— Пішли в спальню.
— Добре, що ти здатна йти, — зіронізував Валентин, більше тримаючи її, ніж обіймаючи.
— Йти? — Вона помахала рукою з сумочкою перед його обличчям. — Ні! Неси мене на руках!
Валентин оторопів. Гарненька ж картина збоку. Не дай Боже людей. Але Тереза навідріз відмовилася йти. Нести-таки довелося. Хоча б до ліфта.
— Неси по сходах, — завередувала красуня, коли «принц» поставив її на ноги і викликав ліфт.
— Подивися на себе, — грубо відрізав Валентин.
Він мав на увазі її стан, але Тереза думала лише про вечірню сукню та сережки, що так пасували до її обличчя. Дівчина вражено зупинилася, і коли в очах з'явився не то докір, не то сльози, Валентин зрозумів, що перестарався. Ну, перебрала вона, з ким не буває.
— Ти не романтик, — звинуватила в убогості почуттів коханого, — а мені так хочеться бути коханою, відчути, що до тебе залицяються.
— Ти подобаєшся мені, — тихо і ніжно мовив на вухо, цілуючи в щоку, потім в губи, так і не давши можливості перепитати — тільки подобається чи щось більше.
Вона заплющила очі, і по щоках потекли сльози. Відповіла на поцілунок пристрасно і невинно, немов дівча, що вперше куштує смак кохання.
Від чергових розмов їх врятував ліфт, двері якого раптово розчинилися за спиною Терези. Не перериваючи поцілунку, вона вхопила Валентина за комір і потягла всередину ліфта, нащупала останню кнопку і натиснула.
— Ти не така, як завжди, — прошепотів Валентин, коли її губи почали пестити його шию.
Вона повернулася до губ, не хотіла говорити, пояснювати, хотіла кохати і бути коханою.
Навіть якщо немає почуттів.
Уже у квартирі, наливши Валентину склянку коньяку, вона зникла лише на мить, у ванну. А потім повернулася, вся волога і трепетна, загорнута в рушник.
Сидячи на дивані у вітальні, Валентин завмер з тією ж склянкою в руках. Такою він її ще не бачив. Майже не впізнавав. У її рухах, погляді з'явилося щось звірине, котяче, привабливо-жагуче.
Поки Валентин оглядав свою кралю, загорнуту в рушник, під яким (він був упевнений) абсолютно нічого немає, дівчина підійшла ближче, не відриваючи погляду від його очей, взяла з рук склянку, потім сіла на коліна і, цілуючи, почала розстібати ґудзик за ґудзиком, допомагаючи Валентину зняти одяг. Коли він проникнув руками під рушник і перконався, що був правий, невпевнено запитав:
— Нести тебе в спальню?
— Ні, — відповіла дівчина. — Тут зручніше.
* * *
Олександр Януш уже давненько не бачив своєї маленької Терези, яка вимахала в дорослу тендітну красуню. Вона зовсім не була схожою на свою матір. Він намагався вловити найменші риси, але дарма — у Терези були власні. А жаль, бо Марту, її матір, він справді кохав. Минули роки, а він ніяк не міг забути її погляду, її манер, грайливого характеру. Вона завжди нагадувала йому дитинча пантери. А в Терезі отієї грації вже не було.
Зараз, дивлячись у вікно на доньку, він подумав, що, може, це й на краще. Отже, Тереза не повторить помилок Марти, в неї буде інше життя.
Марта своє зіпсувала. А заодно і його. Чому ж він досі так нестримно її кохає? Вдруге не одружився й інколи ловив себе на думці, що лічить роки до старості, до смерті.
Щоб зустрітися з нею, Мартою.
Вічно юною і палкою, немов саме кохання. І там, на небі, вони нарешті зможуть бути разом. Марта вірила, що людина народжується кілька разів. Цікаво, чи зустрінуться вони в іншому житті? Чи згадають одне одного?
— Я обов'язково впізнаю тебе, — прошепотів Олександр у тишу, хоча на людях завжди повторював, що потойбічного світу не існує.
Люди народжуються і вмирають. І все.
— Тату! — почулося в коридорі. — Ти де?
Але відповідати вже не довелося. Його пташенятко само його знайшло.
— Давно ж я тебе не бачила!
— Як Карпати?
— Як Відень?
1 хто її навчив відповідати питанням на питання?
Тереза якимось новим поглядом глянула на батька, завважила, що його колись пшеничне волосся стало зовсім сивим (може, давно придивлялася?), трішки змінилося лице, і тільки очі залишилися такими самими блакитними і світлими, як колись.
— Як справи?
— Добре.
Стандартне питання, стандартна відповідь. Батько ніколи не розповідав ні про себе, ні про бізнес. Зате все завжди хотів знати про неї.
— Що з твоєю виставкою?
У яблучко. Найменше Тереза хотіла говорити зараз про неї, розповідати про власні проблеми і про те, яка вона немічна щодо їх вирішення.
— Ну-ну, колися. Знову щось трапилось?
І як він вгадував, коли в неї було щось негаразд?
— Її, мабуть, не буде…
Втуплений у підлогу погляд підтвердив, що все надто серйозно.
— Не буде? — хотів перевести на жарт Олександр.
— Ні.
Тереза ще більше напружилась.
Ось так завжди розповідала про свої оцінки в школі, коли хвалитися було нічим, тоді Олександр сідав коло неї і пояснював, що вона повинна вчитися, бо це її майбутнє. Правда, це рідко спрацьовувало. Та й сам він, відверто кажучи, теж не вірив, що то майбутнє. Бачив, що діється в країні. Але ж не ростити доньку тупою!
— Що сталося?
— Картини замокли… Хтось пожартував… усе зіпсуте! А тих картин якраз і бракує для виставки! Корчовський відмовляється влаштовувати виставку з такою кількістю картин, що у мене.
— Я з ним поговорю, — серйозно мовив Олександр.
Тереза від несподіванки ширше розплющила очі. Вона зовсім не хотіла цього. Просто зайшла мова про виставку…
— Ні!
— Ні? — здивувався батько.
— Ні! — Тереза відійшла подалі на середину кімнати. — Я хочу спробувати сама…
Олександр все зрозумів. Пташеня виросло і тепер хоче політати само. В цьому світі? Але ж батько не вічний, нехай спробує.
— Якщо будуть проблеми, звертайся.
— Гаразд.
Миттєва відповідь свідчила, що його донька не належить до ідеалістів і, мабуть, вже прораховує варіанти. Це непогано.
— Якби ти приїхала на півтори години раніше, ми б пообідали разом.
— Я провела Валентина в аеропорт.
Олександр стрепенувся, раніше Тереза говорила про Валентина зовсім іншим тоном. Вона справді подорослішала. І коли ж встигла? Говорить про нього так, наче він уже невід'ємна частина їхньої сім'ї — не обідала з одним, бо проводила іншого.
— І як ваші справи?
— У кінці осені, можливо, одружимось.
Олександра аж розвернуло. Чи то від несподіванки, чи то від холоду і спокою в голосі дочки, але на душі стало якось не так.
«Всі батьки реагують так, коли діти створюють власні сім'ï, — заспокоїв себе Олександр. — Я не виняток».
Але в Терези був вигляд досить заклопотаної людини. І, однак, не весіллям. Про коханого вона говорила аж занадто спокійно. Чимось іншим. Можливо, виставкою? Це ж була її мрія — все, для чого жила його дитина, — то мистецтво. І Олександр давно змирився з цим.
— Невже тебе анітрішечки не радує твоє весілля?
— Радує. Але я не кохаю його.
Чекала, що батько зараз почне читати лекції про те, що почуття зовсім неважливі, що вони підходять одне одному і тому у них все буде прекрасно, але не почула ані слова.
Ні. Спочатку Олександр хотів сказати, що то недобре, та промовчав. їм з Мартою почуття принесли щастя? Ніскілечки. Тільки біль. Якби він її не кохав! Все було б по-іншому!
— Ти вже доросла, — витиснув з себе Олександр. — Сідай, розкажи мені хоч щось. Що в кульку? Ти привезла мені з Карпат презент?
— Ні, то хтось мені зробив «презент». Знайшла вранці під дверима, а Валентин вирішив поглянути, що то. Довелося взяти в машину. Так гарно було упаковане, а виявилося лише книжкою. Причім такою, яку не прочитаєш…
— Книжка, яку не прочитаєш? — усміхнувся батько.
— Еге ж.
— Що ж то за книжка? Покажи.
— Якісь дивні знаки, ритуали. — Тереза намагалася говорити якомога спокійніше.
Простягнула батькові книжку, а сама задумливо сіла на маленьку кушетку біля журнального столика.
Весь ранок намагалася виглядати спокійною і веселою після знахідки. Поки Валентин вів авто, вона розпаковувала подарунок, вгадуючи, що ж може бути всередині. Було безліч варіантів і думок. Гадала, таємничий шанувальник з'явився, гарненький подарунок під двері поклав. Виявляється, зовсім недавнє минуле ходить по п'ятах і не відпускає від себе. Чи, може, це вже манія переслідування?
Глянувши на батькове обличчя, нарешті відволіклася від власних думок. Кам'яне, бліде, з потемнілим поглядом в очах, воно не віщувало нічого доброго. Так хотілося підтримки рідних людей, а її не було! Валентин в аеропорту влаштував скандал — хто і чому. А тут, мабуть, буде щось гірше.
На скам'янілому обличчі єдине, що ворухнулося, — то губи. Немовбито хотіли щось сказати і не могли. Батько мовчки гортав книжку. Сторінка за сторінкою, по кілька сторінок, іноді затримуючись, вдивляючись в малюнки, в текст, врешті мовив:
— Де ти її взяла?
— Мені підклали під двері.
Погляд Терези питав: «У чому я винна?»
— Хто?
— Не знаю.
— Мусиш здогадуватися.
— Зовсім не здогадуюсь.
Олександр тихенько закрив книжку і задумливо підійшов до вікна. Довго мовчав. Думав.
Тереза також не наважувалася мовити ані слова. Почувалася чомусь винною, але в чім, не знала. А може, просто боялася.
— Останнім часом, — нарешті якимось віддаленим голосом запитав Олександр, — ти ні з ким не розмовляла про щось таке?
Він махнув книжкою в повітрі.
— Ні, — збрехала Тереза.
— Згадай.
— Що ж тут згадувати? Знаки, давні тотеми. Це, звісно, цікаво…
— Що тут цікавого?! — гаркнув батько. — Я не дозволю тобі цікавитися подібними речами.
— Не дозволиш? — вражено вигукнула Тереза, її нерви почали здавати. — Я буду цікавитися всім, що вважатиму за потрібне…
— Не будеш!
Тереза ніколи не бачила свого батька таким. Завжди спокійний, врівноважений, зараз він був зовсім іншою людиною. Вона ніколи не бачила його в гніві. Ніколи не відчувала страху перед ним. І зараз не бажала підкорюватися.
— В останні кілька днів багато що вказує на те, що мені слід зайнятися саме давніми релігіями.
— Оцим? — Олександр вказав на книжку.
— Так.
Книжка тут же полетіла у відчинене вікно. Вражена Тереза від несподіванки підхопилася на ноги.
— Що ти зробив?
— Я не дозволю тобі піти слідами Марти! — вигукнув Олександр і тут же пошкодував.
— Марти? — Тереза раптом стала дуже спокійною. — Ти маєш на увазі маму?
Батько відвів погляд убік. Він ніколи не говорив з донькою про її матір. Сподівався, що так буде завжди і клявся собі, що, навіть помираючи, не згадає про неї. При доньці. В думках він завжди пам'ятав її.
— Тату, ми ніколи не говорили про маму. Коли в дитинстві я запитала, якою вона була, ти дав мені її фотографію. Але я ніколи не чула, щоб ти згадував її.
— То й що?
Олександр відвернувся до вікна, ховаючи сповнені болю очі, блукаючи поглядом по подвір'ю, а в думках шукаючи вихід. Він знав, якими будуть наступні запитання.
І вони таки були. Правда, Тереза зайшла дещо здалеку.
— Ти любив її?
— Так.
— Справді?
— Я сказав, що так.
— То чому ж вона опинилася в божевільні?
Все життя він готувався до подібного запитання, спостерігав, як підростає донька, і шукав відповідь. Але, схоже, досі не знайшов…
__ Чому ти мовчиш?
— Вона збожеволіла.
— А ти не міг найняти лікарів? У тебе ж завжди були гроші.
— її стан… вимагав ізоляції.
— Ізоляції… — задумливо повторила Тереза. — Ізоляції…
її тоненькі пальці, що закінчувались акуратними нігтями з французьким манікюром, вп'ялися в руки вище ліктів, але вона не відчувала болю. Здавалося, вона навіть не відчувала, що дряпає собі тіло.
— А чому ти жодного разу не влаштував нам побачення?
— Чому? — Батько обережно озирнувся. — Не хотів, щоб ти запам'ятала її такою. Годі питань. Я не винен, що твоя мати з'їхала з глузду.
— Але ти віддав її до лікарні.
— Я вже пояснив чому.
Тереза вкотре замовкла. Щось не так. Батько явно щось не договорює. Він завжди любив усе пояснити, а тут кидає якісь завчені фрази. У чому ж річ?
— А як вона померла?
Ще одне хороше питання. Олександр аж потягнув руку, щоб розстібнути верхній ґудзик, але, глянувши на доньку, передумав. Раніше він її недооцінював. Вважав маленькою дівчинкою, яку цікавить лише мистецтво. Зараз на нього дивилася людина, яка була сповнена рішучості і навіть агресії, і ця людина стежила за кожним його рухом. Нарешті Олександр спромігся опанувати себе.
— Як вона померла? Передозування. Помилка медперсоналу. Хочеш, я навіть довідки відповідні покажу. Висновок медекспертизи є… ти мені не віриш?
— Вірю.
— Сухо звучить. Ти ніколи раніше не розмовляла зі мною таким тоном.
— Я раніше не задумувалася над такими питаннями. Гаразд. Розкажи мені про неї.
— Що саме? — розгубився Олександр.
— Якою вона була?
Батько посміхнувся. І це все, що її цікавить? Справді, коли б тоді десятирічній дівчинці замість того, щоб показати фотографію, він розповів щось гарне і приємне про її маму, тепер не довелося б йому викручуватися. Ні, під цим панциром агресії ховалася дитина, яка хотіла якомога побільше дізнатися про маму.
— Вона була гарна. — Здавалося, Олександр намагається щось пригадати. — Дуже добра, завжди весела. Марта відрізнялася від інших жінок. Завжди була допитливою, хотіла збагнути речі, яких інші й гадки не мали торкнутися… — Його голос недоречно затремтів, що відразу завважив тонкий слух Терези. — Вона дуже багато знала, але при цьому залишалася тендітною дівчинкою з усіма своїми невинними примхами.
Дивлячись собі під ноги, Тереза ходила по кімнаті. Від стіни до стіни. Вслухалася в батькову розповідь і відганяла нав'язливу думку, що все це «вода». А є щось ще.
— Скажи, — урвала вона батькову мову. — Що ти мав на увазі, коли говорив, що не дозволиш мені піти по її слідах?
Олександр розгубився. Ось що мають на увазі, коли кажуть: «Язик мій — ворог мій».
Але Тереза вже не відступала:
— До чого тут книжка, тату? Між книжкою і мамою є зв'язок?
— Ти хочеш бачити неіснуюче. Все, що міг, я вже розповів. Ти не хочеш слухати, ти хочеш почути НЕІСНУЮЧЕ! Розмову закінчено!
— Ти так гадаєш?
— Я не дозволю тобі говорити зі мною в такому тоні. Я виховав тебе. Ти завжди мала все необхідне. І не тільки. Я запхав тебе в один з найпрестижніших вузів. Правда, толку з цього небагато — досі оплачую всі твої рахунки.
Докір батька освіжив знервовану Терезу. З усього нині сказаного останніх кілька речень мали відношення до життя. Вони були реальними. Дівчина навіть згадала про виставку, якій, мабуть, вже не судилося відбутися. Вона справді була безпорадною. Квартиру, машину, дачу купив їй батько. А вона навіть оплатити рахунки неспроможна. Досі він ніколи не дорікав. На що сподівався? Що донечка вдало вийде заміж і чоловік до кінця життя забезпечить Терезу всім, що душа забажає? В принципі, так і виходило. Тільки Тереза ніколи не замислювалась над тим, що «сидить у когось на шиї».
Нереальна.
А якби не стало батька і Валентина? Що тоді?
Дівчині стало моторошно. Вона повинна навчитися виживати. І почати слід з виставки. Якщо виставка відбудеться, значить, вона на щось іще здатна, ні — то…
— Вибач. Я останніх кілька днів сама не своя… Можливо, мені справді не слід було так довго знаходитися біля Межі.
Тереза втомлено посміхнулася. Впевнена, що батько не зрозумів, про що йдеться, взяла зі столу свою сумочку і, збираючись прощатися, підійшла до тата.
— Про яку межу ти говориш? — насторожено спитав Олександр.
— Місце так називається…
— Де воно? — спитав так голосно, що Тереза аж підстрибнула.
Дівчина здивувалася, намагаючись зрозуміти, чому він кричить.
— Чому ти мовчиш? — Він схопив доньку за плечі. — Де воно?
Коли він нарешті перестав трясти доньку за плечі, та поспішила відійти і якось ображено мовила:
— Біля селища.
— Там, де дача?
— Так.
— І… — Олександр заткнувся. — І що там? За Межею…
Отепер Тереза все зрозуміла. Дивний здогад, наче блискавка, пройшов крізь її свідомість, перекреслюючи сказане.
— Йдеться про маму, чи не так?
— Ні, — сахнувся батько. — Як ти могла таке подумати? Я просто чув про те місце… що воно недобре…