Сидячи на ґанку сільської школи десь на окраїні Імперії, у краю дикому й нецивілізованому, Юліан переживав се як щось неповторне, не як фотограф, поет чи навіть філософ, а як просто фізична істота. Був певний, що подібні відчуття мають інші люди і навіть тварини: ось місце, де тебе не було досі, й де не буде потім. Отут може тебе легко застукати мисливець за душами людей і за тілами тварин, бо істоти, зачаровані місяцем, цілковито безборонні. Юліанові стало трохи не по собі від того чаруючого магнетизму місяця, хоча вже давно вирішив для себе: нехай світ плаче за мною, а не я за ним. Бо не я його втрачу, лиш він мене…
Чим довше він дивився на світлий круг, через який пробігали тіні хмар, тим навколо ставало темніше. Власне, це дійство мусило мати якийсь розв’язок, бо тіло чоловіка, котрий спостерігав за ним і водночас був його учасником, таки вистигло й задубіло в тому холодному космічному просторі. І хтось ішов просто до нього. У фотографа промайнула думка, що се може бути небезпечно. Але злі духи не повинні приходити до школи, якщо та школа не збудована, звісно, на якомусь поганому місці — цвинтарі чи полі битви. Тікати якось не випадало, і він не рушився з ґанку. Зрештою, то міг бути й сам учитель: довге темне пальто, капелюх.
«Нехай перший до мене заговорить», - вирішив Юліан, бо ніхто увечері йому чомусь не відповідав. Не мовивши ні слова, незнайомець сів поруч нього. Фотограф відчув слабкий запах хвороби; патентованих ліків чи якогось зілля
— Знаєш, — сказав чоловік тихим надщербленим голосом, — не можу відрізнити живих від мерців, бо нікого в селі не знаю. Леонтій каже, що ніби мертвим невільно говорити з живими. Але вони говорять зі мною…
Він замовк задивився на місяць, а тоді продовжив:
— Ти, напевно, на мене гніваєшся. Я мав би тобі щось принести, але слуги одразу помітять. Вони знають, що я не вживаю жодних трунків. Вони стежать за мною, адже мене легко вбити і скинути все на опирів чи мерців. Але навіщо? Свій тестамент[201] я склав на користь іншої особи, котру, можливо, не вдасться відшукати. Я тобі говорив про неї. Кому треба брати гріх на душу, коли я і так скоро помру… І ти також. Тому я тобі нічого не лишаю. Боже, я хотів сказати зовсім не те! Чи ти віриш, що на тому світі двоє людей можуть не впізнати одне одного? Стрітися, подивитись в очі і не впізнати! Я став майже сліпий, тому так, мабуть, і буде. Зрештою, який у цьому сенс? Що від цього зміниться? Я певний, що при зустрічі відбуваються якісь фізичні й хімічні дії, але наші органи чуття на них не налаштовані. Коли ти стоїш перед дверима, за якими нема нічого, навіть такого неба, то починаєш розуміти, що світ за твоєю спиною складається з самих лише дрібних частинок, що якимось дивним чином взаємодіють між собою. І більше нема жодної таємниці.
Я бачив колись у музеї камені, у які впечатані рослини. Казали, що їм мільйони років. Якась нікчемна рослина жила лише кілька місяців, а її відбиток залишився навіки. Ти б хотів цього? Звісно, не хотів би. Ти такий, як і я: з’явився у цьому світі лише на мить, та й то не пощастило. Я все знаю про тебе, хоч ти жодного разу не розтулив рота. Наче вже мертвий. А мертвих дратує все живе. Бо у ньому немає тієї величі, яка нікому не завдає страждань, не робить шкоди, і йому не треба рухатися. Вийми з себе усе, що маєш живого, і твій відбиток залишиться навіки. Не можеш? І ніхто не може. Раніше ми кривдили інших, але тепер з цим покінчено. Навіть убивали. А тепер нищимо себе. І через те нас бояться. Треба, щоб не боялися. Щоб не бачити їхніх перестрашених облич, я перетворив свій день на ніч. Більше нічого не можу для них зробити. Хіба вмерти пристойно. Якщо я буду щораз менше спати, то помру пристойно. Я почув нині голос мачухи, тонкий і різкий. То була дуже прикра кобіта. Не могла і двох слів сказати, аби не суперечити. А як хтось мовчав, то гнівалась, що її ніхто не слухає. Від неї мене завжди боліла голова, так як тепер від сонця. Се — погана ознака. І я прийшов тобі про це сказати. Коли і вночі тобі не дають спокою, значить, становище безвихідне. Як у тебе, бо я знаю, ти не спиш ні вдень, ні вночі. Нам ніхто не поможе. Ні я тобі, ні ти мені. І що тут вдієш…що тут вдієш…
Він замовк і більше не говорив. Потім підвівся, зачепив шипшину рукавом і зник в густій темряві, як зникає сон, змішуючись наприкінці з реальністю. І не треба потім дивитися у вікно, щоб його забути: він давно вже став частиною видимого світу.
Тієї ночі багатьом у селі снились сни, але дехто так і не зміг потонути в них, тільки занурився до половини, і через те не знав, на якому зі світів знаходиться. Таке часто трапляється з людьми, що мають потаємну гризоту й не можуть нікому оповісти, від чого терпить їхня душа.
Отець Антоній тишком, щоб не дізнався Гарась і не придумав щось на завтра, переглянув свій гардероб, чи все на місці. Протер шматою святочні чоботи й поставив на видному місці. На відміну від урізьких людей, їхній парох наказав собі викинути з голови Америку, що видно, дуже лакома на працьовиті руки, й постановив думати лише про завтрашню сповідь. Хіба би застати отця Михайла вдома.
— Давно, давно треба було поїхати, — бурчав він. — Лінивий я став, грішний…
І солодко защеміло серце від згадки про запах воску в древньому василіянському монастирі, спільну молитву між білих мурованих стін високого храму. Не дано знати людині, яку стежину накреслив для неї Господь. Як не знав колись молодий священик-удівець, що настане день, коли земля увірветься йому з-під ніг…
На вечерю випив горня свіжого молока з піною. Малим він завше чекав, коли наймичка Олена видоїть корову. Чекав під стайнею з горням. Був хоровитий, тому мама з татом не боронили се робити. Або сидів на ковбиці[202]. Над ним світилися зорі, вечірній вітер гойдав галуззям, і він думав, що у раю теж так добре. Зрештою, мусив знати про рай більше, ніж інші діти. Та йому було вготоване пекло. Отець Антоній знав се напевне, але не міг дати собі ради з цікавістю до потаємних сховків людської душі, до невидимих духів, що роїлися довкола, як бджоли. Коли чоловік старіється, то понад усе боїться стратити те, завдяки чому став самим собою.
Отець Антоній хотів, але не міг відділити себе від чужої біди, від того, що нищило здорові молоді лиця. Хто знає, що би він зробив для того, аби діточки не вмирали від нужди, а молоді хлопці й дівчата не йшли до Борислава черпати кип’ячку. У такі хвилини священик прагнув чистоти, порожнечі. Ніколи не хотів бути ні багатим дідичем, ні професором, ні стовпом церкви, бо се було б несправедливо — віддалитися тілом і душею від убогих. Навіщо багатим церква? — не раз думав собі. Що вони знають про терпіння? Про біль? Про несамовиту кривду? Церква потрібна їм, щоби відкуплюватись від гріха, дбати про храми більше, ніж про ближнього. Сам знав, що за такі думки не має права бути пастирем. Зрештою, не був надто досвідчений у теології та догматиці. Вони не зачепили його серця, не висушили. Він вірив так, як вірять діти: у Христа, Матінку Божу, ангелів, святого Миколая, сподіваючись на милосердя і чудо.
Отець Антоній знав, що недобре спати при місячному світлі. Таке світло змушує чоловіка ставати сновидою, а відьми й опирі дістають від нього велику силу. А сила викликає гординю, й людська істота починає наслідувати Сатану, котрий був колись світлим архангелом. Повернувся від вікна, вкрився з головою периною, але незабаром мусив розкритися, бо зіпрів[203]. Гадав, що вже заснув і не зважав на те, що хтось ходить по його саду. Але потім йому здалося, що він встає, підходить до вікна й бачить, що під кожним деревом стоять люди, а діти позалазили навіть на дерева. Тримаються тих дерев так, ніби хочуть їх втримати. «Хіба дерева вміють ходити?» — спитав себе священик. Але як хочуть, то хай ідуть. На тім місці виростуть нові.
Він відійшов від вікна й побачив, що на його ліжку сидить пес із гострими вушками, схожий на лисицю, і не має наміру звідти вступатися. Нічого, він посидить у кріслі. Може, то чиясь душа приблудилася до нього. Із крісла священик побачив, як пес позіхнув і, поклавши голову на подушку, заснув. А тоді і його зморив сон.
Петро був радий, що все добре скінчилося, проте не знав, чи надовго. Нічого не питав Орка, дав йому їсти, і той поліз на піч. А сам залишився зі своїми думками. Вони переверталися у нього в голові, тиснули на очі. Петро ліг, але се мало допомогло. Поволі наростав у ньому гнів на сина: хлоп має вже п’ятнадцятий рік, а треба його пильнувати.
«Ти сам винен!» — озвався у ньому чужий голос.
«Я собі вітця не вибирав!» — остро відказав Петро.
«Але мусиш пам’ятати, що він казав тобі, терплячи передсмертні муки.»
«Мені було тоді хіба сім літ».
І Петро заплакав, бо дотепер пам’ятав страх, як тато тягне до нього почорнілу спухлу руку, а він ховається за копицю сіна й затуляє вуха.
«Не пам’ятаю, тільки тото»
«Бо не хочеш пам’ятати…»
«Лишися мене!»
Петро ховає голову під подушку. Надворі небезпека, а ще більша небезпека — у нього в хаті. Він знову чує той голос:
«Віддай нам Орка, як не хочеш бути з нами. Але й сам не зможеш бути. Ти не той чоловік, котрий може бути сам.»
«Що ви за люди? Ходите до церкви, цілуєте хрест…»
«Певно, не знаєш! Робимо те, бо мусимо робити. Ми ще з-перед віків були. Нас нищили, а ми передавали нашу силу з роду в рід. Ми не можемо бути іншими. У нас інша кров і супроти неї ніхто з нас не піде. Не віддаш нам Орка — буде біда.»
«Яка біда?»
«Увидиш. Завтра увидиш. Уже йде…о, вже йде…»
Петро зірвався з постелі й вклякнув перед образами, на які світив місяць, зачав молитися, щоб вигнати той голос зі своєї голови. Худий, у зле випраній сорочці, з сивим пасмом волоссям, цей чоловік знав, що лише диво може його порятувати — велика ласка Божа. Нічна хата була як труна, опущена на дно ями, але ще не присипана землею. Були в Петровім відчаю жаль за своєю нещасливою долею, відлуння безвиході, навіть дрібочка надії, був страх, однак не було спротиву й ненависті ні до тих, хто на одному боці, ані до тих, хто на другому. Таким він став у ніч татової смерті, аби не брати участь у змові одних людей проти інших. А се, видно, нікому не прощається.
Орко застогнав і сон його вирвався з на мить розплющених очей і почав блукати по темній хаті, крайчиком зачепив Петра, вибрався через вікно й опинився просто на мості. Ріка відірвала кавалок берега, разом з підпорами. Не можна було перейти на другий бік, ані перескочити. Внизу шумів глибочезний страшний потік. По мості щось гриміло й гуркало, відрізаючи йому шлях назад. «То твоя доля,» — почув голос. І тоді він помітив, як верба тягне до нього тонке, але міцне гілля…
— Орку, збудися! Ану скоро збудися! — термосив його тато.
Хлопець цілий був гарячий і трусився.
— Скажи, що тобі снилося. Кажи скоро, доки не забув. І не дивися у вікно, чуєш!
— Доля, — схлипнув Орко. — Змирися…То твоя доля, змирися…
— Ну, се ще ми побачимо! — процідив Петро. — Ану, кажи зараз, що ти робив удень на мості? Ну?!
Орко вирвав руку.
— Я мушу знати, небоже, що за мара тебе туди погнала. Не бійся, я знаю, у тому нема твоєї вини.
— Вуйко Митро з Нагуєвич, — схлипнув Орко.
— Він такий тобі вуйко, як той, що в лісі.[204] Де ти його видів?
— У церкві. А потім ще раз, за липою. Коло каплиці…
— А чого я його не видів? — здивувався Петро, а потім знайшов пояснення: «Ага, він ще й ману на мене наслав!» Це його ще більше розлютило, бо сам міг би таке потрафити. Але нічого не сказав при дитині.
— Добре, Орку. Я тобі вірю. Підем обоє до єгомостя. Він знає, що робити. А зараз змов «Отче наш» вголос і лягай.
— Добре, тату.
«Проклята Америка! — подумав про себе чоловік. — Якби я не розвісив вуха, а пильнував малого, нич би не було.»
Обриси заморського краю враз розплилися і стали зловісними. Правду казав отець Антоній: злий дух ніколи не спить, пантрує[205] на чоловіка, як вдень, так і вночі. Й нічого втішного не відкрив для себе. Був надто виснажений сьогоднішнім днем, бо рідко бував на людях. Горе, що звалились на нього, змусило його наблизитись до людей, шукати розради. Тільки він не міг нікому розповісти про тих, бо то була би його погибель. Раз мало не прохопився перед єгомостем, але той, дякувати Богові, був свій, урізький з діда-прадіда, й відразу приклав палець до уст. Мали би обидва значний клопіт, коли не гірше.
Віра його врятує, а не сповідь. Навіть такий невчений сільський хлоп, як Петро, врешті зрозумів, що лише ті люди, котрих стосується та справа, можуть вільно про неї говорити. Отець Антоній щось записав до своєї грубої книжки, але то не могло зашкодити. Певно, що ні.
Петро сяк-так заспокоївся й навіть заснув. Тільки розтривожений Орко перебував на межі сну й реальності. Не чувся у безпеці. Вуйко Митро не прийшов на міст. Видно, пожартував. Намагався переконати себе, що то пусте, але ж видів, який настрашений його тато. От, аби пан фотограф не надурив і привіз картки. Як він то робить? Хлопці питали, а той казав, що світло пише образи, проходячи через особливе шкло[206]. Але ніхто нічого не зрозумів.
Батько з сином збудилися від того, що хтось стукав у вікно. Десь тоді збудився і отець Антоній від болю в спині й холоду в ногах. Він довго не зміг знайти себе у цьому світі. Спершу здивувався, як опинився за столом. Перед ним лежала розгорнута книга, куди він записував усе незвичайне. Отець глянув на розстелене ліжко, що біліло в напівтемряві й згадав послідовність подій. Повний місяць, що світив у вікно. Людей, котрі трималися за дерева, щоб вітер не вирвав їх з корінням. Пам’ятав і пса, що лежав на ліжку. Згадав, як колись приблудився до них такий пес, але наймити його відігнали, аби не толочив цибулі на грядках. Було се того літа, коли палили опирів у Нагуєвичах, за холери. Він потім сварився, що не можна відганяти того, хто прибивається до хати.
Одним махом священик відділив сон від дійсності. У дитинстві, бувало, вставав і ходив уночі по хаті. Але як опинилася книжка на столі? Він її завше ховав до шафи. Отець Антоній присунув до себе окуляри і прочитав, що було написане його рукою на відкритій сторінці: «Як хтось милосердний до звірини, то про нього кажуть: се чоловік добрий у Бога. Чи ж не має те означати, що найцінніші для Господа наші безкорисливі вчинки, котрі зовсім не ціняться поміж людей? Тому я так мало стрічав людей, добрих у Бога».
Далі, після цього уривку був запис, зроблений понад десять років тому: «Показували мені вербу з 1812 року. Показував старий Кубай, сліпий на одне око. Скільки не питав його, що було в тому році, не міг згадати. Верба, себто те, що від неї залишилось, тільки дупло і пару прутиків, росте в дивному місці. Не на межі, не в березі, а під горбом, на полі. Поодинокі дерева рідко бувають вербами. Найчастіше то груші дички, що їх ніхто не садить, бо ростуть вони довго. Багато їх на полях і пасовиськах, часто довкола обростають шипшиною. Кажуть, що то їхня родина, бо мають колючки.»
Отець Антоній перестав читати. Сон ожив у його голові й він подумав, що люди, можливо, прийшли, щоб вирубати його старий сад. Потім одягнувся й вийшов на кухню. Гарась тільки-но розпалив.
— Слава Йсу!
— Слава навіки! Що то ви, отче, так рано зірвались? Снідання ще не готове.
- І не треба. Запрягай коней, їдемо в Монастирець. І то скоро, бо нині маю вечірню.
— Вчора ви нічого не казали!
— Ти мені теж не говориш, що думаєш, — відрізав отець Антоній. — Давай, запрягай, а я тим часом трохи перейдуся.
— У мене чобіт порвався.
— Візьмеш у Йосипа. Правда, Йосипе?
Блідий дихавичний наймит, що лагодив упряж, мовчки кивнув.
Отець Антоній хотів подивитися, чи не залишилось на деревах сліди від його сну. Ніщо не сниться без причини. Може попід вікна хтось ходив?. Але він зразу відкинув цю думку. У селі не було злодіїв, а коли доспівали яблука й груші, він не трясся над ними й позволяв дітям з бідних родин їх збирати і рвати, аби хіба не лізли надто високо. Той сад збігав з гори і був дуже затінений влітку, через що дерева виросли високими й тонкими. Почав садити їх ще дідо, а закінчив тато. Пожитку великого з них вже не було, але навесні білили стовбури й підливали кожне дерево гноївкою.