Більше за все я боявся чарівниць, адже вони, на відміну від мене, вміли творити дива. їх було чотири, і кожна мала свої володіння. Одна правила на Сході, друга – на Заході, третя – на Півдні і четверта – на Півночі. На щастя, на Півдні та Півночі оселилися добрі чарівниці, і я знав, що від них не доводиться чекати капостей, але чаклунки Заходу й Сходу були злющими й підступними, і, якби вони мене самого не вважали могутнім чаклуном, сильнішим, ніж вони самі, мені вже давно було б непереливки. Протягом багатьох років я жив у великому страху, тож ви можете собі уявити мою радість, коли я дізнався, що будиночок Дороті розчавив Злу Чаклунку Сходу. Коли Дороті прийшла до мене, я був готовий наплести сім мішків гречаної вовни, якби тільки вона впоралася і з другою відьмою. Але тепер, коли це сталося, я мушу із соромом зізнатися, що не здатен виконати своїх обіцянок.
– По-моєму, ви дуже погана людина, – сказала Дороті.
– Ні, моя дорогенька. Я дуже хороша людина, але дуже поганий чарівник, це точно.
– Отже, ви не зможете дати мені мозок? – запитав Страшило.
– Навіщо він вам? Ви щодня дізнаєтеся щось новеньке. Мізки є навіть у немовляти, але хіба воно розумне? Головне – це життєвий досвід, він приносить справжню мудрість, і що довше ми живемо, то розумнішими стаємо.
– Усе це, певно, так, – зітхнув Страшило, – але, якщо я не отримаю мозку, то буду дуже-дуже нещасний.
Чарівник пильно подивився на нього.
– Що ж, – зітхнув він, – з мене, звісно, не дуже путній маг і чарівник, але, якщо ви прийдете до мене завтра зранку, я наб'ю вашу голову мозком. Правда, я не зможу вас навчити ним користуватися, тут вам доведеться діяти на власний розсуд.
– Дякую, дякую! – радісно вигукнув Страшило. – Був би мозок, а користуватися ним я навчуся, не турбуйтеся!
– А як щодо моєї хоробрості? – занепокоївся Лев.
– У вас її стільки, що на кількох вистачить, я в цьому не сумніваюся ні на мить, – сказав Оз. – Потрібна лише впевненість у собі. Усі живі істоти відчувають страх у хвилини небезпеки.
Хоробрість – це вміння долати свій страх, а таке вміння у вас є.
– Так-то воно так, – промовив Лев, – але я буду дуже нещасний, якщо не отримаю від вас таку хоробрість, яка вб'є страх.
– Добре, буде для вас завтра така хоробрість, – відповів Оз.
– А як щодо мого серця? – несміливо поцікавився Залізний Лісоруб.
– Не знаю, не знаю, – промовив Оз. – По-моєму, ви даремно так хочете серце. Якби ви знали, як страждає від цього більшість людей! Повірте мені, вам дуже пощастило, що у вас немає серця.
– Ну, це з якого боку подивитися, – не погодився Залізний Лісоруб. – Особисто я не проти витримувати нещастя, щоб тільки в мене було серце.
– Добре, – сумирно погодився Оз. – Буде у вас серце. Приходьте завтра зранку. Я так довго вдаю із себе чарівника, що готовий побавитися в нього ще трошки.
– А я? – почувся голос Дороті. – Як мені потрапити додому в Канзас?
– Тут мені треба добряче пометикувати, – відповів старенький. – Дай мені, дівчинко, два-три дні на роздуми, і я спробую вигадати, як переправити тебе через пустелю. А поки що ви мої гості, й мій палац до ваших послуг. Усі ваші бажання миттю виконуватимуться. Натомість маю лише одне прохання: тримайте в таємниці, що я не чарівник, а пройдисвіт.
Друзі обіцяли зберегти цей секрет, після чого розійшлися по своїх кімнатах у гарному гуморі. Навіть Дороті сподівалася, що великий і могутній Пройдисвіт, як вона тепер про себе називала Оза, вигадає спосіб повернути її додому, а якщо це станеться, вона була готова пробачити йому все на світі.
16. Магічна майстерність великого пройдисвіта
Зранку Страшило сказав друзям: – Привітайте мене. Я йду до Оза отримати мізки. Нарешті я стану як усі люди!
– Ти мені подобався і таким, – зізналася Дороті.
– Ти добра дівчинка. Та що ти скажеш, коли почуєш чудові ідеї, народжені моїм новим мозком?
Страшило весело попрощався із друзями і, пританцьовуючи від нетерплячки, подався до тронної зали. Він постукав у двері, й Оз гукнув:
– Заходьте!
Коли Страшило зайшов, то побачив, що старигань сидить біля вікна, замислившись.
– Я прийшов по мозок, – невпевнено нагадав Страшило.
– А, сідайте, будь ласка, – запросив Оз. – Перепрошую, але мені доведеться зняти з вас голову, щоб добряче напхати її мозком.
– Давайте, давайте, – сказав Страшило. – Я не маю нічого проти, заради мозку я готовий трошки пожити і зовсім без голови.
Оз зняв зі Страшила голову й висипав із неї солому. Потім він попрямував до задньої кімнати, звідки повернувся з міркою висівок і величенькою торбою голок і шпильок. Він усе це добре перемішав, тоді набив новою сумішшю голову Страшила та додав ще соломи, щоб мозок був там, де йому належить бути. Потім приладнав голову на місце.
– Ви будете не просто розумною людиною, але навіть людиною з гострим розумом, – пообіцяв він Страшилу, – бо голова у вас напхана гострими предметами.
Страшило від душі подякував Озу за здійснення його найбільшої мрії і в чудовому настрої, гордий собою і своїми новими мізками, повернувся до друзів.
Дороті з цікавістю почала придивлятися до нього. Голова Страшила помітно побільшала від надміру мозку.
– Як ти почуваєшся? – запитала дівчинка.
– У мене зараз напад мудрості, – відповів він. – Коли я трошки звикну до нового мозку, ви не знатимете людини, мудрішої за мене в Країні Оз.
– А що це таке стирчить у тебе з голови? Невже шпильки та голки? – поцікавився Залізний Лісоруб.
– Це доказ його гострого розуму, – пояснив Лев.
– Тепер я піду до Оза по серце, – з надією повідомив Лісоруб.
Він підійшов до дверей тронної зали і постукав.
– Заходьте, – гукнув Оз, і Залізний Лісоруб зайшов зі словами:
– Я прийшов по своє серце.
– Чудово, – промовив чоловічок. – Та мені доведеться зробити у ваших грудях отвір, щоби вставити серце. Сподіваюся, ця операція вам не зашкодить.
– Не страшно, – запевнив Лісоруб, – я нічого не відчую.
Тоді Оз узяв інструменти і пробив у лівій частині грудей Лісоруба невеликий квадратний отвір. Потім він дістав із ящика красиве серце із червоного шовку, напхане тирсою.
– Правда, чудове? – запитав він.
– О, звісно! – щиро погодився Лісоруб. – Та чи добре це серце?
– Добрішого не буває, – сказав Оз, вставив серце в груди Лісоруба і залатав дірку. – Тепер у вас є серце, – мовив він, – яким могла би пишатися кожна людина. Вибачте, що прикрасив ваші груди латкою, але іншого способу вставити серце у мене не було.
– Латка – не біда! – вигукнув щасливий Лісоруб. – Ви дуже добра людина, і я ніколи не забуду того, що ви для мене зробили.
– Нема за що дякувати, – скромно відповів Оз.
Лісоруб повернувся до друзів, і вони від усієї душі привітали його.
Прийшла черга Лякливого Лева. Він підійшов до дверей тронної зали й постукав.
– Заходьте, – відгукнувся Оз.
– Я по хоробрість, – нагадав Лев, коли увійшов.
– Чудово, – сказав чоловічок. – Зараз ви її отримаєте.
Оз підійшов до буфета, піднявся навшпиньки, дістав із верхньої полиці зелену квадратну пляшку, її вміст налив у гарний різьблений золотаво-зелений таріль. Він поставив посудину перед Лякливим Левом, а той підозріло обнюхав рідину.
– Пийте! – наказав Оз.
– Що це? – недовірливо запитав Лев.
– Хоробрість. Точніше, стане хоробрістю, коли ви вип'єте ці ліки. Адже хоробрість – це наша внутрішня властивість. Раджу вам випити не зволікаючи.
Лев не примусив себе просити вдруге. Він одразу ж вихлебтав рідину з тареля.
– Ну, як почуваєтесь? – поцікавився Оз.
– Я сповнений хоробрості, – відповів Лев і весело помчав до друзів, щоб поділитися своєю радістю.
Коли Оз залишився сам, він хитро посміхнувся, радіючи, як вдало викрутився зі складної ситуації, коли дав Страшилу, Залізному Лісорубу й Лякливому Левові саме те, що вони хотіли від нього отримати.
«Ну, як після цього не бути дурисвітом? – міркував він. – Мене ж силоміць примусили робити те, що, як відомо, зробити неможливо! Годі й казати, мені було легко виконати бажання Страшила, Лісоруба й Лева, бо вони собі вигадали, ніби я всемогутній. Та щоб відправити Дороті до Канзасу, однієї уяви замало. А як це зробити, я не знаю!»
17. Повітряна куля
Три дні Дороті не отримувала від Оза жодних звісток. Це були дуже сумні дні для дівчинки, хоча її друзі раділи від душі. Страшило казав, що в його голові вирують дивовижні думки, але поділитися ними він не може, бо впевнений, що ніхто, крім нього, їх не здатен зрозуміти. Залізний Лісоруб розповідав, що, коли він блукає палацом, його серце гулко б'ється в грудях, і він уже встиг відчути, що воно значно більше здатне любити, ніж зроблене з плоті й крові. Лев заявив, що не боїться нікого на землі й із задоволенням прийняв би бій з армією людей або десятком розлючених калідасів.
Раділи всі, крім Дороті, яка ще сильніше, ніж до того, хотіла додому, в Канзас.
Четвертого дня, на її превелику радість, Оз погодився її прийняти, і, коли вона переступила поріг тронної зали, сказав:
– Сідай, будь ласка, дитинко. Здається, я вигадав, як тобі звідси вибратися.
– І повернутися додому в Канзас? – з надією запитала вона.
– Ну, про Канзас я нічого не можу обіцяти, – пробуркотів Оз, – бо не знаю, в який він бік. Та головне – перетнути Непрохідну Пустелю, а там уже й до Канзаса недалеко.
– І як мені подолати пустелю?
– Зараз я все розповім, – мовив чоловічок. – Річ у тім, що сюди мене занесло на повітряній кулі. Твій будиночок закинуло смерчем. Тому й вибратися звідси, певно, можна тільки повітряним шляхом. Мені не під силу зробити смерч, але я добре помізкував і думаю, що повітряну кулю зробити я можу.
– Як? – запитала Дороті.
– Повітряна куля, – пояснив Оз, – робиться з шовку і наповнюється легким воднем. У мене в палаці шовку достатньо, тому зшити кулю нескладно. Але тут нізвідки взяти водень, а от без нього куля не злетить.
– Ну, якщо куля не злетить, – зауважила Дороті, – то нащо вона взагалі потрібна?
– Правильно кажеш, – погодився Оз. – Та є ще один спосіб примусити її літати – наповнити гарячим повітрям. Звісно, водень значно надійніший. Бо якщо гаряче повітря вистигне, куля впаде в пустелі, й тоді нам кінець.
– Нам? – вигукнула дівчинка. – Ви полетите разом зі мною?
– Звісно, – сказав Оз. – Мені набридло дурити людям голови. Якщо я вийду з палацу, мої піддані швидко розкусять, що я зовсім не чарівник і не мудрець. А тоді вони страшенно розлютяться на мене за те, що я так довго дурив їх. Тому мені доводиться жити відлюдьком, а це дуже втомлює. Краще вже повернутися з тобою в Канзас і знову піти на роботу до цирку.
– Я із задоволенням полечу разом із вами, – зраділа Дороті.
– Дякую тобі, – відгукнувся Оз. – Якщо ти готова допомогти мені зробити кулю, ми можемо братися до роботи хоч зараз.
Дороті взяла нитку й голку та заходилася зшивати клапті шовку, які нарізав Оз. Спочатку Чарівник приготував клапоть світло-зеленого шовку, потім – темно-зеленого, і нарешті – смарагдового. Йому хотілося, щоб куля складалася з усіх відтінків зеленого кольору. На шиття пішло цілих три дні, але зрештою роботу завершили, і вийшов велетенський мішок – метрів шість завдовжки.
Оз змастив виворіт тонким шаром клею, щоб шовк не пропускав повітря, а потім оголосив, що куля готова.
– Ще треба зробити кошик, де ми будемо сидіти, – додав він і послав солдата із зеленими бакенбардами по великий кошик для білизни, який прив'язав мотузками до нижньої частини кулі.
Коли всі приготування закінчилися, Оз оголосив жителям Смарагдового Міста, що збирається на гостину до старшого брата, який живе за хмарами. Новина швидко облетіла все місто, і зібрався чималий натовп людей, які хотіли побачити дивовижну подію.
За наказом Чарівника повітряну кулю поставили на площі перед палацом. Залізний Лісоруб нарубав багато дров і розклав велетенське багаття. Нагріте повітря надходило просто в кулю, тож вона стала роздуватися й нарешті розбухла до межі. Куля просто рвалася до небес, усе було готове до відбуття.
Оз заліз до кошика і гучно оголосив усім, хто зібрався на площі:
– Я їду в гості. Доки мене не буде, вами правитиме Страшило. Слухайтеся його, як ви слухалися мене.
До того часу повітряна куля напнула канат, який утримував її біля землі. Гаряче повітря значно легше холодного, і воно тягнуло кулю вгору.
– Мерщій, Дороті! – гукнув їй Оз. – Поспіши, бо куля зараз злетить.
– Я ніде не можу знайти Тото! – у відчаї крикнула дівчинка, бо дуже не хотіла летіти без свого маленького песика. Як на лихо, Тото помчав за кішкою і загубився десь у натовпі. Нарешті Дороті знайшла його, підхопила на руки й побігла до кулі.
До кулі лишалося всього кілька кроків, і Оз уже простягнув руки, щоб допомогти дівчинці залізти в кошик, але цієї миті канат із тріскотом луснув і куля почала повільно підніматися – вгору, без неї.
– Верніться! – кликала Дороті. – Я також хочу летіти!
– Не можу! – кричав із кулі Оз. – Прощавай, Дороті! Прощавайте всі!
– Прощавайте! – кричали ті, хто зібрався, та спостерігали, як куля піднімається все вище і вище.
Більше вони не бачили Оза, Чарівника Смарагдового Міста, який, певно, вдало долетів до Омахи. Мешканці міста згадували його з любов'ю і говорили:
– Оз був нашим другом. Він побудував для нас прекрасне Смарагдове Місто, а коли вирішив полишити нас, то залишив правителем Мудрого Страшила.
18. Мандрівка на Південь
Дороті гірко оплакувала свої розбиті надії на повернення додому, в Канзас, але потім, коли все ще раз обдумала, то вирішила, що, може, це й добре, що вона не подалася в небезпечну мандрівку на повітряній кулі. Та їй було шкода прощатися з Озом, так само, як і її друзям. Залізний Лісоруб зайшов до неї і сказав: – Я був би невдячний, якби байдуже поставився до розлуки з людиною, яка подарувала мені таке прекрасне серце. Мені хочеться поплакати, але хтось мусить витирати мені сльози, щоб я не заіржавів. Ти мені допоможеш?
– Із задоволенням, – відповіла Дороті й взяла рушник.
Залізний Лісоруб пустив сльози струмком, а Дороті турботливо їх витирала. Коли він наплакався, то подякував помічниці й ретельно змастився рідиною зі срібного слоїка – про всяк випадок.
Тепер Смарагдовим Місто правив Страшило, і, хоча він не був ані чарівником, ані мудрецем, містяни дуже ним пишалися.
«Нема іншого такого міста на землі, – казали вони, – де править напхана соломою і висівками людина».
Зрозуміло, що вони мали цілковиту рацію.
Наступного ранку після відльоту Оза друзі зустрілися в тронній залі, аби обговорити свої справи. Страшило сидів на мармуровому троні, а решта із пошаною стояли поряд.
– Не так нам вже й не пощастило, – промовив новий правитель. – Палац і Смарагдове Місто належать нам, і ми можемо робити все, що нам заманеться. Як згадаю, що зовсім недавно стирчав у полі на тичині й відлякував ворон від кукурудзи, а тепер правлю прекрасним містом, то радію своїй долі.
– Я теж задоволений тим, що випало мені в житті, – сказав Залізний Лісоруб. – Я отримав те, чого хотів, – нове серце.
– І мені гріх жалітися. Тепер я за хоробрістю хоч кому серед звірів дам фору – скромно зауважив Лев.
– Якби ще й Дороті погодилась лишитися в Смарагдовому Місті, – сказав Страшило, – ми б жили дуже щасливо.
– Але я не хочу тут лишатися, – заходилась відмовлятися Дороті. – Я хочу додому, в Канзас, до дядька Генрі й тітоньки Ем.