Еліза злякано тремтіла і не озивалась ані словом. Вона ще ніколи не бачила чоловіка в такому стані, і її лагідна вдача немовби похилилася від цього спалаху гніву, як тростина від буревію.
— Ти пам’ятаєш бідолаху Карла, собачку, якого ти мені подарувала? — знову заговорив Джордж. — Той пейсик був чи не єдиною моєю втіхою. Він спав разом зі мною, не відходив од мене ні на крок і асом так дивився мені в вічі, немов розумів усі мої почуття. Так от, кілька днів тому я годував його недоїдками, які підібрав біля дверей кухні; коли це йде хазяїн і ну мені вичитувати: собака, мовляв, живе його коштом, і що то буде, коли кожен негр заведе собі собаку, — а тоді звелів почепити йому на шию каменюку й кинути в ставок.
— Ой Джордже, але ж ти цього не зробив?
— Не зробив! Я — ні, а він — зробив. А коли бідолашний собака став потопати, ще й камінням його закидав разом з отим своїм Томом. Сердешний песик! Він так жалісно дивився на мене, наче питав, чому я не хочу його рятувати. А потім мене відшмагали за те, що я не втопив його сам. Ну, нехай — хазяїн ще відчує на собі, що мене побоєм не зігнеш. Настане такий день, якщо він не схаменеться.
— Що ти замислив, Джордже? Не чини зла, прошу тебе!..
— Я й сам хотів би бути добрим, але серце мені пече, мов огнем, і я не маю чим цьому зарадити. На моєму місці і ти відчувала б те саме, та, певно, зараз і відчуєш, коли я розкажу тобі далі. Ти ж іще не все знаєш.
— А що ж там ще скоїлося?
— А от що. Останнім часом хазяїн говорить, що вчинив дурницю, дозволивши мені оженитися на стороні; що він ненавидить містера Шелбі і весь його рід, бо вони заносяться перед ним, і що я нібито теж перейняв від тебе цю гординю. Отже, він каже, що більше не дозволить мені ходити сюди, а знайде для мене жінку в своєму маєтку. Спершу він лише побіжно згадував про це, коли сварився на мене, але вчора сказав, що я маю одружитися з Міною і оселитись у її хатині, а як ні — то він продасть мене на Південь.
— Але ж ти одружений зі мною, і нас повінчав священик так само, як білих людей, — простодушно заперечила Еліза.
— Хіба ти не знаєш, що раб не має права одружуватись? Нема на це закону, і, якщо хазяїн надумає нас розлучити, ніхто не визнає тебе за мою дружину. Тим-то я й кажу, що краще б нам було ніколи не бачити одне одного… Краще б мені взагалі не родитися на світ — задля нас обох, задля цього нещасного маляти, що також побачило світ собі на лихо. Адже те саме може спіткати і його!
— Ні, мій пан такий добрий!..
— Воно так, але хто знає, як усе буде? Він може померти, і тоді хлопчика продадуть комусь. Тож яка радість з того, що він такий гарненький, і здібний, і кмітливий? Згадаєш моє слово, Елізо, за кожну дрібку доброго в твоїм дитинчаті тобі завдадуть болючих ран у самісіньке серце, бо чим вища буде йому ціна, тим менше в тебе надії удержати його при собі.
Важким тягарем лягали на серце Елізі його слова. В її уяві знову постав той торговець, що був надвечір у пана, і вона враз пополотніла на обличчі й задихнулась, немов від смертельного удару. Тоді злякано визирнула на веранду, куди подався хлопчик, — йому набридло слухати розмову батьків, і тепер він залюбки гасав верхи на тростинці містера Шелбі. Вона хотіла була розповісти чоловікові про свої побоювання, але стримала себе.
«Ні, ні, йому, бідоласі, й так невесело, — подумала вона. — Не треба нічого йому казати. А може, все воно й неправда — адже пані ще ніколи нас не обманювала».
— Ну що ж, Елізо, серденько, — засмучено мовив Джордж, — мужайся і кріпись. А тепер прощавай, бо я вирушаю в дорогу.
— В дорогу, Джордже? Куди?
— До Канади, — відказав він. — І тільки-но я туди дістануся, як зараз же викуплю й тебе. Це єдиний вихід, який нам залишається. Твій хазяїн — добрий чоловік, він мені не відмовить. Я викуплю і тебе, і хлопчика — сподіваюсь, мені пощастить це зробити.
— Який жах! А що, коли тебе спіймають?
— їм не спіймати мене, Елізо! Я скоріше загину! Або стану вільний, або загину!
— Ти хочеш накласти на себе руки?
— В цьому не буде потреби: вони самі мене вб’ють. їм не вдасться продати мене на Південь живого.
— Ой Джордже, будь обережний хоч заради мене! Не чини зла, не позбавляй життя ні себе, ні когось іншого. Я розумію, яка то спокуса… яка то страшна спокуса, але не треба, благаю тебе… Коли вже ти мусиш рушати, то рушай, але будь обережний та розважливий, і хай щастить тобі.
— Ось послухай-но, Елізо, який мій план. Сьогодні хазяїнові заманулося послати мене з листом до містера Сімса. Він живе за милю звідси отож я й заглянув до тебе дорогою. Певне, хазяїн так і сподівався, що я розкажу тобі про свої знегоди. Він тішиться самою думкою, що це завдасть прикрощів «поріддю Шелбі», як він на них каже. Так от, я повернуся до нього тихий і сумирний, наче все те минулося, розумієш?.. Я вже наготувався до втечі, і є Люди, що згодні мені допомогти. Отож десь за тиждень я зникну безвісти. Побажай мені щастя, Елізо.
— Щасливої дороги, Джордже. Тільки не чини нічого лихого.
А тепер — прощавай! — мовив Джордж, узявши Елізу за руки і вдивляючись їй у вічі, Вони трохи постояли мовчки. А вже потім були останні напутні слова, тяжкі зітхання, сльози — подружжя прощалося так, як прощаються люди, у яких надія на нову зустріч примарна, мов тонке павутиннячко.
Розділ IV
Вечір у хатині дядька Тома
Хатина дядька Тома являла собою невеличку рублену прибудову до «великого дому», як називають негри панський будинок. Перед дверима її був чепурний, дбайливо доглянутий садочок, де влітку достигали полуниці, малина та всіляка інша садовина й городина. Чільна стіна хатини була запнута буйними ясно-червоними бігноніями та рясноцвітними трояндами; їхнє довге пагіння так переплелося між собою, що майже зовсім закривало грубі колоди. Там-таки в затишному куточку кожного літа пишно розквітали нагідки, петунії, вечорниці та інші однолітки — гордість і втіха тітоньки Хлої.
А тепер зайдімо всередину.
У панському будинку вже повечеряли, і тітонька Хлоя, що наглядала за вареним і печеним як головна куховарка, залишила своїх підлеглих прибирати зі столу та мити посуд, а сама пішла додому — «годувати свого старого». Оце ж її ми й бачимо біля плити: вона заклопотано дослухається, як щось шкварчить у каструлі, а водночас поважно й неквапливо знімає покришку з жаровні, і паркий дух, що виходить звідти, одразу ж виказує якусь «смакоту». Округле чорне обличчя тітоньки Хлої так лисніє, що можна подумати, ніби вона помастила його яєчним білком, так само як мастить свої коржики. Це пухке обличчя під ретельно накрохмаленим картатим чіпцем аж сяє з утіхи та вдоволення, до яких — ніде правди діти — долучається й трохи гонору; та воно й не дивно — адже тітоньку Хлою скрізь визнано за найпершу куховарку в цілій окрузі.
Куховарка вона й справді була чудова. Кури, індички та качки, тільки-но вгледівши її на задвірку, враз поважніли — не інакше як від роздумів про скороминущість життя; і то недарма, бо всі помисли тітоньки Хлої незмінно були звернені на патрання, начиняння та смаження, отож сама її поява наганяла жах на розважливе свійське птаство. Що ж до її печива — кукурудзяних коржиків, пиріжків, пундиків та інших ласощів, що їх і не злічити, — то воно лишалося незбагненною загадкою для всіх менш досвідчених куховарок; і тітонька Хлоя, колихаючись усім своїм опасистим тілом, не раз вдоволено оповідала про марні спроби її суперниць сягнути такої самої досконалості.
Та найдужче збуджували її снагу наїзди гостей і влаштування званих обідів та вечерь. Не було для неї приємнішого видовища, ніж купа валіз на веранді, що віщували їй нові клопоти й нові звитяги.
Але тепер тітонька Хлоя порається коло жаровні, тож залишмо її при цьому приємному ділі й закінчімо огляд хатини.
В одному кутку стояло ліжко, охайно заслане сніжно-білим покривалом, а перед ним лежав чималий килимок. То була царина тітоньки Хлої, найпочесніше місце в хатині, і весь той куток разом з ліжком та килимком свято шанували й по змозі оберігали від руїнницьких наскоків малечі. Він правив за вітальню. У другому кутку було ще одне ліжко, не таке чепурне і, як видно, призначене для спання. Стіну над грубкою прикрашали лискучі друковані малюнки до святого письма і портрет генерала Вашингтона
1
, так хвацько намальований та розфарбований, що, певно, сам герой дуже здивувався б, якби йому трапилось побачити те своє зображення.
1 Вашингтон Джордж — головнокомандувач американської армії у війні з Англією за незалежність; згодом — перший президент США.
На грубій лаві в кутку сиділо двоє кучерявих хлопчаків з пухкими щічками та блискучими чорними оченятами; вони наглядали за крихітною дівчинкою, що робила перші спроби ходити. Як і всі немовлята, вона раз у раз зводилась на ніжки, якусь мить стояла похитуючись, а тоді падала додолу, і кожна така марна спроба викликала в хлопчаків гучний захват, наче то було хтозна-яке розумне діяння.
Перед грубкою стояв стіл, ніжки якого наче слабували на ревматизм. Він був засланий скатертиною, на якій красувалися візерунчасті чашки з блюдцями, і все свідчило про те, що скоро буде вечеря. Біля столу сидів дядько Том — найперший помічник містера Шелбі, — а оскільки він має стати й головним героєм нашої розповіді, то ми вважаємо за свій обов’язок детально змалювати його читачам. То був високий на зріст, кремезний, міцної будови чоловік, з лискучою чорною шкірою і обличчям суто африканського типу, поважним та розумним на вигляд, а до того ж завжди добрим і приязним. Весь його вигляд виказував спокійну впевненість і гідність, але водночас було видно, що це людина простосерда й довірлива.
Перед ним лежала грифельна дошка, і він зосереджено й повільно виписував на ній якісь літери. За цими його вправами наглядав панич Джордж, меткий тринадцятирічний хлопчик, що тримався дуже статечно як і належало вчителеві.
— Не так, дядечку Томе, не так, — жваво сказав він, побачивши, що дядько Том старанно загинає петельку літери «g» не в той бік. — Ти пишеш «q», а не «g», ось поглянь.
— Ти диви, а й справді! — озвався дядько Том, шанобливо і вражено спостерігаючи, як його юний учитель хвацько вимальовує йому на науку численні «q» і «g». Потім, затиснувши грифель у грубих, шкарубких пальцях, знову терпляче взявся до діла.
— Білим людям усе воно за іграшку! — промовила тітонька Хлоя, підводячи голову від сковорідки, яку змащувала настромленим на виделку шматочком сала, і захоплено дивлячись на панича. — Он як він пише, ти ба! А читає як! Та ще й нас вечорами приходить навчати. Ото дивина!
— Дивина то воно дивина, тітонько Хлоє, але ж і їсти вже страх як хочеться, — сказав Джордж. — Невже той пиріг у жаровні ще не готовий?
— Зараз буде готовий, паничу Джордже, — відказала тітонька Хлоя, піднімаючи покришку й заглядаючи до жаровні.
— Ач як гарно присмагнув — подивитися любо. Ще б пак, тут мене вчити не треба! А оце десь тими днями пані загадала Селлі спекти пирога — нехай, мовляв, довчиться. «Та що ви, пані! — кажу я їй. — Мене аж жаль бере отак добро переводити. Ви тільки погляньте, який він у неї перехняблений, нема на що дивитися — ну просто стара пантофля. Де вже їй пироги пекти!»
Висловивши в такий спосіб свою зневагу до невправності Селлі, тітонька Хлоя підняла покришку над жаровнею, і всі побачили пишний, добре випечений пиріг, якого не посоромився б жоден міський кондитер. То, як видно, мала бути окраса всього столу, і тепер тітонька Хлоя ревно заходилася коло інших страв.
— Гей ви, Мозе, Піте, ану не плутайтесь під ногами, негренята! І ти, Поллі, ясочко, йди собі, ось зараз матуся дасть чогось і своїй маленькій донечці. А ви, паничу Джордже, хутчій складайте книжки та присувайтесь ближче до мого старого. Ось я вже подаю ковбаски, а там і коржики не забаряться.
— Мені казали прийти вечеряти додому, — відповів Джордж, — та я ж знаю, де буде смачніше, тітонько Хлоє.
— Ваша правда, голубе, ваша правда, — підтвердила тітонька Хлоя, накладаючи йому на тарілку коржиків, що аж пашіли жаром. — Ви ж добре знаєте, що стара тітка Хлоя відкладе для вас найкращий шматочок. Атож, це вже будьте певні!
З цими словами тітонька Хлоя жартівливо тицьнула його пальцем у бік і підтюпцем повернулася до сковорідки.
— А тепер — до пирога! — сказав Джордж, коли метушня біля сковорідки трохи вщухла, і націлився на ту ласу штуку великим ножем.
— Боронь боже, паничу Джордже! — злякано вигукнула тітонька Хлоя, хапаючи його за руку. — Хіба ж можна різати його таким ножиськом! Він же враз охляне, і пропаде вся краса. Осьде вам мій тонкий старенький ножичок, він у мене саме до цього й нагострений. Бачите, як легенько ріже — наче в пух заходить. А тепер їжте собі на здоров’ячко, кращого пирога ви ніде не скуштуєте.
— А То? Лінкольн каже, — промовив Джордж із повним ротом, — що їхня Джінні краща куховарка, ніж ти.
— Ой, дайте мені спокій з тими Лінкольнами! — зневажливо відказала тітонька Хлоя, — Де вже їм братися до наших панів! Люди вони, звісно, поважні, одначе зовсім з іншого тіста зліплені. А що вже до панського поводження, то вони про те й гадки не мають. От порівняти хоч би містера Лінкольна з містером Шелбі. Сміх, та й годі! А місіс Лінкольн — чи ж вона може так вступити до кімнати, як моя пані? Так само гарно та гордовито? Та де тамі Отож і не нагадуйте мені краще про тих Лінкольнів! — І вона труснула головою з виглядом людини, що знає ціну своїм словам.
— Але ж ти сама не раз казала, — заперечив Джордж, — що Джінні дуже добра куховарка.
— Атож, казала, — погодилася тітонька Хлоя. — І тепер можу сказати. До простого, немудрящого куховарства Джінні й справді здатна. Вона може спекти непоганий хліб, наварити картоплі, а от щодо кукурудзяних коржиків — уже не те. Коржі в Джінні не хтозна-які, хоч їсти їх можна. А коли сягнути трохи вище, то тут вона й зовсім немічна. От візьміть ви хоч би й ті ж таки пироги — вона їх, звісно, пече, але ж яка на них скоринка!.. А хіба вона вміє замісити справжнє тісто, таке пухке, щоб у роті тануло, наче воно з самого повітря зроблене? Пригадую, я була в них, коли міс Мері мала виходити заміж, і Джінні показала мені пироги, що напекла до весілля. Ми з Джінні добрі приятельки, ви ж знаєте, і я їй нічого тоді не сказала. Та повірте мені, паничу Джордже, якби я напекла таких пирогів, то цілісінький тиждень очей не стулила б із сорому. Зовсім були негодящі.
— А Джінні, певне, гадала, що вони дуже добрі? — спитав Джордж.
— Звісно, що гадала! Ще б пак! Тим-то й вихвалялася ними так щиро. Отут, бачте, й уся розгадка — вона просто не тямить. Авжеж, там і господарі такі, що їм до всього байдуже. Де ж би їй щось тямити! В на й не винна аніскілечки. Ой паничу Джордже, ви й самі не знаєте, яке то щастя для вас мати таку родину!
Тітонька Хлоя зітхнула й розчулено звела очі до неба.
— Дарма, тітонько Хлоє, я добре знаю, яке то щастя їсти отакі пироги й пудинги, — озвався Джордж. — Ось ти поспитай Тома Лінкольна, як я пишаюся перед ним щоразу, коли його бачу.
Тітонька Хлоя відкинулась на стільці і зайшлася щирим добродушним реготом на таку дотепність молодого панича. Вона реготала так, що по її чорних лискучих щоках аж сльози потекли, і водночас жартівливо ляскала й торсала Джорджа, примовляючи: «Ой, дай спокій!.. Та ви ж мене зі світу зведете!.. Ой лишенько!! Оце вже, певно, помру зо сміху.»—і щораз дужче реготала, аж поки Джордж і справді уявив собі, ніби він хтозна-який дотепник і що йому таки треба стерегтися, жартуючи «на всю губу».
— То ви казали про це Томові, еге? Ох, ця вже мені молодь! І пишалися перед ним нашими пирогами? Їй богу, паничу Джордже, ви хоч кого насмішите!
— Так, — підтвердив Джордж. — Я не раз йому казав: «Ти б подивився, Томе, на пироги тітки Хлої. Ото справді пироги!»
— Атож, шкода, що він їх не бачив, — мовила тітонька Хлоя, щиро вболіваючи душею за бідолашного Тома, що не звідав такої Благодаті.
— А ви б коли-небудь запросили його на обід, паничу Джордже, зробили б йому таку ласку. Недобре надто пишатися перед іншими тим щастям, що його дарує нам доля, ніколи про це не забувайте, — докинула вона, споважнівши на обличчі.
— Гаразд, я запрошу Тома якось на цьому тижні, — сказав Джордж. — А ти вже, тітонько Хлоє, постарайся як можеш. Нехай він подивується. От би нам так його нагодувати, щоб він потім тижнів зо два їсти не схотів!
— А чого ж, і нагодуємо, — весело відгукнулася тітонька Хлоя. — Ось побачите. Згадайте-но, які в нас бувають обіди! Пам’ятаєте отой пиріг з курятиною, що я зготувала, коли до нас приїздив обідати генерал Нокс? Ми тоді з пані мало не посварилися. На господинь іноді щось таке находить, аж дивом дивуєшся. Тут тобі такий клопіт, така на тобі, сказати б, тяжка відповідальність, а вони крутяться під ногами й скрізь стромляють свого носа. От і наша пані того разу все загадувала мені робити то сяк, то так, аж урешті я не стерпіла та й кажу: «Люба моя пані, ви погляньте-но на свої гарні білі рученята, на оці тендітні пальчики, винизані блискучими перснями, — вони ж мов ті лілеї, вмиті росою. А тепер погляньте на мої чорні зашкарублі ручиська. Тож чи не здається вам, що сама доля так судила: мені — пекти пироги, а вам — приємно гаяти час у вітальні?» Отак мені надало, паничу Джордже!