Звісно, і тут ще немає нічого страшного, бо ми завжди можемо змінити курс, виправити його з допомогою наших ракетних двигунів. Але, щоб зробити це, треба спочатку вирахувати, яка саме сталася зміна курсу, знайти поправки, перевірити — і лише після того повертати корабель. Адже у нас надто обмежений запас вибухового матеріалу, щоб ми могли витрачати його на експериментальні зміни курсу.
От чому Микола Петрович уже третю добу сидить у навігаторській рубці і вираховує потрібну зміну нашого курсу. Всі ми робимо тимчасом різні справи. Сокіл заходився точно вивчати хімічний Склад метеорита, і, здається, швидко вже закінчить цю роботу. Гуро, між іншим, розповів мені кілька історій із свого мисливського життя — дуже цікаві історії. Який це досвідчений мисливець! Справді, з ним не загинеш. Я дав собі слово навчитися стріляти не гірше від нього і бути завжди таким же спокійним і мужнім, як він.
Я за ці три доби ще краще ознайомився з нашим кораблем і приладами, які є в ньому. Тепер я сміливо можу сказати, що знаю ракету, — цей чудовий витвір Миколи Петровича. Спробую стисло записати тут, як побудовано наш корабель.
Велетенська блискуча сигара: завдовжки — понад тридцять метрів і завширшки у найширшій частині — сім з половиною метрів. До сигари з обох боків прикріплено ще по одній сигарці, значно меншій, метрів із вісім завдовжки. На хвості сигари плавці — три плавці, приблизно, такі, як у риби.
Оболонку сигари зроблено з найлегшого сплаву металів — супермагнію. Шліфований супермагній вкриває всю ракету. Це — зовнішній шар. Шліфовано його для того, щоб зменшити до мінімуму тертя в атмосфері під час підіймання і спускання. Під цим шаром іде шар гуми і шар повсті. Це — теплова ізоляція, бо під час польоту крізь атмосферу і стратосферу ракета дуже нагрівається. Крім того, гума зможе прислужитися ще й у разі можливого падіння на поверхню Венери і при поверненні назад, на поверхню Землі.
Отака зовнішня оболонка ракети. На відстані з півметра від неї іде внутрішня стінка ракети. Зовнішня оболонка й внутрішня стінка з’єднані міцними переділками, як це роблять на морських кораблях та підводних човнах. Ніби одна ракета, менша, встромлена в другу, більшу. Це теж застережний захід на випадок якоїсь аварії. Уявіть собі, що було б, коли б Микола Петрович не передбачив внутрішньої стінки?.. Метеорит пробив би ракету, з каюти враз вийшло б усе повітря, і ми просто б задихнулися без нього, не встигнувши навіть одягти скафандри… Страшно й подумати про таку можливість! Тепер у космосі летіла б мертва, освітлена зсередини ракета… і в ній закляклі трупи мандрівників…
За внутрішньою металевою стінкою починаються наші приміщення. До речі, наші дві каюти (загальна й навігаторська) забирають найменше місця. Вони розташовані вгорі (я вживаю цей неточний вираз лише таму, що звик ним користуватись). Їх з’єднують двері з східцями до навігаторської рубки. Круглий люк у підлозі загальної каюти веде вниз, до приміщення, де складено наші запаси харчу, води, стисненого повітря тощо. Під навігаторською рубкою — склад вибухових речовин для нашої майбутньої роботи на Венері, інструментів, приладдя. Поруч із ним — склад недоторканих резервів харчу.
Ще нижче міститься наш машинний відділ. Там стоять машини, що переробляють зіпсоване повітря, відбираючи від нього залишки вуглекислоти та інших шкідливих газів та подаючи нові порції кисню. Там-таки міститься й наше енергетичне господарство. Воно заслуговує на те, щоб спинитися на ньому докладніше.
Всі наші машини, все наше автоматичне устаткування — електричні. Електрика — душа нашого корабля. Але — де взяти стільки енергії, щоб її вистачило на весь час подорожі до Венери й назад та ще на весь час життя на нашій сусідці? Правда, у нас величезна кількість акумуляторів. Зовсім мініатюрних акумуляторів, винайдених всього кілька років тому. Я думаю навіть, що без цих мініакумуляторів не можна було б побудувати так досконало, дотепно й економно всю нашу ракету. Але що то за акумулятори?
Відомо, що акумулятори відрізняються своєю ємністю, величиною свого електричного заряду. Досі людство звикло до незграбних великих акумуляторів старого типу. Вони були дуже незручні, ємність їх була мізерна. Іще на початку нашого сторіччя радянський академік Йоффе передбачив можливість існування акумуляторів іншого типу.
Уявіть собі акумулятор завбільшки з сірникову коробку. А ємність його така, що він може живити своєю електрикою машину в 25 кінських сил протягом 100 годин.
Ціла шафа таких мініакумуляторів стоїть у нас у нижньому поверсі, у нашому машинному відділі. Особливе устаткування автоматично вимикає акумулятор, як тільки він починає виснажуватися, і вмикає свіжий. Отже, наші машини спиняться лише тоді, коли виснажиться останній акумулятор. А коли це буде? Ясно, що навіть за умов велетенської ємності заряду наших акумуляторів їх не вистачило б на весь час нашої подорожі. Значить, їх треба заряджати. За рахунок чого? Де взяти потрібну для цього енергію?
Взяти паливо — бензин чи гас, чи ще щось інше, щоб рухати динамо-машини? Але, крім власної ваги палива й машини, а це чималенький вантаж, потрібно було б урахувати ще вагу й запаси стисненого повітря для горіння палива. Без повітря не буде горіти ніяке паливо, крім хіба вибухових речовин.
І академік Риндін винайшов цілком оригінальний і певний спосіб одержувати нову й нову енергію протягом усієї нашої подорожі, протягом усього нашого перебування в міжпланетному просторі. Це була думка, геніальна своєю простотою й дотепністю, бо ми одержуємо нашу енергію без будь-яких витрат і зусиль.
Вчені давно вже мріяли про створення двигунів, які використовували б для своєї роботи температурну різницю, скажімо, нижніх, холодних шарів океану, і верхніх, тепліших. Деякі дослідні установки такого типу було навіть здійснено. Але вони не давали великого ефекту, бо різниця температур поміж такими шарами води не дуже велика. Проте установки працювали.
Микола Петрович сказав:
— Хто заважає нам використати неймовірний спад температури між двома сторонами нашого корабля? Адже одна його сторона, освітлена яскравим і гарячим сонячним промінням, матиме температуру від сорока до ста градусів вище нуля. Вона матиме цю температуру весь час, бо жодна хмарка не затулить нас від Сонця протягом усього часу подорожі. А друга сторона ракети, тіньова, навпаки, матиме температуру, близьку до абсолютного нуля, до температури міжпланетного простору. Таким чином, весь час подорожі ми матимемо величезну різницю температур на двох стінках ракети, різницю, яка коливатиметься в межах двохсот-трьохсот градусів. Жодному конструкторові на Землі й не снилася така різниця. Ось де джерело нашої енергії.
Він мав рацію. Ця різниця дає нам енергію щохвилини.
І енергія ця не коштує нам жодної копійки, бо все йде за рахунок Сонця, яке невпинно нагріває ракету.
Всередині зовнішніх стін нашого корабля прокладено складну систему трубок, якими переливається спеціально виготовлена рідина з дуже низькою температурою кипіння. Власне, це не рідина, а скраплений газ, суміш газів. Рідина проходить трубками тіньової сторони ракети — і, ясно, охолоджується до краю. Потім вона потрапляє до трубок сонячної сторони, нагрітих Сонцем. І тут вона відразу починає кипіти, парувати. Пара, що бурхливо створюється в цих трубках, рухає прилади нашої динамо-машини.
А потім ця пара знову йде до трубок, які ведуть її до тіньової сторони. І тут пара під впливом дуже низької температури знову скраплюється, охолоджується. Потім знов до сонячної сторони — і так без кінця. Хіба не блискучий винахід? Адже ми маємо безкоштовне й стале джерело електричної енергії!
Ясно, що акумулятори, які щойно виснажились, зразу ж вмикаються до кола динамо-машини, і вона знову заряджає їх. Кільце замкнене!
Яке щастя, що той клятий метеорит ударив так, що не пошкодив жодної трубки з рідиною! От тоді була б справжня катастрофа, бо ми залишилися б на деякий час, до закінчення копіткого ремонту, без енергії…
Микола Петрович якось сказав:
— Наша електрична система мусить працювати точніше навіть, ніж людське серце.
Справді, від системи трубок з цією рідиною і зв’язаних з нею мініакумуляторів цілком залежить робота механізмів, що рухаються електрикою:
1) очищення повітря і механічна вентиляція наших кают;
2) освітлення і огрівання всіх наших приміщень;
3) діяння всіх допоміжних механізмів — автоматичних замків, дверей, гамаків, шаф, буфету, стола… все навіть перелічити важко;
4) діяння апаратів керування нашого корабля і, нарешті,
5) автоматичне діяння механізмів, що безперервно подають, в разі потреби, вибухову атомну речовину — атоміт — до камер згоряння. Але про це доведеться сказати окремо.
Спочатку мені страшно було уявити собі, що тут-таки, за нашими спинами, за тонкою стінкою загальної каюти, міститься багатотонний запас атоміту, цієї надзвичайної сили атомної вибухової речовини. Динаміт, піроксилін, навіть нітрогліцерин — все це не може йти ні в яке порівняння з атомітом. Цю речовину складено було всього два роки тому в Центральному інституті атомної енергії на замовлення академіка Риндіна, спеціально для його надпотужних ракетних двигунів.
Як без системи циркулюючої рідини і мініакумуляторів не можна було б забезпечити енергією ракету і сконструювати ці бездоганні механізми, що обслуговують всі наші потреби, — так без атоміту не можна було б взагалі вилетіти до Венери. Щоб зрозуміти це, треба трохи поміркувати ось над чим.
Чому досі не щастило організувати політ у далекий всесвіт? Чому досі відряджалися ракети тільки на Місяць, найближче до нас небесне тіло?.. Тому, що для цього потрібна була б неймовірна кількість старих вибухових речовин. Ось простий підрахунок.
Кожен пасажир — це певна вага, вага його самого, харчів, що становлять на добу не менше 600 грамів. Уявіть лише собі, яку масу харчів везе з собою ракета, що має летіти на Венеру.
А яку масу вибухових речовин спалить так навантажена ракета? Особливо, коли врахувати, що ракета мусить взяти з собою і вибухові речовини для другого старту, з поверхні Венери. Якби не було атоміту, конструктори примушені були б користатися порохом, або рідким воднем. Навіть при рідкому водні корисний вантаж ракети не перебільшував би однієї двадцятої частини її загальної ваги… Дев’яносто п’ять процентів мертвої ваги! Одне вже це зробило б політ неможливим!
Атоміт зразу змінив становище, його страшенна сила, сила атомної енергії дала можливість зменшити мертву частину загальної ваги на дві третини.
Ось що таке атоміт!
Уся задня частина нашого корабля — це велетенський склад атоміту. Він розміщений окремими порціями, ніби своєрідними таблетками, вкладеними у довгі трубки. Пружинні механізми пересувають автоматично таблетки вздовж трубок до камер згоряння. Таких камер три. Дві — по маленьких сигарах з боків ракети і одна — всередині самої ракети, запасна. Звичайно працюють лише дві керувальні бокові камери. Продукти вибуху атоміту — розпечені гази — вириваються з дюз (так звуться довгі труби, що виводять продукти згоряння з камер назовні) і штовхають камери в бік, протилежний отворам дюз. А це й є бажаний напрям польоту. Як бачите, найзвичайнісінький принцип ракети.
А камери, розміщені всередині маленьких керувальних сигар, в свою чергу, передають рух центральній частині корабля. Це дає легкий, плавний хід. Ось чому академік Риндін влаштував ці дві бокові сигари з ракетами.
Як керують нашою ракетою? В атмосфері й стратосфері керувати ракетою можна за допомогою плавців-стабілізаторів, розташованих на хвості корабля. У безповітряному просторі стабілізатори, певна річ, вже ні до чого, вони згодяться знову лише тоді, коли корабель долетить до Венери й потрапить до її густої атмосфери. У всесвіті ж ракетою керують іншим способом.
Припустімо, ми хочемо повернути праворуч. Якби ми були на човні, звичайному човні на річці, ми дуже натиснули б на ліве весло — і човен, підштовхуваний з лівого боку, повернув би вправо. Так само можна зробити і з гігантською ракетою. Якщо ми хочемо, наприклад, повернути ракету праворуч, то просто зменшуємо порції вибухової речовини, атоміту, що їх дістає права сигара, і, навпаки, збільшуємо порції атоміту для лівої сигари, і ракета, підкоряючись сильнішим поштовхам з лівого боку, негайно зверне вправо.
…Кінчаю писати, бо кличе Микола Петрович. Невже ж зараз будемо змінювати курс?..
Кілька днів я не брався до щоденника — було дуже багато важливих справ. Зате тепер, коли життя на ракеті ввійшло, як кажуть, у нормальну колію, — хочу надолужити. Микола Петрович сказав так:
— Досі, Василю, ваші обов’язки не були точно визначені. Хоча ви дещо й робили, але були все-таки вільнішим від усіх нас. Ось вам нове завдання — занотувати все, що стосується нашої мандрівки. Потім колись, поєднавши ваш щоденник із моїми науковими записами, ми матимемо цікавий матеріал. Чи не так?
І він усміхнувся. Яка приємна, лагідна усмішка у нашого Миколи Петровича! Очі його ховаються десь під дрібними зморшками й сивими бровами. І все обличчя таке рідне, що ти ладен зробити для нього все-все. А втім, я ухилився від моєї теми.
Так от, насамперед про те, як ми знову спрямували нашу ракету. Микола Петрович недаремно просидів кілька днів за підрахунками. Він точно визначив, що ракета відхилилась від правильного шляху на кілька градусів всередину своєї півеліптичної орбіти. Тут не можна вже говорити — на південь, чи на схід, або захід, бо ми не маємо сторін світу. Весь час велике сліпуче Сонце заливає нас своїм палким промінням зліва, з одного боку, не змінюючи ні на мить свого положення в небі. Далеко позаду нас бачимо нашу любу Землю: вона дедалі меншає і тепер уже перетворилася на спокійну блакитну яскраву зорю.
Немає для нас ні північного, ні південного зоряного неба, як буває це на Землі. Повертаючи дзеркала перископів, ми бачимо на небі перше-ліпше бажане сузір’я з такою яскравістю, з якою не доводилося його бачити жодному земному астрономові в найкращі, найсильніші телескопи. Це цілком зрозуміло: адже нам не заважає земна атмосфера. І ми встигнемо зробити безліч цікавих фотознімків неба — я сам брав у цьому участь.
Зате є у нас і ворог, з яким на Землі не доводиться зустрічатися, — принаймні, так близько. Це — космічне проміння, що проймає майже все на своєму шляху і йде відкілясь із космічних безодень.
З самого початку подорожі Сокіл провадив спостереження, вимірюючи інтенсивність цього таємничого випромінювання та напрямки його потоків. Адже ще й досі наука не має точних відомостей про його природу. І ось Соколові пощастило встановити, що зразу ж після того, як ракета відлетіла від Землі на віддаль щось із п’ятсот-шістсот тисяч кілометрів, космічне проміння набуло певної і сталої інтенсивності. Сокіл сказав тоді:
— Образно висловлюючись, ми летимо серед рівної дощової зливи цього таємничого проміння, яка ні на хвилинку не вщухає…
Так, у міжпланетному просторі, виходить, весь час ллє дощ космічного проміння. І ніякий зонтик не може захистити нас цілком від цього дощу, цієї загадкової електричної зливи. Правда, наша ракета під шаром супермагнію, що ним вона вкрита, має ще тонкий шар електрично обробленого свинцю. Микола Петрович передбачив небезпеку від космічного проміння. Цей свинцевий шар певною мірою захищає нас. Але космічне проміння проходить і крізь нього і дивно збуджує наші організми.
Вперше ми відчули вплив цього жахливого проміння зовсім несподівано, два дні тому, на двадцять третій день подорожі. Було це так.
Ми спокійно сиділи після вечері. Гуро запалив свою люльку; він дуже рідко робить це, заощаджуючи повітря.
І ми всі звикли вже до його манери двічі на добу, після обіду й після вечері, викурити по люльці. До того ж і тютюн у Гуро дуже добрий: він приємно пахне. Одне слово, ми звикли до цього, і ніколи люлька Гуро нікого з нас не дратувала.
Але цього разу, як тільки синій димок поплив у повітрі, Сокіл несподівано закричав: