І мариться йому інший Притулок, про який він майже не здогадується: сонце, котре ніколи не заходить, вільний політ над лісами і ріками, та щось, що робить його невидимим, бо він розчинився у світі; так, він був розчинений і в іншому світі, в якому нищив тих, на кого вкаже палець: як дві сторони дзеркала ? одна прозора й глибока, інша темна і пласка ? і, не зумівши роз’єднати дві сторони, він розбив дзеркало кулаком, й гострі скалки вп’ялися йому в очі, і в усе тіло і мариться йому, як над ним схиляється Старий і каже:
? Сенс життя ? у пізнанні. Хто багато страждав, той мусить пізнавати світ ззовні, стати вічним блукачем, як я.
Джон Сміт аж засміявся. Старий казав якусь нісенітницю. Хіба можна назвати блукачем того, хто цілими днями гріється біля вогню, не встаючи з крісла?
? Це ? як спрага, яку не вгамуєш, ? продовжує Старий, ? твоя спрага.
? Як моя?
? Так, твоя. Доки її не вгамуєш, доти не помреш.
Кіт важко тисне на груди, а з кутка променіє світло, затьмарюючи постать Старого. І він бачить Мадонну, яка співчутливо дивиться на нього. Вона не така вже й молода, не така вже й гарна, але хоче, щоб її дитина була щаслива. Мати і дитина утворюють замкнуте коло, звідки пульсує тепле світло. Так, йому треба вибрати блукання, щоб спостерігати відблиски чужої любови. Але зараз він втомлений і байдужий, та й Мадонна не його пригортає з такою ніжністю.
Насправді це не той Старий і не та Мадонна. Це їхні відображення на осколках розбитого дзеркала.
Поки Джон Сміт хворів, до Притулку прийшла дівчинка-семиліточка. Мабуть, пізня осінь не дуже зручний час для подорожі, але спорожнілий незатишний світ частіше змушує шукати прихистку. Антон був трохи здивований, побачивши за ворітьми дитину. Взагалі, діти рідко знаходили сюди дорогу. Дівчинка була худенька, синьоока і дуже відважна. Вона одразу запитала:
? Це ? Притулок?
? Так, ? трохи розгубився Антон.
? А тут багато дітей?
? Та ні…
? Я рада. Мене звати Христинка.
Антон не знав, що робити далі.
? Я ? писар Антон. Може, посидиш трохи?
Дівчинка зайшла до кімнати й одразу простягнула руки до печі.
? Ти, певно, змерзла?
? Трохи. Ви не переживайте: я вам не буду заважати. Поживу до весни, а тоді піду в ліси і луги. Там будуть гриби, ягоди, горіхи. А ви, кажете, Писар?
? Так.
? То запишіть мене: «Христина, 7 років». Пишіть!
Антон покірно витягнув Книгу. Перо викликало у дівчинки шалений захват:
? О, у вас казкове перо! Таким пишуть казки, правда? Можна подивитися?
Потім вона віддала перо і, наче казка вже закінчилася, зітхнула:
? Ну ж бо, пишіть… Той дідусь, що показав мені дорогу, казав, аби я усе розповіла.
? Це зовсім не обов’язково.
? Чому?
? Бо сюди не приходять випадково. Ти не знайшла б інакше дороги. А ти довго йшла?
? Ні, дідусь сказав, щоб я пішла у першу вулицю ліворуч, і в кінці її знайду Притулок. Я гадаю, що то був святий Миколай.
? Який святий Миколай?
? Ви хіба не знаєте святого Миколая? Він допомагає бідним, але так, щоб ніхто не бачив.
? Я не чув ніколи…
? І він вам не клав під подушку цукерки?
? Ні.
? Це, певно, тому, що ви вже старий… А може, він колись сюди прийде…
Мала позіхнула.
? Знаєш, що? ? сказав Антон. ? Поговоримо завтра. А зараз підемо до бабусі Марфи. Вона нагодує тебе і покладе спати.
? А яка та бабуся?
? Звичайна. Не бійся.
? Добре, я їй сама скажу…
? Що?
? Ну, що я хвора. Діти ніколи зі мною не бавились. Тому я рада, що їх тут нема. Ніхто не буде кидати в мене камінням?
? Це я тобі обіцяю.
Антон узяв Христинку за руку, й вони пішли стежкою повз порожній безлистий сад.
Антон двічі озирнувся на вікно Бібліотеки, ніби питав поради.
Дотик маленької руки, що сховалася в його долоні, викликав майже фізичний біль. Він раптом опинився серед темних великих будинків, під неприродно жовтим небом, а біля прозорих скляних дверей побачив маленьку постать. У сутінках вона здавалася схожою на карлика. Рідкісні перехожі поквапно перебігали вулицю. Рука втомилася, тіло заніміло і ніби приросло до брудної бруківки. Антон був одночасно і тією маленькою істотою, що простягала руку, благаючи, щоб хтось відірвав її від землі, і тим, хто спостерігав за нею. І не знав, як йому діяти. Бо не можна взяти себе самого за руку і кудись повести.
Лі чи Старого не було поруч, аби допомогти йому, чи бодай дати книжку, яка б усе пояснила. То був не сон, бо сни витікають із минулого. Антон виріс у Притулку і все, що він умів, це відчиняти Ворота.
Він випустив руку Христинки, і темне незатишне видіння зникло. Хтозна, що трапилося б з ним далі, якби він не зробив цього!
V
Лікар притулився спиною до грубки, а кіт сидів у нього на колінах, добрий старий коцур, що час від часу хрипко помуркував, розмовляючи зі своїм сном. У хаті було дуже тихо, а це означало, що мусить щось трапитися.
Лікар Яків не вважав себе лікарем, але тільки в Притулку міг у цьому признатися. Річ у тім, що по-справжньому він нікого не міг вилікувати, хоч у тому світі багато років пропрацював саме лікарем, доки не зрозумів, що єдині ліки, яких потребує хвора людина ? це радість. Тілесна хвороба кричить, потай вказуючи на хворобу душі. Неможливо вилікувати душу, яка сама себе калічить або її калічать інші. Тисячі недужих колись приходили до нього: він торкався їх руками, заглядав у очі, врешті вони переслідували його вдень і вночі. Це було нестерпно. Їхній біль звився гніздом у його душі. І все було намарно. Лікар бачив Смерть то в ногах хворого, то біля узголів’я. Вона ходила за ним слідом, досить було кинути погляд через ліве плече, щоб переконатись у її присутності.
Не можна вилікувати того, хто не усвідомив, що має хвору душу. Так лікар перестав бути лікарем й опинився у Притулку, який мав захистити його і заговорити колись із ним зрозумілою мовою.
Шукання трав у товаристві кота, який сам до нього прийшов сторожем чи другом, було своєрідною метафорою пошуків істини. Ні, він не був лікарем. Можна ним бути, не знаючи науки, можна бути мистцем, не створивши жодної картини, можна бути поетом, не усвідомлюючи цього, але Яків не відав блаженства неусвідомленого. І, можливо, тому, шукаючи себе самого, потрапив до рук Диявола.
Трапилося це тоді, коли люди стали неперебірливими і легковажними у справах віри, не шануючи душі так, як шанували її в давні часи побожні й чеснотливі люди. Слова «Бог», «Диявол» сипалися з їхніх уст без потреби і однаково висміювались. Зі сміхом слід бути обережним ? він легко виходить з-під контролю. Лише одиниці зберігали тверду впевненість, що будь-яка фамільярність з Добром і Злом ? страшна помилка, за яку неминуче прийде покара. Інші ж дотримувалися лише традиційних обрядів, або ж не дотримувались їх зовсім.
Зовнішній світ ставав усе складнішим, спокусливішим і жахливішим. А з погляду лікарів ? усе хворобливішим.
Одного разу, повернувшись геть п’яним з вечірки, Лікар вколов собі палець й написав кров’ю на аркушику із записника бажання, схоже на те, яке висловив колись чорнокнижник Фауст, щоправда, істина, якої він потребував, була в дусі його часу. Скінчивши листа, Лікар, посміюючись, поринув у п’яний сон, а коли прокинувся, то навіть не пам’ятав, чи був той лист узагалі, бо не знайшов його в кімнаті.
Він би, власне, й забув усю цю пригоду, якби не зміни, що почалися в його житті після цієї п’яної ночі. У кімнаті було дуже холодно, і він відчинив вікно, щоб впустити тепле повітря. Спершись на підвіконня. Лікар став міркувати, що ж він просив, вручаючи душу, якої, можливо, і не існує, Майстрові Зла. Ощасливити людськість? Себе? Він почав сміятися, бо завжди був переконаний, що лише сам здатний змінити власне життя, і Диявол існує лише в його свідомості, як і протилежність йому. Як можна віддати душу, не вірячи ні в неї, ні в персону в картатому піджачку, з цапиною борідкою і смородом сірки? Чого може бажати спустошений, байдужий чоловік? Надії, сили, яка виштовхне його за межі неповноцінного існування й нерозвинутого розуму?
З того ранку Лікар став помічати поблизу того місця, де він з’являвся, кульгавого чорного пса. Той привітно махав хвостом, але ніколи не наближався. «Він стежить за мною», ? вирішив Лікар і несвідомо почав виявляти перед псом спокійну гідність, як перед посланцем іншої цивілізації.
А тим часом справи йшли дедалі гірше. Не стало пацієнтів, грошей і, звичайно, друзів. Якось він уперше заночував під зоряним небом, на звалищі, біля тріскучого багаття, яке роздмухував вітер, ? і відчуття свободи наповнило його радістю, якої він досі не знав. Зникло минуле, тіло наче розтануло, він тихенько засміявся, бо ця мить варта була усього життя. Він не такою її уявляв, віддаючи душу чортові. Може, надмірність влади, багатства, слави й піднесли б його над іншими людьми, але тепер він отримав щось більше. Невисловлене бажання, яке можна оформити словами лише тоді, коли воно майже здійсниться, стане образом, як зараз багаттям, що рветься полум’ям у нічне небо, не залежачи ні від поривів вітру, ні від дров. Чи згасне воно, чи ні, важливо тільки тому, хто хоче скористатися з цього тепла і світла.
Було ще багато таких ночей під відкритим небом, самотніх і несамотніх. Іноді Лікар допомагав з’явитися на світ дитинці, перев’язував рани після п’яних бійок, збирав усякі помічні рослини замість патентованих ліків, не відчуваючи ні найменшої потреби пройтися вулицею, на якій жив багато років. Без годинника, без календаря, з грудкою розмоклих від дощів документів у кишені плаща, він геть віддалився від світу порядних людей. Здійснилося ще одне його неусвідомлене бажання ? не заробляти й не витрачати грошей, бути просто істотою, чистою, спостережливою, здатною себе захистити, готовою щомиті прийняти смерть. Чорний пес не покидав його. Вони навіть зблизилися, тобто іноді пес грівся коло багаття. Але ніколи не дозволяв себе погладити чи пригостити. Пес не зближувався також із собі подібними, не приєднувався до жодної зграї.
Врешті Лікар навчився не помічати цього пса. Обоє не відчували ні приязні, ні ворожнечі. Пес виконував свій обов’язок, тільки й усього.
І ось настав час розплати. Надто швидко, бо розплата ніколи не приходить вчасно. Як завжди. Лікар сидів коло багаття, а пес дрімав неподалік. Сіявся дрібний холодний дощ, від якого прикривали їх дві стіни розваленої халабуди. Раптом пес підняв голову й очі його спалахнули червоним світлом. Він встав, підійшов до Лікаря і покликав його за собою. Той звівся і відчув смертельний жах. Він знав, що це означає, і непереборний інстинкт змусив його тікати.
Біг цілу ніч, і ще багато днів і ночей, а чорний пес за ним. Мабуть, душа Лікаря була досить сильною, щоб утікати від Диявола, проте не настільки, щоб стати з ним на герць. Він минав церкви, монастирі, фортеці з товстелезними мурами, але ніде не можна було сховатись. Якби Смерть дала йому притулок! Але їй належало лише його тіло.
Вгрузаючи у чорний пісок пустелі, чоловік згадав про Бога і попросив у нього притулку. Він простягав обома висохлими від спраги руками свою душу, яка все ще належала йому. Пес не заважав. Сидів на горбку й очікував. Він зустрівся з ним поглядом і крикнув:
? Хіба можна продати те, чому не знаєш ціни?
І не почувши відповіді ні від Бога, ні від Диявола, кинувся бігти з останніх сил. Він знав, що не зможе підвестися, якщо впаде. Знявся вітер, підняв у повітря міріади піщинок, які вп’ялися йому в очі. Втім, очей йому не було потрібно. Вони не допомогли б йому бігти. Наостанку він ще подумав, що, можливо, то не він біжить, а хтось інший.
Пес дав йому добігти до Притулку. Мабуть, сумнівався в давньому акті купівлі-продажу, а може, мав на меті загнати його саме туди. А могло бути й так, що отой кульгавий пес зовсім не був посланцем Диявола, а звичайним псом, який нікому не довіряв, відколи було скалічено його лапу.
Лікар знав, що за стінами Притулку його вічно чекатиме чорний пес. Він обрав собі за товариша кота, який мав би йому про це нагадувати, але ніколи не нагадував.
Отака історія Лікаря Якова. У Притулок приходили ще з гіршими історіями, проте нікого не чекали так терпляче за мурами, як його. Лишилося сподіватися, що, коли Лікар нарешті зважиться вийти через Західні Ворота, Диявол його не впізнає.
…У Бібліотеці, якою опікувався Лі, були історії всіх минулих і наступних прибульців. Антон сподівався, що колись прийде той, чия історія не втиснута між пожовклих сторінок. Світ ? старий і всі сюжети в ньому переграні сотні й тисячі разів. Однак кожна людина переконана, що її доля неповторна.
Єдине, чого Антон боявся, це ? зустріти колись самого себе. Тому його так вразило, що можна бути ще кимось, опинившись у іншому світі. Щось схоже мали пережити раніше Лі, Старий і Марфа. Вони тепер кружляли по колу пізнання, неспроможні з нього вирватись. І щоразу, коли чули про нового прибульця, сподівалися, що це саме той, хто звільнить їх, простягне руку й висмикне з круговерті життя.
Отже, Притулок зовсім не був тим місцем, на порозі якого залишали надії.
Лі не було в Бібліотеці, коли Антон із дівчинкою проходили повз його вікна: він змайстрував паперового змія і саме запускав із пагорба. Хотілося б сказати, що разом з Джоном Смітом, бо той якоюсь мірою відповідав за пагорб. Але той, запхнувши руки в кишені, просто спостерігав. Дракон був вражаючий: розмальований червоним, зеленим, жовтим. Більше червоного, щоб зігріти сіре непривітне небо глибокої осені. Десь на дні очей Джона Сміта причаївся дитячий захват, безкорислива радість, що змієві, який коштував стільки праці, вдасться обірвати нитку. І зазнати всіляких пригод. Кожна втрата в дитинстві не є фатальною. Речі вириваються з рук, щоб отримати власне життя, стати дорослими.
Лі запускав паперових драконів не тільки задля них самих, а й для себе, для тих, хто живе в Притулку, і для тих, хто за його межами. Він майстрував їх і взимку, і влітку, і восени… Це зовсім не було виявом потаємного бажання покинути Притулок. Навпаки, Лі покидав його, коли хотів. Він не боявся не повернутись, як не боїться перелітний птах.
Не так легко навчити літати паперового дракона. Треба впіймати вітер для нього, і щоб був ще саме той, прихильний до паперових драконів. На такий вітер доводиться чекати довго, днями, а то й тижнями.
Цього Джон Сміт не знав: дивився на дракона, як на іграшку, якою так і не побавився у дитинстві. Він боявся, що зараз Лі спитає, чому він досі не прийшов до Бібліотеки. Довелося б пояснювати, що його це просто зараз не цікавить. Краще б не було отих руїн на пагорбі!
Джон Сміт мав підстави бути обережним, адже руїни на пагорбі були ніби образом тих руїн, до яких спричинилися його руки, коли він ще жив у тому світі. І страх перед власними руками у нього ще не минув.
Шукати самоти, жити у самоті, бути щасливим ? ось єдиний шлях для Джона Сміта. Він дивився, як Лі розправляє крила змієві, й не міг ступити кроку ближче, щоб чимось не зашкодити. Хотілося, щоб змій полетів і пагорб звільнився від нього.
Нарешті дракон розправив крила й піднявся над головою Лі. Той повільно став розмотувати мотузку, У Джона Сміта спалахнули очі: такою неймовірно прекрасною видалася йому ця казкова істота, наче то був сон. Сіре небо, світ, у який неможливо повірити. Вітер, що обережно забирає із собою змія… Одна лише ця мить здатна повністю звільнити свідомість, вирвати її з жорстокого кола обмежень.
Змія побачив Ізидор, що рубав дрова, а Марфа складала їх у дровітні, а потім пішла готувати обід. У око хлопцеві потрапила порошинка, він відклав сокиру і побачив над пагорбом це…
«Дивіться! Дивіться!» ? закричав Ізидор, показуючи пальцем на небо. Навіть якби це був живий, а не паперовий дракон, подив його був би не меншим. Хлопець побіг кликати Марфу, яка побачила на своєму віку чимало паперових драконів і не раз допомагала Лі їх майструвати. Марфа не завжди була така згорблена. Вона теж мала власну історію, записану в Бібліотеці, історію матері, яка бачила смерть власних дітей. І, певне, дитя, яке щойно ступило на землю Притулку, потішить її більше.