Знаєте, буває так, всередині ворушиться невеличка змія, яка називається передчуттям. Ниє, шкребе, дряпає зубками, пришіптує, що ось-ось станеться щось неймовірно погане.
Тереза в цю мить думала, що в ній, мабуть, не одна змія, а ціле кубло. А ще вона відчувала, що звідси потрібно забиратися геть, і то якнайшвидше.
«Треба буде повернутися сюди через місяць з людьми… з якимись експертами чи що… — порадила сама собі Тереза. — Стільки старовини!»
Її погляд мимоволі впав на предмет досить правильної форми, схожий на корито, але значно ширший. Увагу привернула не сама форма, а відсутність товстелезного шару пилюки, що вкривав тут усе. Схоже, «корито» принесли не так давно, більше того, плями на ньому свідчили, що хтось цікавився ним зовсім недавно.
Корито виявилося частиною колиски. І очевидно-таки дуже давньої. Курсу університету Терезі було замало, щоб визначити, до якого століття могла належати ця річ. Так само не могла визначити, якій писемності належали знаки, вирізьблені на днищі. Правильної форми, вишикувані в ряд, вони лягали темними фігурками чи то орнаментом, чи то ієрогліфами. Не розбереш. Але щось вабило до них. Пробуджувало цікавість…
Дівчина навіть не помітила, як простягнула руку в напрямку днища. Мимоволі ковзнула пальцями по різьбі і почала повільно витирати пилюку.
Це трохи незвично — знаки давньої писемності на колисці, в яку клали немовля. Невинне, щойно народжене, до нього ще жодні сили у світі, окрім Бога, не мають права доступу. Воно невинне, а під ним таємничі сакральні знаки. Що вони несуть у собі? Обереги? Чи щось інше…
Тереза обережно провела пальцем по різьбі найглибшого знаку і застигла. Раптом стало холодно. Просто морозом обсипало, навіть волосинки на руках стали дибки, мовби надворі не літо, а середина зими, і повітря аж бринить, насичене холодом, ось-ось почує скрипіння снігу під ногами перехожих за вікном та обпече пальці об іній на деревині. Пучки пальців таки обпекло, але не інеєм, не морозом, а жаром… Так, начебто торкнулася розпеченого заліза. Рука рефлекторно сіпнулася, і Тереза різко випросталася.
Вперше в житті вона відчула присмак справжнього жаху. В роті стало гаряче і солодко, наче від крові, а тіло заціпеніло в очікуванні продовження.
Ілюзія?
Чи відчуття, викликане власною фантазією? Знаки, колиска, сакральний підтекст.
І тільки стукіт серця в глибокій тиші підказував, що треба забиратися геть із горища. Бігти, допоки можеш. Бо потім…
Гуркіт від дощок, які падали, підказав, що буде потім. Та маленька сіра плямка світла посеред горища, яка виринала знизу, раптом зникла, і залишився лише непроглядний морок. І страх.
Щоб вийти звідси, треба знайти кришку. Але як вона могла впасти? Вона ж була просто відсунута вбік, а судячи зі звуку, впала десь згори…
Стиснувши ліхтар з такою силою, що аж заболіло зап'ястя, Тереза спрямувала світло вглиб. Метр за метром намагалася освітити все довкола. Намагалася знайти когось чи ЩОСЬ, що зачинило її в цьому… моторошному місці. Так-так, саме моторошному. Наче кладовище — все давнє і таке мертве…
Звідки такі думки?
Щось відстрибнуло, впало, випадково посунуло кришку. Потрібно просто підійти і спуститися вниз. І цей жах відразу ж закінчиться.
Вона рушила вперед, від напруження тремтіли ноги, і руки, мабуть, теж, бо світло ліхтаря стрибало по добрій половині горища. Лахміття плуталося під ногами, Тереза на щось наступала, але болю не відчувала. Тільки їдкий нестримний страх. Біля високої купи кручених прутів сахнулася — подумала, що там, за ними, хтось може стояти… але освітлена порожнеча не виказала нікого.
Поки стояла, щоб заспокоїтися, відчула, як біля щиколотки ковзнуло щось холодне й мокре. Сяйнула думка, що то щур. Хоч раніше ненавиділа і боялася щурів, зараз усе б віддала, лишень би то був пацюк.
Не стала з'ясовувати, що торкнулося її ноги, метнулася далі. Ледь встигала освітлювати собі дорогу, заледве оминала перешкоди, наштовхуючись на них. Не зважала на біль, хотіла якнайшвидше вибратися звідси. Мало не проскочила кришку. Поставила ліхтар поряд і зрозуміла, що є проблема. Повна відсутність будь-яких ручок. А кришка вставлена точно на місце, навіть пальці нікуди не просунеш…
Не вірячи собі, провела руками по квадрату кришки. Жодної зачіпки. Спробувала з одного боку просунути пальці, не зважаючи на біль і довгі нігті, а також те, що нігті просто виламувалися в різні боки. Відчувала дикий страх. А ще почалася паніка. Безвихідь.
У будинку жодної живої душі. Хоч би було кого покликати на допомогу.
Тереза раптом спохопилася на думці, що саме живої. Як могла кришка сама(!) так точно зіскочити?
— Звідки такі дурні думки? — прошепотіла Тереза.
Треба заспокоїтися і знайти вихід. Що роблять розумні люди в таких ситуаціях (якщо вони в такі ситуації потрапляють)? Треба чимось підважити.
Шмат загостреної залізяки підійшов. У давнину він давав життя, а міг заподіяти смерть. Зараз він може їй допомогти.
Вона чомусь вважала, що йдеться саме про життя або смерть, бо знову з'явилася прохолода. Раптова прохолода. Зібравши всю свою силу волі, дівчина примусила руки не тремтіти, якомога швидше просунула залізяку в щілину і з усієї сили підважила. Вдалося. Але як же втримати?
Однією рукою схопилася за кришку і просунула великий палець під низ. Трохи боляче, але це дало змогу звільнити другу руку і зовсім відсунути кришку.
Після горища в коридорчику вже не здавалося так темно, навпаки, крізь відчинені двері сочилося таке бажане світло, і Тереза чимдуж кинулася до нього, відчиняючи перед собою навстіж двері.
Вперше в житті відчула, що її лякає будинок. Кілька років тому, коли батько подарував їй цю маленьку особисту віллу, вона була неймовірно щаслива, раділа, наче їй до ніг кинули всі скарби світу. Або ніби їй довірили найбільшу таємницю всесвіту. її тягло сюди, на берег річки, яку уявляла озером з першої ж секунди перебування на цій таємничій землі. Вона відчувала себе тут хазяйкою, навіть повелителькою, коли перетворювала на картинах звичайний пейзаж на щось вище, нереально красиве, містичне, сакральне. І коли вона намалювала оте щось інше, їй здавалося, що воно існує, воно реальне. Варто лише простягти руку… і опинишся у хвилях озера поряд з мармуровими статуями, що намагаються тебе втопити, або на темному душному горищі, де відчувається чиясь присутність, когось невидимого і жорстокого, холодного, мов сама смерть…
Залишилося забрати кілька дрібничок і документи. Дівчина розуміла, що тепер навряд чи захоче повертатися в будинок. Навіть з експертами з антикваріату. Треба буде розпитати батька про попередніх власників. Мабуть, у них теж не виникало бажання розгрібати отой мотлох на горищі, і тепер Тереза зрозуміла чому. А зачинена кімната, з якої віяло протягом? При зачинених вікнах. Як вона раніше не помічала цієї химери у своїй оселі?
Переймалася лише своїми малюнками, фантазією, красою. Місцеві таки помиляються — не тільки Пагорба Тіней треба боятися, тут у селищі діється, мабуть, щось гірше. Що той Пагорб? Він далеко, і ніхто не знає, що за ним. Ніхто не повертався, окрім однієї людини — Оксаниного брата Михайла Бурого. Він бачив, що там, за Межею. Тереза застигла. Спочатку з'явилася думка, а потім виникло невеличке бажання дізнатися. Неприємно заворушилася в жилах кров, передчуваючи щось лихе, але думка, неначе змія, вже гніздилася в мозку.
«Ні, краще поїхати звідси від гріха подалі. Забрати речі, сісти за кермо і навіть не озиратися на цей чудесний, наповнений полтергейстом краєвид. — Думки змінювали одна одну з блискавичною швидкістю. — Чи, може, піти і спитати. Раптом там взагалі нічого немає, навигадували люди. Так само, як упала кришка, а висновки напросилися хтозна-які. Ну і з водою в коридорчику теж хтось дуже недоречно пожартував… Знищили картини. Кілька місяців роботи. Варвари».
Женучи від себе бажання втамувати цікавість, побігти до Михайла і розпитати, що ж ТАМ, Тереза похапцем зібрала решту речей і сіла за кермо «Таврії». Аби заспокоїтися, на кілька секунд схопилася руками за темну обшивку сидіння, якомога глибше вдихнула повітря і глянула у вузеньке дзеркало заднього бачення. Скуйовджене волосся вимагало щітки. За всією незбагненною біганиною Тереза геть-чисто забула про свій вигляд. Тут люди ще зрозуміють, а у Львові? Зачухана дивачка із замурзаним обличчям. Треба причепуритися. Кілька секунд, навіть будинок не доведеться заново відчиняти — воду витре хусточкою.
Проте напруга не відпускала. Не могла розслабитися, але була впевнена в одному — як тільки виїде з селища, все відразу ж скінчиться.
Вода у відрі вже встигла прогрітися, і тепер приємна прохолода була навіть бажаною. Зачерпнула в долоні ще води і знову хлюпнула на обличчя.
Чудова насолода.
Чистим носовичком витерла обличчя і, вже дотираючи руки, відчула біль у вказівному пальці. Пригледілася ближче і при яскравому сонячному світлі помітила опік. Як від праски.
Але сьогодні нічого гарячого в руках не тримала. Це пам'ятала точно.
Колиска.
Коли проводила пальцями по різьблених знаках, відчула біль, наче від опіку…
Але ж це неможливо!..
Погляд інстинктивно метнувся вгору, де було горище і клята колиска на ньому.
Спокій, тиша і зачинене віконечко…
Тереза точно пам'ятала, що відчинила його, ще розбити хотіла, якщо б не піддалося. Стовідсотково відкрила. А тепер воно зачинене.
Протяг?
Навряд чи так.
Вікно було відчинене навстіж, жоден вітерець не міг зачинити його. То що ж, до дідька, діється?
Поїхати і очікувати те ДЕЩО там, удома, чи піти до Михайла і пересвідчитися, що нічого не існує, що це тільки нездорова фантазія і протяг?
Другий варіант видавався кращим.
Але все одно не виникало жодного бажання повертатися до будинку. Вирішивши, що по дорозі заїде до Михайла, Тереза виїхала на дорогу і причинила за собою браму. З надією, що назавжди.
«Треба все ж таки прислати сюди експертів з антикваріату, а потім продати чудо-віллу і забути про неї», — промайнуло в голові, і вона заспокоїлася.
Хата Бурих була чи не останньою у величенькому селищі. Ще зо дві-три оселі — й починалася траса, на яку так прагла потрапити Тереза. Та якщо вже вирішила дійти істини, треба було побачити Михайла Бурого.
Як кажуть, назвався грибом, лізь у кошик.
На подвір'ї виявилася лише господиня — Оксана, яка щиро здивувалася, помітивши гостю, точно нікого не чекала. Бруднуватий фартух відразу ж опинився на паркані, а пшениця, що нею годувала курей, разом з мискою — на землі.
— Які гості! — зраділа молода жінка з блакитними, мов небо, очима. — Яким побитом? Не ждала такої шанованої гості у своїй оселі.
— Доброго вам дня. Шанованої?
Оксана тільки усміхнулася.
— І тобі теж доброго дня. Сідай на лавку.
Кинула поглядом на лавчину попід хатою і заходилася витирати руки об фартух, якого щойно повісила на паркан.
З такими зовнішніми даними стають моделями. Стрункий стан, довгі ноги, нічого зайвого, гідне подиву сліпучо-біле волосся і яскраво голубі очі. А до всього цього спокійний врівноважений характер. Навіть якщо жінки такої вроди не стають моделями, то сім'ю заводять швидко. Що ж завадило Оксані зробити це?
Тереза відігнала геть свою недоречну цікавість. Вона прийшла сюди із питаннями, але іншими.
— Можу я поговорити з вашим братом? — не сідаючи на лавку, спитала Тереза.
— Поговорити? — здивувалася Оксана.
Її рухи раптом стали повільними, вона з підозрою глянула на дівчину і, все ще щось обдумуючи, сіла на запропоноване гості місце.
Тереза розцінила здивування по-своєму.
— Так, я розумію, що він мене не знає, і я його… — намагалася щось пояснити. — Але я хочу в нього поспитати про те, що мене цікавить. Кажуть, тільки він у змозі відповісти…
Оксана втомлено провела рукою по чолі, так, ніби стояла нестерпна спека і їй було треба втерти піт. Сама собі кивнула. Вона вже знала, що запитає ця чужа, малознайома дівчина. Сама колись намагалася випитати в Михайла деякі речі. Якщо можна вжити слово «випитати».
Тоді, понад десять років тому, вона збиралася в столицю на навчання, а Михайло мав того року одружитися. Яка ж гарна у нього була наречена!
І навіщо ж він поліз на той клятий пагорб? Для чого?
Вона допитувалася в нього. Та марно.
— Він там, — втомлено мовила. — За хлівом.
Непевний рух у бік садка насторожив дівчину більше, ніж можливе заперечення, яке очікувала почути. Ще мить постояла і невпевнено рушила в сад, мало не наступивши на миску з пшеницею. Кури порозбігалися геть, а Тереза не бачила й не чула нічого, окрім внутрішнього запитання: «Що ж діється?»
Реакція Оксани не тішила, й невдовзі Тереза зрозуміла, чому вона була такою.
За хлівом сидів чоловік дивакуватий, з довгим волоссям, старший за свої роки, на низенькому стільчику, спершись плечима на хлів, вирізав дерев'яні фігурки, яким, мабуть, судилася дорога на базар. Це був Михайло.
Погляд дикий, мов у загнаного звіра. Увесь вигляд у нього був дикий, Тереза так і не ризикнула підійти ближче.
— Доброго дня вам, — привіталася.
У відповідь мовчання, лише жвавіше почав витесувати фігурку з деревини.
— Я до вас.
Мовчання насторожувало, сприймалося за агресивність. Можна ж було відповісти!
— Хочу запитати вас, — наполягала дівчина, — про Пагорб Тіней…
Руки відклали ножа вбік і щосили затисли фігурку. Погляд метнувся на Терезу з такою силою, наче хотів відігнати дівчину від себе. Або щось сказати…
— Він не говорить, — почулося позаду.
Притулившись до яблуні, стояла Оксана і пильно вдивлялася в брата, так, ніби давно його не бачила. Тільки погляд був надто спокійний і втомлений.
— Уже багато років не говорить. Відколи повернувся з Пагорба. Відтоді він став схожий на звіра. Всі люди його відцуралися… — Вона задивилася кудись удалечінь, ніби згадуючи щось дуже болюче, пекуче. — Отож, панянко, — Оксана надала голосу веселості, щоб приховати сльози, — вибачайте, ви нічого від нього не дізнаєтеся.
— А як ви зрозуміли, — Тереза розгубилася, — що саме я буду питати?
— О, не тільки ти така мудра.
По голосу відчувалося, що Оксану душать сльози.
— Я спробую.
— Багато хто приходив. Одні хрестяться, втікають, інші мучать, задаючи безплідні питання. Ти до яких належиш?
— Він не розмовляє, але ж писати вміє!
— А чи захоче?! — зірвалася Оксана і раптом зм'якла — у принципі, я вже не знаю, що він може. Чи пам'ятає букви… все, на що здатний, — це витесувати нікому не потрібні фігурки. Я боюся, він дичавіє, коли тиснути на нього… Не треба.
Благання подіяло тільки на мить, потім Тереза згадала про обпечений палець, кришку, що засунулася назад, віконце… Попід шкіру наче морозу сипнули, але вона підступилася ближче.
— Що там? — спитала чітко.
По очах було видно, що питання він зрозумів і тепер обмірковував. Тільки що — відповідати чи ні, прогнати, вдарити чи відвернутися — цього Тереза вже не могла збагнути.
— Що там? — повторила.
— Зайве, — кинула Оксана.
Тереза зрозуміла, що такий підхід не спрацює, навіть майнула думка, щоб піти, але раптом в голову прийшла божевільна ідея. Справді божевільна, бо її чула ще й Оксана, не лише Михайло.
— Стає холодно, — почала Тереза, — неймовірний холод посеред спеки, ніби мороз, ось-ось все вкриється інеєм. — Слова знайшли свою ціль — це Тереза прочитала в очах чоловіка. — Що воно — цей холод? Чому можна обпектися об дерево, об колиску, призначену для невинних? Колиску, вкриту знаками, подібними до санскриту? Чому? Нащо ви мовчите, зрозумійте, що, можливо, лише ви знаєте відповідь! Кажіть, що там? — Рука метнулася в бік гір. — Що ви там бачили?
Але у відповідь одне лише мовчання і жодного руху чи хоча б міміки.
Зачекавши кілька хвилин, дві-три, а здавалося, вічність, Тереза врешті відвернулася і з досадою мовила:
— Чому ж колиска зі знаками?
Вона раптом зрозуміла, що ніколи не дістане відповіді. Даремно зупинилася, так би вже проїхала чималий відтинок шляху. Тільки душу ще більше розтривожила.
Ненароком махнула рукою, коли почула позад себе невиразне гуготіння. Тільки коли звела очі на Оксану, зрозуміла, що відбувається щось значне.
Михайло сидів на стільці і щось белькотів. То не були слова, тільки звуки. Але він хотів говорити. Вперше за весь час ХОТІВ! Оксана з Терезою обсіли його з двох боків.
— Давай говори! — вмовляла Оксана. — Говори.