Найголовніше, що Тереза все це усвідомлювала, наче відгадувала його думки. її приваблювала така гра, самій цікаво, хто ж кого переможе?
А можливо, вона усвідомлювала значно більше: жити нормальним життям — це не для неї. І хто розпорядився її долею, небо чи пекло, її підсвідомість теж не могла збагнути…
— Відпочиваєш? — раптом почула дівчина десь зовсім поряд.
Спершись на браму, стояла сусідка, що жила через хату. Ще молода Років під сорок, але вже добре спрацьована огрядна жінка із захованим під хусткою волоссям. Характер у неї був хороший. Добра і жартівлива, одне слово, жартівниця.
— Ага, відпочиваю, — неголосно, але так, щоб відповідь Галина все ж таки почула, відповіла Тереза. — Втомилася спати, тож відпочиваю.
Щире позіхання стало найкращим підтвердженням її словам.
— А що ж ти вночі робила, що вдень спиш? — Галя кинула погляд на годинник.
— Дощ не давав, — збрехала Тереза.
Вона пам'ятала, що вибилася зі сну лише на десять — п'ятнадцять хвилин, але хіба люди, які звикли вставати о шостій ранку, тебе зрозуміють? І що казати? Добре, що все можна перекласти на стихію, мовляв, страшно було, блискало, шуміло…
Але наступне питання вивело Терезу з рівноваги:
— Який дощ?
— Злива…
— Злива?… Але ж не було ніякої зливи. Я не сплю від четвертої, виходила надвір. Сухо. Зовсім сухо. Поглянь, і пилюку не прибило. Коли б то пройшов хоч маленький дощик, а то так набридло, на городах нічого не росте!..
Якби Галина тільки знала, яке враження справлять її слова! Як стиснеться Терезина душа.
Не могло наснитися.
Озеро, статуя — це сон… Так можна і з глузду з'їхати…
У вас бувало, що подія, яка відбувається, здавалася такою, що колись вже була? Коли здається, ніби знаєш, що станеться найближчим часом. Знаєш, але не можеш до кінця втямити того, що має відбутися. Просто не хочеш вірити, що ЦЕ таки станеться…
Тереза копирсалася у власній свідомості. Щось вислизало. ЩОСЬ. Знову фантазії? Може, Валентин має рацію, і їй слід стати більш реальною? Допоки ще при своїй пам'яті. Живемо на світі один раз, отож жити треба достойно. Хіба можна самій відмовлятися від нормального життя? Зараз вона спакує речі і повернеться до Львова. До Валентина. А ще почне готувати свою виставку. Раніше віддавала Валентину готові картини, а все решта було його проблемою. Тепер вона перебере на себе реальні проблеми.
— Ти десь «літаєш», — жартівливо завважила Галина, — не переймайся, він тебе кохає, і ви обов'язково будете разом.
— Звичайно, — відсутнім голосом відповіла Тереза і схаменулася — Галина сама підказала відмовку, людям не обов'язково знати про її «фантазії». — Сьогодні ми помиримось і завжди будемо разом. Власне, ми вже помирилися, залишається обговорити деякі речі.
— Що ж ви так часто сваритеся?
Тереза задумливо похитала головою. Як можна не сваритися з людиною, до якої в неї немає ніяких почуттів?
— Він мене не розуміє, — пригладила рукою розтріпане волосся. — Впертий. Але такий, як мені треба. Опора в житті. Поки що він один здатен впоратися з моїм характером.
— Поки що! — Галина видала звук, схожий на здивування. — А якщо трапиться хтось інший, хто зможе впоратися з ним?
— Ну, тоді подивимося, який буде той інший!
Вони весело розсміялися. Тереза на мить навіть забула про свої власні тривоги. Задумалася над жартівливим питанням Галі. Ніколи нічого подібного не приходило в голову. Хтось інший? З'явиться хтось інший? А якщо їй справді буде краще з іншим? Що, як вона навіть закохається? Всі навколо говорять, що воно, кохання, існує. Кожна людина принаймні раз у житті закохувалася. Може, її попереду чекають великі почуття?
Галина вже замовкла, а Тереза все ще продовжувала сміятися над власними думками. Такими наївними і безпечними. Так, вона була «нереальна», але ж не настільки, щоб повірити в таку дурню, як почуття.
Ні, ну може, якісь почуття справді існують, але ж не кохання!
— Галя, — спитала вона сусідку, коли та вже зібралася йти, — а чому отой пагорб, що за «прірвою», називають Пагорбом Тіней або Межею?
— Нащо воно тобі? — ледь спохмурніла жінка. — Полиш мертве мертвим. Хай не розмовляють з нами з могили. Так завжди говорить моя мама, коли хтось згадує про пагорб. Ніхто не знає, що там.
— Невже ніхто ніколи там не бував?
Тереза аж схопилася від цікавості на ноги. Сама не помітила свого захоплення, зате його добре помітила Галина і нараз заквапилася поспішати додому, посилаючись на всілякі справи.
— Не повірю, що на той пагорб ніхто ніколи не ходив, — наполягала Тереза. — Може, там люди мешкають?
— Мешкають. Але не живуть. Живих там немає.
— Чому ти так стверджуєш, адже ніхто не бачив, що там?! Ніхто не може розповісти, то навіщо ж залякувати один одного плітками? В селищі є хоч одна людина, що бувала на Межі?
— За межею, — сумно пожартувала Галина, але Тереза не зрозуміла гри слів. — Михайло Бурий, брат Оксани, з якою ти розмовляла в понеділок в магазині. Але не раджу тобі питати в нього про Пагорб…
Навіть не прощаючись, Галина розвернулася й пішла. Наче розгнівалася. А може, просто відчула біду.
«Неспроста вона це питає, — крутилося в думках Галини. — Насиділася над «прірвою». Казали ж їй, не йди туди, надто вже близько від землі проклятих… Неспроста питає, потрібно самій остерігатися, бо біду накличе…»
Але Тереза не вміла читати думок. Реакцію сусідки пояснила її марновірством. Люди обожнюють страх. Не можуть без страху. Живуть, вигадуючи собі неприродні явища, істоти. Тереза усвідомлювала, що її фантазії теж мають містичний характер. Але в тім, що вона втілювала на полотнах, відчувалося життя і краса. Там не було смерті. Взяти до уваги хоча б останню картину — грандіозний величний храм неймовірної краси. Можна сказати, неземної. Храм і озеро, фантастичний контраст, враховуючи архітектуру будівлі, поєднання стихії і творіння рук людських.
Щоправда, Тереза не переймалася тим, кому був побудований отой храм. Навіть не спитала себе про те. І яку сакральну часточку він ніс у собі для людства…
Години за дві речі були зібрані. Тереза вже закінчила носити пакунки в машину, коли згадала, що планувала забрати з собою кілька готових робіт. Ще й місце залишила для них під вікном. Виставка десь за три тижні, довелося б повертатися, а часу обмаль.
Так, наче поспішала на поїзд, поспіхом промчала через веранду і сіни, вбігла в коридорчик з інструментом і картинами. З силою вдарила по кнопці вмикача і завмерла.
Світло не засвітилося.
Натиснула ще раз.
Ніякого результату.
Потім ще раз і ще. Світло не вмикалося. В повітрі відчувалися холод і сирість. Сніп неясного світла, що падав з відчинених дверей, дозволяв роздивитися лише невеличку частину коридорчика, але й так було зрозуміло, що тут щось змінилося.
Щось не так.
Серце шалено ганяло по жилах ураз схололу кров. Страх, знову цей страх. Тереза намагалася опанувати себе.
«Це тільки світло, — заспокоювала себе. — Просто немає світла. Десь на веранді має бути ліхтар. Все гаразд».
Судомно втягнувши ніздрями повітря, вийшла в сіни і відразу ж метнулася на веранду. Ліхтар справді був там. Біля вікна, де завжди залишала його, коли поверталася з двору. Досі в хаті він не знадоблявся.
Погане передчуття заважало зосередитися на думках.
— Це тільки світло, — вголос повторила собі Тереза і повернулася до коридору.
Тонкий сніп проміння ліхтаря проник в темряву коридорчика і освітив темну вологу підлогу. Власне, мокру. Здавалося, дошки чимало часу пролежали у воді, набубнявіли і покрутилися. Наступне, по чому ковзнув сніп світла, — двері в кімнату праворуч, важкі і завжди зачинені.
Тереза лише два рази бувала в тій кімнаті — коли купувала будинок і коли прибирала після зими. Тоді їй кімната здалася досить незатишною, темною (вікна виходили в садок) і холодною. Згодом вона зрозуміла, чому попередні господарі завжди тримали кімнату зачиненою. Протяг. Варто не зачинити двері на ключ, як вони враз відчинялися навстіж, і прохолода ринула в інші приміщення. Тож молода хазяйка теж назавжди зачинила непривітну кімнату і ніколи в неї не заходила.
Зараз, коли Тереза оглядала двері, стоячи з ліхтарем в руці, вона завважила, що деревина набрала вологи і потемнішала. Так, наче її поливали водою. Навіть сліди залишилися нерівномірні, мов обриси невідомих знаків…
Стіни теж вкрилися плямами і віддавали пліснявою, ніби довго мокли в воді. Обережно простягнувши руку, дівчина торкнулася кінчиками пальців стіни. Майже м'яка. На подушечках пальців залишилася побілка, мов кашка щойно розведеного вапна…
Звідки тут взятися воді?
У сінях сухо. Веранда, кімнати… всюди сухо. Навіть килими не вологі. Зовні коридорчика стіни сухі.
Серце шалено відбивало ритм і радило забиратися геть. Не тільки з будинку, а й з селища взагалі.
Але цікавість взяла гору. Чи то навіть не цікавість, а так, інстинкт. Коли ліхтар освітив стелю, Тереза завмерла. На розмитих покручених дошках все ще були краплі води.
Невже вода лилася зі стелі?
Ніколи не бувала на горищі. Не було такої потреби. І навіть фантазія не підказувала, що там могло бути. Діжка з водою? Скільки ж то треба води, щоб залити всі стіни і підлогу? Щоб аж дошки понабирали води…
Стоп.
Деревина набрала води. А картини?
Тереза сіпнулася наче від струму. Забула про все — страх, темряву і кинулася до сувоїв своїх творів. її побоювання підтвердилися. Мокрі. Намоклі полотна ледь не розлазилися в руках. Тремтячими руками вона поставила ліхтар на мокру поличку, обережно взяла один із сувоїв і вибігла в сіни.
Виникало враження, наче полотно не просто намокло, а кілька днів вимочувалося в посудині з водою. Матеріал зм'як, гнувся в руках і мало не розлазився від дотику.
Але як же так, стільки роботи! Можна сказати, кілька місяців роботи. Тереза вважала створені тут картини найкращим своїм доробком. Найціннішим. Саме такими картинами підкорюють серця людей, а може, й свідомість. Усю свою душу вона виливала на полотна. А тепер що? Безглуздо. Звідки могла взятися вода? Стільки води?
Руки обережно розмотували сувій. Розум підказував, що справи погані, але все єство Терези сахалося будь-яких висновків. Вона відмовлялася вірити, що найцінніші її роботи втрачено. Нарешті полотно було розгорнуто. На очі набігли сльози і, не втримавшись, потекли по щоках.
Все марно. Фарби розпливлися і перетворилися на суцільні нерозбірливі плями. Це якраз була вчорашня недописана картина. Кілька штрихів — і вона була б завершена…
А тепер що? Розмиті плями на полотні, фарби, якими забруднились руки і килим.
Важко сказати, що почував Бог, коли побачив, що всі зусилля були зведені нанівець і людина втрачена для раю. Але Тереза, коли зрозуміла, що все, в що вона вклала душу, знищено, відчула образу. І злість. Та таку, що аж в горлі душить. Страху вже не було, був жаль, що випікає очі, і клубок болю в горлі.
Притягнувши з двору драбину, вона якомога надійніше притулила її до стіни і полізла вгору. Мусить дізнатися, що сталося! Що могло бути на тому дідьковому горищі такого, що замок лише коридорчик? Але ж як замок!
Кришка виявилася важкою. Такою важкою, що Терезі знадобилося кілька хвилин, щоб підняти її. Збиті докупи товстелезні дошки ніяк не хотіли піддаватися на постукування і зусилля дівчини, але зрештою — і то досить легко — піднялися і дозволили себе відсунути.
Важкий застояний запах пилу, сіна та старовини вилився з отвору просто в лице. Від несподіванки Тереза відсахнулася і мало не злетіла з драбини. Потім зрозуміла, що запах — не єдина неприємність, яку доведеться терпіти. Ще є темрява. Густа-густюща темрява горища.
Довелося повернутися за ліхтарем.
Вже з потрібною річчю в руці відсунула кришку подалі, що було зробити доволі важко, й обережно зійшла східцями нагору. Так, на горищі було справді темно, але темряву розмивали смужки сонця, що їх випромінювало одне-єдине маленьке віконечко в стіні. Скельця вікна не витиралися, мабуть, вже дуже давно, можливо, кілька десятків років. Тож вони стали брудними та помутнілими від пороху та павутини, що заполонила практично все горище. Якби віконце було відчинене, повітря не було б таким тягучим і не віддавало таким застояним запахом цвілі.
Завжди це якби…
Поступово освітлюючи горище, Тереза розгубилася і навіть на якусь мить забула, для чого вона сюди піднялася. Вражаюча картина. Старі поламані речі, можна сказати, антикваріат, розкидані просто по підлозі. Купи мотлоху, вкритого товстим шаром павутиння, пилюки та часу… Навіть не відомо, чи зможе вона через цей безлад пройти.
Тереза ступила крок і навіть не звернула уваги на те, що під ногами сухо.
Але ж там, внизу, все вологе!
На кілька хвилин вона забула, для чого сюди піднялася. Ще ніколи в житті вона не бачила стільки старовини одночасно. Хіба що в музеях. Дивно. Хіба попередні власники не мали уяви про антикваріат і про те, скільки він коштує? Чи їм зовсім не потрібні гроші? В останньому Тереза дуже сумнівалася, правда, вона не бачила тих людей, але добре пам'ятає, в якому стані була хатина, коли вона вперше сюди приїхала.
Скільки старовини!
Тереза зупинилася перед кутою рельєфним залізом палицею, що стирчала з гори мотлоху і павутини. Легенько відкинула рукою павутину, намацала якийсь матеріал і зсунула його з предмета. Неприємне відчуття, тим більше, що під руку можуть потрапити живі павуки, цілі кубла павуків. Та й не лише під руку: вона стояла точнісінько в такому самому мотлоху, в якому крім павуків могло водитися що завгодно. Та позаяк уже тут…
Кута залізом палиця виявилася частиною прядки. Дуже давньої і гарної, правда, з поламаним колесом і перекошеними ніжками. Власне, прядка лежала боком на горі якогось антикваріатного брухту. Для того щоб побачити, що під нею, треба розбирати мотлох, а в Терези чомусь не виникло такого бажання, коли згадала, якою є на дотик павутина.
Переступивши через вкрите павутиною лахміття, вона почала пробиратися далі до віконечка. Треба обов'язково освіжити тут повітря, а для цього постаратися відчинити віконце або, у найгіршому разі, розбити його.
Наступна купа залізяччя сягала майже її росту. Щось покручене і гостре. Світло ліхтаря ковзнуло по кованих прутах, але Тереза так і не змогла збагнути, що то було перед нею. Щоправда, довелося озирнутися на залізяччя ще раз. Коли проходила повз нього і вже хотіла переступити через набитий старим посудом ящик, щось її сіпнуло. Так, ніби зачепилася сорочкою за щось гостре.
Озирнулася і попід шкірою пройшов легенький морозець…
До залізяччя було щонайменше півметра. Вона не могла ні за що зачепитися. Просто не могла.
Але ж таки щось сіпнуло її!
Готова поклястися.
Всупереч здоровому глузду ще раз освітила купу пруття, аби пересвідчитися, що все лежить на місці. І лише коли не помітила жодного поруху, пішла далі.
Тепер зосередити увагу заважали нерви і серце, що раптом почало шалено битися. Ось-ось вистрибне з грудей. Достатньо якогось шурхоту чи стуку. Вона знала, як називається такий стан. Страх, найжахливіший із усіх станів людської душі. Його ніхто не може пояснити. Існує споконвічно, нікому не підвладний і не знає, що таке спокій. Немов червоточина живе в душах людей. Заважає думати, а іноді й жити. Хоч хтось може похвалитися, що подолав у собі страх? О, він має безліч ликів! Страх болю, фізичного болю, крові, смерті, страх втрати близької людини, страх зради. Останній найпідступніший з перелічених. Це коли віриш людині, довіряєш найпотаємніше, а потім, коли тобі у важку хвилину потрібна підтримка, дізнаєшся про зраду.
Страх буває різним. Але чого саме вона боїться в цю хвилину, Тереза не знала. Не могла пояснити. Можливо, через те що навколо відбувалося занадто багато незрозумілого. Дивні події. Занадто багато дивних подій як на останні два дні.
Вікно вона все ж таки відчинила. Без проблем, хоч думала, буде важко. Потьмяніле, воно здавалося зачиненим навіки, навіть вмурованим, але легко піддалося рукам і відчинилося всередину. Потоку чистого повітря навіть не відчула, зате стало трішки світліше. Важко зітхнувши, Тереза розвернулася і стала обличчям до темряви, звідки дивилися на неї навдивовиж давні предмети старовини.