– Що ж робити?
Страшило задумався, і думав він так наполегливо, що з голови полізли шпильки та голки. Нарешті він сказав:
– Чому б нам не покликати летючих мавп і не попрохати їх перенести Дороті через пустелю?
– Мені це не спадало на гадку! – вигукнула дівчинка. – Зараз збігаю по золоту шапку.
Незабаром вона повернулася до тронної зали із шапкою, промовила чарівні слова, і миттю у відчинені вікна одна за одною шмигнули летючі мавпи й оточили її.
Ватажок поклонився їй.
– Ти викликаєш нас вдруге. Чого ти хочеш?
– Я хочу, щоб ви перенесли мене в Канзас, – попрохала Дороті.
Проте Ватажок летючих мавп похитав головою:
– Це неможливо. Ми живемо в одній країні й не можемо полишати її межі. У Канзасі не було жоднісінької летючої мавпи, і, я думаю, ніколи й не буде, бо нам там не місце. Ми раді виконати все, що ти захочеш, але не маємо права перелітати через пустелю. До побачення!
Ватажок знову вклонився, розпростав крила й вилетів у вікно, а за ним уся його зграя.
Дороті готова була розплакатися від прикрості.
– Я даремно витратила друге бажання, – поскаржилася вона. – Мавпи не змогли мені допомогти!
– Дуже шкода, – поспівчував щиросердий Залізний Лісоруб.
Страшило знову замислився, і його голова так надулася, що Дороті злякалася, чи не лусне вона.
– Треба покликати солдата із зеленими бакенбардами, – нарешті вирішила вона, – і попрохати в нього поради.
Послали по солдата. Незабаром він боязко ступив до зали й зупинився, переминаючись із ноги на ногу. До цього він ніколи тут не бував.
– Ця маленька дівчинка, – сказав солдату Страшило, – хоче перетнути Безкрайню Пустелю. Як це зробити?
– Не знаю, – відповів солдат. – Ніхто з мешканців цієї країни ніколи не перетинав пустелю, крім великого Оза.
– Невже ніхто не може мені допомогти? – засмутилася Дороті.
– Хіба що Глінда, – була відповідь.
– Хто така Глінда? – запитав Страшило.
– Чарівниця Півдня. Це наймогутніша з усіх чарівниць, і править вона Краєм Ковтачів. Крім того, її замок стоїть неподалік від краю пустелі. Можливо, вона знає спосіб перетнути її.
– Отже, Глінда – добра чарівниця? – перепитала дівчинка.
– Ковтачі стверджують, що добра, – сказав солдат. – І ще я чув, що це дуже вродлива жінка, вона знає секрет вічної молодості.
– Як потрапити до її замку? – поцікавилася Дороті.
– Дорога до нього йде просто на південь, – відповів солдат, – але, кажуть, на мандрівників там чигає чимало небезпек. У лісах водяться хижі звірі, і ще путь пролягає через місця, де живуть дуже дивні істоти, які не люблять пропускати через свої землі чужоземців. Саме тому ковтачі ніколи не з'являються в Смарагдовому Місті.
Коли солдат пішов, Страшило сказав:
– Судячи з усього, Дороті доведеться помандрувати на південь до Глінди й попрохати про допомогу, хоча дорога туди, як сказав солдат, сповнена небезпек. Адже якщо Дороті лишиться в Смарагдовому Місті, вона ніколи не повернеться до Канзаса.
– Ти, очевидно, довго думав, щоби сказати таку розумну штуку, – висловив припущення Лісоруб.
– Звісно, – підтвердив Страшило.
– Я піду разом із Дороті, – заявив Лев. – Мені вже трохи набридло жити в місті й хочеться назад у ліс, на природу. Я ж звір. Крім того, треба, щоб її хтось оберігав у дорозі.
– Правильно, – погодився Залізний Лісоруб. – Моя сокира може дуже знадобитися. Я теж піду з вами на південь.
– Коли виходимо? – запитав Страшило.
– А ти також ідеш із нами? – здивувалися всі.
– Хіба я можу інакше? Якби не Дороті, в мене не було би мозку. Вона зняла мене з тичини на кукурудзяному полі й узяла з собою в Смарагдове Місто. Я їй дуже зобов'язаний і тому всюди буду її супроводжувати, доки вона не дістанеться до себе додому, в Канзас.
– Дякую! – розчулено вигукнула Дороті. – Ви такі хороші! Але я би хотіла вирушити в дорогу якомога швидше.
– Ми підемо завтра, – вирішив Страшило. – Поквапмося з приготуваннями. Мандрівка буде довгою.
19. Войовничі дерева
Наступного ранку Дороті розцілувалася із Зеленою Служницею і обмінялася рукостисканнями з солдатом із зеленими бакенбардами, який провів їх до міської брами. Коли вартовий міської брами побачив друзів і дізнався, що вони знову затіяли мандрівку, він дуже здивувався, бо ніяк не міг добрати пуття, навіщо самим шукати неприємностей. Проте відімкнув ключем замочки на окулярах, склав їх до зеленої скриньки, а натомість висловив мандрівникам чимало напутніх порад і добрих побажань.
– Тепер ви наш володар, – нагадав він Страшилу, – тому повертайтеся чимшвидше.
– Повернуся, щойно буде така можливість, – пообіцяв Страшило. – Та спочатку я повинен допомогти Дороті повернутися до себе додому в Канзас.
На прощання Дороті сказала щиросердому вартовому:
– Мене чудово приймали у вашому прекрасному місті, і всі були дуже добрі до мене. Я просто не можу висловити, наскільки я вам усім вдячна.
– І не намагайся, моя дорогенька, – сказав вартовий. – Ми були би раді, якби ти залишилася з нами назавжди, але якщо вже тобі так кортить до Канзасу, то бажаю тобі якомога швидше туди потрапити. – На цих словах він відчинив зовнішні ворота, і друзі опинилися за міськими стінами.
Мандрівники вирушили на південь, і сонце світило їм в обличчя. Вони були в чудовому гуморі й багато сміялися. Дороті мріяла, як повернеться додому, а Страшило й Лісоруб були готові на все, аби її мрія збулася. Лев насолоджувався чистим повітрям і весело махав хвостом. Тото, радісно гавкаючи, метався довкола й ганявся за метеликами та бабками.
– Міське життя не для мене, – міркував Лев дорогою. – З того часу, як я полишив ліс, я дуже схуд, а ще мені кортить показати іншим звірям, який я став хоробрий.
Друзі озирнулися, щоб кинути прощальний погляд на Смарагдове Місто. Звідси вони бачили тільки верхівки будинків за зеленими стінами, а також купол і шпиль палацу Оза.
– Зрештою, Оз – не такий уже й поганий чарівник, – зауважив Залізний Лісоруб, задоволено відчуваючи, як б'ється в нього в грудях нове серце.
– Він спромігся дати мені мізки, та ще й нічогенькі, – підтвердив Страшило.
– Якби Оз прийняв порцію хоробрості, яку дав мені, він став би неймовірно хоробрий, – додав Лев.
Дороті промовчала. Оз не дотримав обіцянки, яку їй дав, але він намагався що є сили, тому вона на нього не ображалася. Він і справді, певно, був непоганою людиною, хоч і виявився нікудишнім чарівником.
Першого дня мандрівники йшли зеленими луками, всіяними яскравими квітами. Ці поля оточували Смарагдове Місто зусібіч. Друзі заночували на траві під відкритим небом, де сяяли яскраві зірки, й дуже добре відпочили.
Зранку вони знову вирушили в дорогу і прийшли до густого лісу. Обійти його було неможливо – він тягнувся ліворуч і праворуч, наскільки сягало око. Та друзі ще тому не хотіли звертати, щоб не відхилитися від обраного напрямку. Тому вони почали шукати, де зручніше буде зайти до лісу.
Страшило йшов попереду, тому перший побачив велике дерево з таким розлогим гіллям, що під ним добре було би пройти. Та коли він підійшов до дерева, гілки опустилися, обплели його, й не встиг він спам'ятатися, як невідома сила відірвала його від землі й відкинула назад, до друзів.
Страшило не забився, але дуже здивувався.
– Он там ще видніється просвіт між деревами! – сказав Лев.
– Давайте я знову ризикну, – запропонував Страшило. – Мені ж не боляче падати. – Із цими словами він підійшов туди, де показував Лев, але знову гілля обплелося навколо нього й відкинуло назад.
– Нічого собі ліс! – вигукнула Дороті. – Що ж нам робити?
– Дерева, схоже, вирішили оголосити нам війну, – здогадався Лев. – Вони хочуть, щоб ми відступили.
– Доведеться мені трішки попрацювати, – сказав Залізний Лісоруб, і з сокирою на плечі рішуче подався до дерева, яке так непоштиво обійшлося зі Страшилом.
Коли до нього потягнулася велика гілка, Лісоруб ударив по ній сокирою з такою силою, що розрубав
її навпіл. Дерево захитало гілками, наче від болю, але не завадило Лісорубу зайти до лісу.
– За мною! – крикнув він друзям. – І хутчіше! Мандрівники хутко кинулись до дерева і пройшли під його гілками без перешкод. Тільки Тото схопила невеличка гілка й почала його трясти так, що він завив. Але тут на допомогу песику примчав Лісоруб, відрубав гілку й визволив Тото.
Інші дерева в лісі поводилися чемно й нікому не заважали йти. Друзі вирішили, що це лише ближче до узлісся дерева поводяться так незвичайно, наче поліцейські, які не пускають людей куди не можна.
Мандрівники без пригод проминули весь ліс. Раптом, на превеликий подив, вони наштовхнулися на височезну стіну, зроблену, судячи з усього, з білої китайської порцеляни. Стіна була вища за найвищого подорожнього, і така гладенька, як справжнє порцелянове блюдце.
– Що ж тепер робити? – запитала Дороті.
– Я змайструю драбину, – сказав Залізний Лісоруб. – Нам треба перелізти через стіну.
20. У Порцеляновому Краї
Поки Лісоруб майстрував драбину, Дороті прилягла й заснула, бо встигла втомитися від довгої мандрівки. Лев також згорнувся калачиком і задрімав, а Тото примостився поруч із ними.
Страшило дивився, як працює Залізний Лісоруб, і задумливо промовив:
– Ніяк не можу зрозуміти, чому тут стоїть ця стіна, по-перше, і з чого вона зроблена, по-друге.
– Дай відпочити своєму мозку і не хвилюйся надарма, – у відповідь промовив Лісоруб. – Я зроблю драбину, ми переліземо на той бік, і тобі все стане ясно.
Незабаром драбина була готова. Виглядала вона не надто оковирно, та Лісоруб не сумнівався, що вона витримає будь-кого з них. Страшило розбудив Дороті, Лева й Тото та оголосив, що драбину можна випробувати. Коли Страшило заліз досить високо, аби бачити, що по той бік стіни, він вигукнув:
– Нічого собі!
– Лізь далі! – крикнула позаду Дороті. Страшило поліз далі, а коли заліз на стіну, сів на ній. У цей час над стіною опинилася голова Дороті, й дівчинка так само, як і Страшило, вигукнула:
– Нічого собі!
З'явився Тото, подивився і став гавкати, але Дороті наказала йому замовкнути.
Потім полізли Лев і Залізний Лісоруб, і кожен із них, коли дотягувався до краю стіни, промовляв ті самі слова: «Нічого собі!»
Нарешті всі примостилися поруч на стіні й заходилися розглядати дивовижну картину, яка постала перед ними. Виявилося, що вони дивляться на пласку білу рівнину, яка нагадувала дно велетенської порцелянової тарілки. Тут і там стояли будиночки із порцеляни, розфарбовані в яскраві кольори. Будиночки були маленькі – найбільший по пояс для Дороті. Біля них тулилися порцелянові комори, а навколо них – порцелянові загорожі. Стада порцелянових корів та овець мирно паслися на порцелянових луках. Коні, кури та свині також були порцелянові.
Та найдивнішими істотами в цьому дивному краї виявилися все ж таки люди. Друзі розглядали пастушок і доярок; принцес у розкішному вбранні; пастушків у смугастих штанях до колін – смуги були рожеві, жовті й голубі – і в черевиках із золотими пряжками; королів у атласних камзолах і горностаєвих мантіях, із золотими коронами, всіяними коштовним камінням; смішних рум'янощоких блазнів у високих гостроверхих ковпаках. І люди, і їхній одяг були, зрозуміло, з порцеляни. Жителі Порцелянового Краю були мініатюрними – по коліно Дороті.
Спочатку на подорожніх ніхто не звернув уваги. Тільки маленький фіолетовий собака з великою головою підбіг до стіни, погавкав тоненьким голоском і втік.
– Як же нам злізти звідси? – розгубилася Дороті.
Драбина, виготовлена Залізним Лісорубом, виявилася настільки важкою, що затягнути її за собою не вдалося. Тоді Страшило зістрибнув униз, а всі решта пострибали на нього, щоб не вдаритися об тверду білу поверхню. Звісно, вони намагалися не влучити йому на голову, бо пам'ятали про голки та шпильки. Коли всі благополучно приземлилися, то підняли Страшила, чий тулуб дуже приплюснувся, підбили його, як подушку, повернувши до нормального стану.
– Треба пройти через ці загадкові землі, – сказала Дороті, – не будемо відхилятися від нашого напрямку.
Вони рушили Порцеляновим Краєм, і перша, хто потрапив їм на очі, – це порцелянова доярка, яка доїла порцелянову корову. Коли вони наблизилися, корова ні з того ні з сього брикнула ногою й перекинула ослінчик, відро та доярку, й вони з гуркотом повалилися на порцелянову підлогу.
Дороті з жахом помітила, що в корови відламалася нога, відро перетворилися на черепки, а в бідолашної доярки на лівому лікті пішла тріщина.
– Дивіться, що ви наробили! – сердито крикнула їм дівчина. – Моя корова зламала собі ногу, і тепер треба вести бідненьку до майстерні, щоб там її полагодили. Навіщо ви тут гуляєте і корів лякаєте?
– Перепрошуємо, – засоромлено сказала Дороті. – Не ображайтеся на нас, будь ласка.
Та порцелянова дівчина була така невдоволена, що навіть не мала наміру відповідати. Вона, набурмосившись, підібрала ногу й повела геть корову, що незграбно накульгувала на своїх трьох цілих ногах. Дівчина йшла та раз у раз озиралася, кидаючи через плече обурені погляди, і притискала до боку пошкоджений лікоть.
Цей випадок дуже засмутив Дороті. Лісоруб теж занепокоївся:
– Нам треба бути тут дуже уважними, – сказав він, – бо ми розіб'ємо весь цей симпатичний порцеляновий народець.
Трошки згодом їм трапилася вишукано вбрана принцеса, яка, побачивши подорожніх, зупинилася, немов укопана. Потім вона спробувала врятуватися втечею. Дороті хотіла роздивитися її якомога краще, тому побігла слідом, але порцелянове створіннячко закричало щодуху:
– Не треба! Не треба!
В її голосі був такий переляк, що Дороті зупинилася і запитала:
– Чому ви мене так злякалися?
Принцеса пробігла ще трошки, тоді спинилася на безпечній відстані й перевела дух.
– Бо коли я біжу, то можу послизнутися, впасти й розбитися.
– А хіба вас не можна полагодити?
– Можна, звісно, але після ремонту я вже не буду такою вродливою.
– Мабуть, ви маєте рацію, – погодилася Дороті.
– Он іде містер Джокер, один із наших блазнів, – сказала принцеса. – О, його хлібом не годуй, дай постояти на голові. Він падав і розбивався так часто, що, певно, вже складається з тисячі шматочків, з'єднаних клеєм. Вродливим його ніяк не назвеш. От, подивіться самі.
Справді, до них наближався веселий маленький блазень у яскравому червоно-жовто-зеленому вбранні. Дороті помітила, що він увесь вкритий тріщинами. Це означало, що його багато разів ремонтували.
Блазень надув щоки, запхав руки до кишень, хитнув головою в бік Дороті і промовив жартівливим голосом:
– Люба панянко!
Чому цього ранку
Ви дивитесь так,
Мов їсть вас черв'як?
– Припиніть це! – суворо наказала принцеса. – Хіба ви не бачите, що це чужинці? До них треба ставитися з повагою.
– Підкреслю повагу – почну я розвагу! – закричав блазень і став на голову.
– Не ображайтеся на містера Джокера, – звернулася до подорожніх принцеса, – після цих розбивань у нього не все гаразд із головою. Буває, він поводиться мов божевільний.
– Я на нього зовсім не ображаюся, – відповіла Дороті. – Але ви така вродлива і так мені подобаєтеся, що я б із задоволенням узяла вас із собою в Канзас і поставила на камінну поличку в будинку дядька Генрі та тітоньки Ем. Ви не проти? Я можу покласти вас до кошика.