На підтвердження його слів Мацько ще енергійніше пометляв хвостом.
- На, бери вже, коли ти такий гречний!
Дід кинув лисові рибку і той спіймав її на льоту. Так само з’ів другу і третю.
- Досить з тебе!
Лис жалібно заскавчав. Дивився на діда таким поглядом, що тому аж страшно стало.
- Тьху, маро! — дід перехрестився, однак лис не зник. — На ще одну рибу, тільки не дивись такими очима! Бігме, заговорить по-людськи…
Лісник хутенько зібрав пожитки і пошкутильгав геть, бурмочучи щось про себе.
в якому Лялечці слід було промовчати,
але якщо це йому не вдалося,
то хай уже лис вибачить
- Бабо, бабо! Лис! Я лиса бачив! — влетів Лялечка до хати і ледь не впав, перечепившись об поріг. — Бабо, лис, я бачив!
Бабця саме чистила картоплю і від несподіванки впустила ножа:
- Який лис?
- Дуже гарний! Такий гарний, такий!… — Лялечка аж захлинався. — Бабо, ходімо. Може, він ще в малині!
Бабця підхопилась і пішла за онуком надвір.
- Де ж твій лис?
- Там!
Лялечка прикипів очима до кущів. Йому здалося, що там знову зашаруділо.
Дід теж виглянув:
- Що за лис?
- Діду! — залебедів Лялечка. — Злови мені того лиса! Діду!
- А, це той лис, що курей краде! — здогадався дід.
- Ой-йо-йой! — зойкнула бабця і побігла до стайні.
- Та він не курей крав, діду! — тупнув ногою Лялечка. — Він фарбу вкрав!
- Що ти мелеш? Яку фарбу?
- Взяв у зуби відерце і поніс. Він, певно, хотів перефарбуватись. Ой, діду!
Дід спересердя плюнув:
- Вигадуєш, сам не знаєш що!
Надійшла захекана бабця:
- Слава богу, не встиг вкрасти ні одної! Скільки тобі казала, пса завести!
- Бабо, не треба пса! То фарбований лис!
- Господи! — перелякалась бабця і притулила руку до чола онука. — Та в тебе, дитино, гарячка!
Лялечка вирвався:
- Бабо, він вкрав фарбу, щоб перемалюватись!
Дід стис кулаки і грізно мовив:
- Ану признайся, що ти розлив фарбу і сховав, щоб дідо не видів!
- Неправда! То лис!
- Не муч дитину! Малий заслаб, — розгнівалась бабця. — Ходи, Олежку, до хати! Той лис більше не прийде. Дідо купить рушницю і його вб’є!
- Не треба вбивати! — заголосив хлопчик. — Хай приходить! Бабо, скажи, щоб дідо не купував рушниці!
- Добре, добре… На другий раз не кричи, а тихенько поклич діда і він його зловить. Ходімо, я тобі чаю гарячого дам.
Бабця взяла Лялечку на руки й понесла до хати.
- Бабо, а Славко казав, що він лиса припильнує і вб’є з рогатки1 То, певно, не той лис. Мій лис хіба фарбу вкрав. Він хоче царем усіх звірів стати.
- Забиваєш дитині голову байками! — бурчав дід, йдучи позаду.
- А ти би спав менше і дитину пильнував!
- Бабо!
- Що, моє золото?
- А як лис перемалюється на зелено, то я його не побачу?
- Побачиш, побачиш… Боже мій, чого ти чекаєш? Клич сусідку, хай вроки зніме. Він тепер цілу ніч спати не буде…
Залишившись сам у темній кімнаті, Лялечка прошепотів:
- Узяв відерце в зуби і поніс.
Він ніяк не міг зрозуміти, навіщо такому гарному лисові малювати себе фарбою для паркану.
у якому здогади Лялечки підтверджуються
незаперечними фактами
Лис Мацько, безумовно, був найчарівнішим з лисів, які коли-небудь мешкали в цьому лісі. Тому ніхто досі не знає, чому йому забаглося викачатись у смердючій олійній фарбі. Злі язики подейкували, нібито лис вирішив ухилитися від сплати чималенького штрафу. І що, мовляв, узимку він пофарбується на біло, щоб стати непомітним на снігу, і тільки восени, коли всі дерева пожовтіють, буде схожий мастю на звичайного лиса.
Бідолашний Мацько! Його, найхоробрішого в світі лиса, звинуватили у боягузтві. Того, хто відважно кидався у сільські курники, хто, врешті, почав малювати, а це вимагає ще більшої відваги і сили духу!
Що ж, і таке буває. Опускаються руки (лапи), серце переповнене розчаруванням. Навіть жити не хочеться, такий світ похмурий і сірий. Однак, щось не віриться, аби так було завжди. Сонячний день, звісно, минає швидше, ніж дощовий. І коли лис каже під хлюпання дощу «Сонце все-таки зійде», будьте певні, що так воно і буде. І жаби, передчуваючи ясну днину, увечері співатимуть на болоті радісних пісень.
…Мацько підійшов до води і, здмухнувши комарів, що роїлися над озерцем, напився. Вода була холодна, як лід. І хоч риби в ній було сила-силенна, лис не мав такого знаряддя, як дід.
Лис відпровадив діда аж на узлісся. Скрадався так тихо, що жодна гілочка не хруснула під лапами. Лісник, навпаки, з усіх сил тупав ногами в кирзових чоботях, аж зайці повтікали на другий кінець лісу, тремтячи з переляку як осикові листки.
На узліссі стояла хатинка, а біля неї — копичка сіна. Тим сіном лісник підгодовував узимку лісових мешканців, коли снігу випадало забагато. Лісник увійшов до хатинки і невдовзі з комина піднявся сивий струмочок диму. До запаху диму домішався запах риби і ще якоїсь трави.
Невдовзі дід вийшов за хатини, тримаючи в руках горщик, закутаний білою шматиною. Знову запахло рибою, аж лисові засвербіло в носі. Дід пошкутильгав стежкою до села. У нього була своя стежка, а в лиса — своя, і обидві стежки зустрічались на містку через річку. Проте лис з дідом ніде не сходились, крім лісу. Й обидва були з цього задоволені.
Та сьогодні Мацько відчував дивне бажання. Отак би йти і йти за дідом, вдихаючи запах риби, кирзових чобіт і тютюну, слухаючи лагідний голос старого.
Лис почув гудіння, що весь час наростало, ніби сунула ціла хмара джмелів. Він метнувся під шипшиновий кущ, з якого осипався пахучий цвіт і припав до землі. Літак пролетів над ним низько-низько.
- Чого б то я швендяв тут і чужі сіті рвав! — проскрипів чийсь голос. Та хто, крім Павука ще сіті розставляє?
- Йой, вуйку, не гнівайтеся! — лагідно озвався лис. — Так гуділо, що я мало не оглух.
- Літак?
- Літак, все одно страшно. Ще впаде…
- Хе-хе-хе! — засміявся Павук. — Та се рідко буває. За моєї пам’яті такого не траплялось. Слухай, тобі нічим не пахне?
- Рибою, — признався лис. — І димом.
- Та я не про те! Літак нічим не побризкав?
Лис принюхався.
- Ні. А ви що, вуйку, нюху не маєте?
- Мав колись та пропав. Добре, що сам залишився живий!
- Та що ви кажете?!
Лису дуже кортіло з кимось побалакати. Павука він трохи побоювався. Той мав добіса очей, і перед ним нічого не можна було втаїти. Ще й був призвичаєний вішати співрозмовнику липку павутину на вуха і хвіст.
- Гербіциди кляті, бодай їм добра не було, з літака сиплять нам на погибель. Нащо їм ті гербіциди, не знаєш?
- Ні, вуйку.
- Я теж не знаю, на яку звірину їх сиплють. Як нанюхався, то вже нічого не внюхаю. Раніше мушка була як мушка, а тепер, котру не вловлю, гербіцидом відгонить. Тьху! Якби те знав, то павуком не з’являвся б на світ! — зітхнув Павук, снуючи туди-сюди.
- Ой, вуйку, я так само волів би не бути лисом!
- А ким же тоді?
- Ким завгодно. Може, людиною, а може кущиком зеленим, таким, як оце ми під ним сидимо. Нікому до нього нема діла: росте собі, цвіте…
- Як то нема нікому? А мені? — образився Павук. — Це, можна сказати, моя батьківщина.
«Ну, якби я був кущиком, то жоден павук не посмів би мене своїми сітями обсновувати!» — подумав лис, дивлячись, як Павук нахабно плете сіть довкола його хвоста, чіпляючи до навислої гіллячки.
- А добре було б, якби я людиною був? Усі б мене боялись…
- Ти що, здурів? Ті люди більше нас бояться, ніж ми їх!
- Як це, вуйку?
- Парканами, стінами від нас відгородились, рушниці позаводили, гербіциди сиплять. Усе тікають, тікають від нас. Бігають, мов навіжені. Я чого до лісу втік? Спокій. Ніхто мій кущ мітлою не вимітає, не миє, не вишкрібає. Сидиш собі, снуєш павутину, їси…Нікуди не треба поспішати. Усе, що треба, само до тебе приповзає і прилітає.
- О-ох! — зітхнув лис.
- Що таке?
- Я би вік отак сидів на сонячній галявині!
- Ну, це вже як кому. Мені більше в затінку подобається.
- Мабуть, краще бути кущиком, — вирішив лис.
- То ставай!
- Як ставай?
- Як хочеш, ставай. Кажи всім, що ти кущ. Диви, й повірять…
- Не повірять! Як не повірили, що я художник, то не повірять і в куща.
- Е-е, помиляєшся! Художник не кожному вгодить, а під кущиком кожен прихисток знайде.
- Які ви, вуйку, мудрі! — захоплено мовив лис. — Мені б ваш розум…
- То ставай павуком. Мух і на тебе вистачить. Якби не мотався так, то, може, й порозумнішав…
- Правда ваша. Але мені краще кущиком. Я би вже з місця не зрушився, тільки б щось їсти роздобув.
- Е ні, як вже кущ, то з місця не руш! — заперечив Павук. — Слухай, у тебе ж листя не по сезону!
- Яке листя? — не второпав Мацько.
- Шерсть, себто. Вона в тебе по-осінньому жовта.
- Руда.
- Один дідько, руде чи жовте. Лис не може бути зеленим, а для кущика влітку — зелена барва в сам раз. Ти б перемалювався, чи що…
- Я перемалююся. Мені що! Я ж все-таки художник. Вже так себе розмалюю, що стану найсправжнісіньким кущем у лісі! — закричав лис, аж павутина порвалась.
- Ой, вуйку, вибачте!
- Нічого, нічого…Я так за звичкою. Я вже поснідав і пообідав. Бувай здоров, кущику!
- Бувайте, вуйку. Дякую! — шанобливо попрощався лис і, забувши, що він відтепер кущ, жваво вистрибнув на стежку.
в якому розпочинається полювання на лиса
Сонце вже помаленьку заходило, кидаючи останні щедрі промені на верхівки вишень. Лялечка нікому не признавався, що чекає на лиса. Сидів у садку на стільчику і був переконаний, що лис, коли перемалюється, обов’язково прийде показатись. Дід і досі шукає відерце з фарбою. Лис, напевно, принесе й відерце. Ой, швидше б!
Коли він розповів Славкові про лиса, той спочатку теж не повірив. Сказав: «Не бреши!» А в самого аж очі загорілись. Потім Славко сказав: «Якби знав, то дав би тобі рогатку!» Хитрий який! Лис би втік і більше не прийшов.
- Малий!
Лялечка підняв голову.
- Хочеш на ровері покататись?
То був Роман, Славків старший брат. Він ходив уже до сьомого класу.
- Ага, хочу.
- Сідай! Я нині добрий.
- А де Славко?
- Вдома. Так дістав від баби, що сісти не може. Цікаво, нащо він усі шнури, що баба лахи вішала, повідтинав?
- Я нічого не знаю! — здивувався Лялечка і подумав:
«Диви, який хитрий! Без мене хоче лиса зловити». Й у нього вирвалося:
- Та не зловить він його!
- Кого?
- Лиса.
- О, — засміявся Роман, — а кажеш, що нічого не знаєш! Ну, то куди поїдемо?
- До лісу.
- До лісу вже пізно! А от до річки, прошу дуже!
Він посадовив Лялечку на раму велосипеда, і, міцно тримаючись за кермо, обоє помчали вулицею. Вітер геть розкуйовдив кучері Лялечки. Хлопець майже нічого не бачив. Коли колеса наскакували на камінь, серце у нього завмирало. Лялечку ніхто ніколи не катав на велосипеді. У них вдома не було і мама не вміла їздити. Тато, напевно, уміє їздити. Але він поїхав далеко-далеко. Мама раз на місяць брала від нього гроші на пошті. То були не просто гроші, а
про те, як погано бути лисим лисом,
а ще гірше — фарбованим
Справді, то був лис. Але який нещасний! Усі вже спали, тільки Лялечка не спав. Місяць світив такий круглий, великий, що було видно як удень.
Лис сидів на кріслі, на простеленій газеті, звісивши свого жахливого хвоста, геть злиплого від фарби, і тихим смутним голосом розповідав:
- Сьогодні я помітив, що шерсть почала вилазити, і так перелякався. Я не хочу бути лисим лисом!
Лялечка пирснув, надто вже смішно звучало «лисий лис». Мацько образився:
- І тобі смішно? Інші теж сміялися. Тільки їжак Грицько сказав, що я найсправжнісінький кущ, тільки смерджу фарбою. Думаєш, хоч одна пташка на мене сіла? Нічого подібного. На пеньки сідали, а від мене тікали, як від опудала. А свербить як!
Лис щосили чухав себе лапою. Лялечці ще більше стало його шкода.
- Якби я знав, що то погана фарба, то сказав би тобі.
- Якби ти знав! — обурився лис. — Люди все повинні знати! Понавигадували різної гидоти. Що буде, як я весь облізу? А, може, помру?
- Ой, не вмирай, лисе, я тебе прошу! — заламав Лялечка руки. — Давай викличемо лікаря!
- Ото придумав! Свят-свят! Ні, малий, у нас, звірів, один лік: травичку яку з’їсти і в норі відлежатися. Але яка травичка від цієї клятої фарби, невідомо. Нюх у мене пропав, смак теж. Воно б, може, кущикові не треба їсти, але кущ з мене нікудишній. Скажи правду?
- Та… так… — розвів руками хлопець.
- Їсти в тебе чогось не знайдеться? — наважився спитати Мацько. — Я, крім малини, нічого в роті сьогодні не мав.