— Миколо Петровичу, — сказав він, — значить, ми вже далеко від Землі? Якщо я нічого не важу… Я трохи не розумію… Чому я не відчуваю тяжіння?..
— Дуже просто, — відповів Риндін, продовжуючи їсти. — Наше тяжіння до Землі компенсується тією швидкістю, з якою ми летимо. Адже тепер ми пересуваємося в просторі з швидкістю понад одинадцять тисяч метрів на секунду. Це космічна швидкість. Ми віддаляємося від Землі. Коли наша ракета прискорювала швидкість, це прискорення створювало для нас перебільшену вагу. Тепер прискорення немає. Ми летимо або, коли хочете, падаємо у всесвіт по інерції, не зменшуючи і не прискорюючи швидкості. І за таких умов тяжіння Землі для нас не існує.
— Ми самі собі планета, — пожартував Сокіл.
— Коли хочете, то так. Наша ракета, звісно, має власну силу тяжіння. І, коли б ми викинули щось із нашого корабля, це «щось» тяжіло б до нього і летіло б разом з нами — внаслідок однакової з кораблем швидкості цього самого «чогось». Зараз ми нічого не важимо — практично принаймні. Але теоретичне тяжіння існує й для нас. Наприклад, коли б ми заснули в каюті, вільно повиснувши в повітрі, то відчули б до ранку тяжіння усієї нашої системи. Наші тіла поволі пересунулися б до центра ракети. Вранці ми опинилися б усі вкупі десь по середині каюти. Так само припливли б до центра каюти і всі речі, які ми забули б прикріпити до стіни.
— Складна механіка, — процідив Гуро. — Якось, знаєте, легше воно, звичніше на Землі, хоч там і є вага.
Він змовк і, відсунувши від себе прибор, щось обмірковував. Потім витяг із кишені свою люльку, набив її тютюном. Взяв люльку в рот, витяг сірники…
— Е, ні! — спинив його Риндін. — Мушу нагадати вам про нашу умову. Дві люльки на добу. Ми не можемо витрачати повітря на ваше куріння.
— Так я ще ж не перебільшив норми, — відповів Гуро. — Це сьогодні перша, принаймні, в ракеті.
Він запалив сірника, як завжди вичікуючи, поки згорить його голівка. Але, на його здивування, сірник, як тільки згоріла голівка, погас, хоч на нього ніхто не дмухав. Гуро запалив другий. Цей погас так само швидко. Гуро здивовано глянув на Риндіна. Він побачив на обличчі Миколи Петровича лукаву посмішку.
— Зачаровані вони, чи що? — сердито запитав він.
— Цілком нормальна річ для нашого невагомого світу. Сірник за звичайних умов вільно горить лише тому, що нагріте ним повітря підіймається вгору. Воно від нагрівання розширяється, стає легшим, підіймається, звільняючи місце навколо сірника для нового, свіжого, в якому ще не згорів кисень. А тут, у ракеті…
— …Нагріте повітря не стає легшим, бо ваги не існує! Воно залишається навколо сірника і не пускає свіжого кисню до полум’я. Ясно, що сірник гасне! — закінчив Сокіл.
— Так що ж мені треба робити? — розгублено запитав Гуро.
З таким дивним явищем уславленому мандрівникові довелось зустрітись уперше.
— Я думаю, треба легенько повійнути на полум’я сірника, постачаючи йому в такий спосіб свіже повітря.
— На жаль, у мене всього тільки дві руки.
— Ми допоможемо вам. До речі, тепер ми знаємо, що ви не зможете запалити люльку без нашої допомоги. Значить, можна контролювати, скільки люльок на добу ви палитимете.
Гуро запалив третій сірник, Риндін легенько війнув над ним рукою. Полум’я не згасло, а, навпаки, розгорілося яскравіше. Гуро обережно запалив люльку і з насолодою затягся.
Пахучий дим завис у повітрі. Зосереджене мовчання панувало в каюті. Кожен думав про своє. Сокіл від диму закашлявся і навіть чхнув. Гуро глянув на нього з усмішкою.
— Будьте здорові, Вадиме! — почав був Гуро і спинився: від протилежної стіни каюти відбилася, як здалося Гуро, луна, ніби іще хтось чхнув. Гуро здивовано запитав товаришів:
— Такі акустичні ефекти теж є наслідком утрати ваги? Звідки така гучна луна?
Йому відповідали не менш здивовані погляди товаришів. Ні, луною тут не можна було пояснити!
Гуро вийняв люльку з рота. Спокійно поклав її просто в повітря, де вона й залишилася висіти, погойдуючись і ще деякий час випускаючи з себе тоненьку цівочку диму. Потім притулив палець до рота і тихо рушив уздовж стіни туди, звідки долинула дивна луна.
У тій стіні була висока ніша, закрита згори донизу рухомою кришкою, які бувають на конторських столах. Всі знали: у ніші стояв удосконалений легкий скафандр з апаратом для дихання. Завбачливий Риндін узяв з собою в корабель три такі скафандри на випадок потреби працювати на Венері у воді або в атмосфері, непридатній для дихання. Ці скафандри стояли по окремих нішах, закриті кришками.
Гуро наблизився до ніші, прислухався. Тиша. Дві пари очей уважно стежили за його рухами. Сокіл не витримав і спитав:
— Що ви хочете?..
Гуро спинив його помахом руки. У нього були свої власні плани. Тримаючись за шкіряну ручку, він натиснув на кнопку в стіні. Риндін і Сокіл не зводили очей з ніші. Шторка легко впала вниз, відкриваючи нішу.
В ній, як і слід було чекати, стояв скафандр, прикріплений до стіни пасами. Сірий гумовий одяг з металевим шоломом. Великі скляні вікна шолома мертво дивилися на мандрівників. Крім скафандра, в ніші не було нічого.
Але Гуро й не шукав нічого. Так само тримаючись за ручку в стіні, він натиснув ще одну кнопку. Яскраве світло. електричної лампочки залило нішу.
За великими скляними вікнами шолома стало видно чиєсь молоде обличчя. Невідома людина широко відкритими очима 1 дивилася на мандрівників, — людина, що ховалася досі в скафандрі!
Микола Петрович Риндін вражено похитував головою: от так несподіванка!.. Проте Гуро, єдиний з усіх, що не втратив спокою, принаймні зовні, впевненим рухом узявся за шолом, підняв його вгору і ввічливо промовив:
— Прошу, шановний товаришу, прошу! Будь ласка, виходьте без церемонії.
Лише Риндін помітив, як права рука Бориса стиснулась в кулак, немов готуючись до можливих ще несподіванок. Втім, незнайомець не сперечався. Він слухняно корився. Вилазячи з металевого кільця скафандра, він надто різко відштовхнувся від нього — і полетів уздовж усієї каюти, вдарившись об стіну.
— Ой! — скрикнув він, немов копіюючи вигук Сокола, що дивився на нього згори.
Незнайомий незграбно борсався в повітрі, не знаючи, як спинитись. Нарешті, сильна рука Гуро схопила його за плече й притиснула до підлоги.
— Ну, давайте знайомитися, чоловіче. Хто ви такий і чому опинилися тут? — грізно спитав Гуро, придивляючись своїми гострими очима до незваного гостя. — Десь я наче вже мав нагоду бачити вас…
За холодними сірими очима мисливця немов була схована фотоплівка. Борис Гуро мав своєрідну й рідкісну властивість: йому досить було лише раз побачити людину, щоб запам’ятати її назавжди. Він міг здибати цю людину потім, через кілька років, і відразу пізнати її, пригадати її одяг, ім’я, особливості. І йому зараз згадалось: ракетний корабель виходить на озеро… вони з Соколом і Риндіним стоять на вишці… людина з фотоапаратом… корабель легко поплив по воді… так, так! Напіввійськовий захисний костюм, підперезаний ременем, короткі штани, панчохи!..
Золоте волосся у юнака скуйовджилось, на високому лобі червоніла гуля, мабуть, від удару об стіну. Гуро свиснув:
— Еге, я знаю вас, шановний! Що ж ви, самі тут, чи в супроводі вашої супутниці, яка була з вами на березі Іван-озера?
Юнак здивовано дивився на нього, не розуміючи, очевидно, звідки Гуро знає його. Мандрівників теж це зацікавило.
— Звідки ви знаєте його, Борисе? — спитав здивовано Микола Петрович.
— Так, так! — багатозначно промовив Гуро, ще раз оглядаючи юнака з голови до ніг. Його проникливий погляд помітив на сорочці в юнака дірку — якраз там, де мав бути ґудзик. Юнак уважно стежив за поглядом Гуро. Він теж помітив дірку. Зніяковівши, юнак враз затулив дірку рукою.
— Нічого, нічого, — спокійно зауважив Гуро. — Цю невеличку ваду вашого костюма легко можна ліквідувати. Ось, прошу. — Чи не допоможе вам оцей ґудзик? Здається, ви власник його?'
На простягнутій долоні Гуро лежав ґудзик, відірваний з клаптиком тканини, — тієї самої тканини захисного кольору, з якої була зшита сорочка юнака.
— Виходить, вам було замало просто спостерігати, як виводили ракетний корабель на озеро? Адже саме ви, коли не помиляюсь, були тим юнаком, що весь час сповіщав натовп про стан корабля, вигукуючи всякі там «іде», «пливе» тощо? Не пам’ятаю тільки, щоб хтось дуже просив вас робити ці повідомлення… А потім ви пробралися навіть до корабля. Хм, здібна людина, здібна!..
Гуро повернувся до Риндіна й Сокола:
— Так ось хто був у нас в ракеті перед стартом! — загрозливо промовив він. — Я бачив цього приємного незнайомця з нашої вишки. Він був у натовпі з якоюсь дівчиною і привернув мою увагу тим, що весь час щось вигукував. Шкодую, що тоді я не зацікавився ним більше, шкодую… Так що ж, правду я кажу? То були ви? — звернувся він знов до юнака, що збентежено перебирав пальцями ремінь на сорочці. — Ви були на березі разом з якоюсь дівчиною? Та відповідайте, нарешті!
— Почекайте, Борисе, здається, ви зовсім його перелякали, — спинив мисливця Микола Петрович. — Відповідайте, юначе. Адже тепер ховатися нема чого. Чи ви боїтеся?
Юнак раптом підвів сміливо голову. Очі його виблиснули.
— Я нічого не боюся! Можу відповісти на ваше запитання. Так, я був на озері. Разом з дівчиною. То — моя сестра! І бачив, як виводили корабель. І тоді я остаточно вирішив здійснити те, про що мріяв весь час. От, коли побачив ракетний корабель, як він вийшов на воду, так і вирішив остаточно…
Він змовк на хвилинку, немов збираючись із силами. Доторкнувся рукою до гулі на лобі, знизав плечима, ніби звільняючи їх від якоїсь ваги. Обличчя його скривилося. Він зблід і похитнувся. Гуро підхопив його своєю міцною рукою:
— Що таке?
— Це від хвилювання, — сказав Сокіл, з жалем поглядаючи на бліде обличчя юнака.
— Ні… не тому… — відповів хлопець, через силу вимовляючи слова. — Просто… мене надто штовхало там… у скафандрі… товкло… І тепер мені трохи млосно…
— Вадиме, дайте йому вина! — сказав стурбовано Микола Петрович. — Хлопець зазнав на собі вплив прискорення руху ракети без ніяких полегшень. Товариші, адже він витримав усе це в скафандрі! Ви були в гамаках, я — у своєму кріслі… а він… Це було, мабуть, жахливо! — закінчив вчений, згадуючи про свої почуття під час того, як корабель прискорював рух.
Сокіл уже дав юнакові чашку з вином, трубочку. Той одпив трохи. На обличчі його з’явився рум’янець. Він збентежено глянув на Сокола, на Гуро, на Риндіна.
— Я, звісно, дуже винний перед вами, Миколо Петровичу…
— А ви знаєте, як мене звуть? — здивувався Риндін.
— Я знаю всіх вас! Вас, Миколо Петровичу, і вас, товаришу Сокіл, і вас, товаришу Гуро, — звернувся юнак до кожного зокрема. Щось схоже на усмішку промайнуло в його очах.
— Але чому ви тут, чорт візьми?.. — гримнув Гуро. — Чого вам тут треба? І що ви тут робитимете? Яка мета у вас була?
— Летіти разом з вами на Венеру, — спокійно відповів юнак.
Риндін знизав плечима:
— Цілком зрозуміло, що летіти. Не викинемо ж ми вас із ракети…
— І я сподіваюся, що не викинете, — підтвердив юнак.
— Спритний який! — гримнув знову Гуро. — Помиляєтесь! Можу викинути!
І він зробив дуже виразний жест. Проте Риндін спинив його.
— Друже мій, — мовив він, звертаючись до юнака, — досить похвально, що ви не втрачаєте мужності. Але — невже ви не уявляєте собі тих небезпек, що чекають нас і вас? Ви не уявляєте собі, як може відбитися на нашому загальному стані ваша несподівана поява тут. Ракета розрахована лише на трьох пасажирів. На трьох розраховані й усі наші запаси. Чим, наприклад, ми годуватимемо вас?
— Я, Миколо Петровичу, звик їсти дуже мало. Весь останній місяць я звикав їсти якнайменше… Мені вистачить крихітки, — переконливо відповів юнак.
Риндін не стримав посмішки: щось починало йому подобатися в цьому хлопцеві. Навіть оця наївна відповідь… «Він звик їсти дуже мало!..»
— Ну, про це потім, — сказав він. — Вас запитували, хто ви і чому опинилися тут?
— Звуть мене Василь Рижко. Мені сімнадцять років. Закінчив середню школу. Член комсомолу…
— І пішов на такий недисциплінований вчинок — потай заліз до корабля? Поставив під небезпеку успіх нашої експедиції? — докірливо мовив Риндін.
Рижко зашарівся:
— Миколо Петровичу, слово честі, я добре розумію свою провину! Але ж іншого виходу не було. Я писав вам, просив узяти мене з собою…
— Писали?
— Так, писав. І навіть відповідь одержав, що це неможливо. Від вашого секретаря.
— І це вас не спинило?
— Спочатку спинило. А потім я все підрахував. А коли побачив корабель на воді, то й зовсім вирішив, що… що полечу з вами до Венери і назад! — додав він по паузі.
— Чуєте? І назад! Далі!..
— І в мене не було іншого шляху, як потай сховатись у ракеті перед стартом. Було дуже важко пробратися сюди…
— Ще б пак! — ствердив Гуро, згадавши про охорону корабля.
— Ну, я їх перехитрив. Пробрався! І заліз у скафандр. А товариш Гуро знайшов мене… на щастя, коли ракета вже летить…
Риндін перезирнувся з своїми супутниками. Становище було таке, що й справді на Землю цього юнака не повернеш…
Рижко тимчасом задумливо крутив у руках ґудзика, якого дав йому Гуро. Він помітив, що на нього дивиться Риндін, і зовсім спокійно пояснив:
— Коли я ліз у скафандр, то дуже поспішав. Боявся, що ви прийдете. І, мабуть, відірвав ґудзик. Доведеться тепер пришивати….
Цей хлопчисько розмовляв так спокійно, так безтурботно, наче й справді він не зробив нічого загрозливого. Немов їхав у вагоні трамвая зайцем. Контролер знайшов його, примусив купити квиток — і все. Справа закінчена, можна згадати й про пришивання ґудзика, обірваного у натовпі. Саме так подумав Сокіл. Він сказав задумливо:
— Слухайте, чи розумієте ви справді, що наш ракетний корабель — це не вагон трамвая, куди можна пустити понад норму ще одного пасажира? Це ж ракета! Ракета, розрахована лише на трьох!
— І з якої вас тільки й лишається, що викинути! — додав безжалісно Гуро.
Навіть Риндін зауважив:
— І що в цій ракеті було місце лише для людей, цілком готових для важкої подорожі!
Рижко з готовністю відповів:
— Слово честі, я все це розумію! Але в мене не було іншого виходу. Я ж вирішив летіти на Венеру…
— Ні, чуєте? Він вирішив! Га? Він — вирішив! — безпорадно розвів руками Сокіл.
— їсти я буду дуже мало, — вів далі Василь Рижко, — я ж сказав, що добре тренувався. Важу я так само дуже мало. А за час подорожі ще схудну, от побачите, схудну. І до подорожі я так само підготовлений. Можу допомагати вам, Миколо Петровичу, вести спостереження над приладами. Вивчав це в обсерваторії.
— Що?
— Вивчав три місяці в обсерваторії. Ще перед тим, як написати вам листа. Моя мати працює в обсерваторії. От я й скористався з цього. Звісно, їй я нічого не казав про свій намір. Вам, товаришу Сокіл, допомагатиму шукати елементи на Венері. Хімія і геологія — мої найулюбленіші науки. Завжди мав у школі «відмінно». І вам, товаришу Гуро, допоможу: я снайпер…
Гуро взяв з повітря свою люльку, з великими труднощами запалив її знову, йому вже починав подобатися цей хлопець, що ледве помітно усміхався і дивився просто в вічі Гуро, з виразом рішучості на обличчі.
— І ще: я не курю. Отже, не витрачатиму на себе багато повітря, — додав юнак.
— Ну, що ви скажете, Миколо Петровичу? — теж всміхнувшись, поскаржився Гуро. — Він навіть глузує, цей хлопчисько!