— Під три чорти ваш тютюн! Мені він набрид! Не хочу!
Ми здивовано підвели на нього очі: це було так незвично, так дивно… Проте це був лише початок несподіванок, бо, завжди спокійний і витриманий, готовий у кожному випадку звести справу на жарт, Гуро цього разу підскочив, підвів руку й загрозливо відповів:
— Якщо не хочете втратити ваші окуляри, прошу, не чіпайте мене!..
Він був дуже страшний: очі його налилися кров’ю, щелепи зціплені, великий міцний кулак застиг над Соколом. Я дивився на обох, не вірячи своїм очам. І раптом Сокіл заплакав. Він заплакав, і сльози котилися в нього з очей, як у дитини. Не слухаючи нічого, він повторював:
— Мене ображають… загрожують…
Він поклав голову на руки і гірко ридав. А Гуро стояв біля нього, великий і страшний, також стискаючи кулак. Я поглянув з жахом на Миколу Петровича: що це?..
Обличчя Миколи Петровича було дуже серйозне й задумливе. Нарешті він непомітно зробив мені знак, щоб я не втручався: мовляв, нехай заспокояться самі. Потім він підійшов до мене й сказав:
— У кожної людини бувають такі моменти, коли на неї зсередини, так би мовити, натискують враження від сильних переживань. Ми надто напружено працювали весь час. Це, мені здається, бурхлива нервова реакція…
Але я помітив, що він говорив це не дуже впевнено. Тимчасом Гуро нахилився до Сокола й гримнув роздратовано:
— Та що, хіба я обіцяв вам слухати ваші скарги й дивитися, як ви тут сльози проливаєте, як немовлятко, чи що? Я сказав вам, щоб ви мене не чіпали. Вставайте! Не ховайтеся за сльозами. Ось я вам зараз доведу!
Він схопив своєю міцною рукою комір піджака Сокола. Вадим не чинив опору. Не підводячи голови, він усе ще плакав. А Гуро торсав його за комір, і тіло Сокола гойдалося в повітрі.
Я не витримав:
— Та що ви робите, товаришу Гуро? Спиніться! Це ж божевілля!
Але Гуро похмуро поглянув на мене й так само загрозливо відповів крізь зуби:
— Мовчи! В мене залишається вільною ще одна рука. І її цілком досить, щоб примусити тебе не встрявати до чужих справ!
В одчаї я кинувся до Миколи Петровича. Він стояв з дивним виразом обличчя. Губи його ворушилися, і він, мов уві сні, шепотів:
— Звісно, переможе Гуро. Хай він переможе!.. А втім… подивимося, може, краще, щоб переміг Сокіл… подивимося, подивимося…
Я схопив його за руку:
— Миколо Петровичу, що з вами? Невже й ви… теж…
Далі я не зміг нічого сказати. Ще секунда — і я заплакав би так само, як Сокіл. Щось задушливе підступило мені до горла…
Микола Петрович уважно дивився на мене. Очі його прояснювались. Очевидно, він опановував себе. Він поглянув ще на Вадима, на Бориса — і раптом, провівши рукою по лобі, кинувся до них:
— Борисе, залиште Вадима!
Гуро мов не чув.
— Борисе, ви розумієте, що я вам кажу?
Гуро скляними очима подивився на Миколу Петровича. Він усе ще стискав рукою комір Сокола.
— Негайно залиште Вадима, Борисе! Я вимагаю цього. Як смієте ви не виконувати мого наказу?!
Гуро мовчав. Я з острахом дивився на нього: так може поводитися тільки божевільний. Сльози підступили мені до горла, я стискав кулаки, щоб не заплакати. Такі чудесні люди — і так поводяться… Як це прикро, цього просто не можна перенести.
— Борисе, залиште Вадима, я наказую вам!
Рука Гуро поволі випустила Сокола, який так і лишився висіти в повітрі в неприродній позі, поклавши голову на руки. Він не переставав плакати.
— Ідіть сюди, Борисе! — голос Риндіна набув надзвичайної для нього владності. — Ви не маєте права доторкатися до Вадима. Я наказую вам. Чуєте?
— Чую, — глухо відповів Гуро.
— Ви обіцяєте мені?
Мовчання.
— Обіцяєте, Борисе? — повторив Риндін наполегливо.
І лише тоді Гуро тихо і якимсь байдужим голосом відповів:
— Обіцяю.
Риндін озирнувся. Погляд його спинився на циферблатах приладів, з якими працював Сокіл, вивчаючи інтенсивність космічного випромінювання. Брови його зсунулись. Швидким рухом він наблизився до приладів, кілька секунд зосереджено вивчав положення стрілок на циферблатах — і раптом звернувся до мене:
— Василю, ви все розумієте?
Він не вірив, очевидно, й мені. Він боявся, що і я збожеволію. Стримуючи сльози, що душили мене, я відповів:
— Все, Миколо Петровичу! Я не знаю тільки, що саме тут у нас робиться…
Тоді Риндін кинув ще один погляд на циферблати, на Гуро, що стояв у кутку, беззвучно розмовляючи сам із собою, на Сокола, що все так само сидів у повітрі й гірко плакав; потім він подивився в стелю, немов шукаючи чогось, відповіді на якесь запитання, і зробив, нарешті, мені рішучий знак рукою:
— Ходімо, Василю. Не можна гаяти й хвилини!
Ми швидко спустилися з ним до складу. Микола Петрович відкрив якийсь великий ящик, дістав звідти сірі, матові рулони з тонкого металу і дав їх мені.
— Несіть нагору до каюти. Швидше, хлопчику, швидше!
І, взявши два рулони, він потяг їх слідом за мною.
В каюті Сокіл все ще плакав, а Гуро стояв у кутку, ні на кого не дивлячись. Він і справді наче збожеволів.
З наказу Миколи Петровича я розгорнув перший рулон і вкрив металом усю бокову стіну каюти. Потім поверх цього шару я поклав другий і третій. Сірий матовий метал укрив усе. Микола Петрович закріпив його гвинтами. Повернувшись До мене, він розпорядився:
— Давайте сюди Сокола.
Як дитину, ми перенесли Сокола до вкритої металом стіни, поклавши його зовсім близько від неї. Потім Микола Петрович лагідно звернувся до Гуро:
— Борисе, ідіть-но сюди…
Гуро люто поглянув у наш бік. Проте не виконати прохання Миколи Петровича він не міг.
— Сідайте тут, поговоримо.
Гуро сів. Через хвилину він провів рукою по голові, тріпнув нею, немов прокидаючись. Здивований, він повернувся до Миколи Петровича:
— Що таке? Я немов сп’янів…
Майже цієї ж секунди почувся й голос Сокола:
— Чого це в мене обличчя мокре?.. Що трапилося?..
— Друзі мої, треба бути обережнішими. На велике щастя, цього разу не трапилося лиха, — почувся стурбований голос Миколи Петровича.
Микола Петрович на мить змовк, провів рукою по своєму сивому волоссі — і я помітив, як тремтіли його пальці. Потім він продовжував:
— Наша ракета мало захищена від космічного проміння. Проходячи крізь неї, це проміння дуже збуджує нас. Як це не дивно, найяскравіше це позначилося на дужій натурі Бориса і нервовій — Вадима… На щастя, повторюю, я знайшов деякий захист. Ці шари електрично обробленого свинцю, — він указав на металеве вкриття стіни, — значно послаблюють вплив головного потоку космічного проміння. Як ми встановили вже, цей найінтенсивніший потік іде звідкись з цього боку. Свинцеві шари створюють тінь у потоці проміння, і лише це врятовує нас…
Кілька хвилин ми всі мовчали. Я із страхом думав: «А що, коли б Микола Петрович не знайшов цього способу захиститись від страшного впливу космічного проміння? Дедалі більший вплив проміння призвів би всіх нас до божевілля». І, немов відповідаючи мені, Микола Петрович сказав:
— Дуже прошу якнайбільше часу бути під цим захистом, у тіні від космічного проміння. І якщо хтось помітить ознаки збудження, — негайно ховатися сюди і сповіщати мене. Друзі мої, небезпека надто велика, щоб можна було не зважати на неї…
…Того ж таки дня ми вкрили стіну праворуч, звідки линуло до нас загадкове й небезпечне проміння, трьома шарами свинцю, знявши з неї всі прилади. Тепер я розумію: ми врятувались тому, що проміння линуло лише з одної сторони. Нашу ракету немов освітлювало з правого боку велетенським прожектором космічного проміння.
Наступного дня Микола Петрович разом з Соколом склав карту нашого шляху в міжпланетному просторі, відзначивши на ній положення ракети відносно напряму головного потоку космічного проміння. Як це нам прислужилося надалі! Адже єдине стале, що допомагало нам орієнтуватися легко і без вивчення положення зірок, — був напрям головного потоку космічного проміння. Він був весь час незмінний і постійний.
Цілком зрозуміло, що саме завдяки тій карті, нашому новому радникові, — Миколі Петровичу пощастило порівняно легко визначити розмір відхилення напряму ракети. Тепер треба було так повернути ракету, щоб правий бік її знову був освітлений потоком космічного проміння. Зробити це було вже не важко. Кілька вибухів з бокових дюзів — ї ракета, легко повернувшись, взяла правильний напрям.
Ми з Борисом Гуро кілька днів спостерігали Венеру — так наказав Микола Петрович.
— Протягом тридцяти шести годин треба стежити за найменшими змінами на Венері, — розпорядився він. — Прошу не зводити з неї очей. Для того я й призначаю одразу обох вас, щоб ви, чергуючи біля телескопа, стежили невідривно. Прошу вас зокрема відзначити, чи не знайдете десь блакитнуватого або рожевого сяйва.
Сам Микола Петрович не відривався від спостережень за шляхом ракети. Після першої зміни курсу треба було стежити весь час за приладами, які відзначали положення ракети відносно потоків космічного проміння. А Сокіл в інший телескоп вивчав поверхню Сонця — теж на завдання Миколи Петровича.
Я зазирнув був до його телескопа. Прекрасна, дивна й велична картина!
Хіба це те спокійне, м’яке й лагідне сонечко, що до нього ми звикли у нас на Землі?.. Нічого схожого! Бурхливий, велетенський вогняний диск. Він кипить, він викидає весь час із себе довгі фонтани сліпучого різнокольорового полум’я. Ці фонтани підносяться вгору, розсипаються гігантськими барвистими квітами з дивовижними пелюстками і падають назад у вогняне море. На зміну їм вибухають нові й нові стовпи полум’я, вкриваючи дивним, блискучим, химерним лісом золоту поверхню світила. А ось виривається вихор розжареної пари металів і газів — і золота поверхня Сонця, як легеньке вбрання, проривається тим вихором. Темна пляма неправильної форми надовго залишається на блискучому колі, і щось клекоче в ній, щось лютує там всередині, ніби хоче вистрибнути з безодні. Проте не варт і мріяти роздивитись, що саме відбувається в глибині сонячної плями, яка повільно покривається сяйвом полум’я…
Сокіл зробив багато фотографій Сонця. Це буде надзвичайна колекція, небачена на Землі. Він сказав мені:
— Навіть, коли б ми й не знайшли нічого на Венері, цих спостережень, фотографій і знятої кіноплівки вистачило б на те, щоб виправдати нашу подорож. От побачите, як зустрінуть їх на Землі, коли ми повернемось.
«Коли ми повернемось…» Проте ми ще й не думаємо вертатись, перед нами ще стільки роботи! Однак я знов відхилився.
Красиве видовище відкривається в телескопі Сокола, та не менш чарівну картину спостерігаємо в наш телескоп і ми з Гуро. Правда, тут немає таких жахливих вогняних бур, у нас все значно спокійніше. Зараз я спробую описати те, що ми бачимо ось уже другу добу.
В окулярі телескопа велике коло, немов запнуте густим чорним оксамитом. Воно лежить нерухомо. Якісь далекі-далекі вогняні іскорки сяють у глибині його. І, лише пильно придивившись, бачиш, що той оксамит іде ще далі в неймовірну глибину, за ті різнокольорові малесенькі іскорки-зорі. Але це коли придивишся. А на перший погляд — коло ближчає; оксамит ніби заволікає об’єктив телескопа. І на глибокому чорному фоні цього кола, як дорогоцінний блискучий камінь, нерухома й спокійна лежить Венера. Це вже не та вечірня чи ранкова яскрава зоря, яку ми звикли бачити на земному небосхилі. Це велике світило, що його ми зараз, на жаль, бачимо освітленим далеко не повністю. Через те воно має вигляд серпа з великими й довгими рогами, повернутими в бік, протилежний Сонцю. Серп охоплює зліва Венеру; ми бачимо її всю, але більша її частина не освітлена.
Ми стежимо по черзі за виглядом Венери. Микола Петрович якось зауважив нам:
— Темна частина Венери не менш цікава, ніж освітлена. Прошу не забувати і про неї.
Досі ми не помітили на темній частині нічого. Вона вся зовсім однакова — попелястого кольору. Рівна сіра поверхня — і більш нічого. На блискучій частині поверхні, на серпі, я помітив якийсь непевний рух. Здавалося, що там пливли якісь тіні. Думаю, що це пересуваються великі масиви хмар в атмосфері Венери. Гуро приєднується до моєї думки. Але, крім цього, протягом першої доби ми не помітили нічого цікавого.
Після вечері, повернувшись до телескопа і змінивши Гуро, я знов припав оком до окуляра, намагаючись роздивитись найменші дрібниці. І майже тієї ж хвилини я здивовано протер собі очі: може, це мариться?.. Ні, не мариться. Це факт!
На верхньому ріжку серпа Венери виникло ніжне блакитнувате сяйво. Наче тендітна квітка з найтоншими світлими пелюстками розквітла на густому кінчику ріжка. Вона коливалася, вона гойдалася на чорному фоні неба, немов боялась доторкнутись до попелястої поверхні темної частини Венери. Як зачарований, спостерігав я дивне видовище… Ще кілька секунд — і знов нічого немає. Сяйво зникло. Воно зникло так само раптово, як і виникло.
Я хотів був бігти до Миколи Петровича, щоб розповісти про це явище, та згадав, що від телескопа не можна відходити, коли немає заміни. Я стояв на науковій вахті. І як добре, що я згадав про це! Бо за півхвилини нове, так само дивне видовище прикувало мою увагу.
Внизу, праворуч, біля самого краю темної попелястої поверхні Венери, в напрямі, діаметрально протилежному тому, де виникло й зникло перше сяйво, щось неначе засвітилося. Спочатку я помітив, ніби під сірим попелом щось зажевріло, як це буває з багаттям, де під попелом залишаються жарини. На сірій поверхні виникла невеличка червона пляма. Вона світилася зсередини, немов просвічуючи крізь попіл. Ось вона стала яскравішою, ось поширшала. Наче червоний вогник спалахнув у центрі плями. Далі пляма вже не яскравішала. Залишаючись однаковою по силі свого світла, вона коливалася і по ній бігли темні тіні і світлі відблиски, як від пожежі.
Не відриваючись від окуляра, я закричав:
— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Ідіть-но сюди!
— Що трапилось? — почув я біля себе голос Риндіна.
Микола Петрович кілька хвилин уважно дивився в телескоп. Потім він повернувся до мене. Обличчя його було замислене. Він знизав плечима:
— Не знаю, що й думати… Досі наука не мала відомостей про такі явища. Схоже на те, що на поверхні Венери відбувається вибух вулкана. Ми бачимо цей вибух крізь атмосферу планети, крізь хмари… А втім — перевіримо це!
Микола Петрович покликав Сокола:
— Вадиме, візьміть, будь ласка, інфрачервоний екран. Давайте його сюди. Так. Побачимо, побачимо. Я сподіваюся, що на такій відстані він уже працюватиме.
Я знав: інфрачервоний екран дає можливість бачити речі, які віддалені від спостерігача водяним туманом або хмарами. Але він діяв лише на певній відстані. З Землі, скажімо, Венеру крізь нього спостерігати не можна було. Виходить, Микола Петрович гадає, що тепер, коли ми наблизились до Венери, можна при допомозі екрана побачити, що ж саме світиться під хмарами.
Та ось Микола Петрович відірвався від спостережень. Обличчя його було збентежене.
— Ні, — сказав він, — ні. На жаль, і звідси нічого не виходить. Те жевріння стало лише трохи яскравішим — і все. Василю, — додав він, звертаючись до мене, — я, здається, не помилився. Вам належить честь бути першою людиною, якій пощастило побачити вибух вулкана на Венері!
…Як часто ми шкодуємо, що в нас увірвався зв’язок з нашою рідною Землею! Проте я забув, що й досі ще не записав до мого щоденника, як це сталося. Заповнюю цю прогалину.
Конструюючи свій міжпланетний ракетний корабель, Микола Петрович Риндін, певна річ, думав і про радіозв’язок, який весь час з’єднував би нас з Батьківщиною. Зрештою, з того часу, як було встановлено, що ультракороткі радіохвилі можуть відносно легко линути в міжпланетний простір, це завдання не було надто важким. Адже ще в п’ятдесятих роках нашого сторіччя вчені, використовуючи радар, кілька разів відправляли радіосигнали з Землі до Місяця — і навіть одержували відповідь. Звісно, ніхто на Місяці не відповідав, а просто радіохвилі віддзеркалювалися від поверхні Місяця і приходили назад на Землю, де їх і вловлювали чутливі радіоприймачі. Якщо радіохвилі дійшли до Місяця, — чому б їм не доходити і до нашої ракети під час її космічної подорожі?..