- Зараз пошукаю. А що би ти їв?
- Що-небудь.
- Почекай.
Лялечка зліз із ліжка й тихенько прокрався до дверей. Найважче було відчинити їх так, щоб не дуже рипіли. У другій кімнаті спали дід з бабою. Дід так хропів, аж дзеленьчали шибки. Холонучи від страху, Лялечка перебіг кімнату й опинився в коридорі. Там було темно і він ледь не впав у відро з водою. Зате в кухні світив місяць. Хлопець взяв кусень хліба, горня з маслом і прихопив огірок.
Лялечку трохи здивувало, що лис спочатку з’їв масло, потім хліб, і зміг подужати лише половину огірка.
- Хороший ти, як тебе там звати?
- Олег.
- Хороший ти, кажу, Олег. Поїв, аж на душі полегшало.
- А тебе, лисе, як звати? Лис?
- Мацьком мене звати.
Лис позіхнув, а за ним і Лялечка.
- Ти не знаєш. Чому це, як поїси, зразу на сон хилить і страх пропадає?
- Не знаю, лисику. Розкажи щось про себе?
- Потім. То нічого, як я у вас в стайні на горищі переночую. Надворі вітер, ліньки пертися до лісу.
- Як ти туди вилізеш?
- Через віконце і по драбині, звичайно. Думаєш, лиси не вміють по драбині лазити? Лиси все вміють! Ну, то як?
- Ой, лисику, залишайся в нас назовсім!
- Ну, що ти! Передрімаю і піду на світанку. Добре, що в тебе пса нема. А ти подумай, чим оту кляту фарбу вивести…
- Я діда спитаю.
- Спитай. Тільки про мене ні-ні!
- Ні-ні!
- Знаєш, коли на душі кепсько стане, так кепсько, хоч скавули, я собі скажу: «Сонце все-таки зійде!» І одразу краще стає.
- «Сонце все-таки зійде!» — повторив хлопець.
- Ну, бувай!
- Бувай, лисику! Приходь!
Лис стрибнув у вікно і зник. Лялечка хотів подивитись йому вслід, але голова його сама по собі впала на подушку, й він міцно заснув.
А Мацько, зарившись у солому, довго вслухався у незвичні для нього звуки, і очі його лагідно блищали в нічній темряві.
де Мацько знайомиться з котом,
і поволі перетворюється знову на лиса
Прокинувшись, лис з жахом усвідомив, що проспав і, таким чином, опинився у пастці. Спочатку защебетали пташки. Лисові спросоння здалось, що він у себе в лісі. Потім закукурікав півень, і це нагадало Мацьку, що він винен Вовку тридцять курей. «Щоб ото курям лісі робити?» — здивувався він. Та тут закувікала свиня… Мацько розплющив очі. Леле! Він на горищі. Зовсім близько він почув людський голос: «Тю-тю-тю!» І увесь затрясся. Оце так пригода! Варто комусь піднятися по драбині — і йому кінець. Ціле село збіжиться з рушницями. Лис гарячково зарився у солому і раптом відчув, що його лапи торкнулося щось волохате і тепле. Він смикнувся, а те волохате замуркотіло й притулилося до лиса. Мацько знову відсунувся, і волохата істота чхнула й стала продиратися крізь солому.
Лис побачив круглі величезні очі, що здивовано витріщилися на нього. Істота з такими очиськами не могла бути малою.
- Няв! — сказало волохате й висунуло голову, що виявилася зовсім невеликою. Аж тепер Мацько здогадався, хто перед ним.
- Няв! — сказало кошеня. — Я думав, що то кожух. Де ти так вимазався?
- Мовчи! — затремтів лис. — Не видавай мене! Хлопчик обіцяв спитати діда, як позбутися фарби. Я на нього чекаю…
- Хлопчик? — пирхнуло кошеня. — Ну-ну…Я б на нього надто не покладався, на того жахливого малого.
- Справді? Але ж він обіцяв… — і лис витяг з соломи свого важкого, обліпленого фарбою, хвоста.
- Ого! Я теж якось заліз у фарбу.
- І що ти зробив?
- Та я трішечки. Вона потім сама злізла.
- А-а, — протягнув лис. — а я увесь заляпався.
- А ти хто такий? Я щось такого звіра не бачив. Ти часом не пес?
Очі в кошеняти спалахнули зеленим світлом, а хвіст став пухнастим, як у білки.
- Пес?! Боронь боже!
Лис знову затрясся.
- Якщо ти не пес, то можеш тут залишатись. Мені не шкода. Але хто ти тоді?
- Кущик. А до того був лисом.
- Кущик? — витріщилось кошеня. — Щось не схожий…
- Мені Павук казав, що досить переконати, що ти кущ, і всі повірять. Зрештою, я зелений, хіба не бачиш?
- Та бачу, але що з того. У господаря є зелений светр, але ж він не кущ.
- Господаря? О боже! Я пропав!
- Та не бійся, він любить поспати. Найстрашніший його внук, хлопець отой. Доки його не було, я жив спокійно. Спав на канапі, їв регулярно, бавився… А тепер через того малого мене женуть з хати. Бояться, щоб він від мене не заразився глистами чи ще чимось.
Кошеня ображено пирхнуло і почало вилизувати біленьку лапку.
- Ну, мені час снідати.
- А що ти будеш снідати? — спитав лис.
- Те, що завжди. Молоко і, може, винявчу шматок ковбаски.
Лис важко зітхнув.
- А миші тут на горищі є?
- Ти що, здурів? Які тут можуть бути миші? Я тут відпочиваю, і вони це знають. Та й рано мені ще мишей ловити. Ще напрацююся за нещасну миску молока й грудку вчорашньої картоплі!
Кошеня зграбно стрибнуло на край драбини й заглянуло вниз.
- Коли хочеш мишей, то їх тут повно. Ось бачу…Одна, друга…З десяток набереться. Лови, скільки душа забажає! Чао!
- Чао, — відповів лис, і кошеня зникло.
- Миші, — зітхнув він. — Якби їх сюди заманити?
День тільки-но почався. Небезпечний день, під дахом найбільшого і найбезжальнішого ворога лісових звірів. Як добре було у лісі! А тепер через ту кляту Сороку йому життя нема. Курей треба ловити. Усе, зловить він тих курей, і ноги його більше тут не буде. Нехай хлопець Олег приходить до лісу. Він йому все покаже. Скільки там цікавого! А на галявині, його сонячній галявині!
Лис тихенько заскімлив. Згадав усі свої погризені мишами картини, і ті видались йому такими гарними. Як жаль, що він не встиг намалювати своєї улюбленої галявини, не передав подиху вітерця, тремтливої роси на квітах і травах, мінливих барв хмаринок….Ризикував життям, ніби не можна було обійтись без курей. А тепер мусить сидіти на горищі, здригатися від кожного шелесту і чекати, доки люди зроблять на нього облаву!
І лис пробурмотів, зіщулившись в найдальшому кутку:
- Сонце все-таки зійде!
- Лисику! Лисику! — почувся знизу голос хлопчика. — Лисику, ти ще тут? Не бійся, то я!
Мацько обережно підповз до драбини.
- Я тут.
- Ой, лисику, як добре, що ти тут! Злізай до мене.
- Ти що?! Аби мене побачили?! Краще ти сюди лізь…
- Я не вмію. Мені не дозволяють лазити на горище.
- Що тут вміти! Ставай на драбину і допомагай собі передніми лапами.
- В мене руки, лисику, — захихотів малий.
- Хай будуть руки.
- Ой, лисику, який ти зелений! Слухай, дід витирав ту підлогу, де ти наслідив, аце…аце…Він так гарно пахне. Помажешся — фарба злізе.
- Давай сюди! — зрадів лис.
- Я боюся лізти! Ще впаду…
- Не впадеш, — нетерпляче закрутився Мацько. — Роби, що я кажу. Стань задніми лапами на нижній щабель. А передніми — на вищий. Передні лапи — то руки, не переплутай… Ось так. А тепер одну лапу постав вище, а потім другу. Тримайся передніми лапами. Ну, ще раз, і ще раз…Зовсім небагато лишилось. Молодець!
Коли вони сіли поруч, Мацько одразу приступив до справи:
- А тепер маж мене своїм аце-аце.
- Ацетоном! — згадав Лялечка.
- Ага.
Хлопчик відкоркував пляшечку.
- А не мало буде? — засумнівався лис.
- Я ще принесу.
- Давай маж.
Хлопчик полив на ганчірочку ацетону і взявся терти лисові спину. Ганчірка зразу позеленіла.
- О, диви, пускає!
- Три, прошу тебе!
- У мене вже руки зелені. А твоя шерсть чистою стає.
- Ой, пече! — зойкнув лис.
- Якби ацетону було багато, ти б у ньому скупався. У мене вже руки болять. Я перепочину трошки…
- Перепочинь, — змилувався лис.
- Лисику, мене нині дуже сварили за масло. Я сказав, що був голодний і з’їв.
- Правильно сказав! — похвалив його Мацько.
- Але ж я збрехав, лисику! То ти з’їв. Моя мама дуже не любить, коли я брешу.
- Справді, — задумався лис. — От біда! Я, наприклад, не знаю, як повинно бути. Коли правду кажуть, мені не вірять, а коли збрешу — усі вірять. От я Сороку…теє…загриз. Прикинувся мертвим, а вона повірила, і дзьобнула мене у ніс…Може, у вас, людей, не так…
- Так, лисику, так! — зізнався Лялечка. — Щоб я їв або спав удень, баба з дідом усього наобіцяють. Що до лісу підемо, на річку…Але, бачу, що нікуди вони зі мною не підуть.
- Не журися, — сказав лис. — Виростеш, будеш сам усюди ходити. І якби ти не збрехав, знаєш, що зі мною було б?
- Що? — здригнувся Лялечка, завмираючи від страху.
- Ну, розумієш, як це полюють на лисів…
- Не розказуй, лисику!
- Добре.
Вони трохи помовчали, а тоді Лялечка спитав:
- Лисику, а скільки тобі років?
- Маєш, на увазі, скільки зим? Бо я взимку народився. Либонь, чотири. Я вже дорослий.
- А я навесні народився. Мені п’ять років.
- П’ять весен, значить…
- Всі кажуть, що я малий. Чому, лисику?
- Звірі раніше дорослішають. Ти вже відпочив?
- Трошки.
І хлопчик знову заходився терти шерсть лиса ганчіркою.
- Дідо каже, що то я сховав відро з фарбою. А я ж правду сказав…
- Ой, пече!
- Потерпи, лисику, будь розумний! Коли я тебе вперше побачив, ти такий гарний був! Золотий! Я навіть хотів тебе намалювати, але не вийшло. Лисику, а ти справді вмієш малювати?
- Я ж казав…
- Намалюй мені себе, лисику! Я повезу картину до міста і повішу в себе у кімнаті.
- Я вже не малюю, — сумно зітхнув Мацько. — Через ті картини стільки лиха набрався, хай йому біс! Але для тебе колись намалюю картину.
- Чесне слово?
- Чесне.
- Лисику, ацетон вже кінчився. Я потім ще принесу. Ти посидь, почекай…
- А ти мишку мені одненьку не зловиш? — жалібно глянув на нього лис.
- Я не вмію. Ти що, їсти хочеш?
- Ага.
- То я тобі принесу щось поїсти.
Провалюючись у соломі, Лялечка побрів до драбини. Глянувши вниз, він вигукнув:
- Ой, не злізу!
- Та це зовсім легко. Не дивися вниз і намацуй задніми лапами щаблі.
- Боюся!
- А ти уяви, що коли не злізеш, то ніхто тебе не зніме.
- А баба?
- А ти уяви, що баба пішла ловити рибу!
- Ха-ха! А дідо?
- А ти уяви, що дідо поїхав на море!
- То, що я зовсім-зовсім сам? — перелякався Лялечка.
- Ага.
- А ти?
- А ти уяви, що я зараз у лісі, лежу на своїй сонячній галявині!
Нічого було робити Лялечці, й він помаленьку зліз сам. І радо заплескав у долоні:
- Ура, лисику, я вже умію лазити по драбині!
- Тихше, тихше, — зупинив його Мацько. — Ти пам’ятаєш, що про мене нікому ні-ні?
- Ні-ні!..
який ми пропускаємо.
у якому новини знаходять Мацька
на сільському горищі
Минуло кілька днів. Про що тільки не говорили Мацько й Лялечка. І про ліс, і про дитячий садок, про те, якими суворими бувають міліціонери до неслухняних дітей, про те, як, напевно гарно купатися в морі, і про те, що у селі побільшало собак, і що Мацько не думав, що в село можна приходити просто в гості до Лялечки, і про те, як нелегко добувати їжу, і що дідо вже цікавився, чого Лялечка так часто бігає до стайні, і про те, що бабця написала мамі листа, і про те, що якби лисові ще трохи ацетону, він би не заважав нікому, і про те, що він зовсім не заважає, і Лялечка дуже радий мати такого товариша… Але — стоп!
Спливло ще два дні, а Мацько надійно отаборився на горищі. Їв, бесідував з Лялечкою, спав… Ні, його мучило сумління, що він зловживає гостинністю хлопчика, але ще більше лис соромився з’явитися у лісі після такої ганьби. Як це йому спало на думку стати кущиком — він волів, щоб про це ніхто йому не нагадував. Та ще той штраф! Звісно, Мацько не збирався посягати на курей бабусі хлопця. Проте й полювати для того, щоб вмилостивити Вовка та його ненаситну родину, йому страх як не хотілось. Не лежала душа, як то кажуть.
Стараннями Лялечки фарба потроху облазила, і наближався той час, коли Мацько постане перед приятелем у повній красі: вогненно-рудий, з білою латкою на грудях і пишним хвостом з кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку. Він чувся загалом безпечно на тому горищі, куди ніхто не заглядав. Якщо й Лялечка деколи й заводив розмову про важке лисяче життя з дідом і бабою, ніхто на це уваги не звертав. Аби лиш він не мав при цьому гарячки. На щастя, Лялечка мав чудовий апетит і цілими днями чемно бавився. І Мацько мав ще кращий апетит завдяки регулярному триразовому здоровому харчуванню.
Одного разу хлопчик приніс лисові папір і олівці, щоб той щось намалював, і дуже сміявся, коли Мацько взяв олівець у зуби. На лисовому малюнку ліс вийшов мовчазний, нерухомий і порожній.
- Це тому, що ліс без мене, — зауважив, зітхнувши Мацько. — Ліс без лиса не ліс.
- Але ж там є інші лиси! — здивувався Лялечка. — Може, вони скучили за тобою. Моя мама теж за мною скучила. Вона лист написала.
- Еге ж, — пробурмотів лис, і спохмурнів на виду.
Дід збирався косити і покликав Лялечку. Лиса це засмутило, бо хлопець побіг охоче. Час спливав поволі. Лис глибше зарився у солому, але сон не приходив до нього. З горища він чув різні звуки, до яких уже встиг звикнути. Чув дзвінкий сміх Лялечки і ще якісь дитячі голоси. Якби він не був зараз серед людей, то напевно задзявкотів би тихенько. Внизу хрюкало порося і кури вмощувалися на сідалі. Їм можна було виявляти свої почуття, бо то був їхній дім. Але лис міг видзявкати собі велику-велику халепу.
Мацько чи спав чи тільки йому здавалося, ніби він спить, і надворі вже споночіло й падав дощ, і вже хтозна-коли малий прибігав сказати йому «Надобраніч, лисику!» Як раптом він почув внизу шарудіння і тихий голос:
- Мацьку, агов, ти тут?
Лис одразу впізнав їжака і одним стрибком опинився коло драбини:
- Тут я, Грицю, тут!
- Слава богу, що ти тут! — обізвався їжак з темряви. — Ану, злізай, побалакати треба!
Лис покірно зліз з горища і шмигнув у той куток, де не було ні поросяти, ні курей. Не встиг і рота розкрити, як Грицько напосівся на нього:
- Ну, всього я сподівався від тебе, тільки не цього! Покинути наш ліс й жити на стайні! Тебе ще не примушували за м’ячем бігати і через мотузку стрибати.
- Ні, а що? — похолов лис.
- Ти звідки? З лісу чи цирку? Ти лис чи… — Гицько затнувся, бо не знайшов належного слова.
- Чого ти до мене причепився? — скипів Мацько. — Тихо, бо всіх розбудиш. Лис я, хто ж іще! Можеш помацати, бо тут нічого не видно. Ну, побув я кущиком, то й що? Ніхто не повірив. Але я тепер знову лис. Фарба майже облізла.
— Не прикидайся дурником, Мацьку! Зверху ти, може, й лис, але душа в тебе не лисяча. І совісті ні краплини нема…
- Що ти мені про совість говориш! Причому тут совість?
- Проміняв ти вільне лисяче життя на недоїдки, ліс — на стайню. А я так переживав! Думав, що тебе спіймали, що ти здуру дав себе впіймати. Пішов дізнаватися і дізнався… Кошеня тут одне зустрів, і воно мені сказало. Де ти…
- Грицю, — важко зітхнув лис. — Як я міг після тих знущань і глузувань жити в лісі? Якби не та клята фарба, то ще б терпів. А то боявся, що вся шерсть вилізе…
- Аби душа була чиста! — буркнув їжак, але вже лагідніше.
- Нічого ти, Грицю, не розумієш. Хутро для лиса — справа честі. От. Приміром, як для тебе колючки…
- Ти мої колючки не чіпай! Я ними від ворогів захищаюсь!
- Добре, добре, — примирливо забурмотів лис, пригадавши, що чимало лисів якраз і належать до ворогів їжачого племені. Що з того, що він не такий? Усі вважають лисів дуже хитрими. Але хитрий не завжди означає «підступний».
- Знаєш, Грицю, мені, коли хочеш знати, кожної ночі наш ліс сниться. Особливо, сонячна галявина.