Мовляв, вірю. Але все зрозумів. За стінами будинку тільки-но щось сталося, щось важливе, але тільки вона не скаже. Наполягати марно.
Не чекаючи наступних питань, дівчина завела машину, натиснула на газ. У голові все ще плуталися думки. Мама. Тітка. її хотіла вбити власна мати? Сльози знову навернулися на очі. Чому ж батько усе приховував? Батько. Галина, мабуть, уже дзеленькнула йому і доповіла про останні події.
Не без того.
Зараз приїде додому, а там її вже чекатимуть.
— Обережно, — попередив Борис, коли перед самою «Таврією» прошмигнула машина.
Вона хотіла зосередитися. Боже, як вона хотіла зосередитися! Дратувало все — той, що сидів поряд, автомобілі на дорогах, батько, який зараз почне читати мораль. На сьогодні досить серйозних розмов.
Баста! Забагато!
Підсвідомо натиснула на газ і перемкнула передачі. Сама не знала, куди поспішає.
Тільки б швидше.
Борис стривожено глянув на дорогу, а потім на кермо. Видимість нульова, все скло залите водою. Куди поспішати?
— Обережно, — знову повторив він.
— Відчепіться.
Тільки на мить повернула голову, натискаючи на педаль газу. Здавалося, швидкість допоможе втекти від проблем. Ось вона — дорога. Майже все видно. Тільки на мить повернула голову.
Скрегіт м'ятого заліза і битого скла пройшовся зовсім поряд, біля лівого плеча. Тереза навіть голову втягнула.
Авто зупинилося метрів за кілька. Посеред вулиці. Тереза сиділа зовні начебто спокійна, руки гладили кермо.
— Це ви винні, — дорікнула Борису.
Все ще лила злива. І тепер зовсім стемніло, мабуть, вечір перейшов у ніч, хмари не могли аж так затягнути небо.
Чекала, що зараз почнеться крик на вулиці, сварка. Іще щось. Але крім шуму зливи не чула нічого. Ще мить почекавши, дівчина вирішила, що треба-таки вийти з авто, оглянути місце аварії.
Борис не втручувався, дозволив узяти їй ініціативу у свої руки, походити під дощем, помокнути в його ж піджаку. Коли людина знервована, їй жодні розумні поради не допоможуть…
Трішки роздерлася обшивка та тріснуло скло на задніх дверцятах. Правда, весь бік смугами залишився без фарби. Це щодо «Таврії» і то, мабуть, не все, якщо взяти до уваги грозу з її оптичним обманом. Озирнулася в пошуках предмета, який могла зачепити. Ним виявилося гарненьке авто, іномарка мало не останньої моделі. Дивно, що не спрацювала сигналізація…
Переднє крило зіжмакане, фара розбита, дверцята…
Раптом хтось схопив її за плечі.
Крик застряг у горлі, але так і не вирвався на волю. Вчасно почула голос Бориса.
— Тобі не бракує проблем? — майже тихо запитав він. — В машину. Я за кермом.
Все відбулося так швидко. Тереза ніколи раніше не тікала з місця аварії. Але на один день всього справді забагато.
Він мало не силою засунув її в авто, потім сів за кермо і поїхав геть. За кілька хвилин, коли позаду залишилося кілька районів, з сумнівом у голосі спитав:
— Тебе додому?
Терезі справді не хотілося додому. Почнуться сварки з батьком, а ще запитає про машину… Але як Борис здогадався?
— Є варіанти?
— Можемо поїхати до мене. А завтра на свіжу голову візьмешся за свої численні проблеми.
Тон був твердим і не терпів жодних заперечень. Він усе ще злився, що дівчисько не послухало його щодо обережності. До того ж про відвідини родичів нічого не сказала…
Що найбільше здивувало Терезу в житлі Бориса, так це, мабуть, сам будинок — сучасна архітектура, два поверхи плюс неповний третій викладені каменем «під давнину». Коли вони в'їхали на подвір'я, ворота позаду автоматично зачинилися, замикаючи собою невелику ізольовану територію.
Відчувався смак в розбудові нешироких асфальтованих доріжок і маленьких клумб з кущами троянд. Висока непрактична краса, захована за непроглядним парканом будинку на краю міста.
Гроза, що помалу переходила в дрібненький дощ, дозволила роздивитися небагато, хоч територія була добре освітленою. Ще кілька хвилин тому Тереза мала дещо інше уявлення про Бориса як про людину. Зараз розуміла одне — на таку дачу потрібні чималі кошти, і він їх має. Відколи це «напівманіяки» мають такі гроші?
Поки Тереза приголомшено розглядала подвір'я через запітніле скло «Таврії», Борис вийшов з авто, обійшов спереду, ще раз оглянув пошкодження в машині і відчинив дверцята дівчині.
«Прямо як джентльмен», — подумки підколола Тереза.
— Вибач, парасольки не маю, — простодушно мовив Борис і вказав рукою на вхід до будинку.
Дуже дошкуляла нічна прохолода і вологість. Виникало враження, ніби тіло покрили тоненьким шаром льоду. Найменший вітерець віяв морозом, а кожна краплина впивалася в тіло бурулькою.
— Я змерзла, — повідомила Тереза Борису, поки він відчиняв двері.
— Зараз зігріємося.
І хоча він не сказав більше ні півслова, Тереза все ж таки почувалася винною.
Те, ким була її мама і як вона закінчила власне життя, абсолютно не стосувалося цієї людини. Вона не мала права ризикувати його життям. Не мала права психувати. А якби на шляху раптом з'явилася людина і вона когось збила? Що тоді?
Треба краще тримати себе в руках. Якось спокійніше сприйняти «повідомлення» родичів. Тоді, мабуть, не довелося б мокнути і потрапити в таку дурну аварію. І Борис теж намок…
Він не звинувачував її, але Тереза все ж таки почувалася винною.
Щойно вони зайшли в залу, Борис скинув з неї мокрий піджак, взяв з невеличкого дивана пухнасте покривало і накинув на дівчину.
— На другому поверсі ванна. Гаряча вода допомагає в таких випадках найкраще.
Невеличкими східцями він вивів Терезу нагору, вказав на двері кімнати.
— У шафі ліворуч — рушники. Зараз принесу хоч якийсь одяг. — І, не чекаючи на відповідь чи подяку, повернувся і зник на сходах.
Тереза, мабуть, так і стояла б у коридорі, якби не дошкульний холод мокрого одягу, що пробивався навіть під покривалом.
То була невеличка спальня. Дві шафи, ліжко і пара тумбочок. Треба сказати, тут було досить гарно, акуратно і чисто. Оксамитові штори тілесного кольору і пухнастий килим під ногами довершували композицію.
Дівчина глянула на свої туфлі, вимазані в болоті, й передумала заходити взутою. Взуття залишила біля входу.
В одній із шаф справді знайшла цілу купку рушників, узяла верхній і рушила до невеличких дверей, що вели у ванну.
Все, що душа забажає, — хочеш душ, хочеш ванну, і то з піною чи без.
Через півгодини відмокання в гарячій воді Тереза нарешті виявила бажання вийти з ванни. Сподівалася, її покличуть, повідомлять про принесений одяг, але нічого такого не сталося.
Одяг вже чекав її — махровий чоловічий халат та волохаті теплі тапки. її не тривожили, не підганяли, не задавали зайвих запитань, і раптом стало так добре! Майже як удома, а може, й ще краще.
Для вологого, свіжо вимитого волосся вона взяла новий рушник, а халат обкутав тіло так, що стало аж надто тепло. Але де ж господар? Може, йому теж потрібна ванна чи, може, тут є подібні кімнати?
Бориса вона знайшла на тому ж поверсі, в кімнаті з великим прорізом в стіні замість дверей. На стінах висіли картини та стародавня зброя, посередині стояли три великих м'яких не то крісла, не то дивани з м'якесенькими оксамитовими обшивками світло-коричневого кольору. Але що найбільше вразило Терезу, то це камін — невеликий, справжній, і в ньому вирувало полум'я, лизало язиками викладені цеглою стінки і зникало десь вгорі. Біля самого каміна навпочіпки сидів Борис і підкладав у вогонь полінця, що лежали поблизу.
— Я думав, ти будеш швидше, — сказав він, не відриваючи погляду від вогню. — Вино мало не вистигло.
— Вино?
— Так, я розігрів вино — це досить хороший лікувальний засіб як для профілактики. Довелося його обкласти рушником. Гадаю, воно ще гаряче.
— Сподіваюся, — промимрила Тереза, вражена такою гостинністю.
Поки Тереза зручніше влаштовувалася у величезному кріслі, Борис налив їй глиняну чашу гарячого вина і подав у руки. Взявши таку саму чашу «ліків» собі, він не примостився в іншому кріслі, а присів просто на підлогу біля Терези.
— Люблю цей камін, — посміхнувся ніби сам до себе.
— Так, — відповіла Тереза. — Тут затишно.
Вона не знала, що іще можна сказати. Виходило надто просто. Кілька днів тому вона зустріла цього чоловіка в горах, злякалася, прийняла за маніяка. Сьогодні вони познайомилися, і ось вона в нього в гостях, ніжиться від тепла каміна, не у своєму одязі…
— Моя дружина дуже хотіла, щоб у нас був будинок з каміном, — раптово мовив Борис.
— Дружина? — розгубилася дівчина. — А де вона тепер?
— Вона померла. Давно.
Кажуть, по очах видно, що відбувається в людській душі. І хоч Борис дивився у вогнище, ховаючи погляд між його жадібними язиками, а все ж таки Тереза розгледіла там смуток і біль. Мало хто з чоловіків здатний на такі переживання. Батько теж говорив, що кохав маму, але при цьому від нього і його слів віяло холодом, майже морозом…
— Ви любили її?
І почула очікувану відповідь:
— Так.
Кілька секунд вони пили вино мовчки. Борис витав у власних спогадах, а Тереза шукала слів для продовження розмови, але не знаходила.
_ Можливо, тобі здасться дивним, — порушив тишу Борис. — Але буде краще, якщо ти перейдеш на «ти» при звертанні. Річ у тім, що в нас буде багато спільних справ.
— Яких справ?
— Якщо я тобі зараз почну розповідати, ти не повіриш. Потрібно, щоб ти сама зрозуміла, з чим маєш справу. А коли в тебе почнуть виникати конкретні питання, я весь до твоїх послуг. Домовилися?
— Так, — чомусь відповіла Тереза.
Тиждень тому вона б посміялася, якби сказали, в якій ситуації опиниться, але зараз була ладна повірити у все що завгодно. Ще зовсім недавно планувала стати «реальною», завести сім'ю, дітей. А тепер все здавалося таким далеким.
— У вас… у тебе були діти?
Борис хитнув головою. Досить болісне питання. Завжди хотів дітей, але разом з Діною померли всі мрії. Жодна жінка на світі не могла замінити її. І ніколи не зможе. Таке кохання буває лише раз у житті.
— А ти плануєш найближчим часом завести дітей? — відповів питанням Борис.
— Планувала.
— А що заважає?
— Все, що відбувається, — випалила Тереза і осіклася.
Борис помітив, що дівчина не бажає розмовляти на цю тему. Хоча саме ця тема його найбільше цікавила.
«Нічого, з часом ти сама все захочеш розповісти», — подумки зі смутком посміхнувся.
— Ти плануєш дітей без шлюбу? — Борис кивнув на руку без обручки.
— Ні. Спочатку буде шлюб. Можливо, навіть цієї осені. Час покаже.
— Щаслива.
— Гадаєш?
— Звичайно. Сім'я, діти. Звичайне щастя, що ще потрібно від життя?
— Ну, багато чого. Я, наприклад, ще хочу досягти чогось у мистецтві. Оце нещодавно планувала авторську виставку. Ти ж знаєш, що я малюю, так? Але, правда, виставка вже не відбудеться. Думаю, навіть спільна. Але нічого, мине час, я працюватиму, створю багато нових картин. Звичайно, я буду поєднувати це з вихованням дітей…
— А що важливіше? — перебив Борис.
— Не знаю, — зізналася Тереза. — В принципі, завжди на перше місце ставила мистецтво. Сім'я є у всіх.
І осіклася. Недарма кажуть: «Язик мій — ворог мій». Борис ледь приплющив очі, але не сіпнувся, навіть не розтулив вуста, щоб щось мовити.
— Хоча… напевно, сім'я — це головніше, — уточнила Тереза, раптом усвідомивши, як то страшно залишитися в цьому світі самому.
Прагнути близьких людей, благати про людське тепло, але не отримувати їх.
Аж здригнулася.
— А що каже з цього приводу майбутній? — вирішив розрядити обстановку Борис.
— Хоче зробити з мене домогосподарку.
— Варіант непоганий, але не піддавайся. Без мрій життя пусте і нічого не варте.
— Не піддамся, — пообіцяла Тереза. — Я зможу досягти компромісу і встигну там і там.
— Щаслива.
Тереза стенула плечима і відпила ковток теплого вина. Вона не почувала себе щасливою і не могла зрозуміти, про що говорить цей чоловік. Те щастя здавалося таким далеким і незрозумілим…
— У тебе не зовсім радісний вигляд, коли ти говориш про нього.
— Про Валентина?
— Так. Чому?
— Не знаю.
Вона трохи розгубилася. Це ж треба так розбиратися в людях. Нічогісінько не сказала про «коханого», а її вже й розкусили.
— Я не кохаю його. І мені якось байдуже, буду я з ним чи ні… В принципі, не зовсім байдуже, він вирішуватиме всі мої проблеми, все залагоджуватиме, утримання сім'ї стане тільки його справою. Багато жінок мріють про таке.
— Але не ти.
— Чому ти гадаєш, що я виняток?
— Hi, — пояснив Борис, — ти не виняток. Але тобі чогось бракує для щастя. Можливо, того ж кохання.
— Можливо.
— А чому в тебе немає до нього почуттів?
— Складно якось…
— Він негарний?
— Та ні… вродливий.
— Ідіот?
— Розумний. Аж занадто.
— То в чому річ?
Тереза задумалася. Воістину важке питання. їй завжди хотілося пізнати оте кохання. Але… інколи вона сумнівалася в його існуванні.
— А як люди закохуються?
Питання застало Бориса зненацька. Він і уявити не міг, що на світі живуть такі люди! Ще в студентські роки він покохав Діну і досі не може розлюбити, хоч вона вже понад двадцять років лежить у землі.
— Ну, як би тобі пояснити?… У чоловіків і жінок це відбувається по-різному. Можу розповісти, як у жінок… — пожартував Борис.
Тереза схилила голову на спинку крісла-велетня і приготувалася вислухати курс з анатомії, але почула інше:
— Колись жила на світі богиня кохання…
— Гейша.
Борис від несподіванки ледь не випустив чашу з рук.
— Ні, не гейша… Це ніби міф такий, розумієш?
— Отже, Венера.
— Ні, не перебивай. Цю звали по-іншому. Не пам'ятаю як, — сам собі посміхнувся Борис. — Так от, та богиня роздавала людям кохання. Воно було на дотик м'яке і невелике і відразу ж топилося в руках… Богиня дивилася, хто кому підходить, об'єднувала людей в пари і дарувала їм оте кохання.
Тереза хотіла вставити якусь цинічну фразу, але передумала. Хто їй іще коли розповість таку гарну милу казочку? Надто практичний Валентин? Та ніколи у світі!
Борис тим часом продовжував:
— Але людям стало нудно так жити. Все просто. Занадто просто. І знайшлося кілька дівчат, які захотіли, щоб їх кохав не один, а кілька чоловіків. І вони викрали частину кохання в богині. Наступного дня півсвіту було закохано в тих трьох красунь… — Борис впевнився, що Тереза його слухає, і з задоволенням повів далі. — Богиня дуже розгнівалася через це і зробила так, що жодна з тих трьох красунь ніколи не знайшла собі пари і щастя. Але не це було найстрашніше. Згодом виявилося, що залишилося надто мало кохання…
— Отого м'якого, що топиться? — уточнила Тереза, крутячи в руках чашку.
— Так.
— Не дивно, що мені забракло.
— Не перебивай! — засміявся Борис. — Слухай далі. Взяла богиня те, що залишилося, розтерла на дрібнесенький порох і перетворила його на пилок квітів… Відтоді кожна жінка, щоб закохатися, мусить знайти свою квітку і понюхати її. А чоловіки навмисне дарують коханим жінкам побільше квітів.
— А вони про це знають? Тобто, чоловіки.
— Чому дарують? — здивовано зиркнув Борис на дівчину. — Ні, це на рівні підсвідомості.
— Справді? Валентин з квітами промахнувся.
Дивуватися було чому. Людина начебто мистецька, а така байдужість до красивих фантазій. Чи, може, вона переймається чимось іншим?
Тереза сіла на край крісла і, віддаючи чашу Борису, спитала:
— А де ж заховане кохання чоловіків?
Загадковий вираз обличчя говорив, що вона хоче загнати в кут.
— У вині, — недовго думаючи, відповів Борис.
— Тоді обережно з вином…
— Своє вино я вже випив.
Терезі знову стало незручно. І хто тільки тягнув за язика? Як вона могла забути про його мертву дружину?
— Вибач.
— Не вибачайся.
Терезі раптом забаглося піти геть.
— Я втомлена, і вино… До того ж одяг буде сохнути до самого ранку.
— А ти планувала серед ночі кудись піти?
— Ні, просто.