Більше жодних пригод на долю мандрівників цього дня не випадало. Тільки одного разу Залізний Лісоруб наступив на жука – той собі на лихо перелізав через дорогу із жовтої цегли – звісно, сталева нога розчавила нещасну комашку. Це так засмутило Залізного Лісоруба, який ніколи не ображав живі створіння, що він заплакав. Сльози побігли по обличчю, й суглоби в щелепах миттю заіржавіли. Коли Дороті звернулася до Лісоруба з якимось запитанням, той навіть не зміг відкрити рота. Це страшенно його налякало, і він відчайдушно почав руками показувати якісь знаки, але Дороті ніяк не могла здогадатися, що сталося. Лев теж завмер заскочений зненацька. Він витягнув із кошика Дороті мастило й капнув його на суглоби-шарніри. За якийсь час Залізний Лісоруб знову повернув собі мову.
– Це буде гарним уроком для мене! – сказав він. – Треба завжди дивитися під ноги. Якщо я буду необережним і розчавлю ще якогось жучка чи павучка, то знову заплачу, і тоді заіржавіють мої щелепи, і я не зможу розмовляти.
Після цього випадку він увесь час дивився під ноги. Коли помічав мурашку, що переповзала дорогу, обережно переступав через неї. Залізний Лісоруб знав, що в нього немає серця, і тому намагався бути особливо уважним до оточуючих.
– Люди мають серця, – пояснив він, – і завжди можуть прислухатися до того, що диктує їм голос серця, тому й діють належним чином. Але в мене немає серця, і тому доводиться завжди бути напоготові. Коли великий мудрець Оз дасть мені серце, тоді вже можна буде трохи розслабитися.
7. Долаючи перешкоди
Більше будинки їм не траплялися, і мандрівники зупинилися на ночівлю під великим розлогим деревом. Під його широкою кроною друзі почувалися, немов під дахом. Залізний Лісоруб заготував своєю сокирою багато дров, Дороті розпалила велике багаття, біля якого швидко зігрілася і забула про тугу, яка підібралася до серця. Вони з Тото доїли хліб, і тепер уявлення не мали, чим будуть снідати.
– Якщо хочеш, – запропонував Лев, – я зганяю до лісу та вполюю для тебе оленя. Коли вже ви, люди, маєте такий дивний смак і вам не до вподоби сире м'ясо, можеш підсмажити його на багатті. Це буде нічогенький сніданок.
– Не треба! Прошу тебе, не треба! – почав благати Залізний Лісоруб. – Якщо ти вб'єш оленя, я так розплачуся, що мої щелепи вкриє товстий шар іржі.
Але Лев таки втік до лісу й роздобув там щось собі на вечерю, а що саме, ніхто не знав, та й сам мисливець про це мовчав. Страшило знайшов дерево, на якому було повно горіхів, і з гіркою наповнив ними кошик Дороті. Дівчинку дуже потішила його турбота, але вона не могла стримати сміх, коли бачила, як незграбно він їх збирав. Горіхи були маленькі, а напхані соломою пальці в рукавицях здавалися такими неспритними, що Страшило розсипав по землі горіхів більше, аніж поклав до кошика.
Але Страшило не мав нічого проти цього заняття. Збір горіхів дозволяв йому триматися подалі від вогню. Страшило дуже боявся, що на нього впаде випадкова іскра й він згорить дотла. Тому він увесь час тримався подалі від багаття і підійшов до нього лише для того, щоб укрити натомлену Дороті сухим листям.
Під ковдрою з листя вона спокійно проспала до ранку. А коли прокинулася, вмилася в струмочку, а потім мандрівники знову вирушили в путь до Смарагдового Міста.
Цей день виявився наповнений пригодами. Не минуло й години, як мандрівники наштовхнулися на глибокий яр, що перетинав дорогу й ішов далеко в ліс. Яр був не тільки дуже широкий, але й глибокий. Коли вони підійшли до його краю та зазирнули вниз, то побачили на дні багато гострого каміння. Стіни яру були настільки крутими, що годі й думати про те, щоб спуститися на дно, а потім дряпатися угору на другий бік. Дехто з мандрівників подумав, що подорож уже закінчилася.
– Що ж нам робити? – у відчаї вигукнула Дороті.
– Навіть гадки не маю, – сумно відповів Залізний Лісоруб, а Лев розгублено потрусив кудлатою гривою – він теж не знав, що придумати. Але Страшило промовив:
– Через яр на крилах нам не перелетіти, це ясно. Спуститися, перейти дном і піднятися ми також не можемо. Виходить, нам доведеться зостатися тут, якщо тільки ми не зуміємо перестрибнути на той бік.
– Взагалі-то, я можу спробувати, – промовив Лякливий Лев після того, як оцінив поглядом відстань.
– Тоді все гаразд, – зрадів Страшило, – тому що ти зможеш по черзі перенести кожного з нас.
– Я спробую, – пообіцяв Лев. – Хто перший?
– Я! – заявив Страшило. – Якщо виявиться, що ти не зможеш перестрибнути через яр, Дороті розіб'ється на смерть об каміння на дні, а Залізного Лісоруба сильно погне. А зі мною нічого не буде. Мені це все не загрожує.
– Зізнаюсь, я і сам боюся впасти, – промовив Лякливий Лев, – але що поробиш, треба спробувати. Залазь до мене на спину, будемо стрибати.
Страшило заліз на спину до Лякливого Лева, велетенський звір підійшов до самісінького краєчка й присів.
– А чом би тобі не розігнатися? – запитав Страшило.
– Бо в нас, Левів, так не заведено, – відповів Лякливий Лев. Потім він випростався, як велетенська пружина, пролетів у повітрі над яром і успішно приземлився на другому боці. Товариство бурхливо привітало вдалу спробу. Страшило зліз на землю, і Лев стрибнув назад.
Дороті вирішила, що наступною буде вона.
Дівчинка взяла на руки Тото, залізла на спину до Лева й однією рукою міцно вчепилася за його кудлату гриву. Не встигла Дороті відчути, що летить у повітрі, наче птах, аж тут вони вже опинилися на землі. Лев знову повернувся, забрав Залізного Лісоруба й стрибнув утретє.
Мандрівники не змогли відразу ж вирушити в путь – їм довелося трохи зачекати. Стрибки забрали в Лева надто багато сил, і він відпочивав – висолопив язика й важко дихав, наче великий собака, який бігав по подвір'ї за курми.
І на цьому боці ліс виявився дрімучим і похмурим. Коли Лев перепочив, друзі закрокували далі по дорозі з жовтої цегли. Йшли вони мовчки й задумливо, сподіваючись, що незабаром ця гущавина закінчиться і вони знову побачать яскраве сонце. Із хащі долинали якісь дивні звуки, й Лев прошепотів, що в цих краях водяться калідаси.
– Хто такі калідаси? – запитала Дороті.
– Це страшні звірі. У них тулуби ведмедів і тигрячі голови, – пояснив Лев. – А ікла вони мають такі довгі й страшні, що будь-який із них за мить роздере мене на клапті. Я страшенно боюся калідасів.
– Я тебе розумію, – сказала Дороті. – Це й справді моторошні чудовиська!
Лев хотів було щось відповісти, але тут мандрівники підійшли до нового яру. Він був настільки широким, що Лев одразу зрозумів: цього разу перестрибнути йому не вдасться.
Гурт почав радитися. Після довгих роздумів та суперечок Страшило запропонував:
– Біля самого краю цього урвиська росте високе дерево. Якщо Лісоруб зрубає його так, щоб воно впало через яр, вийде міст, і ми зможемо перейти по ньому на інший бік.
– Чудова думка! – вигукнув Лев. – Мені вже здається, що в тебе в голові не солома, а справжнісінькі мізки!
Лісоруб не зволікаючи взявся до роботи. Сокира була в нього дуже гостра, й скоро дерево вже було надрубане. Лев уперся в стовбур своїми могутніми передніми лапами й щосили штовхнув. Дерево повільно нахилилося й зрештою з тріском упало просто через яр.
Мандрівники саме збиралися почати перехід по цьому незвичайному мосту, але позаду почулося голосне гарчання. Вони озирнулися й побачили, як у їхній бік стрімголов мчать два дивні створіння, що скидалися і на ведмедів, і на тигрів одночасно.
– Це калідаси! – вигукнув Лякливий Лев і почав труситися, як осиковий листок.
– Хутко на інший бік! – скомандував Страшило. Спочатку по мосту рушила Дороті з Тото на руках, за нею прямували Залізний Лісоруб і Страшило. Лякливий Лев, хоча страшенно боявся, а все ж повернувся до калідасів і гарикнув так оглушливо, що Дороті скрикнула, Страшило гепнувся на спину, а калідаси спинилися і здивовано подивилися на Лева. Але чудовиська швидко оговталися. Вони зрозуміли, що мають перевагу в розмірах, а ще їх аж двоє, а супротивник лише один. Тому калідаси знову кинулися вперед. Лев тим часом перебрався по дереву-мосту й озирнувся подивитися, що будуть робити калідаси. Ті також саме прямували над урвищем. Лякливий Лев сумно сказав Дороті:
– Нам кінець! Вони нас розірвуть на шматки. Але ти ховайся за мене. Я буду боротися з ними, доки вистачить сил.
– Зачекайте! – вигукнув Страшило.
Він напружено думав, як порятуватися в цій ситуації, і нарешті йому сяйнув здогад. Страшило звелів Лісорубу обрубати верхівку дерева, що впиралася в цей бік яру. Лісоруб з усіх сил замахав сокирою, і коли калідаси були вже посередині мосту, той із гуркотом звалився і полетів у провалля. Хижаки розбилися об гостре каміння на дні.
– Ох! – промовив із полегшенням Лев і глибоко зітхнув. – Схоже, ми вибралися з цієї пригоди живими. Що ж, я дуже задоволений, бо яка в тому радість – бути мертвим? Ці чудовиська так мене налякали, що в мене й досі колотиться серце.
– Як мені хотілося б, аби й у мене колотилося серце! – сумно вигукнув Залізний Лісоруб.
Після цього випадку мандрівникам ще більше закортіло хутчіше вибратися з лісу. Вони йшли так швидко, що Дороті незабаром утомилася й залізла Левові на спину. На превелику радість, поступово ліс став не таким густим, і зрештою товариство вийшло на берег великої ріки зі стрімкою течією. На іншому березі вже виднілися чарівні місця – зелені луки, всіяні яскравими квітами, а вздовж дороги з жовтої цегли росли дерева, що аж згиналися під вагою стиглих фруктів. Мандрівникам не терпілося чимшвидше опинитися на тому березі.
– Але як нам перебратися через річку? – запитала Дороті.
– Хіба ж це проблема? – відгукнувся Страшило. – Залізний Лісоруб побудує пліт, ми всі сядемо на нього й переправимося на інший берег.
Залізний Лісоруб узявся за сокиру й почав рубати невеликі дерева, що якраз годилися на пліт. Тим часом Страшило відшукав неподалік сливове дерево з достиглими плодами. Дороті дуже зраділа цій знахідці: вона цілісінький день їла самі тільки горіхи і тепер із задоволенням поласувала фруктами.
Щоб зробити пліт, потрібен час, навіть якщо до справи береться такий невтомний трудівник, як Залізний Лісоруб. Уже спали на землю сутінки, а пліт і досі не був готовий. Мандрівники придивилися собі затишну місцину під деревами, де й заночували. Дороті наснилося Смарагдове Місто. А ще вона бачила уві сні, як могутній Оз погодився виконати її прохання й пообіцяв відправити додому, до Канзасу.
8. Підступне макове поле
Настав ранок. Мандрівники прокинулися, сповнені сил і нових надій. Дороті чудово поснідала персиками і сливами, знайденими на деревах понад річкою. Густий ліс лишився позаду, а попереду простиралася чудова сонячна країна, що вабила їх уперед, до Смарагдового Міста.
Щоправда, аби потрапити до цієї прекрасної країни, спочатку вони мусили перепливти річку, але робота над плотом була майже завершена. Залізний Лісоруб скріпив колоди між собою, і тепер можна було вирушати в плавання. Посередині плота примостилася Дороті з Тото на колінах. Коли на пліт ступив Лякливий Лев, саморобне судно похилилося, бо ж Лев був чималим звіром, але Страшило і Залізний Лісоруб швидко пересунулися на інший бік плоту й урівноважили його. Кожен із них мав у руках по тичині, щоб відштовхуватися від дна річки й спрямовувати пліт.
Спочатку все йшло чудово, та коли пліт опинився на середині ріки, сильна течія підхопила його й почала зносити від дороги із жовтої цегли. До того ж ріка була глибокою, і тичини вже не досягали дна.
– Кепські справи! – промовив Залізний Лісоруб. – Якщо так триватиме й далі, річка принесе нас до володінь Злої Чаклунки Заходу. Вона зачарує нас і перетворить на своїх рабів.
– Тоді я ніколи не матиму мізків, – засмутився Страшило.
– А я хоробрості, – докинув Лякливий Лев.
– А я серця, – зітхнув Залізний Лісоруб.
– А я ніколи-ніколи не повернуся до Канзасу, – промовила Дороті.
– Нам обов'язково треба потрапити у Смарагдове Місто! – вигукнув Страшило і з такою силою увіткнув тичину в мульке дно, що та застрягла. Бідолаха не встиг її витягнути, як пліт уже відплив, а Страшило так і залишився висіти на тичині посеред ріки.
– Прощавайте, друзі! – вигукнув він навздогін плоту. Всі, хто лишився на саморобному судні, дуже засмутилися. Залізний Лісоруб аж сльозу готовий був пустити, але вчасно згадав, що може заіржавіти, тому витер очі фартушком Дороті.
Страшило потрапив у халепу. «Маю підозру, що мені зараз навіть гірше, ніж до зустрічі з Дороті, – він висів на тичині й сумно обмірковував ситуацію. – Тоді я стримів посеред кукурудзяного поля і міг принаймні вдавати, що працюю – лякаю ворон. Та яка від мене користь посеред річки? Боюся, тепер мені вже ніколи не отримати мозок».
Тим часом пліт усе плив і плив за течією, аж нарешті Лякливий Лев сказав:
– Треба щось робити. Давайте я стрибну у воду й попливу до берега, а ви візьміться за мій хвіст і міцно тримайте його.
На цих словах Лев пірнув у воду. Залізний Лісоруб схопив його за хвоста. Лев поплив до берега, тепер пліт був у нього на буксирі. Хоча звір був великий і сильний, але боротися з течією йому було нелегко. Однак поступово пліт проминув стрімку воду, тоді Дороті взяла тичину Лісоруба й заходилася підштовхувати пліт до берега. Нарешті вони причалили й вибралися на суходіл. Друзі добряче втомилися. До того ж течія віднесла їх далеко від дороги із жовтої цегли.
– Що нам тепер робити? – розгублено запитав Залізний Лісоруб, доки Лев розтягнувся на осонні, щоб трошки підсохнути й перепочити.
– Нам обов'язково треба повернутися на дорогу, – рішуче промовила Дороті.
– Найрозумніше буде йти берегом, тоді ми не заблукаємо, – промовив Лев.
Коли друзі як слід відпочили, Дороті взяла свій кошик і вони вирушили луками вздовж річки до того місця, де повинна бути дорога. Навколо буяли квіти й росли фруктові дерева. Яскраво світило сонце. Якби не халепа, в яку потрапив Страшило, всі були би дуже задоволені.
Товариство крокувало дуже швидко. Дороті тільки один раз зупинилася, щоб зірвати квітку, яка особливо їй сподобалася. І тут Залізний Лісоруб вигукнув:
– Погляньте!
Усі озирнулися туди, куди він показував, і побачили, що посеред річки на тичині досі висить Страшило. Вигляд у нього був украй нещасний і самотній.
– Як нам його врятувати? – задумалась Дороті.
Та Лев і Лісоруб у відповідь лише розгублено похитали головами. Друзі сіли біля самісінької води й сумно дивилися на свого друга. Повз них пролітав Лелека. Коли побачив подорожніх, підлетів до них і сів.
– Хто ви такі й куди прямуєте? – поцікавився Лелека.
– Я Дороті, – відповіла дівчинка, – а це мої друзі – Залізний Лісоруб і Лев. Ми йдемо до Смарагдового Міста.
– Таж до Смарагдового Міста зовсім в інший бік, – повідомив Лелека, збентежено поглядаючи на дивне товариство.
– Це я знаю, – відповіла Дороті, – але ми загубили нашого друга Страшила й тепер думаємо, як його врятувати.
– Де ж він? – запитав Лелека.
– На тичині посеред річки.
– Якби він був легкий, я зміг би полетіти за ним і принести сюди, – задумливо мовив Лелека.
– А Страшило й справді дуже легкий! – вигукнула Дороті. – Він напханий соломою. Якщо ви принесете його нам, ми будемо дуже вдячні.
– Добре, спробую, – погодився Лелека. – Але попереджаю: якщо він усе ж таки виявиться занадто важким для мене, то я змушений буду кинути його в річку.
Великий птах здійнявся у повітря й підлетів до Страшила, який мовчки висів на тичині. Потім Лелека вхопив бідолаху дзьобом за комір, піднявся з ним над водою і незабаром опустився на берег, де їх із нетерпінням чекали мандрівники.
Коли Страшило збагнув, що він знову серед друзів, то так зрадів, що розцілував усіх – навіть Лева і Тото. Товариство знову зібралося в дорогу, а врятований ніяк не міг вгамуватися – пританцьовував і наспівував: «Тра-ля-ля! Тра-ля-ля!».