– Я ж був подумав, що доведеться стриміти на тій тичині вічність, – зізнався Страшило друзям. – Але добросердий Лелека врятував мене від біди, тому коли я отримаю мізки, то неодмінно розшукаю його і спробую якось віддячити за його ласку.
– Та не треба, – сказав Лелека. – Мені було неважко. А тепер мушу летіти до своїх діток-лелеченят. Сподіваюся, ви потрапите до Смарагдового Міста і могутній Оз вам допоможе.
– Дякуємо! – тільки й встигла вимовити Дороті, бо Лелека вже піднявся в небо й полетів.
Мандрівники йшли лукою, слухали спів барвистих птахів і милувалися квітами. їх було дедалі більше, доки лука не перетворилася на суцільний килим із квітів. Вони були великі – білі, жовті, сині, фіолетові, – але найчастіше траплялися яскраво-червоні маки.
– Які ж вони гарні! – замилувалися Дороті й нахилилася, щоб відчути пряні пахощі маків.
– Мабуть, – відгукнувся Страшило. – От буде в мене мозок, і я, напевно, зможу краще сприймати красу.
– Якби в мене було серце, я зміг би полюбити їх усією душею, – підхопив Залізний Лісоруб.
– Мені завжди подобалися квіти, – зауважив Лев, – але настільки великих і яскравих я ще ніколи не бачив.
Поступово інші квіти зникли, й мандрівники опинилися посеред макового поля. Відомо, що коли маків дуже багато, їхній аромат здатен приспати людину або тварину, і якщо сонного не віднести вчасно в інше місце, то він може так і не прокинутися. Але Дороті цього не знала й милувалася красивими маками доти, доки не відчула, що її повіки ніби медом помащені й більш за все їй хочеться лягти поспати.
Та Залізний Лісоруб був непохитний.
– Треба мерщій вибиратися звідси на дорогу із жовтої цегли, – сказав він, і Страшило з ним цілком згодився. Вони йшли і йшли, доки в Дороті не підкосилися ноги. Очі дівчинки заплющилися, вона опустилася на траву й заснула міцним сном поміж яскраво-червоних маків.
– Що робити? – запитав Лісоруб.
– Якщо ми полишимо її тут, вона помре, – здогадався Лев. – Запах цих квітів доконає всіх нас. Я, наприклад, сам ледве розліплюю повіки, а Тото вже спить без задніх лап.
Справді, Тото згорнувся клубочком біля ніг своєї хазяйки й солодко спав. На Страшила й Залізного Лісоруба пахощі маків не діяли.
– Біжи щодуху, – звелів Леву Страшило, – доки не закінчиться макове поле. Ми понесемо Дороті, але ти надто важкий, і, якщо впадеш, ми тебе не зможемо витягнути.
Лев підхопився й велетенськими стрибками помчав полем. Незабаром його вже не було видно.
– Давай схрестимо руки, щоб вийшов стільчик, і так понесемо Дороті, – запропонував Страшило.
Вони із Залізним Лісорубом підібрали Тото, поклали його на коліна дівчинці, а потім посадили її на руки і понесли. Вони йшли та йшли, і здавалося, що килимові з маків не видно кінця-краю. Річка робила крутий вигин, і коли друзі його обійшли, то побачили Лева. Він лежав посеред маків і міцно спав. Безсилля здолало його неподалік від краю макового поля – ген уже виднілися зелені луки.
– Оце шкода! – промовив Страшило. – Може, наш Лев і був лякливий, а зате кращого друга, ніж він, не знайти. Але що поробиш, мусимо рухатися далі.
Вони віднесли Дороті чимдалі від маків і поклали біля самої води, щоб свіжий вітерець повернув її до тями, а самі вмостилися на березі й заходилися чекати, коли вона прокинеться.
9. Королева польових мишей
– Дорога із жовтої цегли десь неподалік, – сказав Страшило. – Я впізнаю ці краєвиди. Он звідтіля ми відчалили на плоту.
Залізний Лісоруб саме збирався щось відповісти, але цієї миті почув дивні звуки. Він повернув голову, яка тепер чудово рухалася на змащених суглобах-шарнірах, і побачив загадкову істоту, що наближалася до них великими стрибками. Виявилося, що це дикий кіт, який когось переслідував. Кіт притис вуха до голови, широко роззявив пащеку з гострими, наче голки, зубами. Його очі були налиті кров'ю.
Коли кіт був уже близько, Залізний Лісоруб зрозумів, що той женеться за крихітною мишкою. Хоча Лісоруб і не мав серця, він усе одно не міг допустити, щоб хижак без перешкод убив таке беззахисне малесеньке звірятко.
Залізний Лісоруб підняв сокиру й, коли кіт пробігав повз нього, метким ударом відрубав лиходію голову, яка покотилася в кущі.
Коли польова миша побачила, що їй більше нічого боятися, вона зупинилася, підійшла до Залізного Лісоруба й пропищала тонесеньким голосочком:
– Вельми вам вдячна, що ви мене врятували!
– Прошу дуже, не переймайтеся цим! – попрохав Лісоруб. – Розумієте, в мене немає серця, тому я особливо стежу за тим, щоб довкола не було ображених, навіть якщо це проста миша.
– Проста миша?! – обурено вигукнула його співрозмовниця. – Щоб ви знали, я Королева Польових Мишей!
– Вибачте, – сказав Залізний Лісоруб і низько їй поклонився.
– Порятувавши моє життя, ви здійснили не лише хоробрий вчинок, а й подвиг державної ваги, – повідомила Королева.
Тут невідомо звідки з'явилася зграя мишей і оточила друзів.
Коли піддані побачили, що їхня Королева ціла й неушкоджена, то один поперед одного запищали:
– Як ми за вас перелякалися, ваша величносте! Як добре, що вам вдалося врятуватися від цього жахливого, огидного кота! – і вони так низенько вклонилися своїй володарці, що ледве не стали на голови.
– Кота подолав цей дивний чоловік, – відповіла Королева, вказуючи на Залізного Лісоруба. – Ви повинні слухатися його й виконувати все, що він побажає.
– Слухняно скоряємося, – відгукнувся писклявий мишачий хор. А потім миші кинулися навтьоки в різні боки, бо Тото, який саме прокинувся, привітав таке зборисько мишей щасливим гавкотом і стрибнув просто поміж них. Тото обожнював ганяти мишей удома в Канзасі й не міг збагнути, чом би не зробити це зараз. Та Залізний Лісоруб устиг підхопити песика на руки й гукнув мишам:
– Повертайтеся, не бійтесь! Тото вас не зачепить!
Коли Королева Мишей почула це, вона обережно висунула голову з-за горбика й полохливо запитала:
– Ви впевнені, що він нас не поїсть?
– Я за цим простежу, – запевнив її Лісоруб. – Будь ласка, не хвилюйтесь.
Одна за одною миші повернулися. Тото більше не гавкав, хоч і намагався звільнитись від обіймів Лісоруба. Він би зі задоволенням укусив його, але знав, що Лісоруб зроблений із заліза й нічого путнього цей задум не принесе. Зрештою одна чимала миша подала голос:
– Скажіть, чим би ми могли віддячити за все, що ви зробили для нашої Королеви?
– Та ніби нічим, – розгублено пробурмотів Лісоруб. Але цієї миті Страшило вигукнув:
– Ви можете врятувати нашого друга Лякливого Лева, який заснув на маковому полі.
Річ у тім, що Страшило весь час посилено думав і бурчав, мовляв, де ж тут вигадаєш щось путяще, коли в голові замість мозку солома, – й раптом йому сяйнула чудова ідея.
Одначе Королева Мишей була не в захваті:
– Лева?! – обурилася вона. – Та він же нас усіх з'їсть!
– Не хвилюйтеся, – заспокоїв її Страшило. – Це Лякливий Лев.
– Правда? – з недовірою перепитала Королева.
– Принаймні він вважає себе боягузом, – запевнив Страшило. – Крім того, він нізащо не образить наших друзів. Якщо ви допоможете врятувати його, то запевняю, він ставитиметься до вас пречудово.
– Ну що ж, – згодилася Королева Мишей. – Доведеться здатися на віру. Та чим саме ми зможемо допомогти?
– Скажіть, ваша величносте, чи багато у вас підданих, готових виконати будь-який ваш наказ?
– Тисячі й тисячі! – була відповідь.
– Тоді нехай вони всі зберуться тут, і ще хай кожна миша прихопить із собою мотузочку.
Королева повернулася до своїх підданих, які з цікавістю прислухалися до розмови, і звеліла їм якомога швидше зібрати всіх мишей. Вони кинулися хто куди – поспішили виконувати наказ.
– А тепер, – звернувся Страшило до Залізного Лісоруба, – тобі треба нарубати ломаччя і зробити тачку.
Залізний Лісоруб притьмом узявся до роботи й незабаром нарубав маленьких дерев, почистив стовбури від гілля і скріпив їх дерев'яними клинцями. Він також зробив чотири колеса з обрубків стовбурів більшого розміру. Лісоруб працював так старанно, що до того часу, як зібралися миші, тачка вже була готова.
Миші прибували звідусіль – великі, середні й маленькі. Кожна в роті несла мотузочку. Якраз у цей час прокинулася й розплющила очі Дороті. Дівчинка з подивом помітила, що лежить на траві, а навколо неї снують незліченні сонмища мишей і дивляться на неї так само здивовано. Тоді Страшило швиденько пояснив Дороті, що до чого, а потім повернувся до Королеви Мишей і сказав:
– Дозвольте познайомити вас із Дороті.
Дівчинка ввічливо привіталася з Королевою. Миша відповіла чемним поклоном. Вони відразу сподобалися одна одній.
Тим часом Страшило й Залізний Лісоруб почали запрягати мишей у тачку за допомогою мотузочок, які ті принесли. Обв'язавши один кінець мотузочки навколо мишачої шийки, вони прикріпляли інший кінець до тачки. Тачка була в тисячу разів більша за будь-яку з мишей, але коли всіх мишей запрягли, вони змогли вільно тягнути її. Страшило й Залізний Лісоруб сіли зверху, й миші відвезли їх туди, де спав мертвим сном Лякливий Лев.
Лев був дуже важкий, але миші все ж зібрали всі свої сили й затягнули його на тачку. Потім Королева Мишей звеліла своїм підданим не баритися і мерщій повертатися на берег ріки. Вона боялася, що пахощі маків можуть виявитися згубними й для них.
Мишей було дуже багато, але спочатку їм не вдавалося зрушити з місця тачку з ношею. Страшило та Залізний Лісоруб допомагали їм – підштовхували ззаду. Спільними зусиллями вдалося перевезти Лева на зелену галявину, де він міг дихати свіжим прохолодним повітрям, а не маковою отрутою.
Дороті вийшла їх зустрічати й від усього серця подякувала мишам за те, що вони врятували друга від загибелі. Вона встигла дуже полюбити великого звіра й була рада, що тепер його життя в безпеці.
Мишей розпрягли, і вони побігли назад до своїх нірок. Останньою зібралася додому Королева Мишей. На прощання вона подарувала Дороті маленький свисток і сказала:
– Якщо колись ми вам знадобимося, вийдіть у поле й гукніть нас. Ми одразу ж з'явимося. А тепер на все добре!
– До побачення, – відповіли мандрівники, і доки Королева Мишей не сховалася, Дороті міцно тримала Тото, щоб песик не налякав їхню нову знайому.
Після цього вони вмостилися навколо Лева й почали чекати, коли він прокинеться. Страшило нарвав ще персиків і слив, і Дороті смачно пообідала.
10. Вартовий міської брами
Чекати їм довелося довго. Лев надто багато часу провів на маковому полі й надихався отруйним запахом підступних яскраво-червоних квітів. Нарешті, на щиру радість друзів, він розплющив очі й зістрибнув із тачки.
– Я біг щодуху, – повідомив він, широко позіхаючи, – та поле виявилося надто великим. Як ви зуміли мене врятувати?
Йому розповіли про допомогу польових мишей. Коли Лев почув цю історію, то розсміявся:
– Я завжди вважав себе великим і сильним звіром, але маленькі квіточки ледь не згубили мене, а крихітні мишки врятували від смерті. Як дивно влаштований цей світ! А що ж ми будемо робити тепер?
– Нам треба якомога швидше знайти дорогу із жовтої цегли, – сказала Дороті, – тоді ми зможемо продовжити нашу подорож.
Лев остаточно прийшов до тями, і компанія знову рушила в путь м'якою зеленою травичкою. Вони вийшли на дорогу із жовтої цегли й попрямували нею до Смарагдового Міста.
Тепер дорога була рівною та гладенько вимощеною, а навкруги милували око краєвиди.
Позаду залишилися непролазні хащі, а разом із ними й страшні небезпеки. Знову з'явилися паркани, але тепер усі вони були пофарбовані в зелений колір. Перший фермерський будиночок, який трапився їм на шляху, теж був зелений. Подорожні зустрічали людей. Ті пильно дивилися на товариство і явно хотіли розпитати, хто вони такі й куди прямують, але величезний Лев їх лякав, і вони не насмілювалися підійти ближче й почати розмову. Усі мешканці цього краю були вбрані в зелене й носили такі ж капелюхи з гострим верхом, як і жувачі.
– Напевно, ми вже незабаром прийдемо до Смарагдового Міста, – припустила Дороті.
– Мабуть, що так, – погодився Страшило. – У Краю Жувачів усе було блакитним, а тут усе зелене. Але тутешні мешканці не такі привітні, як Жувачі. Боюся, нам не знайти місця для ночівлі.
– Горіхи та фрукти мені вже трохи набридли. Я б із задоволенням з'їла щось інше, – зізналася Дороті. – А Тото зовсім виголоднів. Зупинімося біля наступного будинку й поговорімо з господарями.
Незабаром вони побачили великий фермерський будинок. Дороті хоробро підійшла до дверей і постукала, їм відчинила жінка й запитала:
– Яка справа тебе сюди привела, дівчинко, і чому поряд із тобою цей Лев?
– Ми хотіли попроситися до вас переночувати, – сказала Дороті. – А Лев – мій вірний друг, і він нікого не образить.
– Він приручений? – перепитала жінка, при цьому відчинивши двері трошки ширше.
– Так, – запевнила Дороті. – До того ж це Лякливий Лев, і він боїться вас значно більше, ніж ви його.
– Ну добре, – змилостивилася жінка, але перед цим трохи подумала й ще раз кинула косий погляд на Лева. – Якщо це й справді так, то заходьте. Я нагодую вас вечерею і залишу переночувати.
Товариство зайшло в будинок, де, крім господині, було ще троє дітей і чоловік. У нього боліла нога, і він лежав на ліжку в кутку. Доки господиня накривала на стіл, господар запитав:
– Куди ви прямуєте?
– До Смарагдового Міста, – сказала Дороті. – Ми йдемо до могутнього Оза.
– Справді? – вигукнув фермер. – А ви впевнені, що Оз вас прийме?
– Чому ж він може нас не прийняти? – здивувалася Дороті.
– Бо, якщо вірити людям, він нікого й ніколи не приймає. Я не раз бував у Смарагдовому Місті, й мені там дуже подобається, але я ніколи не бачив могутнього Оза й не знаю жодної людини, яка би бодай один раз із ним зустрічалася.
– Він ніколи не виходить до людей? – запитала Дороті.
– Ніколи. Цілісінькими днями сидить у своєму палаці в тронному залі, й навіть слуги його не бачать.
– На кого він схожий? – поцікавилася Дороті.
– Важко сказати, – задумався фермер. – Оз – могутній чарівник. Подейкують, він може перекидатися на кого тільки забажає. Одні кажуть, що він схожий на птаха, інші кажуть – що на слона, ще хтось – що на кота. Він може перетворитися на фею, а може й на домовика. Ніхто не знає, ким насправді є Оз, ніхто не бачив його істинної подоби.
– Усе це дуже дивно, – промовила Дороті, – але нам усе одно треба обов'язково з ним побачитися, інакше наша подорож буде марною.
– Чому ж ви так прагнете побачити могутнього Оза? – взявся розпитувати фермер.
– Я хочу попросити в нього трошечки мізків, – сказав Страшило, і в його голосі чулася надія.
– Озу це заввиграшки, – запевнив фермер. – Кажуть, мізків у нього, хоч греблю гати.
– А я хочу попросити в нього серце, – долучився до розмови Лісоруб.
– І це для нього дрібничка, – сказав фермер. – Оз має велику колекцію сердець на будь-який смак.
– А я хочу попросити в нього хоробрості, – повідомив Лякливий Лев.
– Розповідають, що в нього в тронній залі стоїть на вогні великий горщик із хоробрістю, накритий золотою кришкою, щоб не википав. Оз із радістю вділить тобі порцію.
– А я хочу попрохати його, щоб він відправив мене додому, в Канзас, – сказала дівчинка.
– А де цей Канзас? – здивувався фермер.
– Не знаю, – зізналася Дороті, – але там мій дім, і я впевнена, що він десь повинен бути.
– Гадаю, могутній Оз може все і, звісно, відшукає для тебе твій Канзас. Тільки треба пробитися до нього на прийом, а це нелегко. Могутній Чарівник не любить непроханих гостей, а його слово – закон. А ти чого хочеш? – звернувся господар до Тото, але песик нічого не сказав, лише заметляв хвостиком.