то я навіть не уявляю собі, як вони можуть бути чесними. Такі, як наш Том, це просто чудо!
— Який жах! — мовила міс Офелія. — Невже вам не соромно за себе?
— Не знаю, чи соромно. Нас таких чимала громада, — відказав Сен-Клер. — Погляньте ви на вищих і нижчих у цілому світі — скрізь однакова картина. Нижчі верстви оддають і тіло своє і душу на пожиток вищим. Те саме і в Англії, те саме й повсюди… А ось і дзвоник! Тож забудьмо на час про наші суперечності й ходім, сестрице, обідати.
Після обіду міс Офелія саме була в кухні, коли хтось із чорної малечі гукнув:
— О, тітка Прю іде й бурчить, як завжди!
До кухні зайшла висока й кощава темношкіра жінка. На голові вона несла кошик з гарячими булками та хлібцями.
— А, це ти, Прю? — озвалася до неї Діна.
Обличчя Прю було похмуре, голос грубий і сердитий. Вона поставила кошик на підлогу, сіла навпочіпки і, впершись ліктями в коліна, промовила:
— Ох, краще б я вже сконала!
— Чому ви хочете померти? — спитала міс Офелія.
— Скінчились би тоді мої муки, — хрипло відказала жінка, не зводячи очей від підлоги.
— А навіщо ж ти напиваєшся, Прю, і сама собі робиш шкоду? — обізвалася чепурна покоївка з квартеронок, побризкуючи кораловими сережками.
Жінка спідлоба зиркнула на неї.
— Постривай, може, й сама колись така будеш. Отоді подивлюсь я на тебе! Радітимеш, як і я, краплині того зілля, аби тільки забути своє горе!
— Ану, Прю, — мовила Діна, показуй свої хлібці. Осьде й пані тут, вона заплатить.
Міс Офелія відібрала два десятки хлібців.
— Квитки отам на верхній полиці, в щербатому глечику, — сказала Діна. — Полізь, Джейку, дістань.
— Квитки… Які ще квитки? — спитала міс Офелія.
— Ми купуємо квитки в її хазяїна, а вона дає нам за них хліб.)
— А коли я вертаюся, хазяїн лічить квитки й гроші, і як чогось там недолічиться, то б’є мене смертним боєм.
— Так тобі й треба, — мовила Джейн, ота метка покоївка. — Ти ж береш його гроші й пропиваєш. Оце таке вона робить, пані.
— І завжди так робитиму. Інакше жити я не можу. А ото хильну та й забуваю своє горе.
— Це дуже погано й нерозумно, — сказала міс Офелія, — красти в хазяїна гроші й втрачати людську подобу.
— Може й так, пані. Та я однаково це робитиму, от робитиму — і край! Ох, сконати б мені швидше! Сконати й позбутися всіх мук…
Стара жінка важко підвелася й знову поставила на голову свій кошик, та, перше ніж вийти за двері, вона окинула поглядом молоду квартеронку, що й досі стояла, граючись своїми сережками.
— Думаєш, така вже ти краля з цими брязкальцями? Радієш, трусиш кучерями й позираєш на всіх, мов яка цяця. Та дарма, ось доживеш колись і станеш така ж стара, злиденна й немічна, як і я. А нехай би таки стала! Отоді побачимо, чи ти не питимеш. Питимеш, іще й як! Геть зіп’єшся. Та й по заслузі, отак-то!..
І, злісно гмукнувши, вона вийшла з кухні.
— Ач, стара потвора! — мовив Адольф, що прийшов по воду господареві для гоління. — Якби я був її хазяїном, я б ще дужче її лупцював.
— Куди вже там дужче, — заперечила Діна. — В неї і так уся спина розмальована, аж плаття застебнути не можна.
Як на мене, то таких низьких істот не слід би й пускати в порядні доми, — сказала міс Джейн. — Як ви гадаєте, містере Сен-Клер? — грайливо повела вона голівкою в бік Адольфа. Треба сказати, що, привласнюючи різні речі господаря, Адольф прибрав собі і його ім’я; отож серед кольорових жителів Нового Орлеана він був відомий як містер Сен-Клер.
— Цілком з вами згоден, міс Бенуар, — відказав Адольф.
Бенуар було дівоче прізвище Марі Сен-Клер, а Джейн належала їй.
— Дозвольте вас запитати, міс Бенуар, чи не до сьогоднішнього балу на вас ці сережки? Вони просто чарівні!
— Мені аж дивно, містере Сен-Клер, які ви всі, чоловіки, нескромні! — сказала Джейн, труснувши своєю гарненькою голівкою, так що сережки знов забряжчали. — От не танцюватиму з вами сьогодні цілий вечір, коли будете ще про щось питатися!
— Ой, та невже ж ви така жорстока? А я саме хотів спитати, чи будете ви сьогодні в своїй рожевій сукні, — не вгавав Адольф.
— Про що це ви тут? — запитала гарненька і жвава квартеронка Роза, збігаючи східцями до кухні.
— Цей містер Сен-Клер такий нескромний!
— Слово честі, ні, — мовив Адольф. — Ось нехай і міс Роза скаже.
— Я знаю, який він зухвалець, — сказала Роза, сердито стрельнувши оченятами на Адольфа. — Він так мене завжди дратує!
— О дами, дами, моє серце напевне розірветься між вас двох! — промовив Адольф. — Одного ранку мене знайдуть на ліжку мертвого, і винні в тому будете ви.
— Ви тільки послухайте, що каже це жахливе створіння! — вигукнули обидві дами, заходячись сміхом.
— Ану вимітайтеся звідси, ви! Нема чого тут мені під ногами крутитись і дурниці плескати, — обізвалася Діна.
— Тітка Діна того така сердита, що не може піти на бал, — зауважила Роза.
— Ні до чого мені ваші мулатські бали, — сказала Діна. — Вихиляєтесь там одне перед одним і вдаєте з себе білих. А насправді, ви такі самі негритянки, як я.
— Тітка Діна щодня мастить помадою свої шорсткі крутики, щоб вони випростались, — мовила Джейн.
— А вони однаково крутики, — докинула Роза, зловтішно труснувши своїми шовковистими кучерями.
— Хоч крутики, хоч патли — чи не те саме волосся— озвалася Діна. — А ось нехай би хазяйка сказала, хто з нас більшого вартий — дві отакі, як ви, чи одна я. Ану забирайтеся звідси, панство задрипане, не муляйте мені очі!
Тут розмову перервало втручання одразу з двох боків. Зі сходів долинув невдоволений голос Сен-Клера, що запитав Адольфа, чи не думає він там ночувати з водою для гоління. Водночас із їдальні вийшла міс Офелія і сказала:
— Джейн, Розо, чого це ви тут байдикуєте? Ану йдіть на місце та беріться до шитва!
Тим часом наш приятель Том, що був у кухні при розмові із старою пекаревою служницею, вийшов слідом за нею на вулицю. Він бачив, як вона почвалала геть, тихо стогнучи за кожним кроком. Зрештою вона поставила свій кошик на якийсь ганок і взялася поправляти стару вицвілу шаль, що була в неї на плечах.
— Давай я трохи понесу твій кошик, — співчутливо сказав Том.
— Чого б то? — озвалася жінка. — Не треба мені твоєї допомоги.
— Ти начебто хвора або щось із тобою не гаразд, — мовив Том.
— Ніяка я не хвора, — відрубала жінка.
— Якби я міг, — сказав Том, значливо дивлячись на неї, — якби я тільки міг тебе переконати щоб ти покинула пити. Хіба ти не знаєш, що це неминуча погибель?
— Я знаю, мені однаково горіти в пеклі, — понуро відказала жінка. — То нема чого про це балакати. Я бридка и погана, отож і втраплю прямісінько в пекло. Ой, тільки швидше б уже!
Том аж здригнувся від тих страшних слів, промовлених з похмурою пристрастю.
— Бідолашна! — мовив він. — А звідки ти родом?
— З Кентуккі. Тамтешній хазяїн тримав мене, щоб я родила й вигодовувала дітей, а коли вони трохи підростали, продавав їх. А тоді й мене продав торговцеві, а той перепродав теперішньому хазяїну.
— А чого ти стала так багато пити?
— Щоб приспати своє горе. Уже тут я народила ще одну дитину й думала, ще? сама її зрощу, бо мій хазяїн не торгує людьми. Яке було миле дитинча! Попервах і хазяйці воно начебто полюбилося, бо ніколи не кричало й було гарне та пухкеньке. А потім хазяйка заслабла, і я її доглядала й теж заразилася лихоманкою, і в мене пропало молоко. Дитина почала сохнути, а хазяйка й слухати не хотіла, щоб купити їй молока. Казала, що я любісінько можу годувати її тим, що їдять усі. А дитинча все сохло й кричало, кричало день і ніч, аж поки стало мов трісочка, і хазяйка від нього зовсім очманіла й казала, що то просто напасті. Казала, нехай би воно швидше померло, й не дозволяла мені бути при ньому ночами, бо, мовляв, через нього я не сплю й від того стаю ні на що не годна. Вона звеліла мені ночувати в її кімнаті, а дитинча я мусила залишати в комірчині на горищі, і одної ночі воно задихнулось там од крику, на смерть задихнулось От відтоді я й п’ю, бо той крик дотепер лящить у мене в вухах! П’ю і завжди питиму! Хазяїн каже, що буду я горіти за це в пеклі, а я йому — що мені вже й тут справжнісіньке пекло!
Вона знов застогнала, підняла на голову свій кошик і понуро почвалала геть.
Засмучений Том рушив назад. У дворі він побачив маленьку Єву. На голові в неї був вінок з тубероз, очі радісно блищали.
— А, Томе! От добре, що ти прийшов! Тато дозволив, щоб ти запріг коників і покатав мене в новій колясці, — мовила вона, схопивши його за руку. — Ой, що це з тобою, Томе? Ти такий невеселий…
— Не гаразд мені, панночко Єво, — сумно відказав Том. — Але коників я зараз запряжу.
— Ні, скажи мені, Томе, що таке. Я бачила, ти розмовляв із сердитою старою Прю.
Том простими й зворушливими словами розповів їй історію старої жінки. Єва не скрикнула, не здивувалась, не заплакала, як то зробила б інша дитина. Вона лиш поблідла на личку, і очі їй затьмарила глибока тінь. Згорнувши руки на грудях, дівчинка тяжко зітхнула.
Розділ XIX
Враження та висновки міс Офелії (продовження)
— Томе, не треба запрягати коників. Я не хочу кататися, — сказала вона.
— Чому, панночко Єво?
— Ці речі западають мені в серце, — мовила Єва. — Так, западають у серце, — серйозно проказала вона знов. — Я не хочу нікуди їхати, — і, повернувшись, пішла в дім.
Минуло кілька днів, і замість старої Прю хліб принесла інша жінка. Міс Офелія саме була в кухні.
— А що таке з Прю? — спитала Діна.
— Прю більше не ходитиме, — Загадково відказала жінка.
— Чому? — здивувалася Діна. — Померла вона, чи що?
— Ми не знаємо до пуття. Вона в коморі, — сказала жінка, позирнувши на міс Офелію.
Коли міс Офелія купила хлібців, Діна пройшла за жінкою до дверей.
— То що ж там усе-таки сталося з Прю? — запитала вона.
Жінці самій кортіло про все розповісти і, трохи повагавшись, вона тихо й таємниче промовила:
— Ну гаразд. Тільки ти нікому не кажи. Прю знову напилася, і її замкнули в коморі. Вона була там цілий день, а потім я чула, як вони казали, що її обсіли мухи і вона мертва!
Діна звела руки догори і, обернувшись, побачила поруч себе маленьку Єванжеліну. Великі, незбагненні очі дівчинки розширилися з жаху, щоки й уста побіліли.
— Ой лишенько! Панночка Єва зараз зомліє! І як це ми недогляділи, що вона таке почула? Ну й розгнівається ж її тато!
— Я не зомлію, Діно, — твердо мовила дівчинка. — І чому це мені не можна такого чути? Певне ж, слухати мені легше, ніж бідолашній Прю було мучитись.
— Ой, та що ви! Ця історія зовсім не для такої малої тендітної панночки, як ви. Ще, гляди, до смерті налякаєтесь!
Єва тяжко зітхнула й „повільно, зажурено побрела нагору.
Міс Офелія стривожено запитала Діну, що сказала їй пекарева служниця. Діна переповіла їй усе до слова, а Том додав до цього деякі подробиці, що їх вивідав у тієї ж таки жінки ще вранці.
— Обурлива історія! Жах та й годі! — вигукнула міс Офелія, заходячи до кімнати, де Сен-Клер лежав, читаючи газету.
— Ну, яке там ще неподобство скоїлось? — запитав він.
— Яке? А ось яке: замордували стару Прю! — відказала міс Офелія і детально переповіла йому все, що чула, особливо наголосивши найразючіші подробиці.
— Я так і думав, що колись цим скінчиться, — сказав Сен-Клер, знову беручись до газети.
— Ви так і думали! А ви не думаєте, що треба щось вдіяти? — спитала міс Офелія. — Невже у вас тут нема чиновників, що втручалися б у подібні справи?
— Заведено вважати, що в таких випадках найбільш зацікавленою особою є власник і що це досить надійна охорона. А коли людина сама волів знищувати свою власність, то я вже й не знаю, що тут можна вдіяти. Здається, та нещасна жінка була злодійка і п’яничка, отож навряд чи вдасться збудити до неї співчуття.
— Це ж нечувана жорстокість! Це просто жахливо, Огюстене!
— Люба сестрице, моєї вини тут нема, і зарадити цьому я теж нічого не можу, бо якби міг, то щось таки вдіяв би. Та коли низькі, бездушні люди чинять відповідно до своєї натури, що можна вдіяти? Вони повновладні господарі, свавільні деспоти. Втручатися в цю справу марно, нема такого закону, щоб хоч якось до неї прикласти. Найкраще заплющити очі й затулити вуха. Оце єдине, що нам лишається.
— Як ви можете заплющувати очі на таке злочинство?
— Люба моя сестрице, а чого ви сподіваєтесь? Адже цілий народ — принижений, темний і пасивний — беззастережно віддано під владу людям, анітрохи не кращим від більшості жителів нашого світу, людям безпорадним і нерозважливим, що не вміють навіть пильнувати власної вигоди. То що ж робити в такому оточенні людині благородній і чутливій, як не заплющувати очі й не придушувати порухи серця? Не можу ж я купувати кожного нещасного, якого десь побачу. Не можу й стати мандрівним лицарем і карати кожну несправедливість у цьому великому місті. Найбільше, що я можу, — це старатися не чинити несправедливості сам.
Вродливе обличчя Сен-Клера на мить потьмарила досада, але він зараз же весело усміхнувся і сказав:
— Та ну ж бо, сестрице, не дивіться на мене так грізно. Ви оце побачили краєчком ока лиш маленький зразок того, що так чи інакше діється в цілому світі. Якщо вдаватися в усі болі й кривди навколо, то й серця не вистачить. Це однаково, що надто пильно доскіпуватись до кожної дрібниці в Діниній кухні.
І, відкинувшись на канапі, Сен-Клер заглибився в газету.
Міс Офелія сіла й витягла своє плетиво. Вона сиділа, аж потемнівши з обурення, і ревно плела, та думки пекли її вогнем. Нарешті вона не витримала й заявила:
— Знаєте що, Огюстене, ви собі миріться з цим, коли хочете, а я не можу. Боронити такий лад просто ганебно — ось як я вважаю!
— Що таке? — спитав Сен-Клер, зводячи на неї очі. — А, ви знов про те саме?
— Я кажу, просто ганебно з вашого боку захищати такий лад! — промовила міс Офелія, ще дужче розпалюючись.
— З мого боку, голубонько? А хто вам сказав, що я його захищаю? — здивувався Сен-Клер.
— Звісно, що захищаєте, — всі ви, південці. А як ні, то чого ж ви тримаєте рабів?
— Невже ви така свята простота, що гадаєте, ніби ніхто в цьому світі ніколи не робить того, що вважає за несправедливе? Невже вам самій не трапляється чи не траплялося такого чинити?
— Коли й трапляється, я потім каюсь, — відказала міс Офелія, старанно орудуючи спицями.
— От і я теж, — докинув Сен-Клер, чистячи апельсин. — Я тільки те й роблю, що каюсь.
— Чому ж ви й далі чините погано?
— А ви, моя люба сестрице, ніколи не чинили погано після того, як покаялись?
— Хіба лиш тоді, коли було надто важко встояти проти спокуси, — сказала міс Офелія.
— Ну, то мені теж надто важко встояти, — мовив Сен-Клер. — У цьому-от і вся причина.
— Але я завжди постановляю собі ніколи більше не піддаватись і стараюся бути тверда.
— Е, я ось уже десять років таке собі постановляю, — мовив Сен-Клер, — та все ніяк не виходить. А ви вже позбулися всіх своїх вад, сестрице?
— Огюстене, — поважно відказала міс Офелія, відклавши своє плетиво, — мжливо, я заслуговую на те, щоб ви докоряли мені за мої вади. Я згодна, все, що ви кажете, цілком справедливе, і ніхто не знає моїх вад краще від мене самої. Та здається мені, що все-таки між нами є істотна різниця. Певне, я радніш дала б відтяти собі руку, аніж погодилась день у день чинити те, що я вважаю за погане.
— Та ну ж бо, сестрице, — сказав Сен-Клер, вмощуючись на підлозі й кладучи голову їй на коліна, — не беріть цього так близько до серця! Ви ж знаєте, я завжди був негідний і зухвалий хлопчисько. Просто я люблю дратувати вас, ото й тільки, — щоб побачити, як ви розпалюєтесь. Як на мене, ви до краю, до знемоги доброчинна особа. Таки доброчинна, що мені аж несила про це думати. #
— Це ж дуже серйозна розмова, друже мій Огюстен, — сказала міс Офелія, поклавши йому руку на чоло.
— Страшенно серйозна, — погодився Сен-Клер, — а я… а мене в таку спекоту просто нудить від серйозних розмов. Де ж би то заноситись у високі матерії, коли й від москітів спокою нема, і взагалі… О, ідея! — вигукнув він, ураз підводячись. — Тепер я розумію, чому північні народи доброчесніші від південних, — ось у чому вся штука.