Де зерно, там і полова - Кропивницький Марко Лукич 5 стр.

Звонкая по­ход­ка,

Сєрєнькой кар­туз,

Бри­тая го­лов­ка,

Буб­но­венькой туз!..

(Обніма її і цілує).

Ті ж і 3інька.

І гу­лять бу­дем,

І пить бу­дем,

А смерть прий­деть -

По­ми­рать бу­дем!..

Пішли.

Самрось, пи­сар, Нас­тя і Зінька.

А на ме­не мій муж вор­чить,

Що у ме­не хвар­тух стир­чить!..

А моя жінка і че­рез но­ту ви­ве­де!

Ті ж, пи­сар, стар­ши­на, Нас­тя і всі гості.

Степан (си­дить на призьбі). Що то, по­ду­маєш, вес­на: сон­це світе яс­но та лас­ка­во і наскрізь про­ни­зує те­бе теп­лом; жай­во­рон­ки ще­бе­чуть… Вже, ли­бонь, ско­ро й со­ло­вей­ко затьохка?.. В полі хлібець людський зе­леніє, а на пансько­му по­чав ру­ни­тись: інша спра­ва й спро­можність, то й хліб кра­щий. Як вди­виш­ся, що як та ца­ри­на зе­леніє, то ніби чуєш, що й кістки в тобі по­чи­на­ють лус­котіти, не­на­че по­чу­ва­ють, що ось-ось прий­де їм нев­гав­на ро­бо­та… Вес­на-крас­на! (Гля­нув вго­ру). Со­неч­ко на по­лу­день звер­ну­ло і, мов те дівча мо­ло­де, усміхається; і сам, див­ля­чись на нього, не­са­мохіть усміхнеш­ся.

Ха­ри­тон і Юхим ви­хо­дять з своєї ха­ти.

Ой мам­цю моя,

А я до­ня твоя,

Було б ме­не вчи­ти-би­ти,

Як ма­ненька бу­ла!

Ті ж і Ро­ман.

Кирило, Пи­лип, Сви­рид і ще де­які лю­ди, про­хо­дя­чи ву­ли­цею, шап­ку­ються.

Кирило. Ка­жу вам, що не­ма, не­ма! То все брех­ня! Не­ма: ні Лон­ду­му, ні Па­ри­жу!.. Тільки є Пи­тер­бург, бо там цар жи­ве; та Київ, бо там мощі свя­тих!.. (По­ба­чив­ши Ро­ма­на). Вже тут той мудрій, що ще мо­ло­ко не об­сох­ло на гу­бах!.. (Пішов).

Роман. Дід Ки­ри­ло знов роз­ка­зу­вав який­сь сон?

Сте­пан. Та­ко­му ста­ро­му то й не ди­во.

Пи­лип (підхо­дить). Про нього, ли­бонь, вже й на тім світі за­бу­то.

Свирид. Ні, там на нього пай­ок іде.

Пи­лип. На­чал­ни­ки наші роз­гу­ля­ли­ся: ціла юр­ба гос­тей набігла до стар­ши­ни,- з дзвінка­ми, з та­ла­бончи­ка­ми, з му­зи­ка­ми!..