Бліде сонце, що зійшло над старим садом, де лиш подекуди збереглось листя, не давало тепла. Священик знав кожне дерево, але не лічив, скільки їх у саду. Колись лазив по тих яблінках, молодих і сильних, бо сам був молодий і дужий. Але тепер вони зістарились: дерева і він. Ні, не могли ці дерева піти від нього, як він не міг від них піти. Дурний сон… Хоча в глибині душі він не вірив, що сни бувають дурні. Треба вміти їх розгадувати. " Може, не їхати? «— завагався він, згадавши погану дорогу. Вітер за рікою і міст, по якому страшно було їхати кіньми. Та ще й не знати, чи вдома отець Михайло. Але ж ніхто не знає, що чекає чоловіка, котрий вирушає в дорогу… Тільки Господь. Яка Його воля, така твоя доля…
— Петре, Петре! Вставай!
Петро висунув голову з-під верети. Слава Богу, вже настав білий день. Він схопився і пішов до дверей.
— Слава Йсу! — привітався сусід Іван. — Вчора прийшов мій брат з Нагуєвич, просив переказати, що вмер Митро. Ну, той, що був на похороні…
— Як вмер? Коли?
— Ще вчора в обід. Встав з-за столу, вийшов надвір і впав. Завтра будуть ховати.
— Ага, — сказав Петро.
— Вже було пізно, ви спали з Орком. То нічого, похорон аж завтра. Нині хіба парастас. То я піду.
— Ага.
— Хлоп — як мур[207], шкода, — додав Іван. — Правду кажуть: ніхто не знає ні дня, ні години…
Петро вернувся до хати.
— Що там, тату? — спитав Орко.
— Умер Митро з Нагуєвич, твій, так би мовити, вуйко.
— Та він був учора в нашій церкві, живий і здоровий! — здивувався Орко.
— То тобі привиділося, сину.
— Але я його добре видів!
— Може, й видів. Але на той час Митро уже був неживий. Він таке вміє…
— Тату! Вмерлі ходять вночі, а не вдень…
— Що ти від мене хочеш?! — розгнівався Петро. — Іван сказав, що вмер, і більше я нічого не знаю.
Він не бачив нічого дивного у тому, що вмерлий Митро з’являється в Урожі й кличе малого на міст, але як він посмів?! Усе відбувалось поза його волею, але вчора він пережив такий великий страх, що вже нині, як кажуть люди, перегоріло серце.
Батько з сином обійшли[208] коня, відкрили двері стайні, аби той не нудився, вбрались у святочне й пішли в горішній кінець. На панській брамі стояв управитель. Мав трохи заболочені чоботи, видно, зранку обходив господарку. Петро зняв капелюха, привітався.
— То що, Петре, у празниковім строю[209] хочеш гній возити?
— Ні, прошу пана. Ми мусимо піти до єгомостя. Гній повезем після обіду.
— Так-так… Але дармо йдете. Отець Антоній поїхав щойно до Монастирця. Можете вертатись до гною. Але ж ні! Вам треба йти на похорон до Нагуєвич. Я би сам подивився, як ховають твого родака. Се має бути цікаво…
Петро понурив голову. Міг би такого не казати при дитині. По дорозі хлопець мовчав, а потім бовкнув:
— Тату, а то правда, що вуйко Митро опир?
— Хто тобі таке сказав?! — визвірився Петро. — Щоб я більше не чув того слова! Перебирайся[210] скоро! Будемо панський гній возити.
Фотограф Юліан прокинувся пізно. Зрештою, то панська звичка. Він не все був волоцюгою: мав колись дім, де виріс, але позбувся його через опікуна, котрий, щойно ставши удівцем, згадав молодість, і в казино спустив увесь статок. Виставив хлопця, якого так і не зміг полюбити, за двері, не давши скінчити гімназії. Після цього Юліан назавжди розчарувався у стабільності життя, бо як не гра в карти, то революція, війна чи ще якась холєра вказують людині на її правдиве місце, з якого зжене хіба смерть. А щодо життя позагробового — то се лише царство духів, те, що лишилось від розпаду свідомості, й тиняється у сумерку, терплячи якісь невідомі живим страждання.
Прокинувся фотограф з відчуттям, що стіни його тимчасового пристановиська зроблені з дикти[211] або картону. А за стіною чувся плач. Боліла голова, очі пекли, а кожен рух завдавав муки. Напевно, вчадів. Наступної миті його охопила безмежна туга, яка прокралася слідом минулої ночі, але він дозволив собою заволодіти. «Нині мене тут не буде», - вирішив він. Провідував колись опікуна в лічниці для душевнохворих, бачив таких пацієнтів і у фронтових шпиталях, проте його знання були недостатні, щоб чинити опір атаці, спрямованій на нього вчора біля школи. Але й винне у тому було й оточення! Голі дерева відкривали краєвид з цвинтарем і чорними бойківськими хатами, над якими літали ворони. Наче з природи зняли шкіру й виставили обдерту напоказ: дивіться, хіба можна вижити в такому світі, не стративши розуму? Час перед війною, що має вигубити ціле покоління, виглядає,зазвичай, нікчемним, щоби потім ні вбивця, ні жертва, не мали підстави шкодувати за життям. Мабуть, у вигаданому світі жити добре, коли уявляєш себе дитиною, квіткою, звірятком. Людей, що занурені у той вигаданий світ, не можна замикати разом з маніяками й одержимими. Це — різні істоти. Одні потребують жити власним життям, інші прагнуть увесь світ заповнити собою. Коли їм не дають так жити, вони хворіють умислово. І те божевілля може бути заразним.
Хто би міг подумати, що в бідному затурканому селі терплять на щось подібне, пояснюючи, правда, душевну хворобу впливом злих духів. Пан Юліан був тут спостерігачем, чужинцем, але знав, що, як тільки дасть собі послаблення, неминуче втягнеться в якусь неприємну історію. Нехай би Влодко повернувся, він вибереться звідси. Як і кожен мандрівець, фотограф потрапляв у різні пригоди. Не завше чинив розважливо.
Хлипання за стіною йому не сподобалось і, привівши себе в людський вигляд, Юліан пішов узнати, в чому річ: може, треба боронити те дівча, що його він сватав за графа чи барона. Поки він думав по дорозі, як це зробити делікатніше, двері розчинились і визирнула господиня, пані Ривка:
— Ой, яке нещастя, пане Юліане, яке нещастя! Нехай боронить Бог і вас, і вашу родину від такого нещастя!
— Заспокойтеся, пані Ривко, — узяв Юліан жінку за руку. — З ким нещастя? Сподіваюсь…
Ривка залилася слізьми:
— Бідна моя дитина, бідна моя Регінка!
З покою почувся розпачливий крик:
— Мамусю!
— Та скажіть, врешті, що сталося! — не витримав Юліан, подумавши, що в такому тихому куточку Імперії великого нещастя не мало би бути.
— Наш учитель, Господи…Моя Регінка…знайшла його. Неживого!
Фотограф порадив дати дитині чаю з рум’янку і вкласти до ліжка, а сам вийшов надвір. Утім, найцікавіше він уже пропустив. Мала Регінка, йдучи рано до школи, першою побачила вчителя. Той лежав у фосі з розпореним горлом, трохи віддалік того місця, де сталася трагедія. Виглядало так, ніби бідолаха в темряві напоровся на гострий патик у плоті, коли оминав болото.
— Але ж ніч була місячна! — вголос здивувався пан Юліан.
— Звідки пан знає, яка була ніч?
Від стривоженої юрби відділився чоловік в поліцейському мундирі.
— Бо… я учора увечері виходив подихати свіжим повітрям.
— Подихати повітрям?
Юліан зітхнув і вийняв з кишені візитівку.
— Ви знали небіжчика?
— Збирався з ним зустрітись.
— Вночі?
Для Юліана з його професією подібні питання не були чимось новим.
— Ні, вдень. Я хотів сфотографувати пана вчителя з учнями, а не насаджувати на кіл!
— Не мудруйте, добродію! Звідки ви знаєте, що сталося?
— Господиня сказала. Я зупинився на кілька днів у Лейби, разом з товаришем, корабельним агентом.
— А де ваш товариш?
— У нього повне алібі, пане офіцере. Ще вчора в обід поїхав до Дрогобича. Власне, я збирався його дочекатись і їхати туди нині.
— Прошу поки що зостатись.
«Звідки такі люди, як цей офіцер, — майнуло в голові у Юліана, — відчувають, що від них щось приховують? Або чоловік чується так, ніби він щось намагається приховати?» І щоб не дратувати поліцейську нишпорку, додав цілком мирно:
— Звичайно, залишусь. Невже у такому селі могло статись убивство?
— Хто вам сказав, що то вбивство?
— Я ж кажу, що вбивства не могло статися! Нещасний випадок…Цікаво, чи небіжчик мав добрий зір?
— При чім тут добрий зір? — здивувався офіцер.
— Бо ніч була ясна, аби зійти з дороги. Бачите, вона доволі широка.
— Я се виясню. Чекайте, а ви маєте тут фотографічний апарат?
- І ще невикористані пластини. Але положення тіла вже не зафіксуєш…
— Я його зарисував, — повідомив поліцейський. — Ви можете сфотографувати місце події, якщо не боїтесь вигляду крові.
— Мене часом запрошували до такої роботи. До того ж, я був на війні як фотограф…
Ставлення після цих слів до нього різко змінилось на краще.
— Добре, — мовив Юліан, — зараз принесу камеру. А де тіло?
— Там, — показав поліцейський на школу.
Юліан подумав, що може зробити відбитки й для себе. Ніхто йому цього не заборонить. Серед його колекції були й світлини мертвих тіл, а в голові зберігалась значно більша картотека подібних відбитків. Шкода, що він не може простежити окреме людське життя від початку до кінця. Втім, люди якісь однакові на початку життя і наприкінці. Невже він ніколи не думав, що і його життя може так безглуздо урватися?
Звісно, думав. Він перейде тоді просто до іншого світу і там робитиме те, що й тут. Вірив у се, та й годі. Бо в тих окрушках[212] земного життя і земної смерті, які він збирав відтоді, як вперше відняв кришку об’єктива, не було того іншого, невидимого для ока, світу, навіть його тіні. Ніхто з фотографів, яких він знав, не намагався зазирнути поза реальність, але часом, не хотячи, дозволяли себе поглинути містичним настроям, подібно до поетів. Правда, вважав Юліан, залежить від глибини сприйняття. Якщо сприйняття плитке[213], то й правда така сама.
Щораз більше людей сходилося до школи. Ґазди стояли найближче, жінки ховались за їхніми спинами, а діти, як горобці, готові були спурхнути з плоту. У кожного, напевно, була своя думка про те, що сталось. Юліан був схильний вважати, що навіть, якщо це вбивство, поліція спише його, як нещасний випадок, щоб не морочити собі голову, бо кому, зрештою, вигідна смерть безневинного сільського вчителя? Ніхто не допоможе слідству, а фотограф теж нічого не скаже, щоб собі не зашкодити. На тім і порішив. Приніс усе необхідне і зробив пару знімків плота, залитого кров’ю. Якщо хтось і винен, то це ґазда, котрий застругав кілля на плоті. Юліан не бажав йому зла, але відчував якусь неприязнь до хлопа, що так грубо відчитав його товариша Влодка. Неприємно, коли хтось зазнає розчарування. Хоча Влодко й гендлює чужими долями, висмикуючи людей з виснаженої землі, наче ріпку, однак, у тому є щось геройське: звернути зі шляху, протоптаного кількома поколіннями, й віддати себе на поталу небезпеці та ризику. Очі людей, котрі слухали в неділю під церквою корабельного агента, світились дитячою цікавістю.
На щастя, офіцер відійшов і не стовбичив за спиною, тому Юліан сфотографував ще людей, які оточили місце події. Для слідства це могло бути дуже цікавим, проте навряд чи цей підтоптаний поліцейський брав психологію до уваги. Після роботи надворі Юліану легше було перейти до помешкання небіжчика. Правду кажучи, не так страшні трупи, як те, що їх оточує: безлад смерті й непотрібність речей.
— То пан точно не був знайомий з покійним Гнатом Магурою? — перепитав ще раз офіцер.
Юліан скоса глянув на кущ шипшини, з якого діти обірвали усі плоди. Може, на ньому повисла десь його волосина, як це буває у кримінальних романах.
— Не мав честі, - відмахнувся фотограф, твердо вирішивши нічого не розповідати про нічну розмову, бо вона могла й не стосуватися справи.
Тіло лежало на ліжку, вкрите не надто свіжим простирадлом. Очі фотографа відразу зауважили те, що помічають люди його професії: великий весільний портрет. Напевно, покійний учитель був удівцем, бо ніде не видно було жодного натяку на жіночу руку.
— Усе тіло, а потім, властиво, рану, — розпорядився слідчий.
— Але ж, божечку мій! — вигукнув Юліан, побачивши заболочену мокру одежу небіжчика. — Він що, топився?
— У фосі. Знаєте, хто топиться у фосі?
— Я не тутешній.
— Покійний пив. Війт попросив, аби ми забрали чимскорше тіло з місця події, бо се поганий приклад для дітей. Тому, коли загострений кілок, чи щось інше розпанахало шию, він будучи в непритомному стані через сп’яніння, не відчув сильного болю.
— Отже, його ніхто не вбивав?
— Хіба що опир випив кров!
На цей похмурий жарт Юліан жваво зреагував:
— Якраз вчора я чув, як діти говорили про опирів. Ви не перевіряли цієї версії?.
— Шановний добродію, ви, певно, начитались немудрих книжок…
— Ні, мені траплялось бувати у Трансільванії, де поліція ставиться до подібних речей дуже поважно.
— Робіть свою роботу, пане! Якщо се опир, то з одним зубом. Зараз приїде фіра і повезе тіло до Дрогобича на експертизу.
— Я лише пожартував. Невдало, прошу вибачення. Я хотів ще нині зробити кілька світлин, бо погода до того надається. Tempus fugit…
— Еге ж, час втікає. Коли будуть готові світлини?
— Для того мені треба поїхати до Дрогобича. Там у мене лабораторія.
— Можете поїхати зі мною. Як фіра приїде.
— Мені треба дочекатись товариша.
— Лишите йому листа.
— Ні, я ще маю тут справи. Поїду завтра з самого рана. До вечора матимете відбитки, хоч не думаю, що вони конче потрібні…
— То, прошу пана, не вам судити!
Слідчий окинув поглядом убогий покій:
— Лігво звіра…Правдиве лігво звіра!
— Самотнього, зраненого чоловіка, — виправив його м’яко Юліан. — Що вже не мав сили дивитись, як час втікає від нього. Він був створений для сімейного затишку. Що сталось з його дружиною, не знаєте часом?
— Вмерла на сухоти. Треба було лікуватись, але, очевидно, забракло коштів.
— Так, часом така прикрість, як нестача грошей може призвести до трагедії у наші часи. Якась невелика сума здатна докорінно змінити життя. Мене се завжди дивувало. Ніби Господь створив світ розумним…
— Пан — соціаліста? — примружився поліцейський. — У наших краях се небезпечно!
Юліан вернувся до помешкання з прикрим відчуттям втрати свободи. Йому і раніше доводилось її втрачати, лише не при таких обставинах. Він був чужинцем у цьому краї, що в географічному відношенні належав до Європи, а в культуральному — відставав від неї на кілька віків. Те, що для європейця стало вже традицією, тут уважалося мало не злочином, наприклад, атеїзм чи той же соціалізм. Однак Юліан міг і тут порозумітися з якимось оригіналом, котрий самотуж дійшов до ідеї свобідної волі, слухаючи власного серця. Таких людей можна було здибати в найглухіших закутках: вчителів, священиків, шляхтичів… Юліан вірив у існування невидимого братства, члени якого розкидані по цілому світі, і якщо двоє стрічались, сила їхня зростала устократ. «Не шукаючи — знаходиш» — такий напис знайшов він колись на сторінках книги Тіта Лукреція Кара «Про природу речей. І то була правда. Двоє людей, стрінувшись випадково, творили якусь нову цілість, збільшуючи свою потугу. Або, навпаки, зменшуючи. Від цього користали інші, цілий Всесвіт користав від зіткнення двох істот. Ні, вчитель і той, кого Юліан слухав уночі, відбирали силу, а не додавали. Вони вражали своїм духовним терпінням небувалої напруги, однак не належали до Братства. Були вовками — самітниками, хоча й виглядали на жертв несправедливості.
Був ясний день, хоч імла й затрималась на схилах гір. Зрештою, заледве минула одинадцята година. Юліан відніс камеру й пішов подалі з того переповненого смертю і страхом маленького світу, вирішивши подивитись на нього з наполовину порослої лісом гори, що звалася Ласки. Подивитись уперше й востаннє на село Уріж, у якому ще вчора билося серце вчителя Гната Магури. Простуючи селом, пан фотограф відчував, що тут пролетів янгол смерті. У день його прибуття вмерла маленька дівчинка, але він не мав такого відчуття, як зараз, та згадав чомусь і її, й послав навздогін запізнілий прощальний погляд на маленьку труну. Що відчуває живий організм, у якому щось відмирає? Отаке, приміром, село. Ці люди, можливо, не потрафлять словами описати глибинних містичних переживань, але, безперечно, знайдуть інший спосіб вираження, незрозумілий чужому.