— Мені страшенно жаль, Емілі, — сказав містер Шелбі, — що ця історія не дає тобі спокою, але нічого тут не вдієш. Вороття нема, Емілі. Купчі вже підписано, і вони в руках у Гейлі. Подякуй долі, що все так минулося, бо могло бути й гірше. Цей чоловік мав змогу зовсім занапастити нас, а тепер ми щасливо позбулись його. Коли б ти знала його так, як я, то зрозуміла б, що ми мало не загинули.
— Невже він такий жорстокий?
— Та ні, не те щоб жорстокий, але він грубий ділок, людина, що живе лиш торгівлею! зиском. Він холодний, незворушний і невблаганний, мов сама смерть. Якби трапився вигідний покупець, він продав би й рідну матір, хоч у душі не бажав би їй найменшого лиха.
— І отакий негідник став господарем нашого доброго вірного Тома й Елізиного хлопчика?
— Повір, люба, мені це теж дуже прикро… А ще гірше те, що Гейлі поспішає і хоче завтра ж їх забрати. То я думаю рано-вранці сісти на коня й податися геть, бо несила мені бачити бідолашного Тома. І тобі я радив би десь поїхати, разом з Елізою. Нехай усе те станеться без неї.
— Ні, ні, —заперечила місіс Шелбі, — я не хочу бути помічницею в цьому чорному ділі. Я піду й навідаю сердешного Тома в його біді. Нехай вони хоч побачать, що їхня господиня не зреклася їх і тужить разом з НИМИ. Що ж до Елізи, то про це мені страшно навіть подумати. Боже мій! За що нам таке тяжке випробування?
Містер і місіс Шелбі й не підозрювали, що їхню розмову чує ще одна людина.
До панської спальні примикала чимала комірчина, двері якої виходили в коридор. Коли місіс Шелбі відпустила Елізу, в гарячково збудженій свідомості молодої жінки майнула думка про ту комірчину. Вона сховалася там і, притулившись вухом до щілини в дверях, почула розмову господарів до останнього слова.
Коли голоси замовкли, Еліза підвелась і крадькома вийшла з комірчини. Вся тремтячи й побліднувши на обличчі, з нахмуреним чолом і міцно стуленими устами, вона втратила будь-яку подібність до тієї лагідної і соромливої жінки, якою була досі. Вона тихо скрадалася коридором, на хвильку зупинилась перед дверима господині й звела руки до неба в німому благанні, тоді обернулась і прослизнула в свою кімнатку.
То був затишний і чепурний куточок неподалік покою місіс Шелбі. Гарне світле віконце, біля якого Еліза так часто сиділа з шитвом, стиха щось наспівуючи; невелика полиця з книжками та вишикуваними рядком дрібничками — подарунками на Різдво; шафа й комод, де вона зберігала свою нехитру одіж, — одне слово, її рідна домівка, донедавна така щаслива. Але онде на ліжку спить її хлопчик; його довгі кучері вільно спадають на безхмарне чоло, рожеві уста трохи розтулені, пухкі рученята випростані поверх ковдри, а на личку, мов промінь сонця, грає усмішка.
— Синочку мій бідолашний! Сердешна моя дитино! — пошепки промовила Еліза. — Вони продали тебе! Але твоя матуся врятує тебе з біди!
Жодної сльозинки не впало на подушку. В такому горі на очах не буває сліз — вони в серці, ті криваві безмовні сльози…
Еліза взяла аркуш паперу та олівець і квапливо написала:
«Люба моя пані! Не вважайте мене невдячною, не думайте про мене погано! Я чула все, про що ви розмовляли з хазяїном сьогодні ввечері. Я спробую врятувати свого хлопчика, не судіть мене за це. Хай віддячить вам небо за вашу добрість!»
Поспіхом згорнувши й надписавши листа, вона перейшла до комода, зібрала в клуночок деяку одіж для хлопчика й міцно прив’язала хустинкою собі до пояса. І така вже дбайлива материнська любов, що навіть у цю страшну годину Еліза не забула вкласти до того клуночка синові улюблені іграшки, лишивши напохваті строкато розмальованого папугу, щоб забавити хлопчика, коли він прокинеться.
Збудити малого сплюха було не так легко, та ось нарешті він прокинувсь од сну, сів на ліжку й почав гратися зі своїм папугою. Тим часом Еліза напнула на голову капор і загорнулася в шаль.
— Куди ти, матусю? — спитав хлопчик, коли вона обернулася до ліжка з його пальтечком і шапкою в руках.
Еліза підступила до нього й так промовисто зазирнула йому в вічі, що він ураз відчув якусь біду.
— Цить, Гаррі, — сказала вона. — Не можна говорити голосно, бо нас почують. Прийшов лихий дядько, він хоче забрати маленького Гаррі від матусі й повезти ген-ген у темні хащі. Але матуся не віддасть свого хлопчика. Ось зараз вона одягне його в пальтечко, надіне йому шапочку і вони разом утечуть від того страховища.
Отак примовляючи, вона зав’язувала й застібала на хлопчикові одіж. Потім узяла його на руки, пошепки звеліла мовчати і, відчинивши двері, що виходили на веранду, тихо вислизнула з кімнати.
Була холодна зоряна ніч. Еліза щільніше загорнула хлопчика в шаль, а він, зовсім принишклий від невиразного страху, міцно вчепився рученятами за її шию.
Старий Бруно, великий ньюфаундлендський собака, що спав укінці веранди, зачувши її ходу, схопився й глухо загарчав. Та Еліза тихенько гукнула його на ім’я, і пес, давній її приятель і товариш дитячих забав, миттю завиляв хвостом і рушив за нею, хоча, напевне, не міг збагнути своїм простацьким собачим розумом, що мала означати ця незвичайна нічна прогулянка. Скидалось на те, що його дуже бентежать сумніви щодо її потреби й доречності, бо він раз у раз спинявся і запитливо позирав то на Елізу, що неухильно простувала вперед, то на будинок, а тоді, немовби розваживши, що все гаразд, підтюпцем біг далі. Аж ось вони підійшли до віконця Томової хатини, і Еліза легенько постукала в шибку.
Того вечора молитовні збори в Томовій хатині затяглись допізна, і, хоч було вже десь за північ, ні він сам, ні його вірна подруга життя ще не спали.
— Ой, хто це там? — вигукнула тітонька Хлоя, скорчивши з, ліжка й квапливо відсуваючи завіску. — Гай-гай, та це ж наша Ліззі! Ану, старий, хутенько вдягайся! А онде й Бруно коло неї тупцює… І з чого б то раптом?.. Зараз я їм відчиню.
Вона швидко відчинила двері, Том похапцем засвітив лоєву свічку, і обоє побачили змарніле обличчя й безтямні чорні очі втікачки.
— Ох лишенько! Та на тебе ж глянути страшно, Ліззі! Що з тобою таке? Може, занедужала?
— Дядечку Томе, тітонько Хлоє, я іду звідси й забираю свого хлопчика. Наш пан продав його!
— Продав? — луною озвались обоє, з жахом зводячи руки до неба.
— Атож, продав! — рішуче підтвердила Еліза. — Сьогодні ввечері я сховалась у комірчині біля покою пані й чула, як пан казав їй, що продав мого Гаррі і вас, дядечку Томе, обох продав торговцеві, і завтра той приїде вас забрати, а сам пан ще зранку десь подасться верхи.
Том слухав її, мов сновида, не спускаючи зведених догори рук і широко розплющивши очі. І лиш тоді, коли зміст Елізиних слів нарешті дійшов до його свідомості, він не те щоб сів, а майже звалився на старий стілець і важко зронив голову на коліна.
— Ой леле! — вигукнула тітонька Хлоя. — Та невже ж це правда? Чим він завинив, що хазяїн надумав його продати?
— Нічим він не завинив, не в тому річ. Хазяїн не хотів продавати, і пані теж… вона така добра… Я сама чула, як вона просила за нас. Та пан сказав, що нічого вже не можна вдіяти, що він заборгував тому чоловікові гроші і той має над ним владу… Мовляв, коли він не сплатить усього боргу, доведеться продати і маєток, і всіх людей і виїхати звідси. Він сам сказав, я чула, що коли не продати вас двох, то треба буде спродати все, — так притиснув їх той торговець! А ще він казав, що йому дуже прикро, а пані… о, ви б тільки послухали її!.. От уже хто справжнісінький ангел! Я знаю, що дуже погано мені отак її покинути, але інакше вчинити я не можу. Вона ж сама казала, що людська душа дорожча над усе, а мій хлопчик теж має душу, і хто знає, що спіткає малого, коли я дам забрати його від себе. Тож, мабуть, я чиню справедливо, а якщо й ні, то нехай мені простять, бо інакше я не можу!..
— А що, старий, — мовила тітонька Хлоя, — чом би й тобі не податися геть? Невже ти дожидатимеш, поки тебе завезуть на пониззя, де негри конають з голоду й тяжкої праці? Та я б краще хоч зараз померла, аніж втрапити до того пекла! Час іще є, отож і йди разом з Ліззі — ти ж маєш дозвіл ходити вільно. Не гайся, ось я зараз позбираю твої речі.
Том поволі підвів голову, сумовито, але спокійно озирнувся довкола і сказав:
— Ні, я нікуди не піду. Нехай Еліза тікає—вона має на те право, і я не буду її відмовляти. їй таки інакше не можна. Але ж ти чула, що вона сказала! Коли вже доконче мають продати або мене, або всіх наших людей і щоб усе тут пішло прахом, то нехай краще продадуть самого мене. Я можу знести своє лихо не гірше від інших, — докинув він, і з його міцних, широких грудей вихопився глухий звук — чи то стогін, чи тяжке зітхання. — Хазяїн завжди знаходив мене на місці, і так буде до кінця. Я ніколи не обманював його довіри, не користався своїми пільгами всупереч слову своєму й ніколи цього не зроблю. Краще поступитися мною одним, аніж пустити за вітром маєток і спродати всіх. Не треба нарікати на хазяїна, Хлоє, він подбає про тебе й про наших бідолашних…
Том обернувся до грубого ліжка з кучерявими дитячими голівками, і голос його раптом урвався. Він похилився на спинку стільця і затулив обличчя своїми великими руками. Хрипкі й тяжкі ридання струшували його тіло, і буйні сльози капали з-поміж пальців на підлогу — такі самі сльози, шановний пане, які ви проливаєте над труною свого первістка, такі самі сльози, шановна пані, які течуть у вас із очей, коли ви чуєте передсмертний крик вашого дитинчати. Бо він людина, панове, і ви теж такі самі люди. Та й ви, шановна пані, хоч як пишно вберіться, проте й ви всього-на-всього жінка, і в тяжких життєвих злигоднях, у гіркому горі вас охоплює однакова туга!
— Слухайте, — мовила Еліза вже від порога, — я бачилася з чоловіком сьогодні перед вечором і ще не знала, що станеться таке лихо. Його довели до останньої межі, і він казав мені, що збирається тікати. То ви вже постарайтесь, якщо зможете, сповістити його про мене. Розкажіть рому, як я втекла і чому втекла. Скажіть, що я спробую дістатися до Канади. А ще передайте йому прощальне вітання, бо, може, ми ніколи більше й не побачимося. — Вона рвучко відвернулася і якусь хвилю стояла спиною до них. Тоді додала: — Гукніть Бруно до хати й зачиніть двері. Йому, бідоласі, зі мною не можна.
Ще кілька прощальних слів, нехитрі напутні побажання, сльози — і ось уже Еліза, пригорнувши до себе здивованого й переляканого хлопчика, нечутно вислизнула в темряву.
Розділ VI
Викриття
Наступного ранку містер і місіс Шелбі прокинулись пізніше, ніж звичайно, бо ввечері довго не могли заснути після тієї тривалої розмови.
— Дивно, куди це запропастилась Еліза, — сказала місіс Шелбі після кількох марних спроб викликати покоївку дзвінком.
Містер Шелбі стояв перед дзеркалом і гострив бритву. Саме в цю мить двері відчинились, і чорношкірий служка приніс йому гарячу воду голитися.
— Енді, — звеліла господиня, — постукай-но до Елізи й скажи, що я їй уже тричі дзвонила… Бідолашна! — тихо мовила вона сама до себе й зітхнула.
Енді хутко повернувся, витріщивши з подиву очі.
— Ой пані! Всі шухляди в Ліззі повисовувані, речі розкидані. Здається мені, чи не подалася вона геть!
Містер Шелбі і його дружина в одну мить збагнули, в чім річ.
— Вона здогадалась про все і втекла! — вигукнув містер Шелбі.
— Дяка богові! — озвалася його дружина. — Я дуже рада, якщо воно так.
— Жінко, не кажи дурниць! Адже коли це правда, я матиму неабиякі неприємності. Гейлі бачив, що я не хотів продавати хлопчика, отож він подумає, ніби я сам допоміг їм сховатись. А це вже зачіпав мою честь! — І містер Шелбі квапливо вийшов з кімнати.
Із чверть години в будинку чинилася страшенна метушня: лунали схвильовані вигуки, тупотіння ніг, грюкали двері, мигтіли білі, чорні й смагляві обличчя. Лиш одна людина, що могла навести світло на цю справу, не озивалась ні словом. То була головна куховарка, тітонька Хлоя. її обличчя, завжди таке веселе, неначе запнула темна хмара, і вона мовчки смажила грінки до сніданку, ніби не чула й не бачила того, що діється навколо.
Трохи згодом з десяток малолітніх бісенят обліпили, мов та галич, бильця веранди, і кожному не терпілося першим повідомити заїжджого пана про його невдачу.
— Ото сказиться, щоб я так жив! — вигукнув Енді.
— А лаятись як буде! — докинув малий Джейк.
— Еге ж, лаятись він мастак, — обізвалася кучерява Менді.
— Вчора я сама чула, коли вони обідали. Я сиділа в коморі, де пані держить великі глеки, і чула кожне слівце.
І Менді, яка тямила в тому, що їй траплялось почути, не більше від чорного кошеняти, прибрала дуже обізнаного вигляду й гордо походжала по веранді, забувши, що хоч вона й була тоді в коморі, проте міцно спала, скулившись між глеками.
Коли ж нарешті з’явився Гейлі, взутий у чоботи з острогами, всі кинулись до нього і, хапаючись одне перед одним, почали викладати прикру новину. Малі бісенята не помилились у своїх сподіваннях, бо він і справді вибухнув такою несамовитою та вигадливою лайкою, що вони аж за боки хапались від захвату й гасали коло нього, спритно уникаючи його гарапника. А потім, зикнувши всі в один голос, з реготом повалилися на рудий дерник перед верандою і почали перекидатися й вищати з тієї великої радості.
— Доступитися б мені до цих клятих пащенят! — просичав Гейлі крізь зуби.
Та вам до них не доступитися! — переможно гукнув Енді навздогін обмороченому торговцеві й скривив у нього за спиною кілька таких гримас, що їх неможливо описати.
— Слухайте, Шелбі, це ж чортзна-що! — промовив Гейлі, вскочивши до вітальні.
— Кажуть, та дівка чкурнула геть зі своїм малим…
— Містере Гейлі, тут моя дружина, — перепинив його містер Шелбі.
— Даруйте, пані, — недбало вклоняючись, кинув Гейлі так само похмуро. — І все ж я мушу сказати те саме: це ні на що не схоже! Невже це правда, сер?
ч — Містере Гейлі, — відказав господар, — коли ви хочете розмовляти зі мною, будьте ласкаві поводитись пристойно. Енді, візьми в пана капелюх і гарапник. Сідайте, містере Гейлі… Так, шановний, хоч як мені прикро, але та жінка, чи то підслухавши нашу розмову, чи, може, дізнавшись про неї від когось іншого, забрала вночі свою дитину й пішла з дому.
— Мушу сказати, я сподівався чесного торгу, — буркнув Гейлі.
— Як звелите вас розуміти, шановний? — рвучко обернувся до нього містер Шелбі.
— Для того, хто ставить під сумнів мою чесність, я маю лиш одну відповідь.
Торговець знітився і пробурмотів:
— Та я кажу тільки, що страх як гірко впіймати облизня, коли ведеш діло по справедливості.
— Містере Гейлі, — мовив господар, — коли б я не вважав, що ваша досада певною мірою виправдана, я нізащо не попустив би тієї безцеремонності, з якою ви вдерлися щойно до мого дому. Одначе мушу вам сказати, що, хоч як би все воно виглядало збоку, я не дозволю ніяких натяків на мою нібито причетність до найменшого обману в цій справі. Скажу навіть більше: я вважаю за свій обов’язок подати вам всіляку допомогу— кіньми, слугами тощо, — щоб ви могли віднайти свою власність. А тим часом, Гейлі, — додав він, раптом змінивши офіційно-холодний тон, на звичайну свою щиру привітність, — найкраще, що ви можете зробити, — це погамувати гнів і поснідати з нами, а тоді ми поміркуємо, що діяти далі.
Місіс Шелбі підвелась і сказала, що має деякі справи, а тому не зможе бути присутня за столом. Отож, доручивши одній поважній мулатці прислужувати панам при сніданні, вона вийшла з кімнати.
— Здається, ваша стара не дуже полюбляє мене, грішного, — озвався Гейлі, незграбно силкуючись держати себе запанібрата.
— Я не звик, щоб про мою дружину висловлювались так вільно, — сухо мовив містер Шелбі.
— Даруйте, то я просто пожартував, — відказав Гейлі, силувано засміявшись.
— Жарти не завжди доречні, — зауважив містер Шелбі.
«Хай йому чорт, ач як він заговорив, коли я підписав ті папери! — пробурмотів Гейлі сам до себе. — Страх як запишався відучора!»
Напевне, звістка про падіння найвищого міністра двору не викликала б такого збурення, яке охопило Томових одноплемінців, коли вони дізналися про його сумну долю. По всьому маєтку тільки про це й говорили. Ні в домі, ні в полі ніхто не працював — усі лиш те й робили, що обговорювали новину та її гадані наслідки. А втеча Елізи — теж небувала в маєтку подія — ще дужче розпалювала загальні пристрасті.