукати його очима і знайти — зазвичай його мусили всі гукати. Отож у будиночку часто лунало: «Стюарте! Стюууууарте!» Зайдеш, бува, до кімнати, а те хлоп'я-мишеня лежить, скрутившись калачиком, у кріслі, але ти його не бачиш. Пан Маля всякчас потерпав, що Стюарт десь загубиться і вже не знайдеться. То він навіть пошив для синочка малесеньку червону шапочку, таку, як ото мисливці носять, аби легше було його назорити.
Якось-то Стюарт, уже в віці семи рочків, крутився по кухні, спостерігаючи, як його матуся готує крохмальний пудинг. Поки той пудинг спечеться, а їсти вже хотілося йому ой як дуже! Тож коли пані Маля відчинила дверцята холодильника, аби щось там узяти, Стюарт і шаснув досередини: чи немає там шматочка сиру, щоб підживитися? Гадав, звісно, що матінка бачила, як він туди заскочив, тож коли дверцята зачинились і до нього дійшло, що його замкнено в холодильнику, Стюарт дуже здивувався.
— Рятуйте! — закричав він. — Тут темно! І холодно в цьому холодильнику! Рятуйте! Випустіть мене! Ще хвилина — і я замерзну на бурульку!
Але де вже було його слабенькому голосу пробитися крізь товсті дверцята! У темряві він спіткнувся і впав у соусник, повний холодного соку. Стюарт затрусився ще дужче, зацокотів зубами. Аж через півгодини пані Маля знов відчинила холодильник і побачила там свого синочка: витанцьовував на масничці, б'ючи себе ручками, щоб зігрітись, та хукаючи на задубілі пальці.
— Господи помилуй! — вигукнула матуся. — Стюарте, бідолашний мій маленький хлопчику! І чого ти тут опинився?
— Можна мені крапелиночку бренді? — попрохав мишоподібний синочок. — А то я промерз до кісточок!
Але матуся знайшла на його біду ліпшу поміч, ніж алкоголь: напоїла Стюарта гарячим бульйончиком і негайно поклала в ліжечко (те саме, що з цигаркової коробки), гарненько укутала, ще й лялькову грілку притулила до його ніжок. Одначе Стюарт таки добряче застудився, а застуда перейшла в бронхіт. Що тут іще можна було вдіяти? Довелося Стюартові пролежати в ліжку мало не два тижні.
Поки він хворів, уся родина була як ніколи чуйна до нього. Пані Маля гралася з ним у хрестики-нулики. Джордж приготував для дрібнесенького братика мильний розчин і соломинку видувати бульбашки, а ще змайстрував йому маленького лука з однією стрілочкою. А пан Маля зробив Стюартові пару ковзанів із двох скріпок для паперів.
Одного холодного вечора пані Маля витрушувала скатертину у вікно й помітила невеличку пташину, що лежала на віконному карнизі — начебто нежива. Господиня внесла бідолашку до хати й поклала біля батареї опалення. Минула якась хвилька, і крихітна знайда затріпотіла крильцями, розплющила оченята. Гарненька то була пташечка: вся бура, а на грудях жовта смужка. Родина Малят ніяк не могла дійти згоди, яка ж саме то пташка.
— Це — білоокий віреон! — приголомшив усіх обізнаністю в орнітології Джордж.
— А як на мене, то це пташеня коноплянки, — заявив пан Маля.
Так і не дійшовши порозуміння у визначенні, що ж то за пташка, вони все-таки знайшли для неї місце — вазон папороті у світлиці, дали їсти-пити. Небавом пташина почулася значно краще, то й подалася, підстрибом, обстежувати будинок, вивчаючи все дуже уважно й зацікавлено. За півгодини добулася й до Стюартової кімнатчини, де хворе хлоп'я-мишеня відлежувалося в ліжечку.
— Привіт! — обізвався Стюарт до пернатої гості. — Ти хто? І звідкіля сюди прибилася?
— Мене звати Марґало, — відрекомендувалася пташечка тихим співучим голоском. — Яз полів, де колись колосилися високі пшениці, з пасовиськ, порослих папороттю, будяччям. А ще я з долин пахучої таволги, і я люблю свистіти.
Стюарт аж підскочив у ліжку.
— Прокажи все це знову! — попрохав він.
— Не можу, — відказала Марґало. — У мене горлечко болить.
— І в мене теж! — повідомив Стюарт. — Маю бронхіт. Ти краще не підходь до мене близько, а то й ти його підхопиш.
— Я постою тут, біля дверей, — сказала пташина.
— Можеш пополоскати горло моїм полосканням, якщо хочеш, — запропонував мишоподібний хлопчик. — А ще ось тут є краплі для носа і повно паперових хустинок.
— Красно дякую, ви такий добрий! — сказала пташечка.
— А температуру тобі поміряли? — допитувався Стюарт, уже перейнявшись щирою турботою за здоров'я нового друга.
— Ні, не міряли, — відказала Марґало, — але навряд чи в цьому є потреба.
— Ну, то краще поміряти, для більшої певності, — наполягав Стюарт, — бо я аж ніяк не хотів би, щоб тебе спіткало якесь лихо. На, тримай!
І штовхнув градусника, що поковзом, по підлозі, опинився біля гості. Марґало взяла тонший кінчик приладу собі в дзьоб, під язик, і так вони зі Стюартом посиділи три хвилини в тиші. Тоді пташина вийняла градусника з дзьоба й пильно в нього втупилася, обережно туди-сюди крутячи.
— Нормальна! — оголосила нарешті.
Від радості в грудях у Стюарта аж серденько тьохнуло. Йому здавалося, що за все своє життя він іще не бачив створіння, яке було б гарніше за цю крихітну пташинку. Він уже любив її!
— Сподіваюся, — мовив він, — мої батьки змостили для тебе гарне кубельце, щоб ти мала де спати?
— О так, — відповіла Марґало. — Я спатиму у вазоні бостонської папороті на книжковій полиці у великій кімнаті. Це миле місце, як для міського будинку. А зараз, якщо ти вибачиш мені, піду я, либонь, спати — бачу, вже сутеніє надворі. Я завжди лягаю спати, коли заходить сонце. На добраніч, пане!
— Будь ласкава, не називай мене «паном»! — вигукнув Стюарт. — Клич мене Стюартом.
— Дуже добре, — погодилася пташечка. — На добраніч, Стюарте!
І легкими скоками: скік-скік, скік-скік! — пострибала геть.
— Доброї ночі, Марґало! — гукнув навздогін їй Стюарт. — Побачимося вранці!