— А що сказала на це мама?
— Що сказала?.. Ну, всміхнулась вона очима, — отими своїми великими гарнющими очима, — та й каже: «А знаєш, тітонько Хлоє, мабуть, твоя правда». І пішла собі до вітальні. Їй було б стукнути мене по шиї за мою зухвалість, та так уже й звикла, що господиня мені в кухні ні до чого.
— Еге ж, обід тоді вийшов знаменитий. Я пам’ятаю, всі так казали, — підтвердив Джордж.
— А правда ж? Та й сама я стояла того дня за дверима їдальні, сама бачила, як генерал аж тричі присував тарілку, щоб йому поклали ще того пирога. А тоді й каже: «У вас чудова куховарка, місіс Шелбі». Я мало не луснула з гордощів, їй богу! Адже ж той генерал добре тямить, що таке смачна страва, — провадила далі тітонька Хлоя з самовдоволеним виглядом. — Він дуже милий чоловік, той генерал. З одного дуже високого роду в Старій Віргінії
1
Атож, він тямить, що до чого, той генерал, не гірше за мене. Щоб ви знали, паничу Джордже, кожен пиріг має свій секрет, от тільки не всім воно до тями. А в генерала смак тонкий, я одразу це збагнула з його слів. Атож, він таки знається на куховарстві!
1 Стара Віргінія — південно східний штат, одна з перших територій, заселених англійцями в Америці. Спадкову аристократію Старої Віргінії вважали найвищою родом.
Тим часом Джордж дійшов до такого стану, що іноді буває навіть, у хлопчаків (правда, лише за надзвичайних обставин), — коли вже несила проковтнути більше ані шматочка. Аж тепер він помітив кучеряві хлопчачі голівки та блискучі оченята, що жадібно слідкували за вечерею з протилежного кутка.
— Гей ви, Мозе, Піте! — гукнув він, уломивши від пирога по чималому шматку й кидаючи їх дітлахам. — Мабуть, і вам хочеться солоденького? Тітонько Хлоє, спекла б ти їм якогось коржика.
Джордж і Том перейшли до затишного куточка біля грубки, а тітонька Хлоя, що встигла напекти ще цілу купу коржиків, узяла на руки малу донечку й почала її годувати, раз у раз і собі відкушуючи по шматочку, а водночас наділяючи й Моза з Пітом, що зважали за краще наминати свої коржики під столом, вовтузячись та борюкаючись між собою, а то й смикаючи за ніжки меншу сестричку.
— Ану годі вам! — погукувала на них мати, час від часу навмання тицяючи ногою під столом, коли хлопчаки надто вже розходилися. — Невже не можете посидіти тихенько, коли в нас у домі білі люди? Цитьте ви, чуєте? Ось постривайте, покажу я вам смаленого вовка — нехай тільки піде панич Джордж!
Важко сказати, що мала означати та страшна погроза, та, видно, саме через таку непевність вона майже не справила враження на малих грішників.
— Лихо, та й годі! — озвався дядько Том. — Так уже розбестились, що ніякого впину не знають.
Аж ось хлопчаки вилізли з-під столу, геть пообмазувані мелясою, і накинулися на сестричку з буйними поцілунками.
— Ану забирайтеся звідси! — гукнула мати, відхиляючи їхні кучеряві голівки. — Ви ж усі мені позліплюєтесь докупи й ніколи вже не розліпитесь. Біжіть-но хутчій до рівчака та вмийтеся, — звеліла вона, супроводжуючи свої слова двома потиличниками, що здавалися досить замашними, але викликали тільки новий вибух сміху, і хлопчаки, вискочивши надвір, повалилися один на одного й заверещали від захвату.
— Ну, чи бачили ви ще десь таких шибеників? — потішено мовила тітонька Хлоя. Тоді дістала старий рушник, зумисно на те припасений, змочила його водою із щербатого чайника й узялася витирати дівчинці личко та рученята, замащені мелясою. Начистивши малу так, що бона аж заблищала, тітонька Хлоя посадовила її на коліна дядькові Томові, а сама почала прибирати зі столу. Дівчинка скористалася з нагоди й тут таки почала смикати батька за ніс, дряпати йому обличчя й торсати пухкими рученятами його кучеряву чуприну — ця розвага, як видно, подобалась їй найдужче.
— Ач яке жваве маля! — вигукнув Том, піднімаючи дівчинку на випростаних руках, щоб краще її роздивитися. Тоді підвівся, примостив малу на своєму широкому плечі й затанцював з нею по хатині, тим часом як Джордж махав на них своїм носовичком, а Моз і Піт, що вернулися знадвору, гарчали, наслідуючи ведмедів, аж поки тітонька Хлоя заявила, що ій уже «голова розколюється» від того галасу. Та оскільки, як вона сама визнала, таке лихо траплялося з її головою щодня веселощі в хатині анітрохи не вщухли, і всі гарчали, стрибали й витанцьовували до цілковитої знемоги.
— Ну, вгамувалися вже? — спитала тітонька Хлоя, висуваючи з-під ліжка грубий приземкуватий поміст з постіллю, — А тепер, Мозе й Піте, гайда на боковеньку, бо скоро почнуть збиратися люди до молитов.
— Ой мамо, ми не хочемо спати. Дозвольте нам посидіти й подивитися. Це ж так цікаво!
— А й справді, тітонько Хлоє, сховай-но ти цю штуку, нехай вони посидять, — вибагливо мовив Джордж, штовхнувши ногою ту неоковирну подобу ліжка.
Тітонька Хлоя, якій важливо було тільки додержати звичаю, з видимим задоволенням посунула поміст назад і сказала:
— Ну що ж, може, воно піде їм на користь.
Усі, хто був у хатині, почали обмірковувати, як найкраще приготуватися до наступних зборів.
— І де його взяти стільців, щоб усім вистачило, ну просто ради собі не дам! — бідкалася тітонька Хлоя.
Такі збори відбувалися в Томовій хатині кожного тижня хтозна-відколи, хоч стільців у ній і не більшало, отож можна було сподіватись, що й цього разу якось обійдеться.
— На тому тижні старий дядько Пітер так співав, що аж уломив дві ніжки в оцього стільця, — сказав Моз.
— Ану цить! То, певно, ти сам їх відкрутив, знаю я тебе, — мовила тітонька Хлоя.
— Та дарма, ось я притулю його до стіни, і він ще стоятиме, — провадив далі Моз.
— Нехай тільки дядько Пітер на цього не сідає, бо він, співаючи, завжди соває стільця. Минулого разу він отак по всій хаті совався, — сказав Піт.
— От і добре! — зрадів Моз. — Посадимо його на цей стілець, а як він заведе молитву, то й гепнеться на підлогу! — І Моз гугняво заспівав, наслідуючи старого Пітера, а тоді повалився додолу, показуючи, як воно все буде.
— Зараз же облиш свої штуки! — гримнула тітонька Хлоя. — Як тобі не сором!
Але панич Джордж рішуче став на захист пустуна й сказав, що Моз — меткий хлопчина. Отож докори пішли намарне.
— Ну що, старий, тягни до хати барильця, — сказала тітонька Хлоя чоловікові.
— А пригадуєш, як на тому тижні, саме коли співали, одне барильце подалося і всі попадали на підлогу! — мовив Піт до Моза. — Ото було сміху!
Поки хлопчаки згадували ту пригоду, до хати закотили два порожні барильця і, підперши з боків камінням, щоб не хиталися, поклали на них дошки. Тоді поперевертали догори дном усі цебра й кадоби, що були в хатині, порозставляли хиткі стільці, і на тому приготування до зборів скінчилися.
— Панич Джордж так гарно читає! — сказала тітонька Хлоя. — Я певна, що він і сьогодні зробить нам цю ласку. У нього все виходить куди цікавіше.
Джордж охоче погодився: якому ж хлопцеві не хочеться трохи попишатись!
Незабаром у хатині зібрався чималий розмаїтий натовп: від поважного сивоголового патріарха, якому перейшло вже за вісімдесят, до зелених п’ятнадцятирічних підлітків. Одразу ж зав’язалася легка балачка про се про те: «Де це ви, тітонько Селлі, дістали таку гарну червону хустину?..» — «А ви чули, що пані збирається віддати Елізі оту свою муслінову сукню, коли пошиє собі нову, флерову?..» — «А містер Шелбі думає купити племінного жеребчика, щоб додати слави своєму кінному двору». Були там і такі люди, що належали іншим господарям і прийшли з їхнього дозволу, вони принесли всілякі новини із своїх ферм, і розмова точилася так само жваво та невимушено, як ото, бува, десь у вищих колах.
Тим часом, як у хатині раба люди весело гомоніли й молилися, в панських покоях відбувалися зовсім інші події.
Містер Шелбі й торговець сиділи у вже знайомій нам вітальні, а на столі перед ними були якісь папери та письмове приладдя. Господар лічив розкладені стосиками банкноти, потім віддавав торговцеві, і той перелічував їх після нього.
— Все правильно, — сказав торговець. — А тепер підпишіть оце.
Містер Шелбі присунув до себе купчі, квапливо підписав їх, мов людина, що хоче швидше позбутися якоїсь прикрої справи, і відсторонив од себе разом з грішми. Гейлі дістав з пошарпаної валізки якийсь документ, перебіг його очима й подав господареві. Містер Шелбі схопив той папір, ледве тамуючи нетерпіння.
— Ну, от і по всьому! — вигукнув торговець, підводячись з-за столу.
— Еге ж, по всьому, — неуважно проказав за ним містер Шелбі, тоді тяжко зітхнув і мовив ще раз: — По всьому!
— Здається мені, не дуже ви потішені, — сказав торговець.
— Гейлі, — мовив містер Шелбі, — я сподіваюсь, ви дотримаєте свого слова й не продасте Тома першому-ліпшому покупцеві, не знаючи, хто він і що.
— Але ж ви самі вчинили точнісінько так, шановний пане, — відказав торговець.
— Ви добре знаєте, що мене змусили до цього обставини, — згорда промовив містер Шелбі.
— То вони так само можуть змусити й мене, — сказав торговець. — А проте я зроблю все, що зможу, щоб примістити Тома в добрий дім. Ну, а щодо мене вам нема чого турбуватись — я його не покривджу. Чого-чого, а жорстокості в мені, хвалити бога, нема ані стілечки.
Згадавши ті людяні принципи, про які тільки вранці розводився торговець, містер Шелбі не дуже повірив його запевненням; та іншої ради він не мав, а тому без зайвих слів попрощався з торговцем і, залишившись на самоті, закурив сигару.
Розділ V
Де показано, як почуває себе жива власність, переходячи з рук у руки
Містер і місіс Шелбі вже перейшли до спальні. Господар сидів собі в зручному кріслі, переглядаючи листи, що надійшли з вечірньою поштою, тим часом як його дружина стояла перед дзеркалом і розчісувала коси, що їх так вигадливо заплела й виклала їй Еліза. Помітивши увечері бліде обличчя й посмутнілі очі своєї покоївки, місіс Шелбі сказала, що обійдеться без її послуг, і звеліла їй лягати спати. Тож тепер, розплітаючи сама собі коси, вона мимоволі пригадала оту недавню розмову з Елізою і, обернувшись до чоловіка, недбало запитала:
— До речі, Артуре, що то за мужлай, якого ти привів сьогодні до столу?
— Його звуть Гейлі, — відказав містер Шелбі, трохи збентежено посунувшись у кріслі й не підводячи очей від листа.
— Гейлі? А хто він такий і чого йому тут треба?
— Та бачиш, я мав з ним деякі справи, коли востаннє їздив до Натчеза, — пояснив містер Шелбі.
— І невже цього досить, щоб він з’являвся сюди обідати, наче до себе додому?
— Але ж я сам його запросив, бо мав з ним деякі розрахунки, — сказав Шелбі.
— Він работорговець? — спитала місіс Шелбі, помітивши в чоловіковій поведінці якусь непевність.
— Та ну, люба, з чого це ти взяла? — мовив Шелбі, зводячи на неї очі.
— Ет, з нічого… Оце тільки Еліза прийшла після обіду у великій тривозі, плакала й казала, що ти розмовляєш з торговцем і що вона нібито чула, як він пропонував тобі продати її хлопчика. Ото дурненька квочка!..
— Еліза, кажеш?.. — промовив містер Шелбі, знову беручись до листа.
Якусь хвилю він удавав, ніби цілком заглиблений у читання, не помічаючи навіть, що лист у нього в руках перевернутий догори.
«Так чи так, а все однаково викриється, — подумав він. — Як не тепер, то в четвер…»
— А я сказала Елізі, — провадила місіс Шелбі, розчісуючи собі коси, — що то все дурні страхи і що ти ніколи не маєш справ з такими людцями. Я ж певна, що тобі й на думку не спаде продавати когось із нашої челяді, та ще й кому— отому бурмилу!..
— Атож, Емілі, — озвався Шелбі, — я й сам завжди так думав. Та бачиш, обставини склалися так, що цього не уникнути. Мені доведеться продати декого з наших слуг.
— Отому недолюдкові? Та нізащо!.. Містере Шелбі, ви, мабуть, жартуєте.
— На жаль, ні, — відказав Шелбі.
— Я погодився продати Тома.
— Що? Нашого Тома? Цього „доброго, відданого чоловіка, що вірою і правдою служить вам від самого дитинства! Та що ви, містере Шелбі!.. До того ж ви обіцяли дати йому волю — і ви, і я стільки разів казали йому про де. О, тепер я ладна повірити чому завгодно, навіть і тому, що ви могли б продати й малого Гаррі, єдину дитину бідолашної Елізи, — скрушно і обурено промовила місіс Шелбі.
— Ну, щоб ти знала все, то й це правда. Я погодився продати їх обох — і Тома, і Гаррі. Не розумію тільки, чому треба вважати мене за якогось бузувіра, коли інші роблять таке мало не щодня.
— Але чому з усіх наших людей треба було обрати саме їх? — запитала місіс Шелбі.
— Хіба не можна продати когось іншого, коли вже без цього не обійтися?
— А тому, що за них мені дають найбільше, ось чому. Можу продати й інших, коли хочеш. Той чоловік пропонує мені чималі гроші за Елізу. Як тобі таке — більш до душі? — відказав містер Шелбі.
— Який негідник! — гнівно вигукнула місіс Шелбі.
— Я, звісно, й слухати його не схотів, бо знаю, як би це тебе засмутило. Тож не суди мене надто суворо.
— Любий, — мовила місіс Шелбі, опановуючи себе, — пробач мені. Я не подумала. Усе це так мене вразило, таке воно несподіване… Але ж ти дозволиш мені замовити слівце за цих бідолах. Том такий благородний і відданий чоловік, хоч він і негр. Я певна, Шелбі, що, коли б довелося, він радо віддав би за тебе життя.
— Я знаю… воно так. Але ці розмови тепер ні до чого. Іншого виходу я не маю.
— Чому б нам не поступитися грішми? Як на мене, то я згодна терпіти хоч яку скруту. Я ж завжди намагалася сумлінно виконувати свій обов’язок щодо цих бідних простосердих підневільних істот. Усі ці роки я піклувалася про них, навчала їх чого могла, наглядала за ними, знала всі їхні маленькі радощі й прикрощі. То як же я тепер покажусь їм на очі, коли ми задля якоїсь там дріб’язкової вигоди продамо такого чесного, доброго й відданого чоловіка, як сердешний Том, і в одну мить одірвемо його від усіх тих речей, що їх ми самі привчили його шанувати? Я прищеплювала їм свідомість родинних, батьківських і подружніх обов’язків — то як же мені визнати перед ними, що, коли йдеться про гроші, ми ладні зневажити будь-які принципи, будь-які обов’язки, будь-які святі почуття? Я навчала Елізу бути доброю матір’ю своєму хлопчикові, пильнувати його, виховувати, доводити до розуму — то що я скажу їй тепер, коли ти забираєш його від неї і продаєш грубому, бездушному ділкові, аби тільки не зазнати збитку? Я казала їй, що людська душа дорожча від усіх грошей на світі, — то чи віритиме вона хоч одному моєму слову, коли побачить, що ми вчинили навпаки і продали її дитину, продали на муки, а то й на загибель!
— Мені дуже прикро, Емілі, що ти береш усе так близько до серця, — мовив містер Шелбі.
— Я поважаю твої почуття, хоч і не цілком поділяю їх. Але повір мені: всі ці розмови марні, і я не можу нічого зарадити. Я не хотів тобі казати, але річ у тім, що, коли не продати цих двох, ми неминуче втратимо все. Отже, або їх, або все. Гейлі прибрав до рук заставного листа і, якщо я негайно не викуплю його, він одсудить усе наше майно. Я вже нашкрябав дещо, напозичав де тільки міг, мало не з торбою ходив, але покрити весь борг не вистачає якраз стільки, скільки він дає мені за цих двох. Отож довелось поступитися ними. Гейлі уподобав хлопчика, і то була його обов’язкова умова. А я цілком залежав од нього і мусив погодитись. Коли вже ти так побиваєшся за Томом і Гаррі, то що було б, якби довелося продати всіх?
Місіс Шелбі стояла мов громом уражена. Нарешті, відвернувшись до дзеркала, вона затулила обличчя руками й тихо застогнала.
— Ну, не плач, моя люба, — сказав містер Шелбі.
— Сподіваюся, тепер ти розумієш, що не було в мене іншого виходу, і з двох лих я вибрав менше.
— Атож, атож, — відказала місіс Шелбі, квапливо й неуважно перебираючи ланцюжок свого золотого годинника. — Я не маю великих коштовностей, — замислено промовила вона, — та, може, хоч цей годинник стане в пригоді? Колись за нього заплачено чималі гроші. Якби я могла врятувати хоч Елізиного хлопчика, я б охоче віддала все, що маю.