Микола Петрович вів ракету вниз. Він працював, як налагоджений механізм, його мозок автоматично відзначав те, що показували прилади. Швидкість — шість кілометрів на секунду, п’ять… чотири… хмари не розвіюються. Вони на Венері, мабуть, стеляться зовсім низько. Швидкість — три… два кілометри на секунду. Ракета повільно скеровувалась хвостом униз, троси з парашутами тимчасом автоматично пересувалися вздовж неї до передньої опуклої частини. Тепер вона летіла вже хвостом уперед.
І враз розвиднилося. Вигук здивовання вирвався з уст Василя. Широко розкритими очима дивився він на екран перископа.
Хмари лишилися вгорі. Зелений килим буйної рослинності вкривав поверхню Венери. Що то було: хащі первісного лісу, чи кущі, чи трава? Але цей килим укривав собою все — всю нерівну поверхню, скільки сягало око. Он сріблиться вода… і скелі, гострі скелі підіймають свої вершини в ореолі буйної зелені. Ракета мчить повз них…
Микола Петрович рвучко натиснув на кнопку, що була зв’язана з камерами вибухів. Три вибухи один за одним ударили вниз, затримуючи падіння ракети. Пружна стальна спіраль висунулась з нижнього, хвостового кінця корабля. Вона була готова прийняти на себе удар об ґрунт. Від вибухів ракета підстрибнула вгору і потім знову полетіла вниз. Ще натиск на кнопку, ще вибухи… Корабель уповільнював своє падіння, але все ж ґрунт наближався з неймовірною швидкістю. Риндін зробив ще одну спробу зменшити силу падіння ракети: він вирішив змінити напрям польоту. Він схопив лівою рукою рукоятку керування стабілізаторами-плавцями. Корабель повернув убік. Тепер він уже не просто падав, він ніби ковзався під кутом до ґрунту. Ще вибухи, ще…
Василь бачив гострі вершини скель, які немов готувалися пронизати ракету. Вони ніби летіли вгору, назустріч ракеті, що здригалася від вибухів і не могла спинити свого падіння.
Микола Петрович відкинувся на спинку крісла й заплющив очі — вперше за весь час наближення до Венери, вперше за весь час зниження. Тепер він нічим не міг допомогти справі. Вибухи тривали один за одним. Ще залишалася спіраль. Вона допоможе, якщо ракета впаде, як він розраховував, хвостом униз і торкнеться ґрунту міцною широкою спіраллю, що робила хвіст ракети важчим за ніс. Та поки що кінця польоту передбачити не можна було. Риндіну, очевидно, не пощастить посадити ракетний корабель на водну поверхню. Однак — хто міг сподіватися, що інфрачервоний екран відмовиться працювати? Хто міг сказати щось заздалегідь про ці невідомі таємничі коливання, які впливали на нього?..
Дужий поштовх струсонув ракету. Василь відчув, як навколо все задзвеніло. Щось упало, розбилося. Гамак, в якому він лежав, прогнувся вниз і знову штовхнув його вгору. Ракета підстрибнула і знов упала. Це, мабуть, діяла спіраль. Один за одним відчувалися важкі поштовхи, удари об ґрунт. В перископах все крутилося, нічого не можна було розглядіти. Ракета котилася кудись униз, перекидаючись і б’ючись об каміння.
Все змішалося в очах Василя: стеля, підлога, стіни. Більше він не пам’ятав нічого…
11. НЕВІДОМИЙ СВІТ
Бліде фіолетове світло пробивалось крізь вікна перископів та ілюмінатори центральної каюти. У напівтемряві перед очима Василя повільно пропливали великі блакитні, червоні й зелені кола. Страшенно боліла голова.
Що трапилось? Чому так темно?
Василь напружено пригадував: здається, він знепритомнів. Але він пам’ятав, що свідомість уже поверталась до нього після падіння ракети. Чи, може, то марилося йому?
Ні, він добре пам’ятає. Було так: він розплющив очі, і дивний спокій, дивна тиша вразила його. Здається, в каюті тоді було трохи світліше. Василь обвів поглядом каюту, шукаючи товаришів. Погляд його тоді спинився на великому екрані перископа.
Екран світився, на ньому гойдалося зелене верховіття дивних рослин — немов вітер пробігав тим верховіттям. Ліс на Венері?.. Але не встиг Василь тоді дати собі відповідь на це запитання, як очі його широко розкрилися від здивовання, і він застиг, ухопившись руками за краї гамака.
З-за верховіття небачених рослин з’явилась голова якоїсь потвори. Немов велетенський казковий дракон плазував серед хащів, підносячи над вершинами дерев свою потворну, жахливу голову. Великі, наче погаслі, нерухомі очі сиділи на краях голови. Гігантські зігнуті щелепи рухалися, розсуваючись і змикаючись, схожі на гострі криві шаблі. Потвора посувалася ближче, ближче, за її головою тяглося блискуче жовто-коричневе тіло. Ще мить — і все зникло.
А може й не зникло, можливо то Василь сам схилив стомлену голову, ховаючись від страшного привида? Але на екрані перископа вже не було нічого. Бліде, фіолетового відтінку фантастичне світло заповнювало великий екран. На екрані повільно пропливали світлові хвилі та брижі.
Чи справді бачив Василь ту страшну потвору, чи то було марення? Ніхто не міг відповісти на це. Василь підняв руку, його вразило відчуття ваги: рука немов була налита свинцем. Так, усе приходило в норму. Ось цілком повернулося відчуття ваги. Цікаво!.. Він ледве помітно всміхнувся, але зразу ж таки спіймав себе, що тепер він з острахом дивиться на екран перископа. Що то за дивні хвилі пробігають по ньому?
Тихий далекий стогін почувся серед глибокої тиші. Василь швидко підвів голову, прислухався. Як це він не подумав про товаришів? Хто це стогне? У півтемряві він помітив Гуро і Сокола. Мандрівники лежали у своїх гамаках, немов спали. Хто ж стогнав?
Тривожна думка майнула в голові Василя: що з Миколою Петровичем? Хлопець швидко розстебнув пряжки ременів, які прив’язували його до гамака, зіскочив на підлогу. Дивно, він похитувався, лише на превелику силу переступав з ноги на ногу. Тіло, вже звикле до невагомості, до надзвичайної легкості рухів, було неслухняним, обважнілим. Проте все це дрібниці. Швидше до Миколи Петровича!
Тут, у навігаторській рубці, було трохи світліше. Микола Петрович лежав на боці, перехилившись через пульт керування. Руки його звисли, одна нога була на кріслі, друга безпорадно звисала з пульта, не торкаючись підлоги. Час від часу Микола Петрович тихо стогнав.
Василь зблід. Він відчув, як затремтіли в нього пальці.
— Миколо Петровичу! Миколо Петровичу! Що з вами? — промовив він, обережно торкаючись до руки Риндіна.
Старий академік лише тихо простогнав:
— Води…
І враз Василь знову став спритним, швидким і моторним юнаком, яким він був раніше. Почуття відповідальності, потреба допомогти Риндіну подолали млявість.
Він обережно підняв Риндіна й посадив його у крісло. Голова Миколи Петровича безсило відкинулася на м’яку спинку. На лобі Риндіна запеклася кров; глибокий поріз проходив через увесь лоб. Очі Миколи Петровича розплющилися. Погляд спинився на юнакові. Губи ворухнулися:
— Води… — почув Василь.
Як блискавка, метнувся хлопець до каюти і приніс Риндіну чашку з водою. Вчений хапливо випив її до дна. Тепер академік дихав рівніше. Він уважно дивився на Василя, намагаючись щось у нього спитати. Але говорити йому було ще важко. Проте Василь зрозумів запитання відразу, як тільки Микола Петрович почав:
— А як…
— Здається, все гаразд, Миколо Петровичу, — швидко відповів Василь, — зараз я вам усе скажу. Всі живі, здорові. Тільки сплять. Ось зараз!
Він знов повернувся до центральної каюти. Вже з дверей він побачив, що Гуро підвівся і стоїть, розправляючи руки.
— Товаришу Гуро, — звернувся до нього Рижко, — з Миколою Петровичем не гаразд. І я не знаю, що з Соколом…
Але тихий голос Сокола заспокоїв його:
— Зі мною нічого. Просто, кволість якась. А що з Миколою Петровичем?
— Годі лежати, Вадиме, — сказав Гуро. — Вилазьте з гамака. Василю, ходімо до Миколи Петровича.
Через кілька хвилин вони знали, що трапилось з Миколою Петровичем. Старий академік, керманич небесного корабля, весь час був на своєму посту. Останній удар ракети об ґрунт виштовхнув його з крісла й кинув на пульт, на рукоятки. Вдарившись об пульт, Микола Петрович поранив голову. Кров залила обличчя, але думати про це було ніколи. Наосліп Риндін вимкнув рубильник, щоб випадкове замикання струму не наробило лиха. Потім, відчувши, що ракета спинилася й лежить нерухомо, Риндін спробував підвестися. Але не зміг. Дивна кволість охопила його. Він знепритомнів. Скільки часу він пролежав так, він не пам’ятав.
— Мені здається, — сказав академік, — що годинник показував під час нашого падіння тридцять чотири хвилини на першу. А скільки зараз?
Погляди всіх спинилися на циферблаті головного годинника. І загальний вигук здивовання пролунав у каюті: годинник показував вісімнадцять хвилин на десяту!..
— Щось не так, — похмуро сказав Гуро. — Не уявляю собі, щоб ми всі пролежали непритомні близько дев’яти годин.
— Без сумніву, так, — ствердно відповів Сокіл. — Дивна лише, що знепритомніли всі разом. І майже водночас до всіх нас повернулася свідомість.
Риндін мовчав, щось обмірковуючи. Нарешті він сказав:
— Факт лишається фактом. Ми лежали непритомні приблизно дев’ять годин. Я думаю, що така довга й загальна непритомність є реакція людського організму на раптову появу ваги.
— Ваги?
— Так. Інших причин я поки що не бачу. Поява ваги — неабиякий фактор. Я ще й зараз відчуваю велику кволість. Мені важко поворухнути і ногою і рукою.
На доказ цього Риндін повільно підняв руку, розглядаючи її немов щось нове й незнайоме.
Василь несподівано вигукнув:
— Так чи не так, а ми — на Венері! Ура, ура, ура! Він відступив на крок і продовжував, з радістю помічаючи, як з’являються перші усмішки на стривожених обличчях його товаришів: — Дозвольте вітати вас, дорогі товариші, з прибуттям. Це — знаменна подія. Шкодую лише, що до нас іще не завітали…
Він змовк, розгублено потираючи лоб рукою.
— Що таке, Василю? Чому спинилася ваша промова? — запитав його Сокіл, посміхаючись. — Такий красномовний початок — і ось тобі!
Але Василь уже не посміхався. Він згадав своє дивне марення — потворну постать дракона. Страховище так чітко уявилось йому, що він навіть здригнувся.
— Що з тобою, хлопчику? Що трапилось? — збентежився вже й Гуро.
— Зараз поясню, — відповів Рижко.
Він стисло розповів про вигляд потвори, її голову, вигляд дерев, лісу, не забувши навіть про вітер. Всі слухали його уважно. Коли Василь скінчив, Сокіл спитав:
— Ви певні, що бачили оті гострі криві щелепи?
— Так, певен, — відповів юнак.
Сокіл знизав плечима:
— Поки що наука не знає нічого про такі потвори. Те, що розповів Василь, не нагадує мені жодної з істот юрського періоду.
— Так що з того? — нетерпляче перебив його Гуро. — Ви вважаєте, що коли серед відомих вашій палеонтології тварин не було такої потвори, то вона аж ніяк не може існувати тут, на Венері?
— Я не сказав цього. Просто мені здається, що такої тварини не може бути серед ящерів, характерних для юрського періоду. Не може бути її й серед велетенських ссавців.
— Чому?
— Голова, що її так докладно змалював Василь, може належати лише якомусь представникові комах. Так, так, не дивуйтеся. Саме для них типові отакі шаблюваті щелепи.
— Отже, ви хочете сказати, що це була комашка? — іронічно спитав Гуро.
— І цього я не хочу сказати, — стримано відповів Сокіл. — Насамперед я говорив «комаха», а не «комашка». Але справа не в цьому. На мою думку, якщо хочете, це не була ні комаха, ні ящер, ні будь-що інше.
Він витримав паузу і так само стримано, але впевнено закінчив:
— Це — плід буйної фантазії Василя. Скажімо, це йому примарилося — та й годі, — вів далі він, мов не помічаючи ображених поглядів, які кидав, на нього юнак. — Дуже цікаво, звісно, з погляду психологічного: як створюється в уяві людини фантастичний образ, складений з різних, зовсім неоднакових за походженням частинок. Мабуть, колись на Василя справив велике враження вигляд якоїсь комахи під збільшувальним склом, чи не так? — зробив свій висновок Сокіл і насмішкувато поглянув на Василя.
Але юнак, трохи зашарівшись, відповів:
— Не пам’ятаю такого випадку. І взагалі не люблю комах…
Сокіл засміявся.
— Значить, ви певні, що це не примарилося вам?
— Не знаю. Тільки не пам’ятаю, щоб я колись бачив таке раніше, хоча б і під збільшувальним склом.
Гуро підняв руку:
— Досить, Вадиме. Можу додати дещо від себе. Дуже дивно, але мені теж примарилася така потвора. Зовсім така. Примарилася сьогодні. Розумієте? Очевидно, водночас з Василем…
Обличчя його було таке серйозне, що Соколові й на думку не спало покепкувати. Він знизав плечима:
— Тоді просто не знаю.
Тимчасом Риндін, важко підвівшись, підійшов до шафи з приладами, взяв звідти вигнуті складні трубки і лагідно сказав:
— Не варт сперечатись, друзі мої. Ми ще встигнемо дізнатися про все. Мені здається, несподіванок у нас тут буде далеко більше, ніж можна собі уявити. А тепер перше, що ми мусимо зробити, це проаналізувати склад повітря Венери. Вадиме, я попрошу вас зробити це.
Сокіл узяв скляні трубки й вийшов. Гуро обняв Василя за плечі й ласкаво сказав йому:
— Хлопчику мій, все це тобі не марилося. Я не хотів запевняти в цьому всіх, щоб не турбувати. Але я так само бачив твого дракона. І дуже шкодував, що був відділений від нього склом і через те не міг випробувати кулею міцність його шкіри. Зараз ми більш не говоритимемо про це. Не варт. Встигнемо ще, як сказав Микола Петрович. А зараз ходімо, подивимося на дослідження складу повітря.
У центральній каюті Сокіл працював біля невеличкого приладу, вигнуті трубки якого виходили в стіну. Це був автоматичний насос, що нагнітав повітря до скляних резервуарів. Складний механізм дозволяв відкривати й закривати крани на зовнішній стінці ракети. Повітря, всмоктуване насосом, проходило трубками з атмосфери і стискувалось у резервуарах. Геолог неуважно поглянув на Гуро й Василя і продовжував роботу. Та ось він озирнувся ще раз. Легка усмішка з’явилась на його обличчі. Не відриваючись від апарата, він іронічно сказав, підморгуючи Гуро:
— Еге… так дракон, кажете?
Гуро змовчав; лише щелепи його вилицюватого обличчя стиснулися. Тимчасом Сокіл закінчив набирати повітря, він обережно викрутив скляні резервуари й поніс їх до навігаторської. Проба повітря Венери: що вона дасть?
Аналіз повітря тривав усього кілька хвилин. Микола Петрович устиг тільки перев’язати поранений лоб бинтом, коли Сокіл із похмурим обличчям вже подав йому аркушик паперу з висновками. Риндін глянув на аркушик. Брови його зсунулися над очима. Гуро й Василь дивилися на нього з запитанням. Риндін поклав аркушик у кишеню.
— Трохи згодом перевірю сам, — сказав він. — Особисто перевірю. Проте… друзі мої, з корабля, мабуть, нам доведеться виходити тільки в скафандрах.
У скафандрах? На свіже повітря — одягати скафандри? Василь не розумів нічого. Але Риндін пояснив:
— За попередніми висновками аналізу — в атмосфері Венери не якісь там частини процента вуглекислоти, як на Землі, а… так, друзі мої, близько п’ятнадцяти процентів вуглекислоти! Цього забагато для нас. Людина не може вільно дихати таким повітрям.
Тривожне мовчання запанувало в каюті. П’ятнадцять процентів вуглекислоти… як же працювати в такому повітрі? Як шукати невідомі елементи?!.
Риндін ще раз розгорнув аркушик паперу з аналізом, перевірив цифри. Та навіщо було це робити? Хіба помилився б такий досвідчений дослідник, як Сокіл? Все було правильно. Гуро розлючено вдарив кулаком об стінку:
— Однаково, ми зробимо… — почав він, але раптом зупинився і, як і всі інші, прислухався.
Ракета здригалася від важкого шкрябання. Хтось, напружуючись, немов силкувався її перекинути на бік. Ось вона трохи піднялася і знов стала на місце. Це міг зробити лише якийсь велетень. Металева оболонка щоразу відповідала на це шкрябання дзвоном. Василь бачив близько біля себе бліде обличчя Сокола, зведені над переніссям брови Риндіна, стиснуті щелепи Гуро. Микола Петрович мовчки підняв руку й показав на вікно над пультом керування. Василь мимоволі схопився за плече Гуро.
Неясна туманна тінь затулила собою все вікно. Щось швидко промайнуло за ним. Потім велетенська лапа дряпнула по кварцовому склу, стиснутому сталевою рамою. А ще за мить за вікном розлилося примарне блакитнувате світло, невиразне вібруюче сяйво. Ближче, ближче…