На мою планету наступає пітьма. Якби не світили десятки штучних сонць, там цілий день було б сіро, як тут перед смерком. Вже тільки своїм розумом підтримуємо ми на планеті світло, теплий вітер, вологу, родючість грунту, рослин і тварин, барви й усе, що видає звуки, бачить і чує.
Та навіть безмір штучних сонць не замінить одного правдивого. Невблаганно зближається година, коли долі Моого й мооган розійдуться. Поки це станеться, поки ми розпрощаємося, наші штучні сонця іще якийсь час світитимуть, потім вони почнуть червоніти, гаснути, а тоді вже буде по всьому.
За своє власне майбутнє ми не боїмося. Моого загине, моогани переживуть його.
Все, що ми втрачаємо, — це наш світ. Це все, і це не так мало. Але далеко від нас у безмежному небі світить молоде сонце й під ним пливе планета, така подібна до нашої, що ми не втратимо майже нічого. Навесні там тане сніг і цвіте петрів хрест, уночі на деревах ухкають сови, в кроликів такі самі прозорі вуха, й діти так само люблять полуниці зі сметаною.
Ладіслав озирнувся на Геленку. Він хотів їй у чомусь дорікнути, але зараз це було б не до речі, тим паче, що я заговорив до нього. — Отже, Ладіславе, — мовив я, — надягни шкуру мооганина. Що ти робитимеш сьогодні ввечері? Будеш бідкатися чи танцюватимеш керднон на вулиці Горіхових тортів? Справлятимеш свої іменини, як справляємо ми щовечора, чи тобі буде осоружне твоє життя? — Не буде, — мовив Ладіслав, тручи своє вухо й суплячись. Він явно хотів іще щось додати, але не знав, як краще висловитись.
— Не так-то воно все просто, — мовила Кароліна.
— Навпаки, все досить складно, — озвався Йозіфек.
— Звісно, що складно, — сказала Кароліна.
Ладіслав і Йозіфек погодилися з нею.
— Я уявляю собі, що я мооганка, — провадила вона далі.
— Скажімо, моя сестра Леєнія.
— Гаразд, твоя сестра Леєнія.
— В такому разі, Ге, я твій брат Йозіфек.
Кароліна попросила Йозіфка, аби він їй не заважав, і, на мить замислившись, знову уявила собі, що вона моя сестра.
— Отже, я Леєнія. Я не бідкаюся, роблю свою роботу, увечері веселюсь на Центральнім проспекті, може, танцюю керднон, а може, літаю в тхолензі за містом. І мені в голову раптом западає сумна думка. Ми щезнемо, і ця планета буде безлюдна, огорнена вічною пітьмою. Теутендомонці радіють, що вони переберуться з планети на планету, наче з потопаючого корабля на неушкоджений. Та я не візьму з собою, пейзажу, якого більш ніколи ніде не побачу, мурах, що їх я здибала, снігурів, козуль, шипшиновий цвіт.
— Але ж твій брат Ге знайшов тобі планету, і там буде все — мурахи, снігурі, козулі, — умовляв Кароліну Ладіслав, заспокоюючи її, наче маленьку дитину.
— Проте я полечу від мооганських снігурів та козуль, покину їх на поталу лихим часам, цілий той світ полишу найгіршим часам. То був мій світ. Я належала до нього й завше належатиму.
— Якби можна було взяти до своїх зоряних кораблів усе живе, ми врятували б і билинки трави. Але в нас нема Ноєвого ковчега, ані чогось подібного. То що ж нам чинити? Може, загинути разом з мооганськими снігурами?
— Ну що ви. Мені тільки стає моторошно на думку, що я можу зустріти там когось такого, хто з нами не полетить. Добре, добре, я вже мовчу.
— Всі моогани мовчать про це, — кажу я. — А якщо тобі не дають спокою журні думки, ти звертаєшся до розрадника. Ну, тепер уже знаєш, чому розрадникові телефони весь час дзеленчать?
— Цікава б я знати, чим би він мене розрадив.
Я мовчав. Зате Ладіслав тут же відповів за розрадника:
— Можливо, він сказав би: «Сміливіше, Кароліно, і тобі буде весело».
Це нас усіх розвеселило. Геленка теж засміялася. Досі вона весь час мовчала і тепер сміялася тільки нишком.
Мені хотілося, щоб вона блиснула в усмішці й зубами, і я назвав Ладіслава головним розрадником Праги-6.
— Може, вже досить, Ге? — озвався зненацька тихий голос.
Це був той самий жаб'ячий голос із чужим акцентом, що від нього ми втекли з саду.
17
КУДИ ДІТИСЯ З ДВАДЦЯТЬМА ВІСЬМА МІЛЬЯРДАМИ?
НАДМІРНА ГОРДІСТЬ НЕВИДИМОГО
— Знов, — сказала Геленка й підсунулася ще ближче, так близько, що її голова торкалася мого коліна.
Я вирішив нарешті покласти цьому край.
— Леремія денунбондон. Маякта гуен хуен, каліячгунд, — мовив я.
На відповідь озвалося роздратоване бурмотіння. Ладіслав поцікавився, що я сказав голосові, що він одразу ж стулив губу.
— Я зауважив йому, що він мав би поводитися трохи чемніше й радше мовчати, коли вже зайшов до господи, куди його ніхто не запрошував.
— Вибач, Ге, — запротестував Йозіфек, — але тобі не здається, що ти сказав це своєму колезі трохи грубо? Він же досі майже весь час мовчав, я б навіть сказав, що він зовсім не балакучий. Просто ми зараз, може, зачепили його мооганську гордість, назвавши Ладіслава розрадником Праги-6. Я пропоную вибачитися перед ним і на додаток запросити до свого гурту. Якщо Кароліна не проти, скажи йому ласкаво, щоб він почувався в нас жаданим гостем.
— Я теж охоче привітала б цього добродія, — відповіла Кароліна, — але запитаймося спершу в Геленки. Мені здається, що вона не терпить невидимих гостей.
— Ні, хоч його тут і немає, — мовила Геленка.
— Коли так, то нехай він нам покажеться.
— Покажіться, — порадив невидимому Ладіслав.
— Важко, золотце.
Цю відповідь мооганина, який прийшов у гості, не можна було назвати чемною. З мене було вже занадто його невихованості. Я сказав, щоб він зоставався невидимим доти, поки позбудеться чужого акценту, й що йому краще було б також мовчати, якщо не знає, що й коли годиться казати. Очевидно, це був юний мооганин, який виріс по дорозі до Землі й користувався більшою свободою, ніж заслуговував.
Геленка затиснула в руках кінчик коси, нахилила голову й поважно глянула мені в вічі.
— Ге, ти сказав, що він не мав приходити до господи, куди його не кликали. А скажи, Ге, хіба вас хто-небудь кликав на Землю?
Що слово, то удар обухом. Усі співчутливо дивилися на мене, що я на це відповім.
— На пряме питання, дам пряму відповідь. Ми живемо тут поки що без запрошення. Людство ще не мало змоги запропонувати нам свою гостинність. Бо ж ми й досі не відрекомендувалися. Ні, без жартів, людство нас, мабуть, і не запросить. Якби ми були тільки чужинці без притулку, то ще була б надія, а ми потребуємо більше, ніж простого прихилища, — нам потрібна планета.
Ладіслав блиснув на мене окулярами.
— Вам? Ціла планета?
Я похитав головою.
Йозіфек підвівся з дитячого стільчика, випростав спину й пройшовся по кімнаті. Хвилю щось бурмотів, неначе говорив щось для власної втіхи; ми нічого не розуміли. Кароліна висловила побажання, щоб він поділився з нами своїми думками. Йозіфек охоче це зробив.
— Не запросити мооган, ба навіть відмовити їм? Дурниця, явний регрес. Цього людству я б ніколи не подарував.
— Тобто як, Йозіфку?
— А ось так. Ми поділимося з ними нашою матінкою Землею, а вони прилучать нас до своєї цивілізації. В такий спосіб ми заощадимо собі тисячоліття розвитку. Шкода, що я не маю права діяти за всю земну кулю. Бувши принаймні Ладіславом Славним, я послав би мооганам якнайкращі запросини.
Ладіслав притьмом втілився в Ладіслава Славного, також підвівся зі стільця, випростав спину, пройшовся кімнатою, а тоді зупинився наді мною, схрестивши на грудях руки.
— Скільки вас?
— Двадцять вісім мільярдів.
— Чимало, — зробив він висновок. — Я гадаю, вам потрібно було б щонайменше пів земної кулі. Просто не знаю. Як ви думаєте тут уміститися?
І знов почав ходити між скляною стіною й нашим затишним куточком, суворий, насуплений, уславлений аж до сузір'я Плеяди.
Йозіфек і собі заворушився. Зненацька й Кароліна почала ходити сюди й туди кімнатою. Усі троє зустрічалися, заважали одне одному, але не спинялися, заполонені кожен своїми думками. Мені вже теж надокучило сидіти, ще мить — і ми всі четверо, похиливши голови, снували б мешканням. Та коли я почав підводитися, Геленка зробила мені заперечний жест і видала якийсь дивний звук. Я впав назад на стільчик. Перша озвалася Кароліна.
— Ладіслав має слушність, ви справді не поміститесь. Що ж ви чинитимете, що наміряєтесь робити?
— Там, куди ви переберетесь, буде справжній вавілон. Ніде буде й курці клюнути.
Ладіслав наочно продемонстрував цю тисняву, марно силкуючись відставити свої лікті. Очевидячки, він уявляв собі, що люди й моогани стоятимуть так густо, як у неділю біля кінотеатру.
В розмову несподівано втрутилася Геленка. Якщо, мовляв, це і є наша гра в мооганина, то вона не здається їй вельми вдалою. Тому вона хоче порадити нам кращі розваги. Скажімо, гру в зіпсованого телефона, в дурня або в сливу. Як гуляють у сливу? Двоє чіпляються руками за гілляку, а решта трусять стовбуром. Хто впаде, той буде падалиця.
Ладіслав нагримав на неї, щоб ішла собі додому, коли не грається. Він грається в мооганина з великим задоволенням, ця гра стократ ліпша від гри в дурня або в сливи. Він просто не уявляє собі, як хтось може думати, ніби це тільки гра?
— Людоньки, цій дівці, певно, клепки розсохлися в голові. Або вона сліпа. Якщо вже не віриш нічому, то поглянь на невидим… — Ладіслав запнувся й додав, що діти в дейвіцьких[4] яслах залюбки погуляють з Геленкою в сливу.
Йозіфек порадив нам усім погуляти в сливу, але спершу ми повинні вирішити, як нам розмістити на Землі друзів з Моого. Байдуже, чи ми тільки граємося, а чи все це правда. Гратися теж треба насправді.
— Прошу тебе, Геленко, принатурся трохи до нас. Зваж, що стільки людей, — само собою, чому не називати їх людьми, якщо вони виглядають так, як Ге, — ми земляни, вони моогани, і ми і вони маємо таку саму подобу, — так ось стільки людей чекає нашої помоги. Ми перші здовідалися про їхню долю. Тож, може, відкладемо решту, поки щось та придумаємо? Ти розумна і чуйна дівчина, може, саме ти й вирятувала б їх зі скрути.
Геленка ще не вирішила, як вона вчинить: так, як радить їй Ладіслав, чи так, як Йозіфек, чи піде сама додому, а чи принатуриться.
Тільки-но Йозіфек змовк, як знову озвалося:
— Мооганин чекає поради?
— Так! — вигукнув я. — Ми нічого не робитимемо самі, без людей!
— Або зробимо все! — застрекотав голос.
18
ШШШ.
ЗМОВА.
МЕНЕ БЕРУТЬ У ПОЛОН
Мені вже не стало терпцю. Я метнувся до дверей, розчинив їх і показав на них рукою: — Мелектете бембе!
— Все без людей, — почув й на відповідь.
— Руагеузен лапа апа.
Йозіфек підійшов до мене з виделкою, очевидно, щоб захистити, якщо невидимий нападе на мене.
— Белдехве, белдехве! — кричав я.
— Ціла планета для нас, — провадив жаб'ячий голос якомога спокійніше. Він явно глузував з мене.
Кароліна вибігла аж на поріг.
— Як це ви хочете зробити? — запитала вона в порожнечу.
— Шшш, — озвалося на відповідь і знов, — шшш, — а потім голос почав слабшати в міру того, як невидимий віддалявся, аж поки зовсім умовк.
— Забрався геть? — несміливо запитав Йозіфек.
Мені раптом спало на думку, що, виганяючи мооганина, він не був упевнений у своїй відвазі. В голосі його й погляді було щось таке, — а втім, я цього не казатиму, — одне слово, не вельми велике бажання заколоти невидимого. Не знаючи, що робити тепер з виделкою, він почав крутити її між пальцями так швидко, що утворилося срібне коло.
Я оббігав цілий сад, гукаючи у всі кутки, аби допевнитись, що лепетливий мооганин зник.
Повернувшись до будинку, я побачив, що Йозіфек усе ще стоїть на порозі й над рукою йому свистить срібний диск. Якби я був не бачив усього з початку, то тепер нізащо не вгадав би, як це в нього виходить.
Кароліна присіла між обома дітьми навпочіпки й по-материнському обняла їх. Тільки-но я переступив поріг, як вона здивовано запитала мене:
— Що воно таке, це «шшш»?
— За будинком виграє веселка, — сказав я. — І така гарна.
— Що за «шшш», чому «шшш»?
Всі не спускали з мене очей. Я мовчав.
Ладіслав щось зосереджено обмірковував. Він надув щоки, а коли випустив повітря, знову почувся цей бридкий звук. Геленка сказала, щоб він перестав. Ладіслав, звісно, не міг зразу перестати, ще трішки подувся, а тоді криво всміхнувся.
— Коли хлопці кажуть «та-та-та», це означає, що вони стріляють з автомата. А цей, коли каже «шшш», має на увазі промені. Правда, Ге, що він має на увазі промені? — запитав Ладіслав.
— Так, — потвердив я.
Мені стало шкода, що нашій щирій дружбі прийшов кінець. Та з жалю мені не хотілося нічого пояснювати, хоч і була в цьому потреба.
Я повернувся до них спиною й за хвилю почув позаду шепіт і якесь шемрання. Рвучко обернувшись, я побачив, що Ладіслав з Геленкою про щось шушукають, Йозіфек одним вухом слухає їх, а другим пильнує за мною. Кароліни в кімнаті не було.
Діти вдавали, ніби ні про що не шепотілися, а Йозіфек — ніби він і гадки не мав пильнувати за мною.
Проти мене було замислено змову, я це добре бачив і з сумом чекав, коли вони почнуть діяти.
Геленка люб'язно всміхалася.
— Ге, — звернулася вона до мене, — може, ти покажеш нам ту веселку за будинком?
Діти ніяк не могли знайти веселку. Тоді я показав на неї рукою, і ту ж мить Ладіслав сягнув мені в кишеню. Ліхтарик, як на те, перекосився, і Ладіслав довго вовтузився з ним. Я не хотів користатися з його невдачі й дав йому змогу витягти зброю.
За хвилю він уже цілився з неї в мене й наказував іти до будинку. Ми пішли. Ладіслав зажадав, аби я звів руки вгору. Я відмовився.
В кімнаті я сказав Йозіфкові, що було б краще, якби зброю тримав дорослий. Але Ладіслав сприйняв це як одразу й заявив, що він не такий дурний, аби стріляти, хіба вже йому дуже закортить.
— Гаразд. У такому разі хай її не тримає ніхто. Поклади пістолет перед собою на стіл, як шериф, — сказала Геленка.
Ладіславові дуже сподобалося бути шерифом, він сів і розпочав допит.
— Ти наш полонений, Ге, — сказав він, — ти мусиш давати відповіді на наші питання й робити те, що ми тобі звелимо.
— Я відповідатиму своєю волею, — сказав я. — І робитиму те, що вважатиму за потрібне.
— Так не піде.
— Піде.
— Шшш, — прошипів Ладіслав і взяв зі столу ліхтарик.
Я тримався досить гордо, щоб нікому не піддатися! Я не потребував ні заступництва, ні захисту. І все ж таки відчув полегкість, коли зайшла Кароліна, коли вона звеліла Ладіславові, аби він мерщій віддав мені ліхтарик.
На ній тепер була блакитна літня сукня: Певно, вона переодяглася під барву неба. Її ясно-золотиста шкіра, темно-золотаві очі й ця блакитна сукня — такої приємної гри кольорів я не бачив уже давно.
Але поки я розводився тут про кольори, Ладіслав відмовляється слухатись Кароліни. До цього її дратує ще й Йозіфек, приєднавшись до Ладіслава.
— Що ж воно виходить? — мовив Йозіфек. — Полонений матиме зброю, а ми будемо допитувати його беззбройні? Це буде найдивніший допит в історії полонених взагалі. Крім того, мені здається, що моогани чимось намащуються або роблять собі якесь впорскування, щоб їм не шкодило це проміння. Так воно чи ні, Ге?
— Приблизно, Йозіфку. Ми захищені від променів.
— Будь ласка, — розсердився Ладіслав. — Усі переваги будуть на його боці. Це нечесно, так не годиться!
— Хто з вас має право говорити про чесність? — урвала його Кароліна. — Ти, Ладіславе, чи ти, Геленко, чи ти, Йозіфку? Ви напали на Ге в ту хвилину, коли він виказував вам свою люб'язність, підступно захопили його зброю, і сором казати, що було й що могло бути далі. Чим завинив Ге, що ви раптом повелися з ним так нечесно? Тепер у тобі, Ладіславе, мабуть, спить Ладіслав Славний і не бачить твого нечемного вчинку. Геленко, ти вчинила несправедливо, дозволивши це. Йозіфку, досі ми ні разу не кривдили наших гостей. Нині ти вперше частуєш віроломством, гвалтом, а оскільки йдеться й про цих дітей, то й негожим прикладом.