— Набагато більше, ніж вони. Очевидно, не тільки для того, щоб плавати в овочевій юшці. Для нас це була конечна необхідність, коли ми захотіли пізнати планети, де розвинулися високі цивілізації, але в мікроскопічних розмірах. Мавши більш як одну десяту міліметра, там не можна було б жити. Ці дрібненькі дівчатка зустрілися нам у самчас. Це теж один досить кумедний вид спорту. Змагання в басейні з овочевою юшкою; там повно овочів, і вони заважають плавати: Дуже важке змагання. Як на свою поставу, дівчата мають гігантську вагу. Тобто при зменшенні в них зменшився тільки розмір, а вага ні. Організм їхній просто ущільнився, тканини згускли, тільки й того. Плавчихи, аби не піти на спід, перемагають вагу власного тільця, а це щонайменше півцентнера. Для цього їм потрібні нелюдські зусилля. Це швидше атлетика, аніж плавання.
Кароліна попросила дозволу щось сказати. Я кивнув головою.
— Я гадаю, Ге, — мовила вона, — що розумію молодих мооган. Вони не роблять це з буйності чи з легкодумства. Молодий мооганин теж хоче довідатися, куди сягає його відвага й скільки в ньому сили. Кожен хоче це знати, і хто має змогу, неодмінно спробує.
Тому, я гадаю, він шукає, мусить шукати небезпеки. В небезпеці він пізнає свою ціну.
— Саме так, Кароліно. І коли він випробує всі свої навіженства на рідній планеті й не скрутить собі в'язів або скрутить і лишиться живий, він зрозуміє, що небезпека вдома — це не небезпека. Бо тут він з усього може вилизатись.
І тоді для нього вже нема нічого героїчного навіть у плавбі в бурю під одним вітрилом. Без будь-якого зв'язку, сам один, ралить він всесвіт на старому зорельоті. Але поки заблудиться, розіб'ється, загубиться навіки.
Я навіть сказав би, що те, чого не можна відрізнити від принди й дурості, не хоробрість.
А ви як гадаєте?
— Називайте як хочете, тільки це не відвага, — мовила Кароліна, і решта одностайно пристали на це.
Тепер, коли мої супутники вже не думали про стоячих мотоциклістів, вони знову помічали кожну деталь, що на неї я показував. Лише тепер вони звернули увагу, що за нашими столами не сидять, а лежать на боці. Це зручніше й здоровше. Ладіслав пообіцяв собі, що подбає, аби в школі запровадили канапки замість парт. Думка, що її вже запрошуватимуть не сісти, а лягти, видалася Геленці вельми кумедною. І що учень, який не перейде до наступного класу, зостанеться лежати.
Перед тим, як устати з-за столу, я попросив, щоб вони добре запам'ятали це тихе поважне товариство в кінці столу й щоб затямили собі слово беленфа.
Мої друзі пильно подивилися на беленфу, і ми пішли.
— А це часом не шахісти? — запитав Ладіслав. — Шахісти, що грають по пам'яті.
— Ні, ні, беленфа — це щось на кшталт мооганського суду.
— Суд просто неба і до того ж під час бенкету? Хто з них був підсудний, а хто суддя? Цей підсудний теж бенкетував? Чому там не стояли вартові? Що, коли він чкурне до лісу?
— Ну що ви! Там немає ані підсудних, ані суддів. Власне, це зовсім не суд, я не так висловився. Беленфа не судить і не карає.
— Так що ж тоді воно таке, ця беленфа?
14
БЕЛЕНФА.
ЧИМ ЗАВИНИВ ВИРОБНИК СЛУГ.
ДУЖЕ ЗАЙНЯТИЙ РОЗРАДНИК
— Навіть не знаю, як це перекласти. У вас немає чогось подібного.
Уявіть собі, скажімо, що в Празі скасовано суди й запроваджено беленфу. Й уявіть собі, що якийсь козарлюга вчора здумав перекинути трамвай. Певна річ, сталося нещастя, юнак не може забути, який це був жах, і тяжко карається. Було б йому іще гірше, якби ніхто не звертав на це уваги. Йому потрібна допомога. Він міг би, звичайно, зоставатися в самоті, але це страх як сумно, зоставатися в самоті. Йому потрібна допомога, і він викликає сімку, тобто семеро лагідних, терплячих людей. Вони приходять, куди він їх запросить, приходять неодмінно. Їхня розмова з юнаком і є беленфа. Я ще ніколи не опинявся сам на сам із такими людьми. Але мій приятель уже знає, що це таке.
Він виробляв кібернетичних слуг для хатнього господарства. На вигляд вони були достеменні моогани. Тільки слухалися, як машина, працювали, як машина, одне слово, не мали характеру живих істот. Він задумався, у чому тут причина. «Вони надто пунктуальні, — сказав собі, — надто досконалі. Якби вони бодай трохи були самозакохані, щоб їх тішила похвала й бридка була байдужість, то бодай у чомусь були б подібні до тих, кому служать».
І вмонтував своїм виробам пристрій, який слабенько розігрівався, коли вони чули похвалу, і пік, коли їх хтось ганив. Невдовзі один слуга почув за столом погане слово, сильно розігрівся й запалив дім. А що в Теутендомоні давно не вживають вогню, охоплений полум'ям дім був небаченим видовищем. Не загинув ніхто, але бракувало дуже мало, щоб згоріли всі хатні.
Не питайте, як почувався мій приятель.
Він їздив від будинку до будинку, де служили його нові слуги, й відмонтовував їм самозакоханість. Потім зачинив майстерню, поїхав мандрувати морями і небом, та все одно докори сумління ніде не давали йому спокою. Тоді він повернувся додому й запросив семеро терплячих людей.
Від нього я й довідався, що таке беленфа.
Вони уважно й докладно розпитали його про нещасний випадок і подбали про те, щоб він знову був про себе доброї думки й щоб пробачив собі. При цьому давали наздогад, як поважають його, і кожен почережно кликав його до себе на ніч. У їхніх очах переступ — теж рана, що болить тому, хто вчинив його. І тільки тоді, коли бідоласі полегшає, коли до нього повернеться спокій і добрий настрій, тільки тоді беленфа скінчиться.
— Не знаю, як кому, — мовить Ладіслав, — але мені ця беленфа підійшла б більше, аніж суд. Якби я, скажімо, щось перекинув.
— Не сумніваюся, що ці терпеливці будуть улещені, коли при нагоді я перекажу їм твоє визнання.
Геленка вважає, що багато хто вибрав би беленфу, якби можна було вибирати.
— А ти, певно, ні? Ти воліла б стати перед судом?
— Мені нема за віщо ставати перед беленфою, ані перед судом.
— Наче мені є за віщо! Чи, може, я маю за віщо? Скажи, маю чи ні? Ну скажи!
— Трохи.
На щастя, це не Земля, бо там ми не знаємо, що буде з ними, коли вони погиркаються. Тут вистачить гукнути: «Гляньте!» — і всі ту ж мить нишкнуть. Я показую на чоловіка, якому біля правого вуха й перед устами прикріплено бездротовий телефон і який неквапливо переходить від дерева до дерева. Щохвилі дзеленчить дзвінок телефону. Чоловік зупиняється, слухає й тихо говорить.
— Хто це, Ге?
— Це розрадник.
— Що він робить?
— Розраджує.
Кароліна невідривно стежить за чоловіком.
— Скільки їх у Теутендомоні?
— Не знаю, чоловік, може, п'ять.
— У нього майже весь час дзвонить телефон. — Кароліна дивиться на мене, наче я в цьому винен.
— Отже, він має клопіт із журбою тільки в цьому місті?
— Його кличуть і діти, коли прокидаються вночі. Розрадник оповідає їм коротеньку казочку.
— Яку приміром? — питає Ладіслав.
— Я пам'ятаю тільки одну з них. Вона зовсім коротка.
Кароліна піднімає два пальці.
— Ге, може, ти спершу повіси, що так докучає цьому щасливому й веселому місту? Адже розрадникові безнастанно дзвонять.
— Я відповім на твоє запитання, Кароліно, не дуже охоче, але відповім. Бо це й нас тривожить, та дозволь мені спершу розказати казку, що її мені одного разу протелефонував розрадник.
— Авжеж, казку! — мовить Ладіслав і сідає на півня-гойдалку, бо це місце якнайкраще годиться слухати казки.
15
РОЗРАДНИКОВА КАЗКА ПРО САД ВЕСЕЛИХ ДІТОК
— Був собі хлопець, який блукав сам по місту.
Підійшов він до високого муру, входу нема ніде. А за муром вирують радощі. Звідти чутно вереск, наче діти возяться на каруселі, і «хи-хи-хи, ха-ха-ха», ніби їм там хтозна-як весело.
Як же його туди зайти? Аж гульк — перед ним хвіртка, а над хвірткою напис: «Сад веселих діток».
Хлопець злегенька прочиняє її, і ту ж мить хтось хапає його за руку й тягне досередини. Хто це? Дівча, засмагле од сонця, як циганча, тільки зуби блищать, у вушах сережки з черешні. Каже йому: «Тобі сумно? Чом же ти ходиш весь час сам, чом давно вже не прийшов до нас?»
Хлопець відмовляє: «Я вже прийшов!» — і обоє, побравшись за руки, йдуть. Довкіл діти, карусель повна дітей, на живих осликах сидять по двоє, а в дитячому поїзді немає жодного вільного місця.
— Ходімо пограємося в метеликів, — сказало дівча, й за мить вони вже пурхали в повітрі, кружляли одне довкола одного, здіймалися в синє небо, танцювали й сміялися на радощах. Потому спустилися легенько, мов сніжинки, сіли вкупі на маківку бузкового будяка й гойдалися, весело регочучи.
— Пограймося в рибок, — сказало миле дівча, і за мить вони вже вигравали під водою, плавали в дзеркалі, що в ньому відбивається світ горініж. Влаштували схованку під темним корінням і кричали одне одному: «Я тут!» А коли знайшли одне одного, побралися за руки або за плавці, це все одно, й попливли проти течії, потім ліворуч, потім праворуч, потім угору, потім униз; а потім їм захотілося пострибати вгору, позмагатися, хто вище скинеться, хто довше виграватиме на сонці; стрибали, вигравали, падали й сміялися з радості.
— Пограймося в цуценят, — мовило дівча.
— Пограймося, — мовив хлопець, і за мить обоє вже мчали високою травою, щасливі й незграбні. Наздоганяли вітер, намагаючись укусити його, клацали зубами, дзяволіли й вигавкували тоненькими голосками. Зненацька в них виросло багато ніг, вони почали їм плутатися, аж поки заплутались зовсім, і тоді обоє покотилися вниз клубком. Вони давно могли спинитися, але їм подобалося котитись усе далі й далі. Нарешті закотилися в неглибоку ямку, гарячі, як вогонь, висока трава довкола гарно пахла. Вони, лежали горілиць, крутилися й весело сміялися.
Вони могли гратися, в що їм тільки заманеться. Але як тільки починали гру, вона відразу ж ставала справжністю.
Почало сутеніти, діти мусили вертатися додому.
— Ото нагулялися ми з тобою, — мовив хлопець.
— Авжеж, нагулялися, — мовило дівча. — Пам'ятаєш, як ми гойдалися на бузковім будяку?
— А як ми гуляли в хованки під чорним корінням, пам'ятаєш? — мовив хлопець.
— А як ми кусали вітер? — мовило дівча.
І раптом хлопець заплакав.
— Що ти робиш? — вигукнуло дівча. — Тут не вільно плакати.
Всі діти довкола враз принишкли й почали дивитися на хлопцеві сльози.
А він ніяк не може вгамуватися. Так йому стало жаль гарної пообідньої пори. Дівча хутко повело його до хвіртки. Там спіймало одну його сльозу, поклало в маленьке оксамитове пуделечко й сказало: «До побачення, друже, од сьогоднішнього дня тобі зосталася хіба ця сльоза. Якщо тобі знов стане сумно, пильно подивися на неї».
І ту ж мить щез сад, а з ним і дівча. Все скінчилося. Над головою в хлопця знову був високий мур, і ніде не видно входу.
Додому він прийшов заплаканий. Батько й мати питаються: «Що тобі?» — а він через плач і слова вимовити не годен.
Другого дня вранці хлопець сказав собі, що піде до саду веселих діток і більше там не плакатиме.
Він ходив довкола високого муру, чув дитячий щебет — це діти возилися на каруселі, «хи-хи-хи, ха-ха-ха», — ще вони їздили парами на осликах, каталися в дитячому поїзді, а дівча з кимось танцювало в блакитному повітрі, як метелик, вигравало у воді, як риба, гасало високою травою, як цуценя.
До горла йому підступили сльози, тож він волів якнайдалі утікати від саду.
Що то була за мука для сердеги. Сам гуляй на вулиці, сам сиди вдома і згадуй безнастанно про чудову вчорашню забаву.
Він так тяжко зітхав, що навіть порожнє помешкання — й те над ним зглянулось. Піаніно почало само грати, телефон сам собою оповідав казку, засвічувалась і блимала лампа, центральне опалення гріло кімнату, рипіли стільці, щоби розвеселити його думки.
Хлопець нічого не бачив, нічого не чув. Добувши з кишені оксамитове пуделко, він відчинив його й уп'яв очі в сльозу.
У ній йому з'явився сад, зовсім як правдивий, довкола весело бавляться діти. Всі заходяться щось варити, сьогодні вони варитимуть собі самі. Це для них така втіха. І самі влаштують собі бенкет. От якби й собі туди потрапити!
Он іде дівча, засмагле, як циганча, тільки зуби блищать, у вухах сережки з черешні, все ближче й ближче, і ось уже вся сльоза — тільки його обличчя. Що це воно каже? Сміліше, каже, і ти знайдеш нас. Сміліше? Але де взяти ту смілість?
І хлопець раптом подумав, що він смілий, що вилетів з дому, як м'яч, і мчить вулицями до саду. Хоч там нема входу. Хто має відвагу, той дістанеться всюди. Мур? Переліземо. І він подумав про те, що вже дереться по мурі й що не відступиться, поки не видереться нагору. Там гукне дівчаті: «Пограймося в метеликів», — воно підлетить до нього, він понесеться назустріч, і вони пурхатимуть собі над садом.
Отак думаючи, хлопець знову повеселів. Тепер він боявся тільки одного, щоб не втратити відваги. Вилетів з дому, як м'яч, і мчить вулицями до саду. Прибігає до високого муру. Тільки б не втратити відваги. Де ж тут дертися нагору? Отак роздивляючись довкола, він раптом побачив хвіртку, а над хвірткою напис: «Сад веселих діток».
Хлопець обережно прохилив її, дівча схопило його за руку й каже: «Кинь сльозу». Він мерщій послухався. Тоді воно каже: «Але не втрачай відваги, і тобі завше буде весело».
І побігли обоє разом, побравшися за руки, побігли садом веселих діток, радісно сміючись.
Якщо тобі буде коли-небудь сумно, згадай цю мою казку.
16
ЯК ТИ ПОЧУВАВСЯ Б У ШКУРІ МООГАНИНА.
ЗНОВУ СКРЕКОТИТЬ ЖАБ'ЯЧИЙ ГОЛОС
— Я часто згадуватиму про неї, — мить подумавши, каже Кароліна.
— Відвагу, — прошепотіла Геленка, все ще перебуваючи під враженням почутої казки.
— Мабуть, у нас зараз теж вистачить відваги, — мовила Кароліна, — аби весело вислухати те сумне, що нам повідає Ге.
— Або щоб весело поглинути його, — докинула Геленка.
— Бачу, що Геленка принципова противниця страхітливих і моторошних історій, — сказав Йозіфек сестрі. — Тільки ж нам, — звернувся він до Геленки, — нам уже відомо, що позбавляє мооган доброго настрою.
— Відомо, мені це вже відомо! — вигукнув Ладіслав і трохи не дав з півня сторчака.
Кароліна встигла затримати його, а Йозіфек за сантиметр від підлоги спіймав його окуляри.
— Тому що… — провадив далі Ладіслав, — тому що холоне їхнє сонце, тому вони змушені шукати собі нову планету, тому в них нема настрою.
— Нема настрою, а щодень веселяться, — докинула Геленка, але таким тоном, щоб ніхто не подумав, ніби вона знаходить у цьому щось цікаве.
— В Римі теж тільки й знали, що веселитися, тим часом як, як це її… ага, імперія… вже була на божій дорозі, мудрагелько. Наближалися германці, а римляни день і ніч бенкетували. Ти цього не читала? Що ж я можу зробити, коли вона нічого не читає.
— Я не дозволю, щоб хтось порівнював римську державу з моєю планетою. Що між ними спільного? — обурено вигукнув я.
— Канапки, — підказав Йозіфек.
— Анічогісінько, — рішуче заявив я. — Римська держава багатіла за рахунок воєн і загинула через війни. Десять тисяч літ ніхто на Моого не важиться на чиєсь життя, десять тисяч літ ми не знаємо, що таке війна. Хочете знати, що ми про неї думаємо? Що перемагати й гинути, вбивати й бути забитим однакове нещастя. Все це безглуздя, незбагненно велике безглуздя.
Отож, що спільного між римською державою і моїм світом Моого? Я тебе питаю, Ладіславе! Що?
Я сам чув, як мій голос тремтить із гніву.
— Нічого. Опріч канапок, — знову сказав Йозіфек.
— Я мав на увазі тільки ті їхні веселощі, — боязко мовив Ладіслав.
— По-твоєму, ми повинні впасти у відчай? У такому разі, я розкажу тобі геть-чисто все, а ти справедливо розміркуй, як ти почувався б у шкурі мооганина.