— Тут лише «елітні» пацієнти, — пояснив лікар, від чого Тереза здригнулася.
Крім ліжка в кімнаті була лише одна тумбочка. Невеличка, майже порожня, може, два чи три журнали, та й ті невідомо якого року…
Спокійнісінький вигляд лікаря був не сумісний з інтер'єром. Аж вовком хотілося вити, а він стояв і начебто посміхався.
Тереза відміряла кроками підлогу до протилежної такої ж сніжно-білої стіни, глянула на підлогу — дерев'яна, подряпана, ледь покрита фарбою…
Але було в тій кімнаті щось інше, що не піддавалося поясненню. І то був не запах ліків. І не білий колір стін. Щось інше.
— Ви задовольнили свою цікавість? — нагадав про себе лікар, явно вказуючи на двері. — Пацієнту потрібно відпочивати.
Тереза глянула на жінку і підправила:
— Пацієнтка навіть не усвідомлює, що ми з вами тут перебуваємо. Вона взагалі нічого не усвідомлює…
Але тут не хотілося залишатися ні секунди. Не було бажання.
Втупивши погляд долу, Тереза заквапилася до виходу Жахіття. Яке жахіття! Раптом так стало жаль маму, що аж серце стиснулося. А вона ж тут провела кілька років!
Коло самих дверей дівчина сповільнила ходу. Тут фарба на підлозі була обдерта, видно, сунули щось важке, і з-під фарби виглядало щось схоже на подряпини, але правильної форми і… зі змістом.
То був знак.
Тотемний, древній.
Жаль, не видно цілком, але все одно Тереза не змогла б його розшифровувати. Вона присіла, провела пальцями по знаку і задумливо глянула на пофарбовану підлогу.
— Ми зробили ремонт, — пояснив завідувач. — Тут усі стіни, підлога, навіть стеля… — Він затявся, помітивши погляд Терези, — були розмальовані. Я б не сказав, що у вашої матері був хист, але наснага, як бачите… Кілька ремонтів не допомогли.
— Навіщо вона їх малювала? — Серйозність у голосі дівчини бентежила лікаря.
— Бог її знає. Вона казала, що це її захистить… а потім, коли їй не дали аркушів і ручки, обмалювала все, щось тлумачила про послання, якісь знання… — Лікар глянув на застиглу постать Терези. — Казала, що це комусь колись допоможе. Ви вірите в її слова?
— Ні, — збрехала Тереза.
Вона відреклася не тому, що соромилася слів матері, а тому, що не бажала стати пацієнткою подібного закладу. Схоже, її мама була надто відвертою людиною.
Чи, може, справді божевільною?
Вільно вдихнути на повні груди змогла аж на вулиці, коли двері клініки залишилися далеко позаду. Сумнівалася навіть у власному глузді. Звідки вона в шкільні роки взяла той знак — точку переходу. Малювала, малювала, та й вийшло?
Чи все набагато складніше?
Вона не зважала на шум вулиці, на людей, які снували навколо, заклопотані власними проблемами, шелест листочків на деревах. Здавалося, не тривожив світлофор, що світив червоним світлом для пішоходів, бо Тереза спинилася аж посеред дороги, коли з обох боків відчайдушно почали сигналити машини. Прийшовши до тями, дівчина стрепенулася, зрозумівши, де знаходиться. Це все через авто, яке залишила метрів за двісті від лікарні. Хотіла пройтися пішки. Саму дратували пішоходи, які лізуть на червоне світло. Ніколи не думала, що в них можуть бути якісь проблеми і вони просто думками вгрузли в них. На смузі почекала, поки зможе перейти, розгублено глянувши на підземний перехід метрів за п'ятдесят, потім перебігла дорогу і пішла по затіненій алеї до власної машини.
У думках вже була не виставка. Намагалася впорядкувати свої подальші дії. їхати знову до батька? Немає сенсу, хіба щоб посваритися. Залишити все як є? Теж неможливо. Сама не дозволить, та й отой «старий знайомий» теж.
— Ви хоч назвіться, — запропонувала Тереза, коли підійшла до свого авто, — а то навіть не знаю, як до вас звертатися.
— Борис, — відповів той, спершись на капот.
— Мабуть, треба сказати «приємно познайомитись».
— Мені теж.
— І все?
— На цьому етикет закінчується.
Дівчина запитливо глянула на Бориса.
— Закінчується?
— Ну, ще можемо сказати одне одному «добрий день».
— Хто ви, в біса, такий? — не витримала Тереза. — Який, до дідька, етикет? У мене життя стає схожим на статтю з «Интересной газетьі» в стилі містики!
— Хто вам дав право кричати на мене?
— А що ви робите з моїм життям?
— Я? Я взагалі можу розвернутися і піти. Ви впевнені, що впораєтеся самі? Здається, ВОНО відкрило сезон полювання. Власне, на маленьку дівчинку на ймення Тереза Януш.
Очі Терези від несподіванки широко розплющилися.
— Хто таке ВОНО? Це — по-перше. А по-друге, ви надто багато знаєте про мене. Не хочете розповісти звідки? Ви знаєте, як мене звуть, де я живу і що сталося з моєю мамою.
— Останнього не знаю. Але це дуже важливо для нас обох.
— Невже?! — Здивуванню Терези не було меж. — Та хто ви такий, щоб цікавитися нею?
— У мене ділова пропозиція, дівчинко, — спробував піти на компроміс Борис, — на багато питань я зараз не зможу тобі відповісти, але ми можемо разом спробувати розібратися щодо Марти Януш і того, яка роль відведена тобі. Я хочу тобі вірити.
Тереза звернула увагу на те, що малознайомий чоловік раптом перейшов на «ти», але це вже не мало значення. Цікавило інше.
— Я вас не розумію. Хто ви?
— Для початку — той, хто намагається у всьому розібратися.
— Для початку? А більше ви нічого не можете сказати?
— Поки що ні. Тобі доведеться вірити мені.
— А якщо ні?
— То будеш сама розбиратися, інакше ВОНО тебе не відпустить.
— ВОНО?
— Сила, про яку писав Кролл.
— Навіщо я йому?
— Саме в цьому ми й будемо розбиратися.
Тереза вагалася. А що, коли цей божевільний сам влаштував таку комедію? Облив водою картини, зачинив її на горищі, а тепер підкинув книжку і щось «накручує».
— Я не маніяк, — спокійно мовив Борис, вгадуючи її думки. — Якби так, давно б тебе вбив. Було безліч слушних моментів.
— Але я вас не розумію, — не здавалася та. — Навіщо я вам, навіщо вам…
— Це не заради тебе. Я колись поклявся перед іншою людиною зробити все, що від мене залежить…
— Залежить що?
— Я хранитель.
— Хто?
— Людина, яка зберігає знання.
— Схоже на дурну казочку. Не вірю в таке.
— Як хочеш. Можеш іти.
Вагаючись лише мить, Тереза рушила, аби обійти авто.
— Зажди, — попросив Борис. — Це твоє. Марта перед смертю просила передати дочці.
Він простягнув руку, а потім повільно розтиснув кулак. На долоні був невеликий дерев'яний хрестик. Маленький, але Тереза так і прикипіла поглядом до нього, і вже не мала сили ані ступити кроку, ані простягнути руку, щоб забрати річ.
— На ньому символи життя. Я цілу ніч просидів над манускриптами, аби зрозуміти їх призначення.
— Звідки він у вас?
— Довга історія. Але він справді належав Марті.
— Я знаю, — тихо відповіла Тереза. — На єдиній фотографії, яку я маю, у мами саме цей хрестик…
Вона взяла ту річ, мов найкоштовнішу реліквію, викладену діамантами. Покрутила в руках — буцімто звичайне дерево, а так багато важить для неї. І заховала в сумочку.
Її погляд питав: «Що далі?»
— Тепер поїдемо до двоюрідного брата твого батька. Він з дружиною тоді гостював у вас, коли забрали твою матір.
— А звідкіля ви це знаєте?
— Медсестра сказала, що Олександр Януш майже відразу й покинув дружину в клініці, бо переживав, що залишив маля на брата-алкоголіка і його неповнолітню дружину.
— Як то складно.
— Так, — погодився Борис. — Може, підвезеш, я почекаю в авто, а ти попитаєш у родичів, як усе було. Навряд чи вони захочуть щось розповідати при сторонній людині.
Тереза кивнула. На мить їй здалося, що цей майже незнайомий чоловік — єдиний, хто її розуміє і хоче підтримати. Можливо, у нього є власні інтереси, не без того, але ж тепер вона не самотня…
* * *
Ви коли-небудь бачили справжню львівську грозу? Це коли з неба падають не краплини, а цілі потоки води. Коли стихія бавиться з деревами, пригинаючи їх додолу, обриваючи листя і гілки. Це коли небо спалахи блискавок освітлюють так, що від їх божественного світла засліплює очі — і так безперестану. Це коли громи котять гуркотом від неба і аж додолу, а шум води, що падає, перекриває собою все — слова, крик і просто стукіт серця…
Уся стихія, немов один-єдиний могутній організм, покриває собою простір між небом і землею. Нею милуєшся, захоплюєшся, її боїшся, але не можеш відірвати погляду від розбурханих річок води, що ллються вулицями міста і які зникнуть, як тільки вщухне гроза.
Тереза обожнювала грозу. Сам шум дощу заповнював собою все її єство, відганяв погані думки і дарував такий бажаний спокій.
Через віконце в кухню потоком летіли краплини води, а тюль танцював мало не під стелею, підхоплений крилами вітру. За вікном миготіли дерева, час від часу дістаючи тоненькими гілками скло, від чого вчувалося трішки страхітливе шкряботіння.
З вікна кухні виднілася її «Таврія», в якій чекав на неї новий знайомий. Отак залиши чужу людину в автомобілі, то станеш пішоходом. Але йому, Борисові, Тереза чомусь вірила. Сама не знала чому. Начебто і не так давно знайомі, і не так багато спільного в них, а хочеться йому вірити. Очі дуже добрі. Такі блакитні й чисті. Ніколи не бачила такого кольору очей.
Її гроза лякає в будинку, в кухні, а як же він себе почуває там, у машині? Мабуть, страшно. Навколо все гримить, блискає, в будь-який момент блискавка може влучити в авто. А вода? Потоки все збільшуються і збільшуються, ось-ось заллють «Таврію» до половини.
Звичайно, страшно.
Хоч як силкувалася Тереза, а все ж таки не змогла розгледіти, що робиться в авто. І дерева, і дощ — усе заважало, та й, здається, в самій машині було вже аж надто спокійно. А може, Терезу не так цікавили події за вікном, як вона просто хотіла відволіктися від поганих думок.
Сп'янілий дядько й тітка ніяк не могли досягти компромісу і пояснити до пуття, що ж сталося два десятки років тому того нещасливого вечора, коли Марта потрапила до клініки. Їх свідчення плуталися. То Галина переконувала, що вони готували вечерю в кухні, то дядько Микола описував, що вони сиділи у вітальні і грали в карти. Тереза ніяк не могла зрозуміти, чи вони розповідають про увесь вечір загалом, чи… просто брешуть.
Але минуло багато часу, вони могли забути послідовність подій. Могли щось переплутати.
В одному Тереза була впевнена — їм не подобалися її запитання, вони виглядали надто збудженими і навіть якимись переляканими. Постійно намагалися перевести розмову на щось інше — діда, бабу, прабабу, її батька Олександра, а дядько Микола, який за все життя не прочитав жодної книжки, навіть щось розповідав про високе мистецтво.
Зрештою Галина пішла ставити чайник, щоб приготувати каву, а коли десь на іншому кінці величезної квартири задзвонив телефон, відіслала племінницю сторожувати воду, щоб залити в чайничок, сама ж побігла взяти слухавку.
Не подобалося це все Терезі. Взагалі, і Галина, і Микола не подобалися їй як люди. Чомусь завжди уникали їх з батьком. Часто не приходили на вечірки, як могли відмовлялися від запрошень. Врешті-решт Олександр на все махнув рукою і взагалі перестав їх запрошувати до себе.
Одне слово, не любила їх Тереза. І зараз закликала на допомогу всі акторські здібності, аби здобутися на радісний вираз обличчя. Адже майже вперше в житті племінниця приїхала до родичів у гості. Навіть торт по дорозі купила. Борис порадив, щоправда.
Тереза чомусь навіть того торту не хотіла.
Дощ, власне злива, таки відволікали від поганих думок. Вона навіть спромоглася забути, де вона і для чого сюди прийшла. Нагадав нав'язливий тоненький свист чайника, сповіщаючи про кипіння води.
Дівчина заздалегідь поставила чашки з насипаною кавою на гарну розмальовану в синє тацю і тепер тільки залила приготовлене окропом.
Вирішила, більш ніж на півгодини тут її цілком вистачить. Вип'є каву, з'їсть шматок торта і піде геть. Все одно нічого до пуття не дізналася.
Щоб повернутися до родичів, треба було двічі повернути направо, потім йшов довгий коридор і двері у вітальню. Двері були прочинені, і Тереза вже ледь розвернулася, аби штовхнути їх ліктем, коли почула приглушені голоси.
— А що Олександр?
— Ти забув, як дісталася нам ця розкішна квартира? Ти ніколи б не заробив на неї! То й мовчи.
— Якщо вона вже почала копирсатися в минулому, то знайде…
— Нічого вона не знайде. Ти ж мовчатимеш?
— Так. Як домовилися.
Дівчину за дверима наче крижаною водою облили. Хотілося увірватися в кімнату і виказати все, що думає про двох добродіїв.
Але що це їй дасть…
Вони відмовляться від власних слів і мовчатимуть.
Тим часом пауза в кімнаті перервалася і дядько знову нагадав про себе:
— Так-то воно так, але хіба то велика таємниця?
— А як ти їй скажеш, що рідна мати намагалася її вбити? І Олександр…
А далі Тереза не розібрала, про що заговорили її родичі. У вухах задзвеніло, ніби крізь тіло пройшов струм. Хотілося кричати. Боже, як хотілося кричати, аж вовком вити! Очі обпекло, здавалося, ріки сліз поллються, але не впала жодна сльозинка. Тільки руки трусилися, та з такою силою, що розставлена на залізній таці порцеляна почала дзеленчати.
Вона злякалася, але не того, що стукіт чашок почують дядько з тіткою, а того, що сервіз зараз почне летіти додолу. Припала на коліна, поставила тацю просто на килим і аж тоді дала волю сльозам. Власне скигленню, бо скупі сльози, одна чи дві, лише виступили на очах, а литися ніяк не хотіли.
Чи то стукіт сервізу, чи скиглення, змусили Галину з Миколою визирнути в коридор. А там, просто на підлозі, сиділа їх небога з почервонілими від сліз очима і дивилася на них диким навіженим поглядом. Зараз вона нагадувала хижу поранену кішку, що була ладна кинутися на будь-кого, хто наблизиться до неї.
— І що ви ще від мене приховуєте? — прошипіла крізь зуби Тереза.
Тітка відсахнулася. Завжди така мила Тереза не була схожа на себе.
— Що розкажете цікавого? Чи вам мову відняло?
— Терезо, вгамуйся! — спробував спинити її дядько. — Сядьмо і все обговорімо.
— Ми вже все обговорили! Ви мені брехали! І тепер брешете! — вигукнула дівчина.
Галина сховалася за спину чоловіка і прошепотіла:
— Схоже, донечка «пішла» у свою маму. Може, викликати «швидку»?
— Краще зателефонуй Олександру.
— Мого татуся на допомогу кличете? Того, що все життя приховував від мене правду?
Тереза зірвалася на ноги, готова кинутися в напрямку телефону, але вчасно зупинилася. Що то допоможе? Це її батько, «видатний драматург», закрутив спектакль, а оті двоє лише покірні маріонетки, які виконують волю вищого начальства.
Розвернувшись, вона кинулася до вхідних дверей, ривком відчинила їх, кулею вилетіла на сходову клітку, а звідти прямісінько на вулицю, під зливу.
Секунди за дві на ній не залишилося жодного сухого місця. Але злива витверезила розпашілі нерви, і Тереза якусь мить стояла посеред розбурханої стихії, що лила з неба. Стояла, піднявши вгору голову і питаючи в Бога, чому так?
А вже потім відчула холод, коли дійшла до машини, вимита дощем, обвіяна вітром, коли довелося пробиратися по воді вище щиколоток і коли зовсім поряд проїхала машина, мало не збивши дівчину посеред дороги.
Борис нічого не сказав. Бачив, як її трусить, розумів, що навряд причиною є прохолода. Краплини дощу скапували з мокрого волосся, що зміями розлетілося по плечах, футболку і джинси можна було викручувати, а руки ніяк не могли знайти собі місця — то терлися об джинси, то покірно лягали на кермо, то охоплювали плечі.
— Гарні в тебе родичі, — сказав, скидаючи з себе піджак, — навіть парасолю на таку зливу не дали.
Дівчина нічого не відповіла, але запропонований піджак взяла і накинула на плечі. Так стало значно тепліше.
— Як торт? — ненав'язливо запитав Борис.
О-о-о! За цим питанням ховалося багато. Як розмова? Що дізналася? Чому в такому стані? І врешті-решт, чи досиділа до кінця і чи попрощалася? А може, так вискочила, без парасолі?
Дівчина відчула пастку нутром. Від сили кілька годин тому познайомилися, а вже в душу лізе!
— Смачний, — відмахнулася одним словом, боячись, що зрадить голос.
— Ну я ж казав! — добродушно кивнув Борис.