Західні Ворота не протиставлялися Східним. Якби у Притулку зважали на протилежності, він став би фальшивою ілюзією, часткою світу антиподів. Так само той світ і цей не були протилежністю. Хто так вважав, той ніколи не потрапляв до Притулку. Він живе і водночас не живе, байдужий до смерті й життя, сам-один, не шукає собі подібних, бо не має довіри до того, що робить добро і зло дітьми однієї матері.
Протяг між Східними і Західними Воротами ? свіжий вітер, який змушує співати кожен камінчик, тремтіти кожну стеблинку. Можливо, він ще відносить паперових драконів Лі й підіймає до зірок, звідки їм уже не хочеться падати. Дракони Лі нагадують людей, які ніколи не повертаються до Притулку, бо колись він їх обрав, а нині вони можуть його не обирати. Ті, хто довше живе у Притулку, відчувають на собі цей вітер, толи перед прибульцем відчиняються Східні Ворота. Прибулець думає: чи не привело їх сюди те, що й мене? Або: хто показав їм шлях? Коли прибулець проходить повз них, вони відчувають кожну піщинку на його одежі, дотикаються до нього серцем. Мешканець зазирає в душу прибульця з потаємною надією: ану ж він останній? Більше не буде нікого. Це означатиме, що Притулок розширив свої межі і той світ перестав існувати.
А ті, що покидали Притулок, зовсім не прагнули поквитатися з тим світом, який їх так тяжко скривдив. Вони падали в нього і, перш ніж земля загортала їх у себе, встигали розповісти про Притулок і вказати шлях до нього тому, хто потребував його. Так уже повелося, щоб Притулок не опинився поза межами людського знання і надії.
Нечутно надійшов вечір, який кожен із мешканців проводив так, як звик, рано вкладаючись спати. Іноді було б краще, якби не снилися тяжкі сни. Сни ? то цілком інша країна, по якій немає путівників, не існує карт. Навіть Притулок не може захистити від страшних видінь. Одначе у снах людина частіше рятується, ніж у дійсності. Вона знаходить у собі силу опиратися смерті, зникненню, стиранню душі з полотна долі.
Існує леґенда про Білого Пташка, який рятує людей у снах, попереджає про небезпеку. Дуже давня леґенда, хоча мало хто її пам’ятає. Вона існує тому, що існує Білий Пташок, який водночас є пташком, слабкою істотою і духом, що проникає в найглибші зони сну. Білий Пташок не дає дитині впасти у прірву, будить того, над ким занесений ніж убивці, знаходить сховок для переслідуваного. Він не має багато сили: йому важко протистояти привиддю ночі, тому не варто дуже на нього покладатися. Бо він може загинути, боронячи людину.
Кажуть, існує такий острів, де збираються Білі Пташки, але ніхто з людей не був там і не буде. До Білого Пташка не моляться, його не кличуть, не вважають священною істотою. Взагалі невідомо, звідки він взявся. Може, то він приніс родині Ноя маслинову гілку? Але, мабуть, Білий Пташок існував раніше: прихилився до людей, не потребуючи вдячності, однаково милосердний до злих і до добрих. Якби у дитинстві Джону Сміту хтось сказав: не бійся нічних сновидінь ? коли буде потрібно, прилетить Білий Пташок і врятує тебе, можливо, він не почував би себе таким самотнім.
Те ж можна сказати кожному з нас: уві сні ти не самотній. Тебе врятує Білий Пташок, якщо ти не зможеш врятуватися сам. Він має досить сили, щоб втримати на краю безодні, зупинити занесений ніж убивці. За мить Білий Пташок переносить нас у інші світи. Коли ти розплющуєш очі, його вже немає. Однак це не підстава не вірити в Білого Пташка.
У Притулку ? вірили. З дитинства Антон навчився не боятися поганих снів. Тільки не розумів, звідки вони беруться. Колись спитав Лі, навіщо сняться погані сни, і той відповів: «Задля рівноваги». Показав одну зі своїх Іграшок: паперовий циліндрик з металевою кулькою всередині, який міг рухатися, причому кулька завжди скочувалася донизу. «Так рухається усе», ? пояснив Лі. Тільки згодом Антон зрозумів, що той мав на увазі. Коли тобі добре, сняться погані сни, коли погано ? гарні. Йому пощастило, чого не скажеш про Джона Сміта, який вважав, ніби погані сни з’являються, коли ти поганий. Це не спонукало його стати кращим. Часом за добрі вчинки карають гірше, як за погані. І тому нині дорослий Джон Сміт залишився таким самим безпомічним, як у дитинстві: ніяк не міг збагнути, що світ, до якого він потрапив, теж має у собі металеву кульку, і головне ? навчитися не боятися лихих снів, переслідувачів, мишей або великої води.
З Ізидором відбувалося теж щось подібне: він намагався вигнати із себе біль. Але те, що женеш, казав Лі, нагадує кота, що намагається втекти від власного хвоста. Біль треба терпіти, доки він триває, хай навіть на це піде сто років.
Зрештою, всі прибульці спочатку прагнули негайного здійснення своїх бажань. Але хіба смерть буває негайного? Мабуть, Старий мав би грати роль вершителя їхніх доль, судді, який скеровує потік пристрастей до безпечного берега. Принаймні так виглядала б модель, узята з того світу: втілення архетипу Поводиря чи Опікуна, що захистить і приведе до Остаточної Істини. Тоді Писар Східних Воріт ? чи не гібрид Цербера і Перевізника?
Ні, Притулок не має нічого із цим спільного. Тут усі прибульці й ніщо не вічне.
Ми забули про Лікаря, який боявся Диявола так, аж смішно. По суті, це історія кожного з нас. Ми боїмося щось віддати, жадаючи, що воно нам колись знадобиться.
Писар Східних Воріт Притулку не виправдовує надій прибульців. Не виправдовує їх і Старий. Тому вони легко можуть покинути обжиті місця і податися в мандри. Єдине, що їх втримує, це вони самі.
Коли переступаєш незнайомий поріг, хочеться, аби хтось тебе зустрів. Тут, у Притулку, це не поріг, а тріщина між двома світами, які були колись одним цілим. Далі буде легше. Часом снитимуться погані сни, нічого не вдієш, але ти вже знатимеш про існування Білого Пташка.
Антон хотів бути добрим Писарем Східних Воріт. Він дбав, щоб кімнатка біля Воріт була чиста, а стежка заметена, і сам він справляв гарне враження. Але що більше він старався, то гірше у нього виходило. Бувало, місяці й тижні минали в очікуванні, а ніхто не приходив. Може, він жив заради прибульців? О, ця думка була б для Антона убивчою й абсурдною! Адже у Притулку кожен живе заради себе, спасіння власної душі, як говорить висока мова релігії. Рятуючи себе, ми рятуємо цілий світ. Проблема полягала у тому, що Антон не зміг би надто довго чекати прибульця, якого трохи боявся і якого хотів любити, ще не бачивши. Він би перетворився на якусь іншу істоту (було й таке). У книжках з Бібліотеки, написаних чудною мовою літописів, не згадувалося про долю інших Писарів. Може, вони йшли геть, може, їх просто не було. Все одно чужий не потрапить до Притулку. І цілком ймовірно, що їх не було раніше. А потім хтось із прибульців, шукаючи собі заняття, уявив, як це цікаво жити на межі двох світів і тішитися, що вже не доведеться пройти отой важкий цілях через пустелю.
А там поширилися чутки, що двері Притулку відчиняє людина, яка покаже, де вмитися з дороги, поїсти, заснути приємним сном втомленого подорожнього. Тільки й усього.
…На ранок ніхто не пам’ятав, чи була та дівчинка, чи ні. Білий Пташок побував у сні кожного і стер усякий спогад про неї. Чомусь це було потрібно.
Останній Лікарів сон закінчувався словами: «Тебе нема у майбутньому. Як же та існуєш?» Він аж заплакав, щойно прокинувся, від великого болю серця. І навіть перший сніг не втішив його переміною в природі. Лікар намагався згадати, чому сніг випав і чому він білий.
Він притулився чолом до шибки й дивився, доки той погляд і не став білим від снігу, а тоді вийшов надвір. Сніг ліг йому на плечі, він вдихнув білий колір, і той опустився до серця, яке зразу перестало боліти. Лікар озирнувся і не побачив за собою нікого, хто б записував на снігу все, що він думає і робить. Звичайна річ для того, кого немає у майбутньому.
Потім бачили лише сліди його незграбних недоглянутих черевиків, що можуть не пережити цієї зими, а поруч сліди котячих лапок. Антон першим прочитав ці сліди. Спочатку Лікар ніби йшов на прогулянку. Лікар пройшовся над річкою взад-уперед, а тоді швидко став спускатися в Долину.
Коли стало зрозуміло, що Лікар більше не повернеться, Марфа взялася прибирати його кімнату, де залишились усі речі. Випадково зазирнула у дзеркальце для гоління і здивувалася, не побачивши у ньому обличчя Лікаря. Так, ніби він мав залишити там своє старе обличчя.
На сліди ходили дивитись Ізидор і Джон Сміт. Пригріло сонце і сліди зникли. Старий, Марфа і, звісно, Лі знали, що ніщо не зникає у цьому світі. І те, що Лікар пішов несподівано, разом з першим снігом, не здивувало їх. Коли людина раптом відчуває, що її тут немає, вона з’являється в іншому місці.
Антон налаштовувався на зиму: дорубав дрова, поскладав їх під навіс, лущив вечорами квасолю і горох. А вечори були довгі. Він не знав іншого життя і тому не міг нудьгувати. Та й, як сторожовий пес, мусив бути чуйним: не запливати надто далеко й на хвилях марень чи снів, щоб почути поклик нового прибульця і допомогти йому увійти до Притулку.
Зникнення Лікаря трохи вразило його, хоч їм зрідка доводилося розмовляти, і розмови були такі собі. Спогадами про той світ з ними взагалі ніхто не ділився. Усі хотіли якнайшвидше забути про його існування. А втрата Лікаря не була важкою в професійному розумінні. Кожен лікував себе сам.
Мине багато часу, перш ніж Лікар вийде через Західні Ворота Притулку, якщо ті справді існують. Може, це лише витвір уяви. Лі казав це і про Східні Ворота. Дивна, незрозуміла думка! У реальності Східних Воріт Антон не сумнівався: їх можна було бачити, торкатися.
Зі смутком згадував Писар Антон тепле літо, запах розквітлої липи, гудіння бджіл, ночі, коли він спав просто неба й дивився на зорі. Але коли подумати, зима ? це затишок, приємне відчуття, що все зроблено, що ти захищений від негоди. І можна відпочити разом із землею.
Усе влаштоване мудро. І те, що осінь переходить у зиму, і те, що Лікар пішов, і те, що часом неврожай чи хвороба, і те, що Притулок час від часу занепадає і безлюдніє, бо йому теж треба відпочити. І навіть те, що він, Антон, не завжди буде Писарем Східних Воріт, а його сила переллється в щось інше…
Лагідно світився вогник свічки, потріскувала остання купка дров у печі, й Антон засинав із мирною дитячою усмішкою на устах. Він мав усе, що було йому потрібне: знання, їжу, тепло. А те, чого не мав, було непотрібне. Звідки Антон міг знати, що такого життя прагнули всі філософи того світу, але їхні думки зазвичай розходилися зі способом життя. Та й внутрішньої свободи досягали лише одержимі, дехто з них знаходив дорогу до Притулку, як-от Лі. Антон ніколи не наважився спитати, де книга, в якій записано життя самого Лі. Надто вже був він несміливий, тактовний, як і личить Писареві Східних Воріт, який проводить прибульців у інший світ. І не бере за це плати, як роблять усі перевізники, у тому числі й Харон. Який би то був тягар, якби Писареві платили розповідями про своє життя. А тут не треба було ні відвертості, ні щирості, ні виправдовувань, ні докорів сумління. Вони тут нічого не вартували. Притулок ? це місце, де тобі дають спокій, не випитуючи, хто ти і які твої наміри. Якщо ти знайшов Притулок, значить, ви потрібні одне одному. Той, хто виходив Західними Воротами, безпомильно вгадував тих, хто повинен був увійти через Східні Ворота, хоча між цими людьми існувала суттєва різниця.
Десь серед книжок Лі існує й така, де написано, що могло трапитися з тими, хто не знайшов Притулку. Поки Лі запускає паперових драконів, ми можемо самі пошукати цю книжку. Вона може виявитися першою, сорок дев’ятою чи тисячною. Окремо, чи в зшитку з іншими. Лі посміявся б з нас: потрібна книжка знаходиться легко. Він простягнув би руку і взяв її просто з повітря, як брав яблуко чи паперову кульку. Треба бути таким, як Лі: вміти брати з порожнечі все, що тобі потрібне. Кожен з нас повинен виловити з порожнечі власну долю і спитати її; що було б, якби я не прийшов до Притулку?
Почнемо з того, хто щойно вирушив у мандри: Лікаря Якова. Його переслідував Диявол, якому він на п’яну голову продав власну душу. З юридичного погляду ця угода не дійсна. Але коли йдеться про Диявола, то він не зупиниться ні перед чим. Та й хіба затьмарена свідомість ? не та сама свідомість, тільки затьмарена? Рано чи пізно, знесилений втечею, виснажений людським нерозумінням. Лікар би помер. Він отримав усе, що бажав: свободу від людей і грошей. Йому не уникнути розплати. Дехто віддає душу Дияволу за дрібниці: скарб у тріснутому череп’яному горщику, посаду чи за силу володарювати над людьми. Ця плата не змінює його убогої душі, тому з нею легше розлучитися. Але у випадку нашого Лікаря вартість душі зростає. Власне, у самому акті смерті нічого поганого немає. Душа розлучається з тілом; спершу їй незручно, незатишно, але з часом це минає. Але коли Диявол забирає душу в рабство, чинить над нею всілякі насильства, не пускаючи до світла, ? це жахливо.
От що сталося б з Лікарем, якби він не знайшов шляху до Притулку: смерть і довічна неволя. І мусить минути багато часу, перш ніж оновиться кров, зітреться пам’ять про пережиті нещастя.
Це ? не шлях каяття. Нікому не потрібні наші сльози, а нам не потрібне прощення. Тому й молитви у Притулку зайві, бо ти сам ? ніби молитва, переповнений довірою до себе і до всіх світів.
За давніх часів у Притулку був монастир, і це, мабуть, мало сенс, бо монастир, коли він достатньо захищений зовні й зсередини, є прообразом Притулку. Він захищає людину від інших людей. Однак, відмовитися від себе, померти за життя, замурувавшись у стінах, покластися на милість Невидимого, Грізного і Милосердного ? не кожен на це здатний. Як можна відмовитися від себе, не знаючи, від чого ти відмовляєшся, ? тобто, не пізнавши себе? Не може пуп’янок троянди переродитися в жолудь.
Отак Притулок прилаштовувався до потреб людей, а не вони до нього. Занепадав, відроджувався… Ніхто не знає його меж, тільки ті птахи, які літають дуже високо. Люди в Притулку різні: а між ними і нерішучі, і вперті, квапливі і нетерплячі, яким для того, щоб пізнати себе, треба пізнати увесь Притулок, виміряти поглядом і ногами, аби вгамувати вічний неспокій. Тому кожен прокладає у Притулку власну стежку, створюючи карту, яка теж існує в Бібліотеці, як і історії про те, що могло трапитися, але не трапилось. Отож, карта Притулку складається з таких стежок. Вони свідчать про вдачу мешканців, але не більше. Наприклад, Антонова стежка поки що коротка і проходить рівною, обжитою і доглянутою землею, а от у Лі вона часом провисає у повітрі, незрима для ока. Так птахи бачать стежки у небі, прокладені іншими птахами. Стежка Джона Сміта цурається людей: її вабить гора, чагарники, місця, де зрідка зустрічаєшся з людьми. Такі стежки бувають у тих, хто змушений змалку платити за кожну хвилину свого життя.
Притулок ? величезний, і в ньому багато стежок. Було б помилкою вважати, що війни, голод, стихійні лиха в тому світі сприяють його розквіту. Ба більше, це було б блюзнірством. Ніхто, зрештою, не провадив такої статистики, хіба що давно, коли Притулок був ще надто залежний від того світу. Важливо лише те, що ти приходиш сюди і обираєш собі життя, не надто легке, але доволі довге, щоб виправити всі помилки.
Хіба життя Писаря Східних Воріт легке? Чужі страждання пронизують його болем, і чи може він стати колись байдужим до них, не маючи власних страждань? Він бачить на обличчях прибульців відсвіт смерті, тінь беззахисності. Якби він сам це пережив, то, можливо, серце його наповнилося б зверхністю і він зустрічав би кожного з усмішкою вищої істоти. Тоді прибульці витратили б рештки сил у боротьбі з цією погордою ще на порозі Притулку, втратили б останній скарб, яким володіли: гідність.
VI
Ця зима могла б стати такою ж напівсонною, як і всі зими Антона. Через тиждень випав сніг і земля під ним почала змерзатися. Взагалі зими в Притулку були доволі тихі й не дуже холодні. Від вітру захищав мур, і часом Антон відчиняв Ворота й дивився на пустелю, ледь припорошену снігом, бо вітер не давав йому влежатися. Тому сніг не мав нагоди розтанути й напоїти водою пісок. Смутний то був краєвид, де непомітно змінювалися пори року, потрохи позичаючи атрибутів з одного й другого світів. Нереальний, сказав би той, хто побачив його уперше, але не Антон, котрий знав, який на смак і дотик пісок, що вітер шпурляв йому в обличчя. Цей пісок засипав поріг, і він змітав його, викидав за Ворота, як те, що не належить Притулку. Цей пісок ? то пил людського існування, частки мертвих тіл, речей, міст, що стали прахом, чиїсь висохлі сльози, піт, кров, попіл спалених душ, свідок тріумфу Смерті. Мертве ховає у собі живе. Як у загадці Самсона про лева і бджіл.