Але досі ще не зима. Зграї птахів, що відлітають у ті краї, де природа ніколи не спить, сидять на мурах, відпочивають, п’ють воду зі струмків, об’їдають підмерзлі ягоди калини й терну, щебечуть. Їхні очі пильні, їхні крила міцні. Може, вони з того села, звідки родом Ізидор, син священика?
Ніхто не заважає йому думати про Настуню. Він сидить коло вогню, підкладаючи поліна, щоб Старий не вставав сам, рубає дрова, лежить у своїй кімнаті на ліжку ? однаково потонулий у власному безумстві, одержимості чи вірі. Хоч би як це називали люди, ніхто не відніме у нього права на дні й ночі з Настунею. Хоч вона бідна, сину, сирота, що скажуть люди… я вже дозволив тобі вчитися на інженера. Чого тобі ще треба, чого ти робиш нам встид?
Там, на горі, є таке дуплаве дерево. Дітьми вони ховалися там від дощу, і вже не дітьми ? від людей, хоч було тісно й згори порошилося сухим деревом. «Настуню, тобі не зимно?» ? «Трохи…» ? «То чого ж ти не вбралася?» ? «Йой, як вчула-м, що ти мене кличеш, то на ноги постоли… Баба верітку сховали, аби-м не йшла». ? «Нічого, тулися до мене, скорше зігрієшся. Слухай, Настуню, я чув, що є десь такий край, де ми би вільно могли жити обоє. Ми підемо його шукати. Але не зараз, бо скоро зима». ? «Хіба нам зле?» ? «Зараз нам добре, але, як ми виростемо, то стане тісно на нашій землі. Ніхто не дозволить нам разом бути, бо я син священика, а ти ? бідна сирота…» ? «Хіба десь буде інакше?» ? «Певно, що буде! Як спалим мости за собою, то вже не будем ні за чим озиратися. Не буде ні вітця, ні матері, ні родини…» ? «Але я так не хочу!» ? «І я не хочу. Може, нам колись простять. У них же серце не з каменю…»
Ізидор широко розплющує очі. Його мучить цей стан, коли не можна розділити сон і дійсність. Він встає і йде вниз, до Старого. Підкидає дров, гріє змерзлі руки.
? Не спиться мені, ? каже Старому. ? А ви колись спите?
Той не озивається, лише ствердно опускає повіки.
? Бабуся каже, що це минеться. Ніби всі потім відчувають полегкість. Ті, що приходять сюди. Не знаю, Настуня то зі мною, то лишається там, але ми ніколи не буваємо разом так довго, як би хотілося. Може, я тому не засинаю, щоб знову її не згубити. А ще як подумаю, що Настуня могла би жити й далі на селі, якби я її не вирвав звідти… Найліпше було б, коли б ми дісталися до Парижа. Тепер ? він ще далі. А ви були в Парижі?
? Був.
Від коливання полум’я тіні ожили. Ізидор задивився у німому відчаї на мигтіння іскор, ніби сподівався побачити там місто своїх марень, місто, яке дає можливість загубитись у ньому. З фонтанами, в яких купаються голуби, маленькими кав’яреньками, ятками букіністів, вуличними пісеньками, тією співучою мовою, що ллється з горла, як пташиний щебет… Де все чуже, а тому ? безтурботне.
? Я теж міг там бути… ? зітхнув Ізидор.
«Свобода? Ні, ? думав Старий. ? Ще один Вавилон. Таких міст багато. Вони з’являються на перехрестях торгових шляхів, або просто з чиєїсь примхи, і тішать око, як перезрілий плід, що гниє зсередини. Але там справді можна загубитися, стерти з обличчя риси, які належать лише тобі, й загубитися… Хвора свобода…»
? Так, я там був, але давно. То був не той Париж.
? О ні! Париж завжди саме той! ? заламав руки хлопець. ? Ми так хотіли туди потрапити, що не могли розчаруватись…
? Ти завжди можеш туди потрапити, дитино моя…
? Із Настунею? Я не посмів би ступити до Парижа без неї. Але де вона? Ви її не бачили? Допоможіть знайти мою Настуню! Циганка мені сказала… Я ще був тоді в шпиталі: не пам’ятаю, що зі мною сталося. Циганка сказала: «Є одне місце. Зветься воно ? Притулок. Там ти знайдеш те, що стратив. Я покажу тобі дорогу. Але мусиш мені дорого заплатити». Я віддав їй золотий хрестик. Розумієте, циганці ? хрестик, родинну коштовність? Дивно, правда? Але, якби вона захотіла мою душу, я віддав би і душу. Хоч мій батько, дід і прадід були священиками. Мені тепер нема місця на рідній землі. Я віддав хрестик циганці. Париж ? краще.
? Ті, хто судив тебе, ? за мурами. Вранці їхні тіні зникнуть. Ніхто не потурбує тебе…
? Я вам вірю, ? сказав Ізидор. ? Я такий неспокійний, бо сьогодні повний місяць. Малим я міг вилізти через вікно уві сні, а якось мене знайшли аж далеко у лісі…
Він відкинувся на спинку крісла і, засинаючи, пробурмотів:
? Пам’ятаю вогонь, дуже великий…
Коли Ізидор міцно заснув, Старий вкрив його коцом, докинув решту дров у вогонь і всівся у своє крісло. Тоді сказав, не звертаючись ні до кого, лиш до себе:
? Цей ? злодій, а той ? убивця. На тому світі їх засудили, а тут ? я їм не суддя. Який я їм суддя? Мають дві руки: одна карає, інша прощає. Місця тут вистачить.
Власне, Старого завжди дивувало, що в кожному його слові чомусь убачали якийсь потаємний, майже священний, зміст, і, мабуть, через те водили до нього прибульців. І хоч би що він казав, усе сприймалось як пророцтво і ставало дією.
«Віра, ? подумав він. ? Звідки вона береться у людей? Вогонь залежить від поживи, яку мусить отримувати постійно, а вірі досить крихти: тоді вона живе вічно. Віра не потребує поживи, а опертя на щось незмінне. І всі сюди приходять з вірою. Усі».
IV
…Великі чорні птахи колом оточили чоловіка, який не міг поворухнутися. Спека висушила йому голос, пекельний вогонь гарячки випік мозок. Він давно був мертвий: очі дивились у небо. Круки сиділи так тихо, що навіть піщинки не осипалися під їхніми лапами. Після тиші, такої абсолютної, що могла бути лише там, де людське житло на віддалі тисячі миль, один із круків сказав:
? Він не має нікого, хто б за ним заплакав.
? Він не має навіть того, хто поховав би його, ? сказав другий крук.
? Він зовсім сам.
? Ні, ? сказала Смерть і круки розступилися перед нею, ? тепер він має мене. Тепер ми удвох. Найгірше тим, хто зовсім сам. Це ? ті, про кого я забуваю.
Четвертий крук сказав:
? Я прожив двісті п’ятдесят сім літ і не бачив жодної істоти, над якою б ти, Велична і Мудра, не змилосердилася.
? І ми також! ? ствердили інші круки.
? На світі є таке місце, ? продовжила Смерть, ? куди приходять люди і де ніхто не вмирає. Навіть, якби я знала, де воно, то не пішла б туди, бо жителі цього місця не належать мені.
І помовчавши, додала:
? Але рано чи пізно вони покидають це місце, щоб відшукати мене. Знаєте, чому?
? Бо ти ? Мудра і Справедлива!
? Ні, бо їм любо заснути у мене на грудях.
І Смерть закрила ніжною рукою очі мерця, і, поцілувавши його в чоло, тихо відійшла.
(З леґенд про Притулок)
…Ізидор прокинувся на світанку, коли з плечей його зсунувся коц, дивуючись, де це він. Старого не було в кімнаті, але вогонь горів, хоч не надто сильно, але наразі не збирався гаснути. Хлопець хотів одразу ж піти, та увагу його привернуло порожнє крісло Старого: широке, масивне, з високою спинкою І обшарпаною подушкою на сидінні, з якої повилазило подекуди клоччя. Він би дуже засоромився, якби хтось застав його у тому кріслі. Несміливо торкнувся бильця, бо, якщо воно виявиться справжнім, то і все довкола таке ж. Та одразу ж пошкодував: його наче вдарило. У вухах зашуміло, і в тому шумі хлопець відчув перестук коліс потяга.
Настуня сиділа навпроти нього, і кожна хвилина віддаляла їх від війни, пострілів, людського горя, втрат, отруйного газу, закривавлених бинтів, розграбованої землі… Але куди ж вони їхали?
Ізидор зітхнув і потер тремтячою рукою чоло. Ноги його стали важкі, мов із заліза. Він знову торкнувся крісла й побачив себе на горі, де у лісі цвіли черешні. Але був там сам. Більше нікого.
? Сам, ? прошепотів хлопець. Цей лагідний біль, що обгорнув йому серце, був ще гіркіший за спомин про війну.
? Боже, змилуйся наді мною…
Його не здивувало те, що сталося. У шпиталі лікар казав, що пам’ять повертатиметься уривками. Дотик, звук, запах допомагатимуть йому.
Але зараз з нього було досить. Ізидор рушив до дверей, і від холодного повітря йому аж перехопило дихання.
Сивувато-жовтий туман вкривав усе довкола і заповідав з’явитися сонцю, рідкісному гостю похмурої старості року. За туманом хтось рубав дрова. Ізидорові це нагадало дитинство, коли в них вдома кололи дрова двоє дужих сільських хлопців, а він, малий, визирав з вікна свого покоїка, бо чомусь цієї пори у нього було закутане горло й доводилося пити гаряче молоко з медом. Сам він не вмів колоти дрова, але тепер мусив навчитися. Темні контури дровітні стали чіткішими. Ізидор обійшов круг неї по вогкій, ледь торкнутій інеєм, траві, і на тлі сонця, що саме сходило, побачив Старого в благенькій сорочці, котрий рубав дрова вміло й обережно, бо сила в руках ? це ще не все. Ізидор не наважився підійти. Від цього чоловіка віяло такою міццю, що кожен помах сокири в його руках видавався священнодійством.
Зігрітий і розчулений побаченим, Ізидор не схотів вертатися до своєї кімнати, до схололих за ніч простирадел, пустельних, як сніги на полі. Він рушив стежкою, що огинала гору, на якій цілими днями пересиджував інший прибулець, що сторонився всіх. Зненацька йому заболіло серце, коли він уявив себе поруч із тим прибульцем на горі: невже правда, що до Притулку приходять ті, у кого не залишилося жодної близької істоти? Це означає, що його знову розлучили з Настунею. Але коли? Хто? Коли він йшов пустелею, вона була з ним. Він чув її голос, чув свій. Вони весь час розмовляли. Не пам’ятає про що: так, згадували собі. І здається, Настуня була поруч, коли вони увійшли до Притулку. Писар навіть записав їх обох. Можна його спитати. Чому б не зараз?
Ізидор спинився на стежці. Його погідний настрій перемінився на розпач. Таке з ним бувало не раз. Здавалося, дві дужі сили змагаються за право володіти його тілом: одна радісна й молода, інша ? смутна й змучена. Як у тому вірші, що так йому подобався:
З журбою радість обнялись. В сльозах і жемчугах мій сміх…
Сонце розганяло туман. Обриси дерев, кущів, гори ставали щораз виразнішими. Світ відновлював втрачені барви: фіолетові, вишневі, золотисті, сповнені королівської урочистості й самодостатності. Неможливо було не схилитися перед цією красою, яку незабаром спалить холод. Весна перероджується в літо, літо ? в осінь, а осінь спалює саму себе, чинить самогубство. Вона не може просто так заснути, зіткнувшись із мертвою зимою. Їй потрібні вітри, дощі, раптовий холод. Одного ранку бачиш ? її вже нема. Білий покрівець на землі й стурбоване вороння на деревах.
«Мої почуття схожі на осінь, ? думає Ізидор. ? Такі ж гарні, такі сумні… Мені ніколи не загрожувала сірість буденного існування: вона сама від мене відсахувалась. Я хотів би бути щасливим, як мої батьки, такі собі Філемон і Бавкіда, занурені у вічний буколічний сон. Але земля не розступилася, щоб дати мені місце. І я потягнув у безвість із собою Настуню, котра теж могла б жити спокійно в селі, що його вважали „щасливим у Бога“, бо там ніколи не проливалася кров у битві, лише часом моровиця косила старого й малого. Я не став героєм, а втікачем, як у пісеньці Міньйони. І що б ми робили у справжньому Парижі, а не у витворі нашої уяви? Не може бути, щоб там не знайшлося місця. Якась кімнатка під дахом, або ще краще ? у старенькому будиночку, що вгруз у землю, з товстелезними стінами, з вікном у садочок, звідки лине запах жасмину. Дзиґар, що тихо цокає, книжки, свічка на столі, тепла пічка, двері, в які ніколи не постукає лиха звістка. Заховатися цілком від ворожого світу, який нам не перемогти, уникнути зарази фальшу, хижацтва, заздрості, заволодіти мудрістю. Не ради вселюдського поступу, а задля власної душі. Кожен мусить виплекати в тиші власну зрілість, щоб не стати дрібним червивим яблуком, падалицею. Слави й достатку сягнути легше і швидше, але Настуня не хоче цього від тебе. Ти дивився на пишних панянок, що проходжувалися бруком, але очі їхні не бачили твого серця, лиш не надто модну одіж сина сільського священика. Якби не було Настуні, може, ти й запалився бажанням завоювати одну з тих пещених м’якеньких ручок, оздоблених делікатними золотими перстениками.
Буває, іноді ловиш себе на думці, що знаєш людину, яка стрілася тобі на вулиці: знаєш, куди вона йде, бачиш шлях її по житті, аж до смерти. А все тому, що стрівся не з людиною, а машиною в живім тілі, яку ще в колисці завели ключиком, і от вона собі ходить серед інших, каже, що це її доля, а майстра, який зробив її, називає Богом. Серед тих ляльок-машин є адвокати і крамарі, панни з посагом, панни без посагу, злодії, жовніри і навіть священики. Замість того, щоб плекати у собі душу, вони полишають її як непотріб, боячись, щоб хтось не розпізнав їхню окремішність і не подивився скоса. Дивно, а що ж би сталося? Хіба то велика втрата не бути прийнятим до товариства упирів та відьом? Що вони заподіють тому, хто обведе себе святим колом любові? Хіба що не дозволять сісти поряд себе за столом. А щезли б ви!..»
? Дивно, ? спинився Ізидор. ? Чому воно мені досі болить? Я ж у Притулку…
І у вухо йому знову зашепотіла циганка: «Є такий край, синку, де можна забути про горе й біду. Ти його знайдеш скоро, хоч він дуже далеко…»
І ось він вийшов з шпиталю в чужій країні, в незнайомому місті. Цвіли й осипались яблуні коло гарненьких чистеньких будиночків, куди б його не пустили далі брами. Не було куди йти, і він згадав про Притулок, відчувши, що, хоч би якою дорогою він пішов, вона однаково його туди приведе. Вибрав тиху вузеньку вуличку, наприкінці якої стояла криниця для всіх спраглих. Він напився з неї води. Далі було важче: стали боліти порушені рани. У лісі він заснув і проспав аж до ночі. Йшов не одну таку ніч, тихий і байдужий до людей, аж доки не побачив дороговказ, на якому було написано «Притулок». Був певний, що і Настуня з ним іде, хоч бачив її лише у денних снах, але чи були то сни? Останнього дня вона дорікнула: «Лишаєш мене саму!» А він сів просто на пісок і заплакав. «Не плач, ? сказала Настуня, ? я буду дивитися за тобою далеко-далеко, доки можна буде видіти».
…Ізидор спинився і побачив внизу Долину, де жили інші мешканці Притулку. Над хатинками, що ховалися серед золотих садів, підіймалися рівнесенькі стовпчики диму. Від усього віяло спокоєм і миром. Де-не-де тишу порушував крик півня чи гавкання собак. Незрима сила тягнула його туди, але інша ? стримувала.
Те місце, де він перебував зараз, було ніби пограниччям. Там, унизу, поволі зникали спогади, не боліли рани, там ніхто не цікавився тим, що привело його до Притулку, і там він змирився б з тим, що
НАСТУНЯ ЗАГИНУЛА, КОЛИ РОЗБОМБИЛИ ПОТЯГ, ЯКИЙ ВІЗ ЇХ ДО ПАРИЖА, А ЙОГО, НЕПРИТОМНОГО, ВРЯТУВАЛИ У ШПИТАЛІ, І САМЕ ТОМУ, ЩО ЗАЛИШИВСЯ БЕЗ НАСТУНІ, ВІН ПОТРАПИВ ДО ПРИТУЛКУ.
І таким великим був його подив через те, що з пам’яті зійшов туман, що замість болю він відчув полегкість. Не треба покидати Притулок, щоб шукати Настуню, бо її немає вже у тому світі. Той світ без неї ? ніщо, аморфний клубок ворожнечі, лукавства, беззахисності і відчаю.
…На пагорбі майже не залишилося хмизу, щоб розпалити вогонь і гріти над ним руки, коли Джон Сміт зрозумів, що пройшов якийсь відтинок свого життя у Притулку й наблизився до нової межі. Хтозна, може, за нею будуть інші межі. Не те щоб пагорб із капличкою втомив його. Просто він упокорився владній і неминучій зміні пір року. Не так, як у дитинстві, коли в холоднечу дужче хотілось їсти і батькові побої ставали болючішими. А коли він нарешті утік, залишивши позаду дитинство, яке не пізнав по-справжньому, то пори року злилися для нього в якусь жовто-сіру каламуть, бо не було над ним неба, ні синього, ні чорного, ні рябого.
Дарма Писар Східних Воріт Притулку дивувався, чому, звівши стіни, Джон Сміт не квапиться до снігу збудувати дах. Але тут нечасто ставили питання. Антон міг собі дивуватись, а Джон Сміт, усе ще не бажаючи перейти в стан зимової облоги, тяжко застудився І зліг у тій самій кімнаті, в якій оселився, прийшовши до Притулку. Ось що марилося йому під час хвороби ? ніби приходить до нього Лікар Яків, з яким він познайомився наступного ранку після прибуття, схиляється над ним, вкриває чоло мокрою ганчіркою, кладе йому на груди сірого м’якого кота, і той кіт, страшенно муркочучи, вмощується й засинає. І в грудях перестають рватися струни… мариться йому велика спрага, яку він намагається згасити цілими ріками; без кінця п’є і не може вгамувати спрагу. Аж раптом прозріває ? чому: просто він ще не знає, чого чекає від Притулку, бо та кімната, у якій він провів останні два роки, дивлячись у стелю, і ця, де він зараз лежить навзнак, перебувають в одній точці простору, на одній площині, а час не слід переоцінювати, його не існує в цьому клубку, сплетеному з безлічі світів, і ніхто не годен висмикнути бодай ниточку з клубка, який шалено котиться з гори…