— Ой Огюстене, який же ви пустомолот!
— Хіба? А втім, може й так. Одначе раз у житті я дозволю собі бути серйозним. Дайте мені лиш отой кошик з апельсинами, і я зроблю над собою таке зусилля… Отже, починаю, — мовив Сен-Клер, присуваючи до себе кошик. — Коли обставини змушують людину тримати в рабстві два-три десятки таких самих як вона, хробаків, повага до громадської думки вимагає…
— Щось я не бачу, щоб ви говорили Дуже серйозно, — обізвалася міс Офелія.
— Заждіть, я ж іще тільки почав. Ви слухайте, що буде далі. Коротко кажучи, сестрице, — мовив він, і його вродливе обличчя прибрало поважного й замисленого виразу, — як на мене, то про рабовласництво двох думок бути не може. Плантатори, що наживають на цьому грубі гроші, і священики, що всіляко догоджають плантаторам, і політичні діячі, що хочуть покласти його в основу свого урядування, — всі вони аж із шкури пнуться, аби лиш перекрутити правду, так що цілий світ з того дивується. Та все ж ні вони самі, ні хто інший у світі не вірить їхнім словам ані на крихту. Рабство йде від нечистого — ось у чім суть, і, по-моєму, це одна з найбільших його мерзот.
Міс Офелія перестала плести й вражено дивилася на нього, а Сен-Клер, явно потішений цим, провадив далі:
— Ви, як я бачу, вражені. Та вислухайте мене до кінця, і ви все зрозумієте. Що воно, зрештою, таке, це трикляте рабство? Відкиньмо всі прикраси й погляньмо в корінь, у самісіньку суть. То що ж ми побачимо? А ось що. Мій чорний брат темний і слабкий, а я розумний і сильний — отож мені можна привласнювати все, що він має, а йому давати лиш те, що мені непотрібне. Я ж бо вмію і можу це робити. Все, що для мене надто важке, брудне чи неприємне, я можу перекласти на нього. Я не люблю працювати — нехай працює чорний. Мені не хочеться пектись на сонці — нехай, печеться чорний. Нехай чорний заробляє гроші, а я витрачатиму їх на себе. Нехай чорний лягає в калюжу, а я перейду собі, мов по сухому. Все життя, аж до смерті, він мусить вдовольняти мою волю, а не свою власну. Ось що таке, по-моєму, рабство!..
Сен-Клер схопився з місця і, як завжди в хвилини збудження, квапливо заходив по кімнаті. Його вродливе, наче в грецької статуї, обличчя аж пашіло від надміру почуттів, а великі голубі очі палко зблискували. В нестямному запалі він щоразу вимахував руками. Міс Офелія ще ніколи не бачила його такого і сиділа, не озиваючись ані словом.
— Запевняю вас, — промовив Сен-Клер, раптом спинившись перед нею, — хоч воно й ні до чого про все це балакати, але запевняю вас, були хвилини, коли я думав: якби вся наша країна провалилася крізь землю, щоб світ не бачив більше цієї кривди та зла, я радо провалився б разом з нею. Подорожуючи пароплавами чи виїжджаючи десь у своїх справах, я часто думав про те, що за нашими законами кожен низький і грубий невіглас може мати необмежену владу над безліччю людей, досить лиш йому здобути грошей, щоб їх купити, а як він здобуде ті гроші — шахрайством, крадіжкою чи картярством, — то байдуже. І коли я бачив, як такі типи попихають беззахисними дітьми, молодими дівчатами й жінками, я ладен був проклясти і свою країну, і весь рід людський!
— Огюстене, Огюстене! — мовила міс Офелія. — Чи не доволі вже? Я ще зроду такого не чула, навіть у нас на Півночі.
— На Півночі! — проказав за нею Сен-Клер, раптом змінюючи тон і прибираючи свого звичайного безтурботного вигляду. — Ха! Та у вас же там на Півночі у всіх холодна кров. Ви собі завжди спокійні. Отож і проклинати нездатні так, як ми, коли вже нас допече до живого… А ось уже й до чаю дзвонять. Ходімо, і не кажіть тепер, що я ніколи в житті не розмовляв з вами серйозно.
За столом Марі згадала про історію з Прю.
— Певне, ви тепер вважатимете всіх нас за варварів, сестрице, — сказала вона.
— Я вважаю, що це варварський вчинок, — відказала міс Офелія, — але зовсім не думаю, що всі ви тут варвари.
— Повірте мені, — мовила Марі, — серед цього люду є такі, що з ними просто неможливо ладнати. Такі вони погані, що їм і жити ні до чого. Отож я не маю до них ані крихти співчуття. Коли б вони шанувались, такого не сталося б.
— Але ж, мамо, — обізвалася Єва, — бідолашна Прю була така нещасна! Вона й пити через те почала.
— Ет, дурниці! Нібито це її виправдує! Я й сама дуже часто буваю нещасна. Як на мене, — замислено мовила вона, — то я терплю такі тяжкі муки, яких їй і не снилося. Ні, все це від того, що вони такі погані. Деяких з них не приборкаєш і найсуворішим поводженням. Пригадую, у батька був один негр, такий ледачий, що аж з дому тікав, аби тільки не працювати. Втече ото й вештається довкола по болотах, крадіжки чинить і всіляке інше самовілля. Зловлять його, було, відшмагають, а йому хоч би що. А останній раз то вже поповзом утік, бо й ходити не міг, та так і сконав у болоті. І все те без ніякої причини, бо слугам у батька завжди жилося добре.
— А от я колись приборкав одного такого, — мовив Сен-Клер, — що його не міг приборкати жоден доглядач і жоден хазяїн.
— Ти? — здивувалася Марі. — Хотіла б я знати, коли це ти вчинив щось подібне.
— То був дуженний велетень, уроджений африканець, і він мав надзвичайно розвинену несвідому жагу до волі. Справжній африканський лев. ввали його Сціпіон. Ніхто не міг з ним нічого вдіяти, і його продавали з рук у руки, аж доки його купив мій брат Олфред, сподіваючись як-небудь укоськати. Та одного дня той збив з ніг доглядача, а сам утік на болота. Я тоді саме гостював у Олфреда, бо це вже було після того, як ми поділили спадщину. Олфред аж не тямився з люті, але я сказав йому, що він сам винен, і запропонував який завгодно заклад на те, що зможу приборкати того велета. Зрештою ми умовились, що коли я зловлю його, то можу взяти собі на спробу. І от ватага чоловік із шести-семи з рушницями й собаками вирушила на лови. А щоб ви знали, багато хто полює на людину з не меншим завзяттям, ніж на оленя, треба тільки звикнути. Сказати правду, я й сам був трохи запалився, хоч пристав до них лише як посередник, на той випадок, якщо його спіймають.
Аж ось собаки завалували, ми наддали ходу й нарешті погнали його. Він біг та стрибав, мов олень, і на якийсь час залишив вас далеко позаду, але кінець кінцем застряг у непрохідній хащі й тоді обернувся до нас лицем, щоб боронитись. І мушу вам сказати, що бився він з собаками прехоробро. Він розкидав їх на всі боки, а трьох убив на смерть голими кулаками. Та постріл з рушниці звалив його додолу, і він упав поранений, весь у крові, майже біля моїх ніг. Бідолаха подивився на мене, і в очах його були мужність і розпач водночас. Я відігнав собак, заступив дорогу ловцям і сказав, що він мій бранець. То було єдине, що я міг зробити, щоб вони в запалі перемоги не пристрілили його там-таки на місці. А оскільки я наполягав на нашій умові, то Олфред таки продав його мені. Отоді я й узявся до нього, і десь за два тижні він став у мене такий слухняний та сумирний, що аж любо глянути.
— То що ж ти все-таки йому робив? — запитала Марі.
— Та нічого особливого. Примістив у своїй кімнаті, загадай послати йому добру постіль, перев’язав рани й сам доглядав його, аж поки він знову звівся на ноги. А згодом виправив для нього визвільного листа й сказав, що він може йти собі куди хоче.
— І він пішов? — спитала міс Офелія.
— Ні. Цей нерозумник порвав листа й навідріз відмовився покинути мене. Ніколи я не мав такого хороброго, чесного й відданого слуги. Потім він багато років доглядав мою садибу на озері і там теж показав себе якнайкраще. Я втратив його за першої пошесті холери. Власне, він наклав життям задля мене. Я тоді захворів і мало не вмер. І от, коли всі з ляку повтікали хто куди, Сціпіон сам один ходив коло мене і надлюдськими зусиллями повернув мене до життя. Та одразу ж після того й сам, бідолаха, звалився, і ніщо не могло його врятувати. Ні за ким я так не жалів, як за ним.
Під час цієї розповіді Єва помалу підступала все ближче до батька. Уста її розтулилися, очі споважніли й захоплено розширились.
Коли Сен-Клер замовк, вона раптом обхопила його за шию і гірко, розпачливо заридала.
— Єво, доню моя, що з тобою таке? — запитував Сен-Клер, відчуваючи, як стрясається від ридань усе її тільце. — Цій дитині не можна слухати про такі речі, — додав він. — Надто вона нервова.
— Ні, тату, я не нервова, — озвалася Єва, враз опановуючи себе, з рішучістю, аж дивною в малій дитині. — Я не нервова, просто такі речі западають мені в серце.
— Як це розуміти, Єво?
— Я не можу тобі пояснити, тату. Оце я все думаю, думаю… Може, колись тобі розкажу.
— Ну гаразд, думай собі, люба, тільки не плач і не тривож свого тата, — мовив Сен-Клер. — А ось поглянь-но, який прегарний персик я для. тебе знайшов!
Єва взяла персик і усміхнулася, хоч кутики її уст і досі нервово посіпувались.
— Ходімо подивимось на золотих рибок, — сказав Сен-Клер, беручи її за руку й виводячи на веранду.
За кілька хвилин крізь шовкові завіси долинув веселий сміх: то Єва з батьком ганялись одне за одним по алеях і перекидалися трояндами.
Не вийшло б так, що за пригодами всіх цих високородних героїв ми занедбаємо нашого скромного приятеля Тома. Та коли читач разом з нами загляне до невеличкої комірчини над стайнею, він дізнається дещо про Томове життя.
То була досить пристойна кімнатка, в якій стояли ліжко, стілець і грубий столик. Перед цим-от столиком ми й бачимо Тома: він схилився над грифельною дошкою, заглиблений у якусь справу, що видимо потребує від нього чималого напруження думки.
А річ ось у чім. Томова туга за рідною домівкою стала така нестерпна, що він попросив у Єви аркуш писального паперу і, зібравши докупи всі свої мізерні знання з краснопису, набуті під керуванням панича Джорджа, поставив собі сміливу мету написати листа. Отож він і сидить тепер над грифельною дошкою, старанно виводячи чернетку. То для нього дуже клопітна робота, бо деякі літери він позабував, а ті, що пам’ятав, не знав до ладу, куди ставити. А поки він отак силкувався й зосереджено сопів, Єва легко, мов пташка, пурхнула на стілець позад нього й стала дивитись через його плече.
— Ой, дядечку Томе, які кумедні закарлюки ти вимальовуєш!
— Я пробую написати листа, панночко Єво, до своєї бідолашної старої та діточок, — сказав Том, потираючи долонею очі. — Та боюся, нічого з того не вийде.
— Якби ж то я могла допомогти тобі, Томе! Мене трохи вчили писати. Торік я знала всі літери, та, мабуть, уже забула.
Єва прихилилась до нього своєю золотистою голівкою, і вони взялися жваво обговорювати справу, обоє однаково поважні й однаково необізнані. Отак радячись між собою про кожне слово, вони трудилися над листом, аж поки він, як здавалось обом, став скидатися на справжнє письмо.
— А так, дядечку Томе, тепер уже справді гарно виходить, — сказала Єва, потішено роздивляючись листа. — Ото зрадіє твоя жінка і твої бідні діточки! Як це сумно, що тобі довелось їх покинути! Ось я попрошу тата, щоб він колись відпустив тебе до них.
— Пані казала, що одразу, як назбирає грошей, пришле за мене викуп, — озвався Том. — Гадаю, вона додержить слова, А панич Джордж пообіцяв, що сам приїде по мене, й дав мені на запоруку оцей долар.
І Том витяг з-під одежі свій дорогоцінний долар.
— О, тоді він напевне приїде! — мовила Єва. — Я така рада!
— Отож я й хотів послати їм листа, щоб вони знали, де я. Нехай би моя бідна Хлоя дізналась, як мені тут добре, бо вона ж так побивалася, сердешна!
— Ти тут, Томе? — почувся голос Сен-Клера, що саме ступив на поріг.
Том і Єва рвучко обернулися.
— Що де тут у вас? — запитав Сен-Клер, підходячи і дивлячись на грифельну дошку.
— Том пише листа, а я йому допомагаю, — відказала Єва. — Гарно виходить, правда ж?
— Не хочу вас обох засмучувати, — сказав Сен-Клер, — але краще б ти, Томе, попросив мене, щоб я сам написав тобі листа. Ось я вернуся з прогулянки й напишу.
— Йому треба написати про важливі речі, — мовила Єва. — Розумієш, тату, його хазяйка хоче прислати гроші, щоб викупити його. Вона сама йому сказала.
Сен-Клер подумав собі, що це, мабуть, одна з тих обіцянок, що їх дають слугам добродушні хазяї, щоб полегшити їм страждання від продажу, а самі й не думають справджувати навіяних у такий спосіб надій. Одначе він нічого не сказав з цього приводу, лише звелів Томові осідлати коней до прогулянки.
Того ж вечора Томів лист був належним чином написаний і віднесений на пошту.
Тим часом міс Офелія і далі вперто провадила свою лінію в господарстві. Уся челядь, починаючи від Діни й кінчаючи найменшим кухарчуком, однодушно визнала її «чудною» — це слівце південні слуги прикладають звичайно до тих панів, що не припали їм до душі.
Хатні аристократи, цебто Адольф, Джейн і Роза, погодились на тому, що вона зовсім не пані, — мовляв, справжні пані ніколи не працюють так, як зона, та й загалом і вигляд у неї не той. Просто дивно, казали вони, що така особа може бути родичкою Сен-Клерів.
Навіть Марі запевняла, що їй уже просто несила дивитися, як сестриця Офелія весь час щось робить. І як по правді, то бурхлива діяльність міс Офелії таки давала деякі підстави до тих нарікань. Від рана до темна вона шила, наживляла, стібала, та ще й з таким завзяттям, наче то була хтозна-яка нагальна справа. А коли смеркалось, відкладала шитво й тут-таки бралася до плетива, що його завжди мала напохваті. І знову сиділа заклопотана, так само ревно орудуючи спицями. Тож дивитись на неї і справді було нелегко.
Розділ XX
Топсі
Одного ранку, коли міс Офелія сиділа, заглиблена в якусь роботу, знизу до неї долинув голос Сен-Клера.
— Ідіть-но сюди, сестрице! Я вам щось покажу.
— Що таке? — запитала міс Офелія, спускаючись сходами з шитвом у руках.
— Я тут купив для вас дещо, ось погляньте, — сказав Сен-Клер.
За цими словами він підштовхнув наперед маленьку негритянську дівчинку, років десь на вісім чи дев’ять.
То була чи не найчорніша дитина чорної раси. Її оченята, круглі й блискучі, мов скляні намистини, неспокійно бігали, з цікавістю озираючи все довкола. Зачудована небаченими дивами у вітальні свого нового господаря, вона трохи розтулила рота, відкривши рівний ряд сліпучо-білих зубів. її кучеряве волосся було заплетене в дрібні кіски, що безладно стирчали на всі боки. На обличчі її дивно поєдналися злоба й хитрість, ледь приховані, мов вуалем, виразом сумовитої та врочистої поважності. Одягнена в брудне й подерте плаття з мішковини, вона стояла, з удаваною соромливістю згорнувши руки, і було в усій її подобі щось химерне, сказати б, відьомське.
Прикро вражена виглядом дівчинки, міс Офелія обернулася до Сен-Клера й запитала:
— Огюстене, ну навіщо ви притягли сюди цю істоту?
— Та кажу ж — для вас, щоб ви належно її виховували й навчали. Вона здалася мені доволі кумедним малим галченям. Ану, Топсі, — обернувся він до дівчинки, свиснувши так, неначе кликав собача, — заспівай нам і покажи, як ти вмієш танцювати.
У блискучих чорних оченятах дівчинки спалахнув недобрий вогник, і вона високим чистим голосом завела чудну негритянську пісню, сплескуючи в долоні й притупуючи ногами в лад мелодії. Вона вертілася дзиґою, змахувала руками, виляла колінами в якомусь дикому, чудернацькому ритмі, видобуваючи з себе химерні горлові звуки, притаманні негритянському співові. Нарешті, двічі крутнувшись у повітрі й видавши наостанку неймовірний протяжний зойк, схожий хіба що на гудок паровоза, вона враз спинилася, згорнула руки на грудях і прибрала сумирного та поважного вигляду, лиш хитрувато стріляючи оченятами.
Міс Офелія стояла мовчки, наче громом уражена. Сен-Клер, мов пустотливий хлопчисько, яким він і був у душі, неприховано тішився з її подиву. Тоді знов обернувся до дівчинки й сказав:
— Топсі, оце твоя нова хазяйка, і я віддаю тебе їй. Гляди мені, шануйся.
— Еге ж, пане, — покірливо озвалася Топсі, блиснувши своїми лихими оченятами.
— Ти повинна бути хорошою дівчинкою, Топсі. Зрозуміла? — мовив Сен-Клер.