— Убий мене, Роланде! Вбий мене! Я вимовила це слово, дев'ятнадцять, я сказала, і він розповів мені… о ні, я цього не винесу…
Його руки звикли виконувати її бажання. Він був останній зі свого роду, але не тільки вуста його володіли Високою Мовою. Револьвери сколихнули повітря своєю важкою атональною музикою. Вхопивши ротом повітря, Еллі обм'якла. І знову прозвучали постріли. Останній вираз на її обличчі міг означати вдячність. Голова Шеба відкинулася назад, і вони обоє впали у пилюку.
«Вони вирушили у край Дев'ятнадцяти, — подумав стрілець. — Яким би він не був».
На нього обрушився шквал ударів палицями. Він заточився, але відбив їх. Дрючок із забитим гвіздком влучив йому в руку і пробив шкіру, з рани полилася кров. Його атакував чоловік із лицем, порослим щетиною, і плямами від поту під пахвами, стискаючи в руці кухонний ніж із потьмянілим лезом. Стрілець застрелив його, і чоловік простягнувся на бруківці. Від удару підборіддя об землю з рота випала вставна щелепа. Тепер вона, виблискуючи слиною, шкірилася в бруді.
— САТАНА! — заверещав чийсь голос. — ПРОКЛЯТИЙ! УБИЙТЕ ЙОГО!
— ЛУКАВИЙ! — ґвалтував інший, і на нього знову градом посипалися палиці. Ніж, вдарившись об чобіт, відрикошетив. — ЛУКАВИЙ! АНТИХРИСТ!
Він торував собі дорогу крізь натовп, посередині рухаючись бігом, а навколо падали мертві тіла. Його руки з легкістю й надзвичайною точністю влучали в мішені. Впали двоє чоловіків і жінка, і він скористався прогалиною, яка утворилася після них.
Бунтівний натовп вервечкою тягнувся за ним через усю вулицю до перехнябленої крамнички, яка слугувала місту ще й цирульнею, розташованої навпроти Шебового шинку. Він ступив на тротуар, знову розвернувся і випустив решту патронів у переслідувачів. Позаду них, у куряві, розкинувши руки, як на розп'ятті, лежали Шеб, Еллі та інші.
Натовп не зупинявся і не вагався ані на мить, незважаючи на те що кожен постріл потрапляв точно в живу мішень, а вони ж, мабуть, бачили револьвери вперше.
Він відступав, рухаючись, як танцівник, аби уникнути палиць та каміння, що летіли з усіх боків. На ходу він перезаряджав зброю зі швидкістю, якої завдяки тренуванню набули його пальці: тепер вони жваво снували між кобурами і барабанами револьверів. Натовп почав заполоняти дерев'яний тротуар, і стрілець відступив до крамнички, хряснувши дверима просто перед їхніми носами. Велика вітрина праворуч розбилася, і осколки посипалися всередину, а крізь пролом вдерлися троє. Їхні обличчя були тупими, як у фанатиків, у очах ледь жевріли іскорки. Усіх їх він застрелив, як і тих двох, що полізли слідом. Померлі попадали у вітрині й, блокуючи прохід, повисли на зазубрених краях розбитого скла.
Двері тріщали й здригалися під натиском тіл переслідувачів, і стрілець почув» голос: «УБИВЦЯ! ВАШІ ДУШІ! ДИЯВОЛЬСЬКА РАКОТИІДЯ!»
Зірвавшись із петель, двері впали всередину, ляснувши об підлогу, наче в долоні, і здійнявши пил. На стрільця напирали чоловіки, жінки, діти. Полетіли плювки й палиці. Стрілець випустив у них усі кулі, й вони попадали, як кеглі у грі на очки. Він задкував до цирульні, по дорозі штовхнув ногою бочку з борошном, і вона покотилася на людей. Швиргонув у них каструлею з кип'ятком, у якій було дві щербаті небезпечні бритви. Та вони напирали на нього, несамовито кричачи на різні лади. Звідкись долинав голос Сильвії Пітстон, яка нацьковувала їх, — його інтонації безладно змінювалися, були то висхідними, то низхідними. Стрілець заштовхував патрони у ще не охолоді барабани, вдихаючи запах цирульні і власної горілої шкіри, бо мозолі на кінчиках пальців пообпікалися.
Крізь чорний хід він вибіг на ґанок. Тепер у нього за спиною був ліс, який повністю затуляв місто, котре припало до його брудної стопи. З-за рогу вибігли троє чоловіків з широкими усмішками зрадників на обличчях. Побачили його, помітили, що він теж на них дивиться, за мить до того, як він скосив їх пострілами, усмішки застигли в гримасі жаху. Слідом за ними з вереском вибігла жінка. Завсідники Шеба знали цю здоровенну товстуху як тітоньку Мілл. Постріл відкинув її назад, і вона впала на спину, розкинувши ноги, як шльондра, спідниця її непристойно задерлася, оголивши стегна.
Спустившись сходинками вниз, він позадкував до пустелі: десять кроків, двадцять. Задні двері цирульні стрімко розчинилася настіж, і люд висипав на вулицю. Краєм ока він вихопив із юрби Сильвію Пітстон. І відкрив стрільбу. Тіла важко осідали на землю, падали на спини, перекидалися через поручні в пилюку. У вічному пурпуровому світлі дня ніхто з них не відкидав тіні. Він усвідомив, що кричить. Увесь цей час кричав. Його очі були наче надтріснуті шарикопідшипники. Яйця піднялися й притислися до живота. Ноги не згиналися. У вухах дзвеніло.
Набої в барабанах скінчилися, й люди бурхливою лавиною кинулися на нього, стрільця, що якимось незбагненним чином перетворився зараз на суцільне Око й суцільну Руку. І він стояв, захлинаючись власним криком й перезаряджаючи револьвери, а його свідомість, що ніби перебувала осторонь і здалеку, спрямовувала руки, дозволяючи їм вправно виконувати трюки з перезаряджанням. Невже він не може підняти руку, сказати їм, що витратив тисячу років, аби опанувати цей та інші фокуси, повідати їм про револьвери й кров, що їх освятила? Може, але не власними устами. Зате його руки були майстерними оповідачками.
Коли він закінчив перезаряджати свою зброю, вони наблизилися до нього майже впритул. У чоло йому втрапила палиця й зідрала шкіру. З ранки миттю почала сочитися кров. За дві секунди вони будуть від нього на відстані простягненої руки. На передовій лінії він побачив Кенерлі, молодшу дочку Кенерлі (десь років одинадцяти), Субі, двох завсідників бару, шльондру Емі Феддон. Він викосив усіх, і не тільки їх, а й тих, що йшли позаду. Тіла, немов опудала, глухо гепалися на землю. Кров і мізки так і струмували.
Приголомшені, вони на якусь мить загаялися, й обличчя юрби розпалося на окремі фрагменти — лиця збитих із пантелику людей. Якийсь чоловік під акомпанемент власного вереску виписував великі кола. Жінка з пухирями на руках задерла голову в небо і збуджено реготала. Чоловік, якого стрілець уперше побачив, коли той із набурмосеним виглядом сидів на східцях крамниці, з переляку наклав у штани.
Щойно він устиг перезарядити один револьвер, як побачив, що до нього, розмахуючи стиснутими в руках дерев'яними хрестами, з лементом на всіх вітрилах мчить Сильвія Пітстон.
— ЛУКАВИЙ! ДИЯВОЛ! ДІТОВБИВЦЯ! МОНСТР! ЗНИЩ-ТЕ ЙОГО, БРАТИ Й СЕСТРИ! РОЗЧАВІТЬ ГАДА-ДІТО-ВБИВЦЮ!
Дві кулі, випущені в обидва розп'яття, розтрощили на друзки дерев'яні перекладини, ще чотири влучили жінці в голову. Було таке дивне враження, що вона якось зібгалася, увібравши своє тіло всередину, ніби закрила акордеон.
На мить люди, як у живій картині, застигли в своїх позах, зачудовано втупившись у неї поглядами, а тим часом пальці стрільця професійно перезаряджали револьвери. Гарячий метал немилосердно обпікав шкіру пальців, залишаючи на пучках чіткі сліди у вигляді кружалець.
Людей поменшало: він викосив їх, неначе косар — траву. Він гадав, що смерть жінки змусить їх відступити, але хтось метнув у нього ножа. Рукоятка влучила йому просто в перенісся, і стрілець упав. Згусток осатанілої юрби вже тягнувся до нього руками. Він знову розстріляв усі патрони, а порожні гільзи сипалися на нього. Голова розколювалася, перед очима пливли великі коричневі КЧ)ла. Один із пострілів не влучив у ціль, проте решта розправилася з одинадцятьма нападниками.
Та вони — ті, що досі були живі, — все ж таки добралися до нього. Він розстріляв чотири патрони, які встиг загнати в барабан, а потім збіговисько заходилося духопелити його та наносити колоті рани. Кількох нападників, що повисли на його лівій руці, він скинув із себе, й вони гепнулися на землю. Руки заходилися виконувати свій безвідмовний трюк. На нього градом сипалися стусани. У плече. По спині. По ребрах. У сідницю встромили предмет, що міг бути виделкою. Якийсь маленький хлопчик, протиснувшись крізь натовп, устиг один раз сильно різонути його по литці. Стрілець зніс йому голову.
Юрба поріділа, і він знову дав їм жару, цього разу стріляючи в спини. Ті, що лишилися, почали відступати до роз'їдених повітряною ерозією будівель пісочного кольору. Та руки продовжували свою справу, немовби послужливі пси, готові виконувати для тебе сальто не раз і не два, а цілу ніч. Ці руки косили на ходу. Останній саме спромігся видряпатися на східці заднього ґанку цирульні, коли стрільцева куля наздогнала його, втрапивши у потилицю. «А-а!» — скрикнув чоловік і звалився зі сходів. Таким було передсмертне слово Талла, що поставило крапку в їхніх стосунках.
Знову запанувала тиша, заповнивши собою дурманну порожнечу.
На тілі стрільця було, мабуть, зо двадцять ран, і всі вони були несерйозними, за винятком глибокого порізу на литці. Він перев'язав її стрічкою, вирваною з сорочки, підвівся з землі і оглянув поле бою.
Вони лежали хвилястим, зигзагоподібним ланцюгом, що зміївся від чорного входу цирульні до того місця, на якому стояв стрілець. Лежали в найрізноманітніших позах. І ніхто не справляв враження сплячого.
Він рушив уздовж стежини мерців, на ходу перелічуючи їх. У крамниці якийсь чолов'яга незграбно розкинувся на підлозі, любовно обіймаючи надтріснуту банку з солодощами, яку поцупив перед смертю.
Він дійшов до того місця, звідки все почалося, — середини безлюдної головної вулиці. Він застрелив тридцять дев'ять чоловіків, чотирнадцять жінок і п'ятеро дітей. Убив усіх мешканців Талла.
Перший подув суховію доніс до нього нудотно-солодкий запах. Простеживши напрямок, звідки йшов сморід, стрілець підвів голову й кивнув. На дощатому даху Шебового шинку, розіп'ятий за допомогою дерев'яних кілків, розкладався труп Норта. Рот зяяв порожнечею, мертві очі розплющені. На брудній шкірі лоба стояло багряне тавро великого роздвоєного копита.
Стрілець вийшов із міста. Його мул пасся на клаптику бур'янів ярдів за сорок від колишнього диліжансового шляху. Стрілець відвів його назад до стайні Кенерлі. Надворі вітер награвав короткі уривки мелодій. Тимчасово поставивши мула у стійло, стрілець пішов назад до шинку. Там він знайшов у сараї драбину, заліз на дах і зняв труп Норта. Тіло важило менше за в'язанку хмизу. Стрілець скинув його з даху, щоб він міг приєднатися до компанії звичайних городян, тих, що померли лише один раз. Потім зайшов у шинок, перекусив біфштексами з хлібом і випив три кухлі пива. Тим часом надворі стемніло, і в повітря здійнялися хмари піску. Ніч він проспав у ліжку, де раніше кохався з Еллі. Спав міцно, без сновидінь. На ранок вітер вщух, і знову засяяло сонце — як завжди, яскраво і безжурно, ніби нічого й не сталося. Трупи віднесло вітром на південь, немов перекотиполе. Ближче до полудня, перев'язавши рани, він вирушив у путь.
XVIII
Закінчивши свою розповідь, стрілець вирішив, що Браун спить. У вогнищі жевріла одинока іскра, а птах Золтан засунув голову собі під крило.
Та коли він вже збирався підвестися і постелити собі в кутку, Браун сказав:
— Ну от ти все й розповів. То як, полегшало?
Від несподіванки стрілець здригнувся.
— А чому в мене мусив бути тягар на душі?
— Ти сам сказав, що ти людина. Не демон. Чи збрехав?
— Та не брехав я. — Мимоволі він відчув, як у душу закрадається прихильність до цієї людини. І він був абсолютно щирим із поселянином. — Хто ти, Брауне? Тобто хто ти насправді?
— Я — це я, — незворушно відповів той. — Чого це тобі весь час казна-що ввижається?
Стрілець запалив цигарку і не відповів.
— По-моєму, ти вже дуже близько підібрався до того свого чоловіка в чорному, — сказав Браун. — Він у відчаї?
— Не знаю.
— А ти?
— Поки ще ні, — мовив стрілець і глянув на Брауна з легким викликом. — Я йду туди, куди мушу йти, і роблю те, що маю робити.
— Тоді все гаразд, — сказав Браун, перевернувся на другий бік і заснув.
XIX
Наступного ранку Браун дав йому поснідати і вирядив у дорогу. У світлі дня фігура поселянина чудувала своєю впалою грудною кліткою із засмаглою шкірою, ключицями, що випирали, як олівці, і неймовірно розкошланою скиртою рудого волосся. Птах умостився в нього на плечі.
— А мул? — спитав стрілець.
— Я його з'їм, — відповів Браун.
— Гаразд.
Браун простягнув руку, і стрілець потиснув її. Поселянин кивнув у напрямку південного сходу.
— Легкої дороги. Довгих днів і приємних ночей.
— Тобі того самого, тільки вдвічі більше.
Вони кивнули один одному на прощання, і чоловік, якого Еллі називала Роландом, пішов геть, обвішаний револьверами й бурдюками з водою. Один раз він озирнувся. Браун заповзято боровся з бур'янами на своїй крихітній кукурудзяній грядці. Крук, наче горґулья, набурмосився на низькому даху землянки.
XX
Багаття догоріло і згасло, а зорі почали бліднішати. Угорі, не знаючи спокою та не потребуючи слухачів, правив свою оповідь вітер. Стрілець поворухнувся уві сні й знову затих. Йому снилося, що він хоче пити. Десь у мороці ховалися обриси гір. Усі докори сумління і приступи каяття зникли. Їх випекла пустеля. Дедалі частіше він згадував Корта, який навчив його стріляти. Корт завжди вмів відрізнити чорне від білого.
Поворухнувшись, стрілець прокинувся. Крізь напівопущені вії він дивився на згасле багаття, візерунок якого наклався на інший, геометричний узор правильнішої форми. Він був романтиком, але, добре знаючи про це, ревно приховував цей факт. Ту свою таємницю він за безліч років розкрив тільки кільком людям. Дівчина на ймення Сюзанна, родом із Меджиса, була однією з них.
І авжеж, йому знову згадався Корт. Корт був мертвий. Усі вони мертві, крім нього. Світ зрушив з місця.
Стрілець закинув на плече рюкзак зі своїми гунна і рушив далі.
Розділ II
Придорожня станція
І
Цілий день у нього в голові крутився до болю знайомий дитячий віршик. Така собі зараза, що доводить до сказу, бо глумливо ігнорує будь-які накази здорового глузду покласти цьому край. Віршик був такий:
У останньому рядку було слово «літаки», значення якого стрілець не знав, — зате добре розумів, чому цей віршик сплив У його пам'яті. Йому весь час снилася його кімната у замку і мама, яка наспівувала йому цю пісеньку, коли він з поважним виглядом лежав у ліжечку біля вікна з різнобарвними скляними вітражами. То була не колискова на добраніч (бо ж хлопчики, народжені для Високої Мови, мусили стрічати темряву на самоті), а пісня, яку мати співала йому перед денним сном. Він пригадував гнітюче світло дощового дня, що мерехтіло веселками на простьобаній клаптевій ковдрі, відчував холодне повітря кімнати й сильне тепло від ковдр, любов до матері та її кармінні вуста, нав'язливу мелодію безглуздої пісеньки і материн голос.