Де зерно, там і полова - Кропивницький Марко Лукич 6 стр.

Ті ж і Де­нис.

Хведоска (йду­чи се­лом). Ка­за­ла Мот­ря, що Ро­ман пішов упо­довж се­ла,- ку­ди ж то?

Степан (по­ба­чив її). А де ти веш­таєшся? Ще тобі не об­рид­ли співи та гульня?

Хведоска (ди­вується). Ота­кої! Почніть гри­ма­ти!

Степан. І ма­ти, і доч­ка май­ну­ли з подвір'я, ні на ко­го й ха­ти ки­ну­ти… Ма­буть, і ху­до­ба не­на­по­єна?

Хведоска. Ба ні, на­поєна! Оце свіжо я на­пу­ва­ла.

Степан. Хо­диш там… Мо­же, яке ба­ловст­во? Гля­ди мені!

Хведоска (убік). Ли­хо! Нев­же батько пос­те­рег­ли?

Степан. Що то, лег­ко вас, ду­маєш, до ро­зу­му до­во­ди­ти? Зос­танься ж біля ха­ти, а я… Ча­сом надійде…

Хведоска. Хто?

Степан. Хто­ка­ло! Та не стій по­се­ред шля­ху, мов та про­ява, нез­ви­чай­но!.. А я піду по­шу­каю ма­тері. Пев­но, до кумів зай­шла. (Пішов).

Хведоска (са­ма). Так же й є, що пос­те­рег­ли! Нічо­го не роз­бе­ру, що во­ни мені на­го­во­ри­ли?.. Стри­вай, на­га­да­ла! Сьогодні за обідом ка­за­ли: "Ко­неві - стай­ня, во­лові - яс­ла…" Це ж во­ни мені наз­до­гад?.. Щ о ж це бу­де? Ой ко­ли б же хоч ма­ти швид­ше прий­шли, пора­дю­ся з ни­ми… Як тре­ба, тоді їх як­раз і не­ма! Де ж це во­ни за­ба­ри­ли­ся?.. (Пішла зас­му­че­на на вго­род).

Світи, світи, міся­цю,

І ти, яс­на зо­ря,

Просвіти доріжку,

А де ми­ла моя.

У полі доріжка,

Там шов­ко­ва тра­ва,

Ой там дівка ко­су

Та й розчісу­ва­ла.

Там дівчи­на ко­су

Та й розчісу­ва­ла,

Сестрицям-подружкам

Переказувала:

"Сестриці-подружки,

Ви кай­тесь по мені,

Не дой­май­те віри

Ви ко­за­ченькові…"

Ті ж, Сте­пан, Чи­кал­ка і Пи­лип.

Степан. А йди, ста­ра, в ха­ту. Ось бач, оці лю­ди зди­ба­ли ме­не по­се­ред шля­ху та й присіка­ли­ся! Ка­жуть: "У вас є крам, а ми маємо куп­ця…" Ли­бонь же, ми з то­бою ніко­ли не кра­ма­рю­ва­ли? Чи, мо­же, во­ни не на ту стеж­ку втра­пи­ли, чи в манівцях зап­лу­та­ли­ся?.. (Гля­нув на Хве­дос­ку).

Хотина. Ми­лості про­си­мо у гос­по­ду! (Пішла в ха­ту).

Степан. Засвіти ж там свічку, щоб по­ночі ло­ба не роз­би­ли,- не­хай роз­див­ляться, де там у нас той крам.

Чикалка (сил­кується ба­ла­ка­ти по-мос­ковськи). Є хто, дис­кать, і доч­ка ва­ша?

Степан. Здається, що це во­на. Чо­го ж так за­со­ро­ми­ла­ся? Ук­ло­нись лю­дям та зви­чай­ненько.

Хведоска ук­ло­няється.

Чикалка. Да-да! Дис­кать, пок­лон как честь; а честь - каг­ди єсть що єсть.

Степан. Не зди­вуй­те! Во­на у нас хат­ня, про­меж людьми не­гус­то бу­ва, все більш під ма­те­ри­ним кри­лом, то нав­ряд чи зу­гар­на до ла­ду й відповісти.

Чикалка. І при том, і при єтом, дис­кать, за­со­ро­ми­ла­ся… Да-да! Дис­кать, у них, у дівчо­нок, очі в зем­лю пер­вою пра­ви­лою. Да-да!

Степан. Ну що ж, ко­ли вже приб­лу­ди­ли­ся, ідіть в ха­ту: світло вже засвіче­но.

Чикалка. Да-да! Дис­кать, по­сидіть, по­ку­шать, умст­вен­них сло­вес пос­лу­шать!.. Дис­кать, так во­но завсег­ди у нас в Расєї!

Степан. То ви аж з Расєї?

Чикалка. Дис­кать, ко­ли чу­ва­ли, аж з-під са­мо­го Чу­гуєва!

Пилип. Та ну, йдіть вже, па­не ха­зяїне, в ха­ту, там на­ба­ла­каємо­ся. Ідіть по­пе­ре­ду, бо ми не знаємо, як ваші двері відчи­ня­ються.

Степан. Доб­ро­му чо­ловікові все­ре­ди­ну, а ли­хо­му: і вікно - двері, і ди­мар - во­ро­та!..

Пішли.

Чикалка (йду­чи). Єхто вєрно! Дис­кать, как ха­ла­мид­ник, так йо­нен про­ла­зить…