— О Ісусе Спасителю…
— Це через нього наш Господь змушений був зійти на гору…
— Отак…
— Це він спокушав Його і пропонував Йому весь світ і мирські блага…
— Та-а-ак…
— І він повернеться, коли настане кінець світу… а він наближається, дорогі мої брати й сестри, невже ви не відчуваєте?
— Та-а-ак…
Паства, що коливалася і схлипувала, нагадувала море, а жінка, здавалося, вказувала на всіх разом і ні на кого зокрема.
— Це він прийде в подобі Антихриста, багряного царя з залитими кров'ю очима, щоб повести людей у палаючу безодню пекла, до кривавого кінця всіх грішників — довічних мук, коли на небосхилі зійде сліпуча зоря Полин, а душі дітей малих буде роз'їдати жовч, лона жіночі народжуватимуть потвор, а всі діяння рук людських перетворяться на кров…
— Ох-х-х…
— Боже правий…
— О-о-о…
Якась жінка впала на підлогу і забилася в істериці, барабанячи ногами по дошках. Один із черевиків полетів геть.
— Це він стоїть за кожною плотською втіхою… Це його розум породив машини з клеймом «Ламерк». Він! Лукавий!
«"Ламерк" — подумав стрілець. — А може, вона сказала: "Лемарк"». Це слово якось дивно відгукнулося в ньому, але поки що не викликало ніяких асоціацій. Хай там як, та він відклав його у надра своєї справді місткої пам'яті.
— Так, Господи! — верещали люди.
Один із чоловіків, упавши на коліна, тримав голову руками і несамовито волав.
— Коли ви вживаєте спиртне, хто тримає пляшку?
— Лукавий!
— Коли ви сідаєте грати у фараона чи «Гляньте», хто перевертає карти?
— Лукавий!
— Коли ви займаєтеся перелюбством, коли оскверняєте себе рукоблудством, кому продаєте ви свою душу?
— Лу…
— …кав…
— О Ісусе…
— …ому…
— Оу… Оу… Оу…
— А хто ж він такий?! — крикнула вона, але насправді в душі була спокійною — стрілець відчув урівноваженість, досвідченість, самовладання і вміння верховодити. Зненацька він подумав, із жахом і абсолютною певністю, що чоловік, який називав себе Волтером, вселив у неї демона. Вона одержима. Крізь страх знову накотилася гаряча хвиля статевого потягу, і в стрільця виник здогад, що це чимось подібне до слова, яке чоловік у чорному залишив у пам'яті Еллі, наче пастку з наживкою.
Чоловік, що стискав голову руками, впав і поповз уперед.
— Я у пеклі! — кричав він до неї, піднявши голову. Його обличчя кривилося й спотворювалося, наче під шкірою кублилися гадюки. — Я вдавався до блуду! Я грав у карти! Я вживав зілля! Я грішив! Я… — Але його голос линув угору страхітливим істеричним причитанням, що заглушало слова. Він тримав голову так, наче вона от-от трісне, як перезріла мускусна диня.
Паства, наче за командою, вгамувалася, завмерши у напіверотичних позах, що виражали екстаз.
Сильвія Пітстон зійшла вниз і поклала руку на голову чоловіка. Щойно її сильні білі пальці, делікатні й бездоганні, занурилися в його волосся, чоловік перестав кричати і мовчки подивився на проповідницю.
— Хто був із тобою, коли ти грішив? — спитала вона, дивлячись йому просто у вічі. Її погляд був досить глибокий, ніжний і холодний, щоби здобути перемогу.
— Лу… Лукавий.
— Ім'я якому?
— Ім'я якому Сатана. — Напівшепіт зі шморганням.
— Ти зречешся?
— Так! Так! О Ісусе, Спасителю мій! — пристрасно заговорив він.
Вона струснула голову свого парафіянина, а він втупився у неї бездумним ясним поглядом фанатика.
— Якби він зайшов у ті двері… — Вона посварила пальцем у бік темного вестибюля, де стояв стрілець, — ти б міг зректися, дивлячись йому в обличчя?
— Клянуся іменем матері!
— Ти віриш у вічну любов Ісуса?
Він почав рюмсати.
— Гадом буду, якщо не вірю…
— Він прощає тебе за це, Джонсоне.
— Хвала Господу, — сказав Джонсон, все ще схлипуючи.
— Я знаю, що він прощає тебе, так само напевно, як і те, що після Армагеддону він вижене тих, хто не розкаявся, із храмів своїх у вогненну геєну за краєм світу.
— Хвала Господу, — урочисто промовили знеможені парафіяни, що вже знесилилися плакати.
— А ще я знаю, що Лукавий, цей Сатана, цей володар мух і гадів буде повалений і розтоптаний… ти розтопчеш його, Джонсоне, коли він постане перед тобою?
— Так! Хвала Господу! — ридав Джонсон. — Обидвома ногами!
— Брати й сестри мої, ви розтопчете його, коли він постане перед вами?
— Та-а-ак. — Задоволено.
— Коли завтра побачите, як він простує Головною вулицею?
— Хвала Господові…
Стрілець непомітно вислизнув за двері і попрямував до міста. Повітря було насичене запахом пустелі. Майже час іти.
Майже.
XIII
Знову в ліжку.
— Вона не прийме тебе, — сказала Еллі голосом, у якому бриніли нотки страху. — Вона взагалі нікого не приймає. Виходить тільки у неділю ввечері, щоб допомогти кожному звільнитися від диявола.
— Давно вона тут?
— Дванадцять років. А може, всього лише два. Час — дивна штука, мабуть, тобі це відомо. Давай змінимо тему.
— Звідки вона з'явилася? З якого боку прийшла?
— Не знаю. — Бреше.
— Еллі!
— Я не знаю!
— Еллі!
— Ну годі! Годі! Вона прийшла з того боку, де поселяни. З пустелі.
— Я так і думав. — Йому трохи відлягло від серця. Інакше кажучи, з південного сходу. Тією дорогою, якою йшов він сам. Тією, яку він часом навіть бачив у небі. І він припускав, що місце, з якого прийшла проповідниця, лежало значно далі, ніж хижки поселян чи навіть сама пустеля. Як їй вдалося забрести так далеко? Користуючись якоюсь старезною машиною, яка і досі була на ходу? Може, поїздом? — Де вона мешкає?
Її голос знизився майже до шепоту.
— Якщо я тобі скажу, ти кохатимешся зі мною?
— Я кохатимуся з тобою в будь-якому разі. Але я хочу знати.
Еллі зітхнула. Це був знайомий ревнивий тон, змучений, жовтий, наче шелест сторінок, які перегортають.
— У неї будинок на пагорбі позаду церкви. Просто хижка. Це там… жив справжній священик, поки не поїхав. Цього досить? Задоволений?
— Ні. Поки що ні, — сказав він і навалився на неї.
XIV
Він знав, що настав останній день перед розставанням з Еллі.
Небесне склепіння нагадувало гидку пожмакану сутану, химерно облиту зверху багрянцем зорі. Еллі ходила, немов у воду опущена: запалювала лампи, перегортала кукурудзяні оладки, що шкварчали на сковорідці. Після того, як вона розповіла стрільцеві все, що йому потрібно було знати, він кохався з нею дуже пристрасно, і вона віддавалася пристрасніше, ніж будь-коли раніше, і віддавалася з відчаєм через наближення світанку, з невичерпною енергією шістнадцятирічної. Але цього ранку її обличчя було блідим — перед черговою менопаузою.
Сніданок подала мовчки. Він їв швидко, поспіхом пережовував і ковтав, запиваючи кожен шматок гарячою кавою. Еллі підійшла до дверей бару і зосереджено спозирала на ранок з мовчазними армадами хмар, що повільно пливли по небу.
— Наближається суховій.
— Мене це анітрохи не дивує.
— А тебе взагалі що-небудь дивує? — іронічно спитала вона і, повернувшись, побачила, як він бере капелюха. Нап'явши його на голову, стрілець пішов до виходу, зачепивши її, коли проходив повз.
— Іноді, — сказав він. Після того йому судилося побачити її живою лише один раз.
XV
Коли він підійшов до хатини Сильвії Пітстон, вітер зовсім ущух, і весь світ наче зачаївся в очікуванні. Стрілець досить довго перебував у пустельному краї, тож знав, що чим довше затишшя, тим страшніше лютуватиме буря, коли вона врешті-решт розіграється. Над усім розтікалося химерне, рівномірно розсіяне світло.
До дверей перехнябленої старезної хижі було прибите величезне дерев'яне розп'яття. Стрілець постукав і став чекати. У відповідь — ні звуку. Постукав ще раз. І знову ніякої відповіді. Трохи відійшовши назад, він одним ударом правої ноги так сильно штовхнув двері, аж відлетів маленький засув із внутрішнього боку. Двері з розгону грюкнули об стіну, подекуди обшиту дошками, і в усі боки з ляку порснули щури. У передпокої в гігантському кріслі-качалці з «залізного» дерева сиділа Сильвія Пітстон і спокійно дивилася на нього своїми величезними темними очима. Грозові спалахи відбивалися на її щоках мінливими напівтонами. На ній була шаль. Крісло-качалка тихенько порипувало.
Вони дивилися одне на одного, не відводячи поглядів, протягом довгої миті — моменту поза часом.
— Ти ніколи його не наздоженеш, — сказала вона. — Бо йдеш неправедним шляхом.
— Він був у тебе, — мовив стрілець.
— І в моєму ліжку теж. Він говорив до мене Мовою. Високою Мовою. Він…
— Він трахав тебе. У прямому й переносному значеннях цього слова.
Вона й оком не змигнула.
— Ти простуєш шляхом зла, стрільцю. Ти потопаєш у мороці. Того вечора ти теж стояв у тіні храму. Невже ти думав, що я тебе не помічу?
— Навіщо він зцілив травоїдника?
— Він янгол Господень. Так він сказав.
— Сподіваюся, він посміхався, промовляючи ці слова.
Вона, немов дика тварина, мимоволі вишкірила зуби.
— Він сказав мені, що ти з'явишся слідом за ним. І пояснив, що я маю робити. Ти Антихрист — ось що він сказав.
Стрілець заперечно похитав головою.
— Такого він не казав.
Вона ледь-ледь всміхнулася.
— Він казав, ти захочеш зі мною переспати. Це правда?
— А ти коли-небудь зустрічала чоловіка, який не хотів би з тобою переспати?
— Моя плоть коштуватиме тобі життя, стрільцю. Він запліднив мене. Це не його дитя, а великого царя. Якщо ти оволодієш мною силоміць… — Думку довершила лінива посмішка. Водночас жінка поколивала своїми величезними, колосальними стегнами, і вони розляглися під одягом, як дві бездоганні мармурові брили. Ефект був карколомний.
Він опустив руки на рукоятки револьверів.
— В тобі, жінко, сидить біс, а не цар. Але не бійся. Зараз я його вижену.
Реакція була миттєвою. Вона втиснулася у спинку крісла, а на обличчі промайнув вираз зацькованої ласиці.
— Не чіпай мене! Не підходь! Ти не насмілишся торкнутися Нареченої Господа!
— Поб'ємося об заклад? — спитав стрілець і зробив крок до неї. — Як сказав картяр, виклавши на стіл жменю кубків і жезлів, гляньте, як я це роблю.
Плоть на гігантському скелеті заходила ходором. Обличчя стало подібним до карикатурної маски жаху, і вона рвучко спрямувала на нього пальці, складені знаком Ока.
— Пустеля, — мовив стрілець. — Що за пустелею?
— Ти ніколи його не наздоженеш! Ніколи! Ніколи! Ти згориш! Так він сказав!
— Я впіймаю його, — відповів стрілець. — Ми обидва це знаємо. Що за пустелею?
— Не скажу!
— Відповідай!
— Hi!
Він метнувся вперед, став навколішки і вхопив її за стегна. Її ноги стислися, як лещата. Жінка почала якось дивно, хтиво дихати.
— Тоді я вижену біса, — сказав стрілець.
— Ні…
Він із силою розвів їй ноги й дістав із кобури револьвер.
— Ні! Ні! Ні! — Дихання виривалося з неї короткими несамовитими схлипами.
— Відповідай мені.
Вона розгойдувалася у кріслі так сильно, що аж підлога здригалася. З вуст жінки злітали молитви і перекручені уривки Писання.
Він всадив дуло револьвера їй між ніг. Швидше відчував, ніж чув, як її легені з переляку втягують вітер. Жінка кулаками колошматила його по голові, ногами барабанила по підлозі. І водночас її гігантське тіло палко жадало, намагалося засмоктати в своє лоно зазіхача-звабника. Тільки синякове штормове небо мовчки спостерігало за ними ззовні.
Вона щось викрикнула — нерозбірливо і на високій ноті.
— Що?
— Гори!
— Що гори?
— Він зробить привал… з того боку… Господи Ісусе… щоб відновити силу. Мед-м-медитація, розумієш? О… я… я…
Гора плоті зненацька напружилася й подалася вперед та вгору, але він був обережний і не допустив, щоби її потаємна плоть торкнулася його.
А потім вона якось обм'якла, стала меншою і розплакалася, поклавши руки на коліна.
— Так, — сказав він, підводячись. — Демону ми догодили, еге ж?
— Забирайся звідси! Ти вбив дитя багряного царя. Але ти поплатишся. Б'юся об заклад на свій годинник. А тепер вимітайся звідси. Геть з очей!
Біля дверей він зупинився і озирнувся.
— Ніякої дитини, — кинув він коротко. — Ні янгола, ні принца, ні дідька.
— Дай мені спокій.
Так він і вчинив.
XVI
Коли він прийшов до стайні Кенерлі, північний горизонт уже заволокло якимось підозрілим мороком, і стрілець зрозумів, що це курява. Над Таллом все ще стояв повний штиль.
Кенерлі чекав на нього на засипаному солом'яною січкою підвищенні, що слугувало підлогою для стайні.
— Вже від'їжджаєте? — улесливо всміхнувся він стрільцеві.
— Еге.
— Але ж насувається буря.
— Збираюся її випередити.
— Вітер летить швидше, ніж людина їде на мулі. На відкритому просторі ви можете загинути.
— Мул мені потрібен негайно, — просто відповів стрілець.
— Авжеж. — Але Кенерлі не відвернувся, а продовжував стояти, наче добираючи слів, аби сказати ще щось, всміхаючись своєю ницою, сповненою ненависті усмішкою, а погляд майнув кудись угору, через стрільцеве плече.
Тієї ж миті стрілець відступив убік і повернувся, і важке поліно, яке занесла над ним дівчина Субі, просвистіло у повітрі, зачепивши тільки його лікоть. Рухаючися за інерцією, Субі випустила його з рук, і поліно з глухим стуком гепнулося на підлогу. Угорі над сінником гучно пролунало відгоміння, і ластівки, що гніздилися там, злякано порснули у тінь.
Дівчина тупо вирячилася на нього. Її груди випирали з запраної сорочки, являючи світові перезрілу пишноту. Великий палець, повільно, як уві сні, потягнувся до рота.
Стрілець повернувся до Кенерлі. На обличчі конюха застигла широка усмішка. Його шкіра була жовта, як віск. Він стурбовано водив блудливими очима.
— Я… — почав він хрипким мокротинним шепотом і не зміг закінчити.
— Мул, — лагідно нагадав стрілець.
— Звісно. Ясна річ. Авжеж, — бубонів Кенерлі, всміхаючись, ніби сам дивувався, чому це він ще й досі живий. І почовгав до стайні по мула.
Стрілець перейшов на місце, звідки міг стежити за Кенерлі. Конюх привів мула і вручив йому вуздечку.
— Іди глянь, як там твоя сестра, — наказав він Субі.
Субі гордовито закинула голову і не зрушила з місця.
Стрілець там їх і залишив, нехай собі витріщаються одне на одного на запорошеній, засипаній сіном підлозі: він із ненависницькою усмішкою і вона з виразом тупої, млявої непокори. Нестерпна спека, що досі стояла надворі, відбійним молотком стукала у скроні.
XVII
Він вів мула серединою вулиці, здіймаючи чоботами хмари пилу. Бурдюки, вщерть заповнені водою, були нав'ючені на мула.
Біля бару він зупинився і зайшов усередину, але Еллі там не було. Порожній шинок був уже готовий до бурі (вікна забили дошками), але з учорашнього вечора там ніхто не прибирав. Зала смерділа прокислим пивом.
Він наповнив дорожню сумку кукурудзяною крупою, сухою і обсмаженою кукурудзою, взяв половину сирого м'яса для біфштексів з комори, а натомість поклав на дощатий шинквас чотири золотих. Еллі не спускалася. Жовтозубе піаніно Шеба безмовно сказало йому: «Бережи себе». Він вийшов надвір і нав'ючив сумку з провіантом на мула. Горло стискало тривожне передчуття. Він все-таки міг уникнути пастки, але шанси були мізерні. Врешті-решт, це він був Лукавим.
Відчуваючи на собі погляди очей, які підглядали за ним крізь щілини й тріщини, він проминув закриті віконницями будинки, що застигли в очікуванні. У Таллі чоловік у чорному видав себе за Бога. Він говорив їм про дитя Царя, багряного принца. Був не прояв всесвітньої іронії чи просто відчаю? Важливе питання.
У нього за спиною пролунав пронизливий тривожний крик, і зненацька почали розчинятися настіж двері. Обриси нападників стрімко наближалися. Пастка закрилася. Чоловіки у довгополих сюртуках і брудних робочих штанях. Жінки у линялих сукнях. Навіть діти, що бігли слідом за батьками. І кожна рука стискала палицю чи ніж.
Його реакція була автоматичною, миттєвою, інстинктивною. Він круто розвернувся на підборах, одночасно дістаючи з кобур револьвери. Важкі рукояті лягли у долоні як влиті. До нього зі спотвореним від жаху обличчям стрімко наближалася Еллі — авжеж, це мала бути Еллі, ніхто інший. У світлі, що швидко тьмяніло, багрянів відразливий рубець. Він зрозумів, що вона заручниця — з-поза її плеча визирало перекошене гримасою ненависті обличчя Шеба, що справляло таке враження, ніби він вістовий відьми. Еллі була його щитом і його жертвою. Стрілець побачив це чітко і недвозначно у вічно холодному полум'ї стерильної незворушності й почув її крик: