Я підійшов до інфрачервоного екрана подивитись на поверхню Венери. Микола Петрович мав рацію. Екран, правда, діяв, але хмарна ковдра на планеті залишалася і була помітна на екрані як легкий туман. Через хмари було видно великі темні плями. Одна з них займала майже половину Венери. Мабуть, про неї і думав Микола Петрович, кажучи про океан. Океан на Венері!
Проте годі було й думати побачити щось таке, що сказало б мені про життя на Венері. Для цього ми були ще надто далеко від неї. Які ж страховища, які дивні тварини існують на поверхні Венери під загадковою завісою цього туману?.. І мимоволі перед моїми очима проходили образи страшних потвор, про яких я багато чув ще на Землі і до зустрічі з якими готувався безстрашний Борис Гуро. Ігуанодони, бронтозаври, птеродактилі… археоптерикси… Ах, хоч би на кілька хвилин зазирнути туди… тільки б одним краєчком ока!..
Але ще надто далеко. Пересуваються суцільною завісою густі білі хмари, не залишаючи жодного просвіту… І даремно ми намагаємось побачити щось на інфрачервоному екрані, крім тих великих плям. Наша ракета мчить. Скільки ж залишилося ще до Венери?
Микола Петрович подивився на прилади. Узяв олівець, записав щось у журналі спостережень. Виключив автоматичний апарат, що фотографував Венеру з цієї відстані. Потім його погляд спинився на нас.
— Час почати гальмування. За годину влетимо до зони притягання Венери, почнемо знову відчувати вагу.
А й справді, дивно, що доведеться знов ходити, як усі люди, робити зусилля, піднімати щось, міркувати, чи важка ця річ, чи не важка… Микола Петрович розпорядився:
— До гамаків, друзі мої, до гамаків! Ви, Василю, лягайте в мій. Він вільний.
Ми вийшли з навігаторської рубки. Я виходив останнім, і, оглянувшись, побачив, як Микола Петрович поклав руки на важелі й рукоятки керування ракетою. Постать його випросталася, і тільки сиве волосся свідчило, що перед пультом керування сидить не молода людина, а старий вчений.
Я трохи заздрив його спокоєві. Зараз ми троє були лише пасажирами небесного корабля. Ми могли тільки чекати, коли наш корабель прибуде на Венеру. А Микола Петрович вів корабель. В його руках була доля всіх нас. Правда, Сокіл міг би замінити його, скажімо, коли б Микола Петрович захворів. Таку можливість Риндін теж передбачив. Але — навряд чи хтось зумів би залишатись таким спокійним і витриманим біля пульта міжпланетного корабля під час наближення до Венери, наближення до спуску, коли почався найнебезпечніший етап нашої подорожі.
Микола Петрович тримався спокійно і впевнено. Наближався час спуску на Венеру!
10. ЕЛІПСИ НАВКОЛО ВЕНЕРИ
Коли б цієї хвилини хтось мав можливість збоку спостерігати наближення небесного корабля до Венери, цей «хтось» побачив би дивну, ні з чим незрівнянну картину.
Холодний, Прозорий, як кристал, простір. Порожнява без кінця й краю. Вона заповнює собою все і йде в усі боки, перетворюючись на далекий чорний фон, на якому розкидані незліченні ясні алмази, багатобарвні самоцвіти всесвіту.
Буйно розливає своє сліпуче проміння гігантське Сонце — і не можна помітити, чи стоїть на місці ця вібруюча вогняна куля, чи рухається вона кудись, така вона неймовірно велика. Зате в потоках гарячого сонячного проміння видно, як мчить у порожняві інша велетенська куля, темна, закутана в білі хмари. Вона повільно обертається навколо своєї осі і мчить, мчить безупинно, щосекунди пролітаючи в просторі близько тридцяти п’яти кілометрів. Це — Венера. Загадкова планета, що ховає свої таємниці під густою завісою хмар.
Поряд планети, і ніби навперейми їй, мчить металева порошинка, блискуча, як іскорка, і ця іскорка немов намагається перетяти шлях Венері. Та де там! Іскорка робить одинадцять кілометрів на секунду, велетенська планета наздоганяє її, повільно обертаючись у просторі. Мільярди зірок дивляться з цікавістю на це ніколи не бачене змагання; навіть Сонце, блискуче й горде Сонце, поглядає сюди з цікавістю.
Іскорка мчить упевнено й непохитно. Людський розум керує нею. Крихітна сигарка летить своїм шляхом.
І ось з одного її боку виникає малесенька хмарка диму, що повільно тане в холодному просторі…
Академік Микола Петрович Риндін, націлюючись усією ракетою, не зводячи очей з велетенського диска планети, натиснув на важіль вибухів. Заряд атоміту вибухнув: вогонь і розжарені гази вилетіли з правої дюзи ракети. Корабель здригнувся, трохи змінив напрям убік.
Хмарка диму розтанула в холодному просторі. Її вже немає. Металева сигарка майже не змінила свого шляху. Вона продовжує мчати до обгорненої хмарами планети.
Над гамаками центральної каюти сяяв великий екран перископа. Великий світло-сірий диск Венери яскраво відбивався на ньому. Очі трьох мандрівників, пасажирів загальної каюти, невідривно стежили за ним. Диск більшав, ледве вміщуючись на екрані. Сірий таємничий диск, укритий суцільною ковдрою хмар.
Відстань між планетою і ракетою меншала. Здавалося, що вони ось-ось зіткнуться. Ще мить — і малесенька ракета розіб’ється, перетворившись на порох, на ніщо. Та ось знову хмарка диму з’явилася, біля ракети.
Академік Риндін відчув, як краплини поту вкрили його лоб… Вирішальний момент наблизився. От сюди, сюди… Якраз понад хмарами, не вище й не нижче, мусить пролетіти ракета, щоб від тертя в атмосфері Венери почалося гальмування. Інакше спуск буде неможливий. Сюди, сюди… Легко посунувся важіль. Вибух атоміту знов струсонув ракету. На мить Риндін заплющив очі. Зараз з’ясується все.
Металева сигарка ринулась в туманний шар, що оточував велетенську планету. В атмосферу планети… Зорі блимнули на небі…
На великому екрані перископа в центральній каюті відбилися сірі хмари, що майнули з блискавичною швидкістю зовсім близько від ракети. І через півсекунди вони віддалилися знову. Але дивно, диск немов повертався до схвильованих глядачів, відкриваючи перед їх очима нові й нові потоки сірих і білих хмар.
Ні, це не загибель! Блискуча сигарка проскочила над планетою, трохи не зачепивши її хмарної ковдри. Здавалося, в тумані, що коливався над хмарами, залишився слід сигарки. А сама вона мчала вже далі по еліпсу навколо планети, що захопила її в своєму русі і несла тепер з собою в космосі, як супутника.
У центральній каюті лунав посилений гучномовцем голос Миколи Петровича:
— Парабола нашого польоту перетворилась на еліпс! Ми летимо навколо Венери. Ми вступили в перший еліпс! Десять годин і п’ятдесят чотири хвилини триватиме наш політ по еліпсу навколо Венери, доки не опинимось на тому самому місці, де влетіли до її атмосфери. Розрахунки вірні!..
Сміх, радісний і веселий, був йому відповіддю. Перемога, перемога! Атмосфера планети гальмує ракету. Василь Рижко з радощів аж застрибав. Він стрибнув з гамака і відразу спинився, здивований. Він не плив у повітрі. Він стояв на підлозі. Щоправда, вага його була ще невелика, але це вже була вага. Він коливався, похитувався, проте стояв.
Кілька годин металева сигарка мчала навколо Венери, весь час немов намагаючись відірватись від неї, податись знов у безкраї простори всесвіту. Але, досягнувши найбільшої, Здавалося, віддалі, сигарка слухняно почала сама собою повертатися, виписуючи криву, що знову вела до планети, до її хмар. Перший еліпс закінчувався. Ракета поверталась до тієї самої точки над хмарами, де вона пролітала вперше.
Микола Петрович застиг, поклавши руки на важіль. Так, розрахунки були вірні, це довів перехід ракети з параболи на еліпс. Але хіба можна заспокоїтись на цьому? Хіба не бувають несподіванки? Треба бути готовим до всього.
І в центральній каюті настала тиша. Наближався другий вирішальний момент. Ракета знову влетить в атмосферу, атмосфера ще раз трохи загальмує її, еліпс зменшиться… Чи буде так?
Високо над хмарами промчала ракета з такою ж самою блискавичною швидкістю, як і раніше — принаймні, так здалося всім. І потім хмари так само почали віддалятись. Ракета перейшла у другий, менший еліпс. Микола Петрович стурбовано поглянув на циферблат електричного термометра, що відзначав зміни температури оболонки ракети. Як і слід було чекати, оболонка розжарилася. Термометр показував триста градусів вище нуля. Це не було загрозливим, бо така температура нормальна для тіла, що пронеслося крізь густу атмосферу з швидкістю в десять кілометрів на секунду. Тепер швидкість знову поменшала внаслідок нового гальмування — тертя в атмосфері.
Підвищення температури оболонки могло б погано позначитися на системі рідини в трубках. Але ще перед першим гальмуванням Микола Петрович наказав відкрити для рідини шлях до внутрішніх резервуарів. Тепер труби були порожні.
Риндін повідомив супутників:
— Вступили в другий еліпс. Швидкість — дев’ять з половиною кілометрів на секунду. Тривалість польоту по другому еліпсу — чотири з половиною години.
— Виходить, — другий еліпс вдвоє менший від першого? — запитав Василь.
— Навіть ще менший, бо летимо ми повільніше. Незабаром нам доведеться шукати придатне місце для посадки. Ще три еліпси — і ми робитимемо посадку, — напівсерйозно, напівжартома відповів Микола Петрович.
І справді, легко було сказати «шукати місце для посадки»!
Скільки сягало око, поверхня Венери вкрита була все тими самими густими хмарами. Вони хвилювались, утворюючи безмежне сіре море; хмари, як хвилі, пересувались одна над одною. Здавалося, планету вкривало кілька шарів хмар. І коли у верхньому шарі утворювався розрив, в який зазирали з нетерпінням чотири пари очей, то під цим розривом видно було лише ще один шар хмар, ще густіший, ще непроникливіший.
— Миколо Петровичу, давайте знову на наш перископ інфрачервоний екран, — запропонував Сокіл. — Ми вам знайдемо все, що треба.
Як і раніше, коли Василь вперше глянув на цей екран, хмари над Венерою майже зникли, перетворилися на прозорий туман… І під ними, на поверхні Венери…
— Нічого не можна розібрати, — з жалем мовив Гуро. — Не допомагає екран…
Справді, навіть з цієї відстані екран мало додавав до тієї картини, яку Василь уже бачив. Ось той океан. Він немов побільшав. Нерівні краї суходолу… Далі нібито великий острів на тому океані… Покручена лінія на суходолі — мабуть, якась річка. І більш нічого. Зображення коливалося, час від часу його закривав сірий туман, що хвилями проходив по екрану. Ні, екран не допомагає!.. Чому?..
Але на це запитання ніхто не міг відповісти. Тимчасом ця обставина була загрозливою. Адже саме з допомогою екрана Риндін розраховував спостерігати крізь хмари поверхню планети перед посадкою. Не можна ж знижуватися наосліп, просто в густі хмари. Ракета могла розбитися, могла впасти на скелі…
Василь побачив, як змінився настрій академіка. Правда, Микола Петрович не хотів показувати цього. Але голос зраджував його, коли він, намагаючись бути спокійним, говорив:
— Ну, що ж. Давайте придивлятися без екрана. Певно, що-небудь знайдемо… якийсь майданчик…
Рижко тихо запитав у Сокола:
— Чому це могло трапитись? Хіба інфрачервоне проміння не однакове всюди?
Сокіл знизав плечима:
— Хто його знає… Можливо, щось зіпсувалося в апараті… Можливо, поверхня Венери відбиває надто мало інфрачервоного проміння, або існує ще якесь невідоме проміння, яке шкідливо впливає на роботу екрана, як-от було з космічним промінням.
Василь сердито дивився в перископ. Що криється під тими хмарами? Куди скеровуватиме ракету Микола Петрович? Може — внизу бурхливе море; може — там якась пустиня; може — гори й скелі?.. А інфрачервоний екран тільки заважав, бо він усе дужче затягався хвилями сірого туману, в якому тремтіло зображення. На нього не можна було покладатися, краще вже було дивитися в перископ, хоч у ньому, крім хмар, так само нічого не було видно.
Лише одного разу Василеві здалося, що він побачив між хмарами щось зелене. Великий розрив верхнього шару хмар відкрив нижній шар. І в ньому немов… немов якась дірка. Що там? Дірка з’явилась на невловиму мить і зникла. Але там щось було — зелене!
Василь з надією поглянув на сусідів. Сокіл напевно не помітив нічого. Обличчя його було похмуре й напружене. Він щось обдумував. Проте Гуро не менш уважно поглянув на Василя. Помітивши схвильованість юнака, він спитав:
— Щось помітив, хлопчику?
Василь вагався: може, це тільки здалося?
— Та кажи, кажи!
— Здається мені, що помітив…
— Зелене?
Василь здригнувся: невже й Гуро бачив?
— Так, зелене. Але лише на одну секундочку. І я не певен.
— Я теж бачив, — задумливо сказав Гуро. — Ну, що ж, подивимось іще…
Так минали години. Микола Петрович весь час не сходив з свого місця в навігаторській рубці. Він не почував утоми. Велике збудження охопило його. Аргонавти всесвіту наближалися до своєї мети. Пройдено майже весь шлях. Залишається тільки зробити посадку. Тільки… Але скільки небезпек у цьому «тільки»!
Ракета, підкоряючись притяганню Венери, плавно пройшла другий еліпс. Наближалося третє гальмування. Це вже не було новиною. Микола Петрович знав, що все йде як слід. Хвилювання, яке щойно охопило академіка, потроху зменшувалось, поступаючись упевненості і рішучості. Ракета швидко майнула над хмарами і віддалилася від них… Але тепер термометр показував усього двісті п’ятдесят градусів вище нуля. Поверхня Венери немов не відходила далеко; здавалося, що ракета робить рівне коло навкруг неї.
Так, уже третій еліпс. Микола Петрович тихо мовив:
— Через дві години п’ятдесят чотири хвилини четверте гальмування…
Втома дала себе відчути всім, крім нього. Одноманітна картина сірого моря хмар викликала у Василя сонливість. Із зусиллям він примушував себе не заплющувати очей, але повіки злипалися. Негостинно зустрічає Венера відважних аргонавтів всесвіту, негостинно… Обважніла голова Василя схилилася. І йому здалося, що майже тієї ж самої хвилини він знову підвів її. В перископі ті самі хмари, ніякої зміни. Але чому таке стурбоване обличчя у Гуро? Чому Сокіл нервовим рухом руки пощипує свої маленькі вуса? Що трапилось?
В каюті було жарко. Василь відчув, що його руки спітніли.
— Що таке? — запитав він.
— Закінчилось останнє гальмування атмосферою, — відповів Гуро. — Ми знижуємося.
— Куди?
Замість відповіді Гуро тільки знизав плечима. І справді: під ними була все та сама густа завіса хмар.
Микола Петрович зрозумів, що в таких умовах посадки ракетний корабель має всі шанси просто розбитись. З останнього гальмування ракета вийшла з швидкістю в сім з половиною кілометрів на секунду. Це значне зменшення початкової швидкості, проте…
Звичайний підрахунок показував усю серйозність становища. Літак на Землі сідає з швидкістю близько ста кілометрів на годину. На годину! І це вважається за велику посадкову швидкість. Посадка — найвідповідальніший момент польоту.
Ракета летіла тепер із швидкістю сім з половиною кілометрів на секунду, цебто — двадцять сім тисяч кілометрів на годину, у двісті сімдесят разів швидше літака. Ракета облетіла навколо Венери за годину і тридцять шість хвилин…
Але вибору не було. Інфрачервоний екран не діяв. Треба знижуватися без його допомоги, бо тепер на екрані не видно було навіть великого океану Венери. Весь екран був укритий сірою запоною. Очевидно, на Венері таки було якесь невідоме проміння, що псувало роботу чутливого екрана.
Рука Миколи Петровича пересунула важіль на боковій стінці пульта. Задзеленчав сигнал тривоги. І відразу тіло Риндіна сіпнулося вперед. Він із зусиллям утримався на місці, в своєму пневматичному кріслі.
Ззаду ракети вилетів довгий сталевий трос, потім на ньому з’явилося шість розкритих пружинних парашутів — один за одним. Але це не були звичайні парашути: їх конуси були скеровані вістрям уперед, щоб гальмування було дуже повільним. Інакше їх просто зірвало б. Ракета різко зменшила швидкість. Вона йшла вже понад самими хмарами…
На екрані перископа, скерованого назад, Микола Петрович побачив, як полум’ям спалахнули два найближчі конусоподібні парашути. Вони зайнялися від тертя в повітрі. Швидким рухом Риндін посунув важіль далі. Ззаду вилетів ще один трос, на ньому так само було шість парашутів. Знов різкий поштовх струсонув ракету — і вона сховалася в хмарах. Вже нічого не було видно в жодному з перископів. Наче густе біле молоко залило все.
Сокіл збліднув. Гуро зовні зберігав спокій. І тільки стиснуті щелепи показували схвильованість цієї залізної людини. Василь чув, як стугонить його серце і пальці мимоволі чіпляються за краї гамака щоразу, коли ракету хтось немов?сіпав назад.