— Почекайте, Борисе, — сказав Риндін. — Це все ж таки досить складна справа. Адже його треба буде годувати. Де ми візьмемо зайву їжу?
Але замість Гуро відповів знову Рижко.
— Ракета летітиме до Венери, я пам’ятаю, сто сорок шість днів. На спуск до Венери ще, припустімо, п’ятнадцять днів. Разом — сто шістдесят один день. Продуктів ви маєте на п’ятсот днів, не враховуючи резервний недоторканий запас.
— Так, бо на Венері, можливо, діставати їжу буде важко, — підтвердив Риндін. — Проте звідки ви все це знаєте?
— Читав про всі ваші розрахунки, Миколо Петровичу. Усе, що друкувалося! Отже, продуктів вистачить і на мене.
Сокіл сердито глянув на Василя.
— А коли ми на Венері не поповнимо запасів? Адже може бути й так? Що тоді?
— Цього не може бути! — схвильовано сказав Рижко. — Адже на Венері ми зустрінемо страховищ такого розміру, що одного з них нам вистачить поповнити запаси. Я читав ваші статті про фауну Венери, про тварин, які живуть на ній, товаришу Сокіл.
Гуро засміявся:
— Ні, таки його справді нічим не дошкулиш. От упертий хлопець! Миколо Петровичу, у мене є пропозиція.
— Яка?
— Давайте перевіримо, що він дійсно знає. Хай кожен з нас запитає в нього щось із своєї спеціальності. І хай наш новий супутник відповідає. Чи доведе він свою підготовленість до подорожі? Вихваляється він добре, а на ділі?
Микола Петрович кашлянув, зібрав у кулак свою борідку, подивився скоса на Рижка і сказав:
— Е… побачимо, побачимо… Будь ласка, скажіть нам, яка відстань від Землі до Венери?
— Під час так званої сполуки, цебто, коли відстань між планетами найменша — сорок два мільйони кілометрів, — одним духом відповів Рижко.
— Хм… Правильно, га?
Микола Петрович поглянув на товаришів, немов демонструючи їм своє здивовання з такої відповіді. Потім перевів погляд на Рижка. Той тримав голову підведеною.
— Правильно, — повторив Риндін. — Тепер скажіть, чому дорівнює діаметр Венери?
— Дванадцяти тисячам шестистам кілометрам.
— Швидкість руху Венери по орбіті?
— Тридцять чотири і вісім десятих кілометра на секунду.
— А Землі?
— Двадцять дев’ять і сім десятих кілометра на секунду, — випалив Рижко.
— М-да… — хитнув головою Риндін. — Більше запитань не маю. Досить!
Тепер виступив Сокіл. Він поправив свої окуляри, зиркнув з-під них на юнака й запитав:
— Чи не доводилось вам чути щось про висоту атмосфери на Венері? Що ви можете сказати з приводу цього?
— За неповними даними, які ми ще маємо перевірити, атмосфера Венери трохи густіша, ніж атмосфера Землі, і тому мусить бути вищою від земної.
Гуро всміхнувся: просто молодець цей хлопець!.. Тимчасом Сокіл ще ставив запитання:
— Атомна вага радію?
— Двісті двадцять шість цілих і п’ять десятих.
— Який геологічний період ви знаєте між тріасовим і крейдяним?
— Юрський геологічний період, — блиснув очима Рижко.
Сокіл махнув рукою:
— Може ви, Борисе, щось знайдете у нього? Я зі свого боку змушений визнати, що цей громадянин дещо знає з хімії та геології.
Але Гуро, попихкуючи люлькою, лише всміхнувся:
— Немає в мене до нього запитань. Є тільки одна невеличка перевірка. Ви знаєте, хлопче, що це таке?
Він витяг з кишені маленьку річ, що нагадувала пістолет, але без курка. Рижко уважно оглянув цю блискучу нікельовану річ, що лежала на широкій долоні мисливця, потім підвів свої очі на Гуро й відповів:
— Такого ще не доводилося бачити. Це, мабуть, якийсь пістолет — електричний або пневматичний.
— Молодець! — міцна рука Гуро потиснула руку Рижка. — Так і є. Це електричний тренувальний пістолет. От зараз…
— Почекайте, Борисе, — втрутився Сокіл. — Але навіщо він вам, цей пістолет у ракеті?
— А навіщо ми маємо в ракеті бібліотеку з наукових книжок і довідників?
— Ну, бібліотеку, щоб поновлювати в пам’яті різні речі… щоб було де взяти довідку в разі потреби. Теж порівняли!
— Порівняв, бо пістолет мені так само необхідний, як вам той чи інший довідник. Справжній спортсмен-стрілець ніколи не пропустить нагоди потренуватися. Треба, щоб рука не відвикала тримати зброю. Я й вам із Миколою Петровичем раджу вчитися стрільби, — відповів серйозно Гуро. — Але про це потім. Ану, хлопчику, ходім! Ось тобі мішень.
Він прикріпив до стіни паперову мішень.
— Стріляй. Десять пострілів. От звідси, від цієї стіни, рівно п’ять метрів. Ану, побачимо, який з тебе снайпер!
Василь узяв пістолет. Гуро з цікавістю стежив за його рухами. Здавалося, юнак нітрохи не почував себе ніяково, немов саме на такий прийом він і розраховував. Василь став на вказане йому місце, ще раз уважно оглянув пістолет. Підвів очі на Гуро:
— Ви його пристрілювали, товаришу Гуро? Бо це ж небезпечна річ — складати іспит зброєю, яку до того жодного разу не тримав у руках…
— Стріляй, стріляй, — заспокійливо відповів мисливець. — Можу запевнити тебе, якщо не влучиш — пістолет не буде винний. Я його пристріляв.
Рижко, не поспішаючи, старанно прицілився. Всі уважно стежили за ним.
Постріл. Маленька кулька врізалася у чорне яблучко мішені. Але в ту ж мить і сам Рижко різко похитнувся і ледве втримався на місці, схопившись за дерев’яне поруччя.
— Ой! — скрикнув він. — Який сильний відбій!.. Ну й штовхнуло!
Риндін весело засміявся:
— Ні, друже мій, не відбій. Правдивіше, відбій, тільки не звичайний, а властивий нашому невагомому світові. Куля штовхнула пістолет і вас з такою ж силою, з якою вона відштовхнулася. На Землі ви б не помітили цього, а тут — бачите, який поштовх… Це тому, що ви нічого не важите. На щастя, маса вашого тіла дуже велика, порівнюючи з масою кулі. Інакше вас відкинуло б до самої стіни і навіть могло б дуже вдарити об неї… Ану, до речі, ще одне запитання: що треба зробити, щоб надалі уникнути такої неприємності?
Рижко задумався, опустивши пістолет; униз.
— Ай справді, що, робити? — задумливо промовив Гуро. — Вадиме, як ви гадаєте?
— Хм… зараз поміркую, — відповів той, зсуваючи окуляри на лоб. Але Рижко вже відповідав сам:
— Треба опертися спиною об стіну. І все.
Так він і зробив. І знову підвів пістолет.
Постріли пролунали один по одному. Коли хлопець закінчив стріляти, Гуро підніс угору прострілену мішень і подивився. Потім він глянув на Рижка. Мовчки потиснув йому руку і, звертаючись до Риндіна і Сокола, сказав:
— Радий буду, якщо за час подорожі і ви досягнете таких саме успіхів. Але для цього вам доведеться сумлінно попрацювати, потренуватись. Такі наслідки даються не зразу і нелегко. Бо цей хлопчик…
Він зробив багатозначну паузу:
— Цей хлопчик всадив усі десять куль, як одну, в саме яблучко. Жодного промаху, як і слід справжньому снайперові!..
6. НЕБЕСНИЙ МАРШРУТ
До вечора (власне, умовного вечора) Василь Рижко остаточно завоював симпатії мандрівників всесвіту. Щодо Гуро, то для нього авторитет Рижка став безсумнівним зразу ж після стріляння. Микола Петрович теж здався після ще однієї невеличкої розмови про ракети й міжпланетні подорожі. Навіть Сокіл, що ставився до Рижка з помітним упередженням, поглядав тепер на юнака з цікавістю.
Вечеряли вже всі разом. Рижко чесно виконував узяті на себе зобов’язання, намагаючись їсти якнайменше. Проте Риндін поставив перед ним велику бляшанку з консервами:
— Ану, їжте! У нас тут, знаєте, треба добре їсти, бо до Венери ми мусимо прибути міцними й здоровими. Отже, досить з мене ваших розмов про «голодне тренування».
— Це розпорядження чи побажання, Миколо Петровичу? — серйозно спитав Рижко.
— Розпорядження. А що?
— Ну, коли розпорядження, то я, звісно, не маю права сперечатися. А коли б не розпорядження, то…
Проте Василь не закінчив, уткнувши носа в бляшанку.
Умовна ніч минула швидко. Втомлені незвичними відчуваннями, мандрівники спали міцно: Риндін, Сокіл і Гуро у своїх гамаках, Рижко на найм’якшому з пуховиків — повітрі, прив’язавшись до стіни. Він устиг ще спитати:
— Зрештою, навіщо ті гамаки?.. Адже саме так добре спати, як я — просто на повітрі…
На це Гуро відповів йому:
— Тільки внаслідок звички спати на ліжку людині приємніше проводити ніч хоча б у гамаку. Однаково ж вони є — чого ж їм висіти даремно?..
Василь мовчав, бо вже спав.
Академік Риндін прокинувся першим. Він розклав у навігаторській рубці рисунки й схеми, карти, розставив прилади, щоб перевірити шлях ракети. Супутники його ще спали, Микола Петрович не хотів будити їх. Він включив екран перископа, що дозволяв з допомогою складної системи дзеркал оглядати небосхил, і насамперед скерував перископ назад, туди, де залишилася планета Земля. На чотирикутному екрані перед ним світлими рисами позначилася своєрідна картина.
Темно-фіолетове, майже чорне бездонне небо. І на ньому — великий жовтувато-рожевий диск, укритий білими, неправильної, химерної форми плямами. Ці плями повільно, ледве помітно пересувалися по диску, то ховаючи під собою більшу частину його, то, навпаки, звільняючи окремі частини. І тоді за ними видно було знайомі обриси материків і океанів… Так, це була люба, рідна Земля, від якої ракета невпинно віддалялася, линучи складною кривою лінією до Венери…
Дивне, жодною людиною не бачене видовище!.. Ось покручені береги Європи… Піренейський півострів… Британські острови… вони лише майнули і зразу ж знову сховалися за хмарами, за тими білими плямами, що пливли, вкриваючи земну кулю. Ось Апеннінський півострів… Але — як же хочеться побачити рідну Радянську Країну!.. Де вона, Батьківщина, до якої весь час линуть думки й почуття її синів з далекого космосу?.. І раптом білі хмари немов розсунулися, відкриваючи виразні риси Кримського півострова, гострокутним ромбом врізаного на темному фоні Чорного моря. Батьківщина! Радянський Союз!..
Білі хмари то відкривали, то закривали риси рідної країни. Немов на великому глобусі, чітко було видно сріблясті ниточки річок, звивисті лінії морських заток на півночі й півдні… Рідна Батьківщино, чи ж скоро доведеться знову зустрітися з тобою тим, кого надіслала ти в небезпечну космічну подорож?..
Образ на екрані трохи здригався, коливався. Риндін повернув рукоятки, що встановлювали оптичний фокус. Образ пояснішав, застиг. Раптом веселий голос з-за спини Риндіна промовив:
— І як же красиво, Миколо Петровичу!.. Просто дивно… Правда, це Земля?
— Правда, правда, Василю! — відповів Риндін, не повертаючись. — Наша мила Земля, оповита хмарами, — відходить від нас, чи ми від неї — це однаково… Пізнаєте її?..
— Аякже! Це ж такий чудовий глобус, якого мені ніколи не доводилося бачити!
Риндін зосереджено викреслював на карті неба шлях ракети. Ось так, звідси він починається, цей шлях, від цієї точки земної орбіти… Ось він загинається ближче до Сонця…
Рижко глянув на рисунок. В голосі його забриніла благальна нотка:
— Миколо Петровичу!..
— Що таке?
— Миколо Петровичу… ох, і попросити ж вас про щось хочеться!..
— Та кажіть уже.
— А що коли б ви зараз думали вголос… щоб і я чув… дуже мені цікаво.
Риндін посміхнувся: цьому хлопцеві просто не можна було відмовити.
— Ну, гаразд, слухайте. Ось звідси починається шлях нашої ракети. Бачите? Що ви можете взагалі сказати про цей рисунок?..
Рижко уважно подивився. Два великі кола, суцільні й пунктирні лінії… Ага!
— Посередині, — не кваплячись відповів він, — позначене літерою «С», мабуть, — Сонце. Перше від нього, так би мовити, внутрішнє коло — орбіта Венери. Зовнішнє, більше коло — орбіта Землі. Кулька внизу, на більшому колі з знаком «З
— Так, — озвався Рижко. — Це так само, коли б я, скажімо, кинув пляшку з вікна вагона поїзда. Якби я кинув її уперед, вона полетіла б із швидкістю, складеною із швидкості поїзда та тієї швидкості, якої додатково надала пляшці моя рука…
І знов Микола Петрович переконався в кмітливості цього хлопця: приклад Рижка дуже просто пояснював справу.
— Ну, добре, — вів далі Риндін. — Отже, з того моменту як ми вилетіли з земної орбіти, ми самі перетворилися на маленьку комету, що мчить півеліпсом «З1» — «В2», весь час наближаючись до орбіти Венери. Нас везе своїм притяганням Сонце, його могутнє притягання, складене з нашою швидкістю, дає в сумі цей півеліпс.
— Так… — промовив Рижко.
— Тепер трохи розрахунків. З нашою швидкістю ми пролетимо півеліпс протягом ста сорока шести днів, опинившись після цього в орбіті Венери. Але де ж буде тоді планета Венера? Чи влучимо ми в неї, як куля в мішень?.. Залежатиме це виключно від того, в якому місці своєї орбіти була Венера в момент нашого вильоту з Землі. Припустімо, що вона була в точці «В0». Що тоді? Земля рухається по своїй орбіті навколо Сонця повільніше, ніж Венера. Вона обертається навколо Сонця за триста шістдесят п’ять днів, за рік, а Венера за…
— Двісті двадцять чотири дні, — закінчив Рижко.
— Так. За 146 днів Земля пролетить скільки? Щодня вона пролітає 600°/365=0,987°. Отже, за 146 днів Земля пролетить 0,987°, взяті 146 раз, цебто — 144°. А Венера? Щодня вона пролітає 360°/224=1,607°. Отже, за 146 днів Венера пролетить 1,607°Х146=234,5°. Інакше кажучи, якщо в момент нашого вильоту з Землі Венера буде в точці «В0», то ми вже не знайдемо її в точці «В2», долетівши до тієї точки. Венера випередить за цей час Землю, вона опиниться в точці «Вx»… перегнавши Землю на…
— 234,5°-144°=90,5°, — відповів Василь. — І ми не влучимо в Венеру, — додав він по паузі. — Точно! Шкода яка… Ракета буде на «В2», а Венера — аж на точці «Вx»…
Риндін усміхнувся:
— Нічого, є вихід. Щоб потрапити на Венеру, треба вилетіти з Землі трохи раніше — тоді, коли Венера буде ще на точці «В1». Значить тоді, коли Венера на своїй орбіті буде позаду Землі на 234,5°-180°=54,5°, рахуючи в напрямі руху обох планет. І тоді за сто сорок шість днів Венера, переганяючи Землю, опиниться саме в точці «В2», куди тимчасом примчить і наша ракета, як це показує пунктирна лінія на півеліпсі нашого рисунка. А Земля тимчасом відстане, вона долетить по своїй орбіті лише до точки «З2». Зрозуміло? Земля відстане від Венери на 36°. Уявляєте собі, Василю?