Тереза стверджувально кивнула. Нічого вона так не доб'ється, батько завжди наполягатиме на своєму, нічого не відкриє і не розповість.
Навіть не прощаючись, вибігла з кімнати. В очах пекли сльози, здавалося, що такий твердий непорушний світ під ногами раптом почав кришитися. Все, що було таким зрозумілим, немовби губка, ввібрало в себе таємниці. А вона нездатна вижити бодай і в реальному світі. Не те що там — за Межею…
Біля виходу з особняка, витираючи сльозу, що потічком пробіглася по щоці, Тереза помітила книжку. Вона лежала на газоні під вікнами батькової кімнати і покірно чекала на свою господиню.
Підняла, обтерла від пороху, обійняла, ніби щось рідне, і пішла до машини. Біля самого авто озирнулася, глянула на батька, що стояв при відчиненому вікні, і сіла в «Таврію». У нього був нещасний вигляд, а особливо, коли помітив в руках доньки книжку. Похитав головою, неначе хотів про щось попередити. Але, але, але…
* * *
Увесь вечір Тереза вивчала свою знахідку. Читала багато, та не все. Тут справді був «її» знак. Той, яким вона підписувала власні картини. Він налічував десятки тисяч років…
«Збіг», — вирішила Тереза.
Були й інші знаки, а також пояснення до них. Відкривався цілий світ — новий, давній і невідомий, який так кликав до себе. Цікаво описувалися давні релігії, цілі системи явищ і подій, що відбувалися багато тисяч років тому. Усе пояснювалося, підтверджувалося фактами, тибетськими манускриптами… і Тереза вже навіть вірила в той світ. Він був іншим, окремим, і водночас він був невід'ємною частиною звичайного світу. Одноликого. Враження, яке викликала книжка, можна було порівняти хіба що з…
…коли йдеш по замерзлому озері, бачиш лише сніг, що вкриває крижану поверхню, буває, він кучугурами лежить на берегах, інеєм наліплений на очереті, але все біле, зовсім біле. Однолике. Але раптом ти стаєш там, де тонше, і провалюєшся під лід. Якби не холод, який голками впивається в твоє тіло, можна було б розгледіти обриси підводного царства. Дно, каміння, брили, загублені кимось речі, змертвілі водорості, світ, який живе своїм життям. Але ти відчуваєш холод, нестримний холод і страх загибелі, і це заважає тобі зосередитися на спогляданні іншої частини світу.
Приблизно такі ж почуття виникли в Терези після прочитання деякої частини текстів. Зараз і вона, і книжка лежали на великому ліжку в спальні і вдивлялися в білу стелю. Від читання очі почали ледь пекти, і Тереза на секунду заплющила їх, занурюючись у спокійний сон при ввімкненому світлі.
Але й сну не судилося здійснитися.
Дзвінкий настирний телефонний дзвінок змусив Терезу взяти слухавку.
— Алло.
— Як у тебе справи? — почувся голос Валентина.
— Ти перевіряєш, чи я вдома? — посміхнулася Тереза.
— Майже. Хотів почути тебе.
Приємно знати, що ти в цьому світі комусь потрібний.
— Ти вже вирішив свої справи в Києві?
— Тільки влаштувався. Боюся, це затягнеться на кілька тижнів. Не хочеш до мене? — Остання фраза прозвучала, мов муркотіння кота на сонечку, власне, голодного кота.
— Обов'язково згадаю про запрошення, — солодкаво пообіцяла Тереза. — Коли вирішу всі свої справи і захочу добре відпочити. Ти ж влаштуєш мені відпочинок? Чи не так?
— Ще й який! Ти й наполовину не уявляєш, скільки всього хорошого на тебе тут чекає…
— Справді?… Може, мені відкласти усі проблеми і поїхати до тебе?
— Дуже слушно…
Тереза засміялася. Звичайно, вона не збиралася все кинути і бігти до Валентина, але словесна гра її розвеселила. Ну, якби вона його любила, можливо…
— Я з виставкою ніяк не можу впоратися, — поскаржилася Тереза.
— То й що? Я когось попрошу…
— Ні, — обірвала його дівчина. — Я хочу спробувати сама.
— Яка ти в мене самостійна! І як, виходить?
— Шукаю партнера. Обдзвонила всіх знайомих, кого знала за виставками. Завтра або післязавтра мені дадуть відповідь.
— Розкажи щось гарне.
— Щось гарне?
— Так.
На мить задумалася, що ж може цікавити Валентина, а потім промуркотіла:
— Уяви мене у своїх обіймах.
— В обіймах? — уточнив Валентин.
— На великій шкурі, — продовжувала Тереза, — перед палаючим каміном. Без одягу. Ти обіймаєш мене, цілуєш в шию, пестиш волосся, спину, я легенько дряпаю тебе нігтиками по грудях…
— Ти, мабуть, хочеш, щоб я прислав по тебе літак.
Вони весело розсміялися. Розповідати було нічого, а Тереза вперше піймала себе на думці, що не знає, що ще може цікавити Валентина, і тому поспішила попрощатися.
— У мене на плиті згорить картопля.
— Ти так пізно їси?
— Зголодніла.
— Я теж голодний, — відповів Валентин тоном котика-муркотика, маючи на увазі інший голод.
— На добраніч, хай тобі присняться голі поросятка.
— Поросятка? — розчарувався Валентин.
— Авжеж. Суперниць на ніч я тобі не побажаю.
— Ну це ж сон.
— На добраніч.
Тереза кинула слухавку і занурилася головою в атласні подушки.
«Боже мій! — подумала дівчина. — Що я робитиму з ним усе життя? Він бачить в мені тільки одне — гарну ляльку. Таких тисячі. Вийди на вулицю, глянь, а там їх безліч. Цих кілька тижнів він з ними розважатиметься».
Тереза ніколи не сумнівалася, що Валентин її зраджує Цілком можливо, в нього є постійні коханки, які чекають його з відкритими обіймами. Хтось, можливо, навіть кохає.
Вона не ревнувала. Від учора боялася втратити, але не ревнувала. Просто дратувало, що вона не єдина.
Дратувало, що його цікавить лише її тіло, бажання він називав коханням. Зовсім не цінував її душу. Якось вони розмовляли про душу. Пам'ятає, її коханий тоді сказав, що такого не існує. Не вірив у вічне неземне, існування Бога не заперечував, але віри в ньому не було.
Думки роїлися в голові, змінювали одна одну, плуталися і врешті відходили у безвість. Заново зморена сном Тереза запхала голову під подушку, намагаючись заховатися від такого недосконалого світу, але не вдалося.
Знову телефон.
Без сумніву, Валентину не спиться.
— Я тобі вже все побажала, — дорікнула в слухавку. — Що там іще?
— Ти отримала мій подарунок? — почула чоловічий голос.
Безперечно знайомий, тільки де ж вона могла його чути раніше?
— Подарунок? — Тереза присіла на край ліжка і потягла до себе книжку.
— Під дверима. Книжка. Ти читала її?
— Так. З ким розмовляю?
— Ми бачилися. Біля Межі.
Дівчина завмерла із слухавкою в руці. Схоже, що вона потрапила в трясовину, з якої вже не вирватися. Але хто той чоловік, звідки він знає, де вона живе, і навіщо їй книжка? Може, він справді маніяк?
— Відкрий її на вісімдесят сьомій сторінці. — Тон вимагав негайної покори. — Бачиш?
— Це мій знак. Я вже читала про нього. Але що то, до дідька, означає?
— Сто сорок друга сторінка. Швидко.
Руки перегорнули сторінки, але сама Тереза все ще боролася.
— Ви поясните мені хоч щось?
— Що бачиш?
— Плутанина якась. Написано про Давній Єгипет. — Тереза на мить замовкла, вчитуючись у текст. — Написано, що єгипетський жрець Кролл застерігає від… небаченої сили з потойбіччя, яка мандрує світом і не має спокою. Навіщо це мені?
— Читай далі.
— Не буду. Дайте мені спокій. Яке я відношення маю до…
— Що сталося з твоєю матір'ю, Терезо?
Дівчина оніміла. Вона ніколи в житті не бачила жінки, яка народила її. Все, що знала, — як та виглядала і кілька речень, власне, стандартних речень, які сказав їй батько.
— То що ж з нею сталося, Терезо?
— А що ви мені можете сказати?
— Знайди відповідь сама.
Короткі гудки в слухавці свідчили, що розмову закінчено. Буває так, що час зупиняється і все раніше важливе просто зникає, — починається нестримний спринтерський біг свідомості.
Тереза поклала на місце слухавку. Пальці лише трішечки тремтіли. Зовсім трішки. А так — широко розплющені очі, рівномірне дихання і завмерлий силует обманювали кімнатну тишу, видаючи розпач Терези за холодний спокій.
Тільки тепер дівчина зрозуміла, що час для неї завмер.
Виставка більше не має жодного значення. І нехай її називають нереальною і неспроможною вирішити власні проблеми. Тепер існує таємниця, похована більше двадцяти років тому за мурами клініки для психічно хворих. А може, ще давніше — в Давньому Єгипті.
Години через півтори на зеленкуватому килимі спальні були розкидані фотографії родичів, старі записники, листи — все, що мало відношення до родини.
Марно, всі листи присилали родичі батька, про матір вони не знали нічого. Вона була болгаркою. Власне, Тереза завжди знала про походження мами, ніколи не думала, що це стане для неї аж таким важливим. Жодного разу за все життя Терезу не навідав ніхто з маминої родини. І шукати «ниточку» звідти немає сенсу, її просто неможливо знайти…
Батько мовчатиме.
Його родичі ніколи не говорили про маму. Навряд чи знають.
Теплий струмінь води приніс тілу бажаний спокій. Завжди так заспокоювала нерви. Душ допомагав розслабитися і привести думки в систему.
Притискаючись обличчям та грудьми до холодної кахлі в ванній кімнаті, Тереза відчувала, як гарячий струмінь ніжно омиває спину. Хоч як хотіла, а розслабитися не могла: пальці сплелися в кулаки, а голова безжально тиснулася в холодну стіну.
Мусить бути вихід.
Хтось щось має знати.
Може, в клініці?
Ніколи не цікавилася її долею. Думала, що вони різні і майже чужі. Просто неприємно було пояснювати, що вона лікувалася і померла там…
Від чого ж її лікували?
* * *
Потріскана кам'яна надмогильна плита, густо перевита плющем, не відповідала ні на питання, ні на неголосний монолог Бориса. Він часто бував тут, трохи далі від кладовища, біля одинокої могили над пагорбом. Сідав поряд і розповідав, що бачив, чув, що нового дізнався. Говорив так, наче чув відповіді, сміявся, сумував, виливав душу тій, яку кохав і якій обіцяв жити лише для неї.
— ВОНО чекає свого апостола. Як гадаєш, то вона? Здається такою беззахисною і невинною… — Помовчав, ніби очікував відповіді, а потім посміхнувся: — Така, як вона, мухи не вб'є. Що ВОНО може вимагати від того дівчиська?… Сміх сміхом, а напруга зростає. ВОНО вийшло за межі. Я більше не в змозі ЙОГО втримати. Все, що писав Кролл… ВОНО тягнеться до неї, переслідує… Чи, може, вона все знає? Цілком можливо. Навряд, чи вона б ризикувала, розповідаючи першому ж зустрічному, наприклад мені, про знання тотему. Якщо так, то вона небезпечна. Але як відрізнити зло від добра? Чому ж Кролл не пояснив, як їх відрізнити? Бо якщо загине добро, йому дістанеться необмежена сила. Кролл надто любив шифровки. Може, він просто не розумів, що писав? у будь-якому разі, йдеться про смерть людини. Тільки, я не впевнений, там про наш випадок чи то вже було колись, сотні років тому?… А може, ще буде? Діно, — Борис вкотре похитав головою, — сонце, навіщо ти влізла в ті кляті рукописи? Не ті рукописи… Краще б ти прочитала записи Кролла, і… Хто ж тобі всунув у руки ті рукописи? Мовчиш? Ти так любила все розповідати. Чому ж я не звернув уваги, що діється щось не те? В принципі, ти завжди була така заклопотана власними справами, а я своїми… — Борис прихилився вустами до кам'яної плити. — Я тебе люблю, чуєш? Я завжди любитиму тебе одну і нікого більше… як же мені тебе бракує! — повторював він, цілуючи могильну плиту. — Кожен день, кожну секунду згадую тебе, живу спогадами, нашими спільними спогадами… Вивчав манускрипти, копирсався в закляттях, сподівався, зможу воскресити тебе… Але, мабуть, це під силу лише Богові, — він знову ніжно поцілував плиту. — Усі ці роки я просив Його, благав повернути тебе до життя, мов Лазаря, мов… Але Він мовчав, не відповідав на мої прохання, як і ти. Навіщо ж ти влізла в ті прокляті рукописи?… — Він помовчав, прихилився боком до каменя, а потім неквапливо дістав з внутрішньої кишені піджака маленький дерев'яний хрестик. — Не скажеш, що то означає? На ньому знаки мініатюрні, ледь помітні… Але знаки. Мовчиш. Яка ж ти зла! Чому ти не хочеш зі мною розмовляти? Заради нашого кохання, скажи хоч слово! Мовчиш. Лягла на спочинок і не бажаєш розмовляти. Спиш. Постійно спиш, коли б я не прийшов. Прокинься врешті! Поговори зі мною. Я так хочу почути твій голос. Хочу… щоб ти заспокоїла мене, сказала, що все буде гаразд. — Він звів очі до неба і сумно посміхнувся. — Я так втомився, Діно. Ти натворила біди і лягла на спочинок. А я вештаюся світами, шукаю відповіді, виконую свою клятву, що присягнув на твоїй крові… в нас могли бути діти. Я так хотів двох, а може, й трьох. Дівчинка обов'язково була б схожою на тебе. Мала б такі самі чорнющі очі, як у тебе, і довге смолисте волосся. Я хотів, щоб так було. А хлопчик, хлопчик обов'язково би вивчав якесь дзюдо або карате. Ще змалку, років у шість, я віддав би його в якусь секцію. Цілком можливо, що комусь з них зараз ми б влаштовували весілля. Мабуть, донечці. Уявляєш її в білій сукні? — Заплющивши очі, Борис хотів ще щось сказати, але вже не зміг.
Начебто нікого навколо не було і ніхто не міг завадити будувати приречені мрії, а все ж він стримав себе, примусив згадати про реальність і розплющити очі.
Добре ж він виглядав збоку! Ще не старий, років сорока п'яти, чоловік з ледь сивуватим волоссям темно-русявого кольору і блакитними, мов небо, очима сидів просто на землі, прихилившись плечима до могили і сповідався невідомо кому. Не раз думав над тим, що станеться, як його помітять. Мабуть, приймуть за божевільного.
Адже люди нічого не знають. Не вірять у потойбічні сили. Інакше уже б давно сумнівалися у власному глузді.
— Діно, допоможи мені, — попросив Борис. — Благай Бога про милість…
* * *
У темному лікарняному коридорі повівало холодом і пахло чи то вільністю, чи то ліками, Тереза не могла розпізнати. Здавалося, старий лікар навмисне веде її так неквапливо, щоб вона відчула всю атмосферу непривітного царства клініки.
Сама хотіла. Ще й гроші які відвалила, тільки щоб глянути на палату і отримати пару адрес медперсоналу, що доглядали за пацієнткою. Звісно ж, адрес їй ніхто не дав. Хоч пропонувала величеньку суму.
Дивна вона. За самою стіни клініки плачуть, а вона питає причину ізоляції божевільної Марти. Ну, довелося поритися в архівах, витягнути на світ божий пожовклу справу двадцятилітньої давності, прочитати кілька термінів. Хіба їй легше стало? Адже нічого не зрозуміла. Шукає сама не знає що.
Небезпечною була пацієнтка. На людей кидалася. Так свідчать папери. Але хіба поясниш таке доньці, яка ніколи не бачила матері? Та й не тільки на людей кидалася, говорила щось незрозуміле… Про якихось духів, про ритуали… он палату як спаскудила, довелося ремонт робити.
Цікаво, а її батечко знає, що доня чогось дошукується? Навряд. Він тоді «пожертвував» до дідька грошей, аби замести сліди.
Але гроші вже розійшлися. І що такого, що вона побачить палату, адресу їй все одно ніхто не дасть.
Через товсті скельця окулярів завідувач відділення глянув на Терезу.
— Прийшли. — Він повільно повернув ключ і відчинив двері палати. — Але вона заселена. Ми не можемо допустити, щоб пустували приміщення, — пояснив лікар, пропускаючи дівчину всередину. — А палата добротна, як бачите, з усіма вигодами…
Перше, що привертало до себе увагу, — це жінка, яка сиділа на ліжку посеред палати. З довгим спатланим волоссям і потьмянілим, загальмованим від ліків поглядом. Неможливо встановити вік. Тридцять їй чи більше п'ятдесяти — Тереза ніяк не могла зрозуміти, через що за спиною наче морозом сипнуло. Колись, певно, і її мати сиділа на тому ж самому ліжку, в такій самій довгій сорочці ледь зеленкуватого кольору… О Боже, як же вона виглядала?!
Тереза силоміць змусила себе відвести погляд від бідолашної жінки і глянула на палату.
На невеликі заґратовані вікна (мов клітка якась!), на стіни — білі-білісенькі, хоч би яка плямочка де! Аж моторошно від такої білизни. Аж тисне, здоровому можна з'їхати з глузду. В одній із стін — двері, мабуть, туалет.